03 серпня 2020 року Справа № 160/6234/20
Суддя Дніпропетровського окружного адміністративного суду Неклеса О.М., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи у письмовому провадженні адміністративну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області про визнання бездіяльності протиправною, зобов'язання вчинити певні дії,-
До Дніпропетровського окружного адміністративного суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 (далі- позивач, ОСОБА_1 ) до Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області (далі - відповідач, ГУ ПФУ в Дніпропетровській області), в якій позивач просить:
- визнати бездіяльність Головного управління пенсійного фонду України у Дніпропетровській області протиправною, яка полягає у відмові в призначенні пенсії за вислугу років на підставі пункту «а» ч.1 ст. 12 Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» від 09.04.1992 року ОСОБА_1 .
- зобов'язати Головне управління пенсійного фонду України у Дніпропетровській області вчинити певні дії, а саме призначити пенсію за вислугу років на підставі пункту «а» ч.1 ст. 12 Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» від 09.04.1992 року, ОСОБА_1 з 02.04.2020 року виходячи з вислуги років - 20 років 8 місяців 27 днів.
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що проходив службу в органах Державної Пенітенціарної служби України з 15.01.1998 року на різних посадах та був звільнений 31.05.2012 року наказом начальника Дніпропетровського слідчого ізолятора № 39 о/с від 31.05.2012 року відповідно до п.63 «Ж» Положення про проходження служби рядовим та начальницьким складом органів внутрішніх справ. Крім того проходив строкову службу у Збройних силах України з 16.05.1996 року по 12.12.1997 року, яка зараховується до вислуги років відповідно статті 17 ч.1 п. «а» Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» від 09.04.1992 року. Згідно вказаного наказу вислуга років на день звільнення в календарному обчисленні становить 15 років 11 місяців 12 днів, у пільговому - 20 років 08 місяців 27 днів. У лютому 2020 року він звернувся з заявою до Південно-Східного міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань Міністерства юстиції про направлення до Головного управління Пенсійного фонду України у Дніпропетровській області подання та документів що передбачені постановою правління Пенсійного фонду України від 30.01.2007 року № 3-1 для призначення ОСОБА_1 пенсії за вислугу років на підставі п. «а» ч.1 ст.12 Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» від 09.04.1992 року. Листом від 13.04.2020 року за № 0400-0302-5/17152 Головне управління Пенсійного фонду України у Дніпропетровській області відмовило в призначенні пенсії за вислугу років у зв'язку з відсутністю у позивача права на призначення пенсії за вислугу років, у зв'язку з тим, що для призначення пенсії за вислугу років особам звільненим зі служби в період з 01.10.2011 року по 30.09.2012 року необхідно мати вислугу 20 календарних років та 6 місяців і більше. Позивач вважає, що відповідач порушив його право на пенсійне забезпечення, безпідставно відмовивши в призначенні пільгової пенсії за вислугою років, оскільки згідно з пунктом 3 Порядку обчислення вислуги років, призначення та виплати пенсій і грошової допомоги особам офіцерського складу, прапорщикам, мічманам, військовослужбовцям надстрокової служби та військової служби за контрактом, особам начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ та членам їхніх сімей, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17.07.1992 № 393, визначено, що до вислуги років для призначення пенсій зараховується на пільгових умовах час проходження служби особами рядового і начальницького складу Державної кримінально-виконавчої служби. Таким чином, позивач вважає, що при призначенні пенсій, згідно з пунктом «а» статті 12 Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби та деяких інших осіб» враховується саме пільгова вислуга років, яка у позивача дорівнює 20рокам 08 місяцям 27 дням та є достатньою для призначення пенсії за вислугою років.
Ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 10 червня 2020 року відкрито провадження по вказаній справі, справу призначено до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.
