Постанова
Іменем України
22 липня 2020 року
м. Київ
справа № 201/10029/17
провадження № 61-8858св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Синельникова Є. В. (суддя-доповідач),
суддів: Осіяна О. М., Сакари Н. Ю., Хопти С. Ф., Шиповича В. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідачі: ОСОБА_2 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітнього ОСОБА_3 ,
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - управління-служба у справах дітей Соборної районної у м. Дніпрі ради,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Дніпровського апеляційного суду, у складі колегії суддів: Красвітної Т. П., Свистунової О. В., Єлізаренко І. А., від 07 квітня 2020 року.
Короткий зміст позовної заяви та її обґрунтування
У липні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, в якому просив припинити право спільної часткової власності ОСОБА_2
на 1/12 частину квартири
АДРЕСА_1 та ОСОБА_3 на 1/12 частину вказаної квартири; стягнути на користь ОСОБА_2 та ОСОБА_3 грошову компенсацію
за належні їм 2/12 частини вказаної квартири у розмірі 142 953, 84 грн; визнати за ним право власності на 2/12 частини квартири
АДРЕСА_1 .
Позовна заява мотивована тим, що він та відповідачі є співвласниками квартири АДРЕСА_1 . Вказував, що вони не є членами його сім'ї, не проживають спільно, а мають лише родинні зв'язки. Його частка (10/12) є найбільшою, а частки відповідачів (по 1/12) незначними. Висновком спеціаліста було встановлено неможливість виділення часток в натурі. На пропозицію викупити у відповідачів належні їм частки, тобто вирішити спір мирним шляхом, ОСОБА_2 категорично відмовляється. Посилаючись на зазначені обставини, позивач просив суд припинити право спільної часткової власності ОСОБА_2 на 1/12 частину та ОСОБА_3 на 1/12 частину квартири АДРЕСА_1 ; присудити на користь ОСОБА_2 та ОСОБА_3 грошову компенсацію за належні їм 2/12 частин вказаної квартири у розмірі 142 953,84 грн, та визнати за позивачем право власності на 2/12 частини зазначеної квартири.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 30 січня 2019 року, у складі судді Ткаченко Н. В., позов ОСОБА_1 задоволено. Припинено право спільної часткової власності ОСОБА_2 на
1/12 частину квартири АДРЕСА_1 та ОСОБА_3 на 1/12 частину вказаної квартири. Визнано за ОСОБА_1 право власності на 2/12 частини квартири
АДРЕСА_1 . Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 та ОСОБА_3 грошову компенсацію за належні їм
2/12 частин (по 1/12 за кожним) вказаної квартири у розмірі 142 953, 84 грн шляхом стягнення цієї суми з депозитного рахунку територіального управління Державної судової адміністрації в Дніпропетровській області. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що відповідачі фактично не проживають у спірній квартирі, мають інше житло, а ОСОБА_2 має у власності 1/3 частину квартири, що також знаходиться у межах м. Дніпра, завдяки чому відповідачі мають можливість забезпечити себе житлом і права дитини на житло порушені не будуть. Врахувавши, що частки відповідачів є незначними, а позивачем внесено на депозитний рахунок суду суму компенсації за спірні частки, припинення права власності відповідачів на частку у спільному майні не завдасть істотної шкоди їхнім інтересам, суд першої інстанції дійшов висновку про задоволення позовних вимог про припинення права спільної часткової власності і визнання права власності за позивачем з компенсацією вартості часток.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Постановою Дніпровського апеляційного суду від 07 квітня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено. Рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 30 січня 2019 року скасовано.
У задоволенні позову ОСОБА_1 про припинення права спільної часткової власності, стягнення грошової компенсації, визнання права власності відмовлено. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.
Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що суд першої інстанції не взяв до уваги права та інтереси неповнолітнього співвласника спірної квартири, не врахував висновок органу опіки та піклування, не перевірив належним чином доводи ОСОБА_2 , яка категорично заперечувала щодо припинення права спільної часткової власності її та сина. Апеляційний суд вказав, що спільна часткова власність ОСОБА_2 на іншу квартиру у м. Дніпрі не задовольняє її потреб та потреб її неповнолітнього сина, а присуджена грошова компенсація не є достатньою для придбання житла сину. З огляду на зазначене, суд апеляційної інстанцій дійшов висновку про скасування рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 .
Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводи
У касаційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати постанову суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на те, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 26 грудня 2019 року у справі № 303/4849/16-ц та постанові Верховного Суду України від 13 січня 2016 року у справі
№ 6-2925цс16 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України). Також заявник вказує на відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норм права у подібних правовідносинах (пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України) та порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, внаслідок неналежного дослідження судом зібраних у справі доказів (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).
Доводи касаційної скарги зводяться до того, що суд апеляційної інстанції не обґрунтував підстави для відмови у припиненні права спільної часткової власності ОСОБА_2 , пославшись лише на те, що таке припинення завдасть істотної шкоди ОСОБА_3 , не врахувавши, що відповідачі ніколи не проживали у зазначеній квартирі, не користувались нею, а
1/12 частина спірної квартири також не задовольнить житлові потреби ОСОБА_3 . Також, на думку заявника, відсутність реєстрації місця проживання ОСОБА_3 не може бути підставою для відмови у задоволенні позовних вимог, оскільки обов'язок щодо реєстрації місця проживання дітей покладається на батьків, а саме на ОСОБА_2 . Вказував, що розмір компенсації частки складає дійсну вартість частки квартири та оспорювався відповідачами.
Відзиву на касаційну скаргу не надходило
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 16 червня 2020 року відкрито касаційне провадження за поданою касаційною скаргою.
Ухвалою Верховного Суду від 14 липня 2020 року справу призначено до судового розгляду колегією у складі п'яти суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 є співвласниками квартири
АДРЕСА_1 на праві спільної часткової власності.
ОСОБА_1 належить 10/12 частин зазначеної вище квартири, з яких
1/4 частина (яка дорівнює 3/12) належить на підставі свідоцтва про право власності на житло, виданого 24 грудня 1997 року виконавчим комітетом Дніпропетровської міської ради народних депутатів згідно з розпорядженням від 24 грудня 1997 року № 1/4775-97. Інші 7/12 частин зазначеної квартири належать ОСОБА_1 на підставі договору дарування від 26 липня 2013 року, укладеного між ОСОБА_4 , ОСОБА_5 (дарувальники) та ОСОБА_1 (обдаровуваний), посвідченого приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Петрушенською І. Р., зареєстрованого в реєстрі за № 3426.
ОСОБА_2 належить 1/12 частина квартири АДРЕСА_1 на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом від 15 січня 2010 року, посвідченого державним нотаріусом Першої дніпропетровської державної нотаріальної контори за реєстровим № 9-35, яку вона успадкувала після смерті чоловіка ОСОБА_6 .
ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , також належить
1/12 частина зазначеної вище квартири на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом від 15 січня 2010 року, посвідченого державним нотаріусом Першої дніпропетровської державної нотаріальної контори за реєстровим № 9-41, що підтверджується інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 12 червня 2017 року № 89329697.
Відповідно до висновку щодо технічної можливості виділу в натурі частки з об'єкта нерухомого майна від 14 червня 2017 року № 14-06/17, складеного фізичною особою-підприємцем ОСОБА_7 , за технічними показниками 10/12 (складаються з 7/12 та 1/4) частин власника ОСОБА_1 , 1/12 частини власника ОСОБА_3 та 1/12 власника ОСОБА_2 квартири АДРЕСА_1 не є відокремленими, не мають окремих виходів і не можуть бути виділені в натурі.
Відповідно до звіту про оцінку майна від 14 червня 2017 року, складеного ТОВ «Віконт-Консалтинг», ринкова вартість 1/12 частини квартири АДРЕСА_1 складає 71 476,92 грн.
Згідно оригіналу квитанції ПАТ КБ «ПриватБанк» від 16 березня 2018 року № 0.0.988393955.1 ОСОБА_1 на депозитний рахунок територіального управління Державної судової адміністрації України в Дніпропетровській області внесена сума у розмірі 142 953,84 грн.
