вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116, (044) 230-06-58 inbox@anec.court.gov.ua
"29" липня 2020 р. Справа№ 910/1431/20
Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого: Майданевича А.Г.
суддів: Ткаченка Б.О.
Суліма В.В.
розглянувши у письмовому провадженні без повідомлення учасників справи апеляційну скаргу Моторного (транспортного) страхового бюро України
на рішення Господарського суду міста Києва від 07.04.2020
у справі № 910/1431/20 (суддя Стасюк С.В.)
за позовом Моторного (транспортного) страхового бюро України
до Міністерства оборони України
про відшкодування 100 241,50 грн.,-
Короткий зміст позовних вимог
У грудні 2019 року Моторне (транспортне) страхове бюро України (надалі по тексту - позивач) звернулось до Господарського суду міста Києва з позовом до Міністерства оборони України (надалі по тексту - відповідач) про стягнення 100 241,50 грн.
В обґрунтування своїх вимог позивач вказав, що внаслідок настання дорожньо-транспортної пригоди Моторно (транспортне) страхове бюро України виплатило відшкодування власнику автомобіля “Ніссан Прем'єра”, д.н. НОМЕР_1 , у розмірі 98 941,50 грн., а тому в силу положень ст. 38, 41 Закону України "Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів" позивачем отримано право звернення із регресним позовом до власника транспортного засобу, з вини водія якого сталася дорожньо-транспортна пригода. У зв'язку з чим, позивач просив стягнути з відповідача сплачене відшкодування у розмірі 98 941,50 грн. та понесені витрати за послуги аварійного комісара в розмірі 1 300,00 грн.
Короткий зміст рішення місцевого господарського суду та мотиви його прийняття
Рішенням Господарського суду міста Києва від 07.04.2020 у позові Моторного (транспортного) страхового бюро України до Міністерства оборони України про стягнення 100 241,50 грн. відмовлено повністю.
Відмовляючи у задоволенні позову суд вказав, що вимоги позивача до Міністерства оборони України про стягнення 100 241,50 грн. не узгоджується з нормами чинного законодавства, які визначають порядок відшкодування військовими частинами Збройних Сил України шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки (статті 1187-1188 Цивільного кодексу України, статті 1-3 Закону України “Про правовий режим майна у Збройних Силах України”) та не відповідають висновкам Великої Палати Верховного Суду що викладені в пунктах 30-41 постанови від 05.06.2018 у справі № 243/10982/15-ц.
Короткий зміст вимог апеляційної скарги та узагальнення її доводів
Не погодившись з прийнятим рішенням, Моторно (транспортне) страхове бюро України звернулось до суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Господарського суду міста Києва від 07.04.2020 та ухвалити нове, яким позов задовольнити.
Апеляційна скарга мотивована неповним з'ясуванням обставин, що мають значення для справи, невідповідністю висновків, викладених у рішенні місцевого господарського суду, обставинам справи, порушенням та неправильним застосуванням норм матеріального та процесуального права.
Апелянт вказує, що на момент ДТП автомобіль “КрАЗ-255” шасі № НОМЕР_2 вибув з оперативного управління ВЧ НОМЕР_3 , а до ВЧ НОМЕР_4 ще не прибув, перегін транспортного засобу здійснювався за відсутності номерних знаків, за водієм жодної військової частини закріплений не був та на облік ВЧ НОМЕР_4 не поставлений. У зв'язку з чим, на думку скаржника, належним відповідачем є Міністерства оборони України, оскільки згідно з положеннями статті 3 Закону України “Про Збройні Сили України” саме Міністерство оборони України є центральним органом виконавчої влади і військового управління, у підпорядкуванні якого перебувають Збройні Сили України.
Узагальнені доводи відзиву на апеляційну скаргу
У свою чергу, заперечуючи проти апеляційної скарги, відповідач у своєму відзиві, наданому до суду 11.01.2020, зазначає, що рішення суду прийнято при повному з'ясуванні обставин справи, з правильним застосуванням норм матеріального та процесуального права, без їх порушення, тому апеляційна скарга задоволенню не підлягає і рішення слід залишити без змін. Крім того, відповідач вказує, що Міністерство оборони України є неналежним відповідачем, оскільки вантажний автомобіль “КрАЗ-255” шасі № НОМЕР_2 , водія якого ( ОСОБА_1 ) визнано винним у скоєнні ДТП, перебуває на праві оперативного управління у військовій частині НОМЕР_4 та винна особа також знаходиться у трудових відносинах із вказаною частиною.