15.07.2020 року на адресу суду від представника відповідача надійшов відзив на позовну заяву, в якому він не погоджується з доводами позивача та в задоволенні позовних вимог просить відмовити. В обґрунтування відзиву зазначив, що вислуга років позивача, станом на день звільнення 31.05.2012 року складає: у календарному обчисленні - 15 років 11 місяців 12 днів; у пільговому обчисленні - 20 років 08 місяців 27 днів. Листом від 13.04.2020 року за № 0400-0302-5/17152 Головне управління Пенсійного фонду України у Дніпропетровській області відмовило в призначенні пенсії за вислугу років у зв'язку з відсутністю у позивача права на призначення пенсії за вислугу років у зв'язку з тим, що для призначення пенсії за вислугу років особам звільненим зі служби в період з 01.10.2011 року по 30.09.2012 року необхідно мати вислугу 20 календарних років та 6 місяців і більше. Відповідно до пункту «а» статті 12 Закону № 2262-ХІІ пенсія за вислугу років призначається особам офіцерського складу, прапорщикам і мічманам, військовослужбовцям надстрокової служби та військової служби за контрактом, іншим особам, незалежно від віку, якщо вони звільнені зі служби: по 30 вересня 2011 року і на день звільнення мають вислугу 20 років і більше; з 1 жовтня 2011 року по 30 вересня 2012 року і на день звільнення мають вислугу 20 календарних років та 6 місяців і більше; з 1 жовтня 2012 року по 30 вересня 2013 року і на день звільнення мають вислугу 21 календарний рік і більше; з 1 жовтня 2013 року по 30 вересня 2014 року і на день звільнення мають вислугу 21 календарний рік та 6 місяців і більше; з 1 жовтня 2014 року по 30 вересня 2015 року і на день звільнення мають вислугу 22 календарних роки і більше; з 1 жовтня 2015 року по 30 вересня 2016 року і на день звільнення мають вислугу 22 календарних роки та 6 місяців і більше; з 1 жовтня 2016 року по 30 вересня 2017 року і на день звільнення мають вислугу 23 календарних роки і більше; з 1 жовтня 2017 року по 30 вересня 2018 року і на день звільнення мають вислугу 23 календарних роки та 6 місяців і більше; з 1 жовтня 2018 року по 30 вересня 2019 року і на день звільнення мають вислугу 24 календарних роки і більше; з 1 жовтня 2019 року по 30 вересня 2020 року і на день звільнення мають вислугу 24 календарних роки та 6 місяців і більше; з 1 жовтня 2020 року або після цієї дати і на день звільнення мають вислугу 25 календарних років і більше. Одночасно стаття 17 Закону № 2262-ХІІ визначає вичерпний перелік видів служби та періоди часу, які зараховуються до вислуги років при призначенні пенсії. Виходячи з наведеного, вказаним Законом чітко передбачено, що пенсія за вислугу років призначається при наявності 20 календарних років та 6 місяців вислуги без зазначення, що така має бути обчисленою на пільгових умовах та міститься виключний перелік періодів служби, які враховуються в календарну вислугу років. Пільгові роки необхідні для правильного вирахування суми пенсії, а право на пенсію визначається календарними роками вислуги. Враховуючи приписи чинного законодавства, Головне управління дійшло висновку щодо відсутності у позивача права на призначення пенсії за вислугою років з урахуванням пільгової вислуги років, оскільки позивач не має встановленої пунктом "а" частини першої статті 12 Закону №2262-ХІІ календарної вислуги років. Щодо посилання позивача на те, що вищевказана норма в діючій редакції допускає звуження його прав, оскільки на початку служби вислуга років, яка дозволяла вийти на пенсію, була меншою, слід ставитися критично з огляду на те, що діюча норма законодавства (п. «а» ч.1 ст. 12 Закону № 2262-ХІІ) не визнана неконституційною. Головне управління Пенсійного фонду України, ще раз наголошує, що пенсія за вислугу років призначається незалежно від віку, якщо вони звільнені зі служби і на день звільнення мають вислугу 20 календарних років та 6 місяців і більше. Пільгові роки необхідні для правильного вирахування суми пенсії, а право на пенсію визначається календарними роками вислуги. Таким чином, враховуючи вищезазначене та той факт, що на день звільнення зі служби ОСОБА_1 за даними подання Південно-Східного міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань Міністерства юстиції України про призначення пенсії № 9471 від 02.04.2020, станом на 31.05.2012 року, вислуга років ОСОБА_1 для призначення пенсії складає у календарному обчисленні 15 років 11 місяців 12 днів, підстави для призначення пенсії за вислугу років, відповідно до пункту «а» статті 12 Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» № 2262-ХІІ, відсутні.
Вивчивши та дослідивши всі матеріали справи та надані докази, а також проаналізувавши зміст норм матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, з'ясувавши всі обставини справи, оцінивши докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні, суд дійшов до наступних висновків.
Судом встановлено та матеріалами справи підтверджено, що старшого прапорщика внутрішньої служби ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , на підставі наказу Дніпропетровського слідчого ізолятора управління Державної пенітенціарної служби у Дніпропетровській області від 31.05.2012 року №39 о/с звільнено у запас Збройних Сил України за п. 63 «Ж» (за власним бажанням).
Вислуга років позивача на день звільнення у календарному обчисленні становить 15 років 11 місяців 12 днів, у пільговому - 20 років 08 місяців 27 днів.
Листом від 13.04.2020 року за № 0400-0302-5/17152 Головне управління Пенсійного фонду України у Дніпропетровській області відмовило позивачу в призначенні пенсії за вислугу років у зв'язку з відсутністю у позивача права на призначення пенсії за вислугу років у зв'язку з тим, що для призначення пенсії за вислугу років особам звільненим зі служби в період з 01.10.2011 року по 30.09.2012 року необхідно мати вислугу 20 календарних років та 6 місяців і більше.
Не погоджуючись з наведеними висновками відповідача, викладеними у листі від від 13.04.2020 року за № 0400-0302-5/17152, вважаючи, що відповідач повинен був призначити позивачу пенсію за вислугу років на підставі пункту «а» частини 1 статті 12 Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» від 09.04.1992 (в редакції Закону №312-XIV від 11.12.1998 р.), останній звернувся до суду з цим позовом.
Вирішуючи спір по суті заявлених позовних вимог, суд виходить з наступного.
Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадови особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Статтею 46 Конституції України передбачено, що кожен громадянин України має право на соціальний захист, що, крім іншого, включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності.
Спеціальним законом, який регулює правовідносини у сфері пенсійного забезпечення громадян України із числа осіб, які перебували на військовій службі, службі в органах внутрішніх справ, в органах цивільного захисту, є Закон України від 09 квітня 1992 року №2262-ХІІ «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» (далі - Закон України №2262-ХІІ).
Відповідно до ст.12 Закон України №2262-ХІІ право на пенсійне забезпечення на умовах цього Закону мають звільнені зі служби (крім випадків призначення пенсії в разі втрати годувальника дружині (чоловіку) з урахуванням вимог частини п'ятої статті 30 цього Закону, яка призначається незалежно від звільнення зі служби):
а) особи офіцерського складу, прапорщики і мічмани, військовослужбовці надстрокової служби та військової служби за контрактом;
б) особи начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ України, поліцейські, співробітники Служби судової охорони, особи начальницького складу податкової міліції, особи начальницького і рядового складу Державної кримінально-виконавчої служби України, особи начальницького і рядового складу органів і підрозділів цивільного захисту;
в) особи із числа військовослужбовців Збройних Сил, інших військових формувань, органів державної безпеки і внутрішніх справ колишнього Союзу РСР, Національної гвардії України, Прикордонних військ України, військ цивільної оборони України;
г) особи начальницького і рядового складу державної пожежної охорони, особи начальницького і рядового складу Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації України;
д) громадяни інших держав із числа військовослужбовців збройних сил та інших військових формувань, утворених відповідно до законодавства цих держав, які постійно проживають в Україні, і відповідно до міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, їх пенсійне забезпечення здійснюється згідно із законодавством держави, на території якої вони проживають;
е) особи, зазначені у статтях 3 і 4 цього Закону;
є) особи із числа військовослужбовців строкової служби та члени сімей осіб офіцерського складу, прапорщиків і мічманів, військовослужбовців надстрокової служби і військової служби за контрактом та деяких інших осіб, які мають право на пенсію за цим Законом, у передбачених цим Законом випадках;
ж) державні службовці та працівники навчальних, медичних закладів та науково-дослідних установ Міністерства внутрішніх справ України або поліції з числа колишніх працівників міліції, які станом на день опублікування Закону України "Про Національну поліцію" проходили службу в органах внутрішніх справ та мали календарну вислугу не менше п'яти років і продовжили роботу в Міністерстві внутрішніх справ України або поліції (їх територіальних органах, закладах та установах) на посадах, що заміщуються державними службовцями відповідно до Закону України "Про державну службу", а в навчальних, медичних закладах та науково-дослідних установах - на будь-яких посадах.