Пославшись на статті 1 та 3 Закону України “Про правовий режим майна у Збройних Силах України”, відповідач зазначає, що з моменту надходження майна до Збройних Сил України і закріплення його за військовою частиною, вона набуває статусу військового майна. Військові частини використовують закріплене за ними військове майно лише за його цільовим та функціональним призначенням, а на Міністерство оборони України покладаються функції контролю за використанням майна, переданого в оперативне управління.
Дії суду апеляційної інстанції щодо розгляду апеляційної скарги
Згідно протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 12.05.2020 справу № 910/1431/20 передано для розгляду колегії суддів у складі: головуючий суддя - Майданевич А.Г., судді Коротун О.М., Сулім В.В.
Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 14.05.2020 у справі №910/1431/20 відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Моторного (транспортного) страхового бюро України на рішення Господарського суду міста Києва від 07.04.2020 та призначено до розгляду апеляційну скаргу у порядку письмового провадження без повідомлення учасників.
Відповідно до протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 08.07.2020, у зв'язку з перебуванням судді Коротун О.М. у відпустці, для розгляду апеляційної скарги у даній справі визначено колегію суддів у складі: головуючий суддя - Майданевич А.Г., суддів Ткаченко Б.О., Сулім В.В.
Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 08.07.2020 прийнято справу №910/1431/20 до провадження за апеляційною скаргою Моторного (транспортного) страхового бюро України на рішення Господарського суду міста Києва від 07.04.2020 у складі колегії суддів: головуючий суддя - Майданевич А.Г., суддів Ткаченко Б.О., Сулім В.В.
У матеріалах справи наявні належні докази повідомлення учасників справи про розгляд апеляційної скарги у порядку письмового провадження, що підтверджується повідомленнями про вручення поштових відправлень.
Обставини справи, встановлені судом першої інстанції та перевірені судом апеляційної інстанції
26.11.2016 о 18:15 в м. Вінниця, автодорога М12, 378 км, водій ОСОБА_2 , керуючи транспортним засобом марки “КрАЗ 255Б”, д.н. НОМЕР_5 , виконуючи поворот ліворуч, не надав дорогу транспортному засобу марки “Ніссан Прем'єра”, д.н. НОМЕР_1 , під керуванням ОСОБА_3 , яка рухалась у зустрічному напрямку, внаслідок чого відбулось зіткнення та пошкодження транспортних засобів. Своїми діями ОСОБА_2 порушив п.п. 10.4, 16.13 ПДР України.
Факт скоєння ДТП підтверджується довідкою Національної поліції України № 3016333583513459 про дорожньо-транспортну пригоду.
Постановою Вінницького міського суду Вінницької області від 10.03.2017 у справі № 127/25448/16-п ОСОБА_2 визнано винним у скоєнні адміністративного правопорушення, передбаченого ст. 124 Кодексу України про адміністративні правопорушення.
08.12.2016 ОСОБА_4 (зміна прізвища з Удод згідно зі Свідоцтвом про зміну імені серії НОМЕР_6 відбулась 22.04.2016) звернулась до страховика з повідомленням про ДТП.
Розмір матеріального збитку, заподіяного власнику транспортного засобу марки “Ніссан Прем'єра”, д.н. НОМЕР_1 , у результаті вказаного ДТП, оцінено у сумі 183 161,50 грн., що підтверджується висновком експертного автотоварознавчого дослідження від 16.01.2017 № 823Е-12/16, виконаного ПП ЕНДЦ "Експертиза" за заявою представника ТОВ "Асистуюча компанія "Укравтоекспертиза".
08.02.2017 ОСОБА_4 звернулась із заявою до Моторного (транспортного) страхового бюро України про виплату відшкодування.
Моторно (транспортне) страхове бюро України прийняв роботи та документи від ПАТ "СК "ВУСО" з врегулювання події ДТП у спірних відносинах, що підтверджується актом № 38107.
23.05.2017 позивач оплатив ПАТ "СК "ВУСО" 1300,00 грн. за послуги з врегулювання спору у справі № 38107, що підтверджується платіжним дорученням № 38107рв від 23.05.2017.
На підставі наказу від 22.05.2017 № 4390, 24.05.2017, Моторно (транспортне) страхове бюро України виплатило ОСОБА_4 суму страхового відшкодування у розмірі 98 941,50 грн., що підтверджується платіжним дорученням від 24.05.2017 № 4390 рв.