Відповідно до п. «а» ст.12 Закону України №2262-ХІІ (в редакції чинній на момент прийняття позивача на службу до органів внутрішніх справ України та яка була чинною до 01.10.2011 року), особи офіцерського складу, прапорщики і мічмани, військовослужбовці надстрокової служби та військової служби за контрактом, особи начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ, які мають на день звільнення зі служби вислугу на військовій службі або на службі в органах внутрішніх справ 20 років і більше.
Між тим, відповідно до Закону України «Про заходи щодо законодавчого забезпечення реформування пенсійної системи» від 08 липня 2011 року №3668-VI, який набрав чинності з 01.10.2011 року, внесено зміни до Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби та деяких інших осіб», зокрема п. «а» ст.12 Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби та деяких інших осіб» викладено у новій редакції: пенсія за вислугу років призначається особам офіцерського складу, прапорщикам і мічманам, військовослужбовцям надстрокової служби та військової служби за контрактом, іншим особам, зазначеним у пунктах "б"-"д" статті 1-2 цього Закону (крім осіб, зазначених у частині третій статті 5 цього Закону), незалежно від віку, якщо вони звільнені зі служби: по 30 вересня 2011 року і на день звільнення мають вислугу 20 років і більше; з 1 жовтня 2011 року по 30 вересня 2012 року і на день звільнення мають вислугу 20 календарних років та 6 місяців і більше; з 1 жовтня 2012 року по 30 вересня 2013 року і на день звільнення мають вислугу 21 календарний рік і більше; з 1 жовтня 2013 року по 30 вересня 2014 року і на день звільнення мають вислугу 21 календарний рік та 6 місяців і більше; з 1 жовтня 2014 року по 30 вересня 2015 року і на день звільнення мають вислугу 22 календарних роки і більше; з 1 жовтня 2015 року по 30 вересня 2016 року і на день звільнення мають вислугу 22 календарних роки та 6 місяців і більше; з 1 жовтня 2016 року по 30 вересня 2017 року і на день звільнення мають вислугу 23 календарних роки і більше; з 1 жовтня 2017 року по 30 вересня 2018 року і на день звільнення мають вислугу 23 календарних роки та 6 місяців і більше; з 1 жовтня 2018 року по 30 вересня 2019 року і на день звільнення мають вислугу 24 календарних роки і більше; з 1 жовтня 2019 року по 30 вересня 2020 року і на день звільнення мають вислугу 24 календарних роки та 6 місяців і більше; з 1 жовтня 2020 року або після цієї дати і на день звільнення мають вислугу 25 календарних років і більше.
Наведена вище редакція Закону була чинною на момент звільнення ОСОБА_1 з органів внутрішніх справ України. Станом на час розгляду даної справи вказані вище положення Закону України №2262-ХІІ неконституційними не визнавались.
Слід зазначити, що Прикінцеві та перехідні положення Закону України «Про заходи щодо законодавчого забезпечення реформування пенсійної системи» від 8 липня 2011 року № 3668-VI та Закону України №2262-ХІІ не містять норм, які б визначали право осіб, які на час внесення змін до ст. 12 Закону України № 2262-ХІІ перебували на службі, на призначення пенсії в редакції Закону, чинній на час призначення на посаду.
Згідно із частиною 3 статті 23 Закону України «Про державну кримінально-виконавчу службу України» пенсійне забезпечення осіб рядового і начальницького складу кримінально-виконавчої служби здійснюється відповідно до Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб». При звільненні зі служби особи рядового і начальницького складу кримінально-виконавчої служби користуються правовими і соціальними гарантіями відповідно до Закону України «Про статус ветеранів військової служби, ветеранів органів внутрішніх справ і деяких інших осіб та їх соціальний захист».
Відповідно до частини 4 статті 23 Закону України «Про державну кримінально-виконавчу службу України» особам рядового і начальницького складу кримінально-виконавчої служби встановлюється пільговий залік вислуги років для призначення пенсії - один місяць служби за сорок днів.
Стаття 17-1 Закону № 2262-ХІІ передбачає, що порядок обчислення вислуги років та визначення пільгових умов призначення пенсій особам, які мають право на пенсію за цим Законом, встановлюється Кабінетом міністрів України.
Кабінет Міністрів України затвердив постановою від 17 липня 1992 року № 393 Порядок обчислення вислуги років, призначення та виплати пенсій і грошової допомоги особам офіцерського складу, прапорщикам, мічманам, військовослужбовцям надстрокової служби та військової служби за контрактом, особам начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ та членам їхніх сімей (далі - Порядок № 393).
Відповідно до пункту «г» частини 3 постанови Кабінету Міністрів України від 17 липня 1992 року № 393 до вислуги років для призначення пенсії особам рядового і начальницького складу Державної кримінально-виконавчої служби України, зараховується час проходження служби на пільгових умовах: один місяць служби за сорок днів.
Аналіз норм Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» дає підстави для висновку про те, що законодавець розмежовує такі поняття як «вислуга років» та «календарна вислуга років». При цьому, до вислуги років є можливим зарахування стажу роботи у пільговому обчисленні і цей стаж теж враховується при призначенні пенсії (як правило впливає на розмір пенсії).
В то й же час для отримання права на призначення пенсії обов'язковою умовою є наявність саме календарної вислуги років у мінімально визначеному законом розмірі. До цієї вислуги зарахування стажу роботи у пільговому обчисленні законом не передбачено.
Аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 17 жовтня 2019 року у справі № 761/19075/17, від 27 березня 2020 року у справі № 569/727/17, від 17 червня 2020 року у справі №337/2596/17(2-а/337/204/2017),від 08 липня 2020 року у справі №591/7007/17, яка повинна бути врахована адміністративним судом згідно ч. 5 ст. 242 Кодексу адміністративного судочинства України.
Виходячи з наведеного, в Законі № 2262-XII не встановлено, що пенсію за вислугу років можна призначати особам з урахуванням пільгового обчислення. Вказаним Законом чітко передбачено, що пенсія за вислугу років призначається при наявності, у даному випадку,15 років 11 місяці 12 дні при необхідних 20 календарних років 6 місяців і більше.
Одночасно стаття 17 Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» визначає вичерпний перелік видів служби та періоди часу, які зараховуються до вислуги років для призначенні пенсії.
Суд звертає увагу на те, що жодної відсилочної норми вказана стаття не містить, а також не містить посилання на те, що види служби та періоди часу, які зараховуються до вислуги років для призначення пенсії можуть бути встановлені підзаконними актами.
Крім того, в Законі України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» не вказано, що пенсію за вислугу років можна призначати особам при наявності вислуги, обчисленої на пільгових умовах.
Законом України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» чітко передбачено, що пенсія за вислугу років призначається при наявності 20 календарних років 6 місяців і більше, та міститься виключний перелік періодів служби, які враховуються в календарну вислугу років.
Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 27 березня 2018 року у справі № 295/6301/17, від 10 липня 2019 року у справі №1840/3347/18 та від 22 серпня 2019 року у справі №295/7220/16-а, яка повинна бути врахована адміністративним судом згідно ч. 5 ст. 242 Кодексу адміністративного судочинства України.
Таким чином, суд вважає, що право на пенсію за вислугу років визначається, виходячи з тривалості вислуги років саме у календарному обчисленні.
Згідно зі статтею 22 Конституції України закріплені нею права і свободи не є вичерпними, гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законодавчих актів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.
Статтею 58 Конституції України закріплено, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.
Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 09.02.1999 року N 1-рп/99 (щодо офіційного тлумачення положення частини першої статті 58 Конституції України - справа про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів), за загальновизнаним принципом права закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Цей принцип закріплений у частині першій статті 58 Конституції України, за якою дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце.
Конституційний Суд України неодноразово розглядав питання, пов'язані з реалізацією права на соціальний захист, і сформулював правову позицію, згідно з якою Конституція України виокремлює певні категорії громадян України, що потребують додаткових гарантій соціального захисту з боку держави, до яких в тому числі належать працівники міліції (рішення Конституційного Суду України від 6 липня 1999 року № 8-рп/99 у справі щодо права на пільги та від 20 березня 2002 року № 5-рп/2002 у справі щодо пільг, компенсацій і гарантій). Необхідність додаткових гарантій соціальної захищеності цієї категорії громадян як під час проходження служби, так і після її закінчення зумовлена насамперед тим, що така служба пов'язана з ризиком для життя і здоров'я, підвищеними вимогами до дисципліни, професійної придатності, фахових, фізичних, вольових та інших якостей (Рішення №5-рп/2002).