Звертаючись з позовною заявою, позивач вказав, що у нього виникло право звернення із регресним позовом до власника транспортного засобу, з вини водія якого сталася дорожньо-транспортна пригода. У зв'язку з чим, позивач просив стягнути з відповідача сплачене відшкодування у розмірі 98 941,50 грн. та понесені витрати за послуги аварійного комісара в розмірі 1 300,00 грн.
Мотиви та джерела права, з яких виходить суд апеляційної інстанції при прийнятті постанови
Відповідно до ст. 11 Цивільного кодексуУкраїни підставою виникнення цивільних прав і обов'язків є, зокрема, завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі.
Згідно з частинами 1, 2 статті 1187 Цивільного кодексу України джерелом підвищеної небезпеки є діяльність, пов'язана, зокрема, з використанням, зберіганням або утриманням транспортних засобів, що створює підвищену небезпеку для особи, яка цю діяльність здійснює, та інших осіб. Шкода, завдана джерелом підвищеної небезпеки, відшкодовується особою, яка на відповідній правовій підставі (право власності, інше речове право, договір підряду, оренди тощо) володіє транспортним засобом, механізмом, іншим об'єктом, використання, зберігання або утримання якого створює підвищену небезпеку.
Відповідно до частини 1 статті 1188 Цивільного кодексу України шкода, завдана внаслідок взаємодії кількох джерел підвищеної небезпеки, відшкодовується на загальних підставах, а саме: шкода, завдана одній особі з вини іншої особи, відшкодовується винною особою; за наявності вини лише особи, якій завдано шкоди, вона їй не відшкодовується; за наявності вини всіх осіб, діяльністю яких було завдано шкоди, розмір відшкодування визначається у відповідній частці залежно від обставин, що мають істотне значення.
Отже, вирішуючи спір, пов'язаний з відшкодуванням шкоди, завданої взаємодією кількох джерел підвищеної небезпеки, зокрема, зіткненням транспортних засобів, слід виходити з того, що у цьому випадку шкода відшкодовується на загальних підставах, тобто з урахуванням принципу вини.
Факт вини водія ОСОБА_2 підтверджується постановою Вінницького міського суду Вінницької області від 10.03.2017 у справі № 127/25448/16-п.
Законом України “Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів” закріплено обов'язковість укладення договору страхування цивільно-правової відповідальності (полісу) юридичними та фізичними особами, які відповідно до законів України є власниками або законними володільцями (користувачами) наземних транспортних засобів на підставі права власності, права господарського відання, оперативного управління, на основі договору оренди або правомірно експлуатують транспортний засіб на інших законних підставах.
Частинами 1, 4 статті 21 Закону України “Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів” передбачено, що з урахуванням положень пункту 21.3 цієї статті на території України забороняється експлуатація транспортного засобу (за винятком транспортних засобів, щодо яких не встановлено коригуючий коефіцієнт в залежності від типу транспортного засобу) без поліса обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності, чинного на території України, або поліса (сертифіката) обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності, укладеного в іншій країні з уповноваженою організацією із страхування цивільно-правової відповідальності, з якою МТСБУ уклало угоду про взаємне визнання договорів такого страхування. У разі експлуатації транспортного засобу на території України без наявності чинного поліса обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності особа несе відповідальність, встановлену законом.
Суд першої інстанції встановив, що станом на дату скоєння дорожньо-транспортної пригоди 26.11.2016 транспортний засіб “КрАЗ 255Б”, д.н. НОМЕР_5 експлуатувався без укладення договору (полісу) обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності.
Згідно з підпунктом 38.2.1 пункту 38.2 статті 38 Закону України “Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів” МТСБУ після сплати страхового відшкодування має право подати регресний позов до власника транспортного засобу, який спричинив ДТП, який не застрахував свою цивільно-правову відповідальність, крім осіб, зазначених у пункті 13.1 статті 13 цього Закону.
Отже, законом встановлено порядок стягнення коштів, виплачених МТСБУ на відшкодування шкоди особі потерпілій у ДТП, саме в порядку регресу, якщо така шкода спричинена власником транспортного засобу, який не застрахував свою цивільно-правову відповідальність, крім шкоди, заподіяної незабезпеченому транспортному засобу.
Для покладення на юридичну особу відповідальності, передбаченої ч. 1 ст. 1172 Цивільного кодексу України, необхідна наявність як загальних умов деліктної відповідальності (протиправна поведінка працівника; причинний зв'язок між такою поведінкою і шкодою; вина особи, яка завдала шкоду), так і спеціальних умов (перебування у трудових (службових) відносинах з юридичною особою або фізичною особою - роботодавцем незалежно від характеру таких відносин; завдання шкоди під час виконання працівником своїх трудових (службових) обов'язків).
Відтак, відповідальність юридичної або фізичної особи настає лише у випадках, коли особа, з вини якої заподіяна шкода, перебуває з організацією в трудових відносинах і шкода заподіяна нею у зв'язку з виконанням трудових (службових) обов'язків.
Під виконанням працівником своїх трудових (службових) обов'язків розуміється виконання ним роботи, зумовленої трудовим договором (контрактом), посадовими інструкціями, а також роботи, яка хоч і виходить за межі трудового договору чи посадової інструкції, але доручається юридичною або фізичною особою або спричинена необхідністю, як на території роботодавця, так і за її межами. Це можуть бути дії виробничого, господарського, технічного та іншого характеру, вчинення яких безпосередньо входить до службових обов'язків працівника.
Аналогічні правові висновки викладено у постановах Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 28.01.2015 у справі № 6-229цс14 та від 21.09.2016 у справі № 6-933цс16.
Докази перебування ОСОБА_2 , на час скоєння ДТП, в особовому складі якоїсь військової частини або Міністерства оборони України в матеріалах справи відсутні.
Володільцем об'єкта, використання, зберігання або утримання якого створює підвищену небезпеку, є юридична або фізична особа, що експлуатує такий об'єкт в силу наявності права власності, користування (оренди), повного господарського відання, оперативного управління або іншого речового права. Не вважається володільцем об'єкта, використання, зберігання або утримання якого створює підвищену небезпеку, і не несе відповідальності за шкоду перед потерпілим особа, яка управляє джерелом підвищеної небезпеки в силу трудових відносин з таким володільцем (водій, машиніст, оператор тощо).
Тобто, володільцем об'єкта, використання, зберігання або утримання якого створює підвищену небезпеку, є не лише його власник, але й інша фізична чи юридична особа, яка на відповідній правовій підставі володіє цим об'єктом.
Вирішуючи питання про відшкодування шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки, суди повинні встановити, хто та на якій правовій підставі володіє відповідним транспортним засобом, механізмом, іншим об'єктом, використання, зберігання або утримання якого створює підвищену небезпеку.
Відповідно до частини 1 статті 3 Закону України “Про Збройні Сили України” Міністерство оборони України є центральним органом виконавчої влади і військового управління, у підпорядкуванні якого перебувають Збройні Сили України.
Згідно зі статтею 10 Закону України “Про Збройні Сили України” Міністерство оборони України здійснює, зокрема, військово-політичне та адміністративне управління Збройними Силами України; забезпечує життєдіяльність Збройних Сил України, їх функціонування, бойову та мобілізаційну готовність, боєздатність, підготовку до виконання покладених на них завдань, застосування, комплектування особовим складом та його підготовку, постачання озброєння та військової техніки, підтримання справності, технічної придатності та модернізації зазначеного озброєння і техніки, матеріальних, фінансових, інших ресурсів та майна згідно з потребами, визначеними Генеральним штабом Збройних Сил України в межах коштів, передбачених Державним бюджетом України, і здійснює контроль за їх ефективним використанням, організовує виконання робіт і надання послуг в інтересах Збройних Сил України.
Органами, які здійснюють управління військовим майном згідно зі статтею 1 Закону України “Про правовий режим майна у Збройних Силах України” є Кабінет Міністрів України та Міністерство оборони України.
Частиною 2 статті 2 Закону України “Про правовий режим майна у Збройних Силах України” передбачено, що Міністерство оборони України як центральний орган управління ЗСУ здійснює відповідно до закону управління військовим майном, у тому числі закріплює військове майно за військовими частинами (у разі їх формування, переформування), приймає рішення щодо перерозподілу цього майна між військовими частинами ЗСУ, зокрема у разі їх розформування.
Згідно зі статтею 3 Закону України “Про правовий режим майна у Збройних Силах України” військове майно закріплюється за військовими частинами ЗСУ на праві оперативного управління (з урахуванням особливостей, передбачених частиною другою цієї статті). З моменту надходження майна до ЗСУ і закріплення його за військовою частиною ЗСУ воно набуває статусу військового майна.