Виходячи з практики Конституційного Суду України, розуміння сутності соціальних гарантій військовослужбовців та прирівняних до них осіб, зміст та обсяг досягнутих ними соціальних гарантій не може бути звужено шляхом внесення змін до законодавства, а правовідносини по їхньому пенсійному забезпеченню виникають не в момент звернення за призначенням пенсії, а в момент виникнення права на її призначення.
При цьому важливим моментом є саме момент виникнення права на призначення пенсії. Право на призначення пенсії виникає не в момент прийняття на роботу, як на це вказує позивач, а в момент досягнення умов, за яких вона призначається. Тому до спірних правовідносин, на думку суду, підлягає застосуванню законодавство в редакції, чинній на момент виникнення права на призначення пенсії.
Вказана правова позиція узгоджується з правовими висновками, викладеними в постанові Верховного Суду від 30 січня 2018 року у справі № 539/3872/14-а.
Враховуючи викладені вище обставини, суд дійшов висновку, що у позивача відсутнє право на призначення пенсії за вислугою років з урахуванням пільгової вислуги років, оскільки позивач не має встановленої пунктом «а» частини 1 статті 12 Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» календарної вислуги років.
Щодо тверджень позивача про те, що в розумінні статті 1 Першого Протоколу до Конвенції, позивач, перебуваючи на службі в органах внутрішніх справ України, мав законні сподівання отримання пенсії за вислугу років за наявності 20 річного стажу, які ґрунтувалися нормах пункту "а" частини першої статті 12 Закону № 2262-XII (в редакції від 11.12.1998 р.), і які були звужені статтею пунктом "а" частиною першою статті 12 Закону № 2262-ХІІ, слід зазначити наступне.
Законом України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основоположних свобод людини 1950 року, Першого протоколу та протоколів №2, 7 та 11 до Конвенції» Україна визнала обов'язковою юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосуються тлумачення та застосування Конвенції.
Відповідно до ст.1 Першого протоколу Конвенції передбачено право кожної фізичної або юридичної особи мирно володіти своїм майном та закріплено, що ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Європейський Суд з прав людини у справі «Суханов та Ільченко проти України» (рішення від 26 червня 2014 року, п.35) зазначив, що за певних обставин «законне сподівання» на отримання «активу» може захищатися ст. 1 Першого протоколу Конвенції. Якщо суть вимоги особи пов'язана з майновим правом, особа, якій воно надане, може вважатися такою, що має «законне сподівання», якщо для такого права у національному законодавстві існує достатнє підґрунтя - наприклад, коли є усталена практика національних судів, якою підтверджується його існування. Проте не можна стверджувати про наявність законного сподівання, якщо існує спір щодо правильного тлумачення та застосування національного законодавства і вимоги заявника згодом відхиляються національними судами.
У рішенні Європейського суду з прав людини від 03 червня 2014 у справі «Великода проти України» суд розглянув скаргу за ст. 1 Першого протоколу до Конвенції на припинення виплати заявниці державними органами пенсії у розмірах, встановлених рішенням національного суду від 19 січня 2010 року після внесення у 2011 році змін до законодавчих актів. Суд дійшов висновку про відсутність втручання у право заявниці на мирне володіння майном внаслідок внесення змін до законодавства щодо зменшення розміру соціальних виплат. Такого висновку Суд дійшов за відсутності доказів того, що ці зміни внесені не у відповідності до законної процедури та за відсутності будь-яких доказів того, що вони не були доступними та передбачуваними.
З огляду на вищевикладене суд вважає безпідставними посилання позивача на наявність законного сподівання та не вбачає втручання у право позивача на мирне володіння майном внаслідок внесення змін до законодавства, оскільки для такого права позивача на цей час у національному законодавстві не існує достатнього підґрунтя, а також відсутні докази того, що зміни до законодавства були внесені не у відповідності до законної процедури та не були доступними та передбачуваними.
Надаючи правову оцінку посиланням позивача на положення постанови Кабінету Міністрів України від 17.07.1992 № 393 «Про порядок обчислення вислуги років, призначення та виплати пенсій і грошової допомоги особам офіцерського складу, прапорщикам, мічманам, військовослужбовцям надстрокової служби та військової служби за контрактом, особам начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ, поліцейським та членам їхніх сімей» (далі - Постанова № 393), відповідно до якої позивачу (на думку позивача) для призначення пенсії у вислугу років має зараховуватися пільговий стаж, суд виходить з такого.