Військове майно - це державне майно (зокрема, всі види озброєння, бойова та інша техніка, боєприпаси), закріплене за військовими частинами, закладами, установами та організаціями Збройних Сил України (далі також - ЗСУ) (стаття 1 Закону України “Про правовий режим майна у Збройних Силах України”).
Відповідно до ч. 2 ст. 14 Закону України “Про Збройні Сили України” майно, закріплене за військовими частинами ЗСУ, є державною власністю і належить їм на праві оперативного управління.
У частині 1 статті 137 Господарського кодексу України встановлено, що правом оперативного управління визнається речове право суб'єкта господарювання, який володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом) для здійснення некомерційної господарської діяльності, у межах, встановлених цим кодексом та іншими законами, а також власником майна (уповноваженим ним органом).
Таким чином, з моменту надходження майна до Збройних Сил України і закріплення його за військовою частиною, вона набуває статусу військового майна. Військові частини використовують закріплене за ними військове майно лише за його цільовим та функціональним призначенням, а на Міністерство оборони України покладаються функції контролю за використанням майна, переданого в оперативне управління.
Крім того, з довідки про дорожньо-транспортну пригоду № 3016333583513459 вбачається, що станом на дату ДТП транспортний засіб “КрАЗ 255Б”, д.н. НОМЕР_5 , належав військовій частині НОМЕР_3 .
Юридичною особою є організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку. Юридична особа наділяється цивільною правоздатністю і дієздатністю, може бути позивачем та відповідачем у суді (стаття 80 Цивільного кодексу України).
Згідно з частиною 1 статті 89 Цивільного кодексу України юридична особа підлягає державній реєстрації у порядку, встановленому законом. Дані державної реєстрації включаються до єдиного державного реєстру, відкритого для загального ознайомлення.
Порядок здійснення державної реєстрації юридичної особи визначається Законом України “Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань”.
Слід зазначити, що загальні норми статей 1187-1188 Цивільного кодексу України поширюються на будь-яку юридичну особу, яка на відповідній правовій підставі (право власності, інше речове право, договір підряду, оренди тощо) володіє транспортним засобом, у тому числі і на військові частини, які є юридичними особами.
З огляду на те, що військові частини володіють на праві оперативного управління закріпленим за ними Міністерством оборони України військовим майном, використання, зберігання або утримання якого створює підвищену небезпеку, вони несуть відповідальність згідно з частиною другою статті 1187 Цивільного кодексу України.
Аналогічна правова позиція викладена в пунктах 30-41 Постанови Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 у справі № 243/10982/15-ц (номер провадження 14-81цс18).
Крім того, Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку Верховного Суду України, раніше викладеного у постанові від 21.10.2014 у справі № 3-86гс14, щодо застосування статті 1187 Цивільного кодексу України у вигляді покладення майнової відповідальності за шкоду, заподіяну джерелом підвищеної небезпеки, на Міністерство оборони України (п. п. 47-50 постанови від 05.06.2018 у справі № 243/10982/15-ц (номер провадження 14-81цс18).
Статтею 129 Конституції України встановлено, що основними засадами судочинства є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
За приписами частин 1, 3 статті 13 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
Відповідно до статті 14 Господарського процесуального кодексу України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у господарських справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.
Частиною 2 статті 48 Господарського процесуального кодексу України якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання, за клопотанням позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі.
У даному випадку господарський суд зазначає, що саме позивачу належить право самостійно визначати межі позовних вимог та суб'єктний склад відповідачів у справі, що узгоджується з принципом диспозитивності господарського судочинства, який закріплений у статті 14 Господарського процесуального кодексу України.
При цьому, розглядаючи дану справу по суті, Господарський суд міста Києва позбавлений можливості самостійно залучити до участі у справі іншого відповідача, оскільки таке право не перебуває у межах дискреційних повноважень суду першої інстанції.
Частиною 2 статті 237 Господарського процесуального кодексу України визначено, що при ухваленні рішення суд не може виходити у рішенні за межі позовних вимог.
При цьому, згідно з вимогами статті 13 Закону України “Про судоустрій і статус суддів” та статті 236 Господарського процесуального кодексу України висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, є обов'язковими для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи не можуть приймати рішення, які скасовують судові рішення або зупиняють їх виконання.