Згідно з частиною четвертою статті 9 КАС України у разі невідповідності нормативно-правового акта Конституції України, закону України, міжнародному договору, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, або іншому правовому акту суд застосовує правовий акт, який має вищу юридичну силу.
Оскільки приписи пункту 3 Постанови № 393 суперечать приписам пункту «а» частини першої статті 12 Закону № 2262-ХІІ, застосуванню підлягають саме положення Закону № 2262-ХІІ, як правового акта, що має вищу юридичну силу.
Всі інші твердження позивача не спростовують тієї обставини, що для отримання права на призначення пенсії за пунктом «а» статті 12 Закону № 2262-ХІІ обов'язковою умовою є наявність саме календарної вислуги років у мінімально визначеному Законом розмірі, а до цієї вислуги зарахування стажу роботи у пільговому обчисленні Законом не передбачено, відповідно, не можуть вплинути на рішення суду по справі.
Щодо посилання позивача на судові рішення першої та апеляційної інстанції.
Частиною 5 ст. 242 КАС України передбачено, що при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
В зв'язку із чим судом враховані численні висновки з аналогічних правовідносинах, викладених в постановах Верховного Суду, на які суд посилається вище.
Відповідно до частини другої статті 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Частиною 2 ст. 6 КАС України передбачено, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ).
Закон України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» установлює, що правосуддя в Україні функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів та спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд.
Відповідно до ст. 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.
У п. 50 рішення Європейського суду з прав людини від 14 жовтня 2010 року у справі «Щокін проти України» зазначено, що перша та найважливіша вимога ст. 1 Першого Протоколу до Конвенції полягає в тому, що будь-яке втручання публічних органів у мирне володіння майном повинно бути законним. Говорячи про «закон», у зазначеній статті міститься посилання на ту саму концепцію, що міститься в інших положеннях цієї Конвенції. Ця концепція вимагає, перш за все, щоб такі заходи мали підстави в національному законодавстві. Вона також відсилає до якості такого закону, вимагаючи, щоб він був доступним для зацікавлених осіб, чітким та передбачуваним у своєму застосуванні (див. рішення у справі «Бейелер проти Італії»).
Суд також ураховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), у якому, серед іншого, звертається увага, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.
Водночас, відповідно до даного Висновку згідно з практикою ЄСПЛ очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, від різних правових положень, звичаїв, доктринальних принципів, а також ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.
Суд також враховує позицію ЄСПЛ (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану, зокрема, у справах «Салов проти України» (заява № 65518/01; п. 89), «Проніна проти України» (заява № 63566/00; п. 23) та «Серявін та інші проти України» (заява № 4909/04; п. 58): принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча п. 1 ст. 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії»).
Відповідно до ч.1 ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених ст.78 цього Кодексу.
Згідно з ч. 2 ст. 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Відповідачем, як суб'єктом владних повноважень, бездіяльність якого оскаржується, доведено правомірність відмови ОСОБА_1 в призначенні пенсії за вислугу років на підставі пункту «а» ч.1 ст. 12 Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» від 09.04.1992 року. В свою чергу доводи відповідача позивачем не спростовані.
За наведених обставин суд прийшов до висновку, що позовні вимоги є необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню.
Оскільки позивач звільнений від сплати судового збору на підставі п.13 ч.1 ст.5 Закону України «Про судовий збір» та при зверненні до суду ним не були понесені судові витрати, відсутні підстави для стягнення судових витрат.
Керуючись ст.ст.2,9,72,77, 241,243-246, 262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
У задоволенні позовної заяви ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , АДРЕСА_1 ) до Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області (код ЄДРПОУ 21910427, вул. Набережна Перемоги, 26, м. Дніпро, 49094) про визнання бездіяльності протиправною, зобов'язання вчинити певні дії, - відмовити.
Рішення суду набирає законної сили відповідно до ст.255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржено в порядку та у строки, встановлені ст.295, 297 Кодексу адміністративного судочинства України.
До дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи рішення суду оскаржується до Третього апеляційного адміністративного суду через Дніпропетровський окружний адміністративний суд відповідно до підпункту 15.5 пункту 15 Розділу VII Перехідних положень Кодексу адміністративного судочинства України.
Повний текст рішення складено та підписано 03.08.2020 р.
Суддя О.М. Неклеса