Враховуючи вказане вище, суд першої інстанції правильно вказав, що вимоги позивача до Міністерства оборони України про стягнення 100 241,50 грн. не узгоджується з нормами чинного законодавства, які визначають порядок відшкодування військовими частинами Збройних Сил України шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки (статті 1187-1188 Цивільного кодексу України, статті 1-3 Закону України “Про правовий режим майна у Збройних Силах України”) та не відповідають висновкам Великої Палати Верховного Суду що викладені в пунктах 30-41 постанови від 05.06.2018 у справі № 243/10982/15-ц.
Таким чином, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що позовні вимоги Моторного (транспортного) страхового бюро України до Міністерства оборони України про стягнення 100 241,50 грн. є необґрунтованими та такими, що задоволенню не підлягають.
На переконання колегії суддів, вирішуючи спір по суті заявлених позовних вимог, суд першої інстанції повно та всебічно дослідив обставини справи, дав їм належну правову оцінку, дійшов правильних висновків щодо прав та обов'язків сторін, які ґрунтуються на належних та допустимих доказах.
Висновки суду апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги
Колегія суддів зазначає, що враховуючи положення частини 1 статті 9 Конституції України та беручи до уваги ратифікацію Законом України від 17.07.1997 N475/97-ВР Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і Першого протоколу та протоколів № 2,4,7,11 до Конвенції та прийняття Закону України від 23.02.2006 №3477-IV (3477-15) "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини", суди також повинні застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (Рим, 4 листопада 1950 року) та рішення Європейського суду з прав людини як джерело права.
У рішенні Суду у справі Трофимчук проти України №4241/03 від 28.10.2010 Європейським судом з прав людини зазначено, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довод сторін.
У відповідності з пунктом 3 частини 2 статті 129 Конституції України та частини 1 статті 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів (частини 1 статті 86 Господарського процесуального кодексу України).
Належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (статті 76 Господарського процесуального кодексу України).
Докази, не подані у встановлений законом або судом строк, до розгляду судом не приймаються, крім випадку, коли особа, що їх подає, обґрунтувала неможливість їх подання у вказаний строк з причин, що не залежали від неї (частини 8 статті 80 Господарського процесуального кодексу України).
Таким чином, апелянтом не надано до суду належних і допустимих доказів на підтвердження тих обставин, на які він посилається в апеляційній скарзі. Доводи апеляційної скарги ґрунтуються на припущеннях та зводяться до намагань здійснити переоцінку обставин справи, вірно встановлених судом першої інстанції.
Отже, підсумовуючи наведене, колегія суддів дійшла висновку про те, що оскаржуване рішення суду прийнято у відповідності з вимогами матеріального та процесуального права, підстав його скасовувати або змінювати не вбачається.
Таким чином, апеляційна скарга Моторного (транспортного) страхового бюро України на рішення Господарського суду міста Києва від 07.04.2020 у справі № 910/1431/20 задоволенню не підлягає. Рішення Господарського суду міста Києва від 07.04.2020 у справі № 910/1431/20 слід залишити без змін.
Суд апеляційної інстанції звертає увагу, що, за загальним правилом, не підлягають касаційному оскарженню до Верховного Суду судові рішення у малозначних справах, крім випадків, передбачених пунктом 2 частини 3 статті 287 Господарського процесуального кодексу України.
З урахуванням відмови в задоволенні апеляційної скарги, судові витрати за розгляд справи в суді апеляційної інстанції покладаються на апелянта в порядку статті 129 Господарського процесуального кодексу України.
Керуючись статтями 240, 269, 270, 275, 276, 281-284 Господарського процесуального кодексу України, Північний апеляційний господарський суд, -
1. Апеляційну скаргу Моторного (транспортного) страхового бюро України на рішення Господарського суду міста Києва від 07.04.2020 у справі № 910/1431/20 залишити без задоволення.
2. Рішення Господарського суду міста Києва від 07.04.2020 у справі № 910/1431/20 залишити без змін.
3. Судові витрати за розгляд справи у суді апеляційної інстанції покласти на Моторно (транспортне) страхове бюро України.
4. Матеріали справи №910/1431/20 повернути до Господарського суду міста Києва.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та не підлягає оскарженню до Верховного Суду, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 3 ст. 287 Господарського процесуального кодексу України.
Головуючий суддя А.Г. Майданевич
Судді Б.О. Ткаченко
В.В. Сулім