ОСОБА_2 (дошлюбне прізвище ОСОБА_8 ) має у власності 1/3 частину квартири АДРЕСА_2 на підставі свідоцтва про право власності від 10 січня 1997 року, виданого виконавчим комітетом Дніпропетровської міської ради народних депутатів згідно з розпорядженням від 10 січня 1997 року № 6/231-97.
Згідно копії паспорту ОСОБА_2 серії НОМЕР_1 , виданого Ленінським РВ ДМУ УМВС України в Дніпропетровській області 23 травня 2005 року, її місце проживання зареєстроване у квартирі АДРЕСА_2 .
ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , зареєстрованого місця проживання не має. У власності іншого житла не має.
Відповідно до висновку органу опіки та піклування Соборної районної у місті Дніпрі ради від 24 березня 2020 року № 65/05-38 визнано недоцільним припинення права власності ОСОБА_3 на частину у спільному майні - квартирі АДРЕСА_1 . При цьому орган опіки та піклування зазначив, що ОСОБА_3 ніде не зареєстрований, іншого житла у власності не має; за грошові кошти, в які оцінено вартість 2/12 частини квартири - 142 953,84 грн (відповідно частина дитини становить 71 476,92 грн), придбати житло, пристосоване для проживання дитини, неможливо. При складенні висновку було враховано також думку ОСОБА_3 , який підтримав апеляційну скаргу своєї матері та не бажав продавати свою частку у квартирі АДРЕСА_1 .
Встановлено, що ОСОБА_10 та ОСОБА_3 проживали у квартирі АДРЕСА_3 , яка належить ОСОБА_1 на підставі договору дарування від 26 липня 2013 року, посвідченого приватним нотаріусом Дніпропетровського нотаріального округу Петрушенською І. Р.
Заочним рішенням Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 05 грудня 2017 року у справі № 205/4245/17, залишеним без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 13 серпня 2019 року, позов ОСОБА_1 задоволено. Усунуто перешкоди у здійсненні ОСОБА_1 права користування квартирою АДРЕСА_3 шляхом виселення ОСОБА_2 та ОСОБА_3 із вказаної квартири.
Постановою Верховного Суду від 31 березня 2020 року касаційну скаргу представника ОСОБА_2 - ОСОБА_11 залишено без задоволення. Заочне рішення Ленінського районного суду м. Дніпропетровська
від 05 грудня 2017 року та постанову Дніпровського апеляційного суду
від 13 серпня 2019 року залишено без змін.
Позиція Верховного Суду
Перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла наступних висновків.
Відповідно до пунктів 1, 3, 4 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Згідно з частиною першою статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Згідно з частинами першою, другою, четвертою статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності.
Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом.
Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
Згідно зі статтею 317 Цивільного кодексу Українивласникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна.
Відповідно до частин першої, другої, шостої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. Держава не втручається у здійснення власником права власності.
Згідно з частиною першою статті 356 ЦК України власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю.
Частинами першою-третьою статті 358 ЦК України передбачено, що право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою. Співвласники можуть домовитися про порядок володіння та користування майном, що є їхньою спільною частковою власністю. Кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності. У разі неможливості цього він має право вимагати від інших співвласників, які володіють і користуються спільним майном, відповідної матеріальної компенсації.
Згідно із статтею 365 ЦК України право особи на частку у спільному майні може бути припинене за рішенням суду на підставі позову інших співвласників, якщо: частка є незначною і не може бути виділена в натурі; річ є неподільною; спільне володіння і користування майном є неможливим; таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та членам його сім'ї. Суд постановляє рішення про припинення права особи на частку у спільному майні за умови попереднього внесення позивачем вартості цієї частки на депозитний рахунок суду.
Право власності співвласника на частку в спільному майні може бути припинено, але за умови, що завдана внаслідок такого припинення шкода не буде істотною. Саме ця обставина є визначальною при вирішенні позову про припинення права на частку у спільному майні за вимогою інших співвласників.
Подібна правова позиція висловлена у постановах Верховного Суду України від 02 липня 2014 року № 6-68цс12, від 24 лютого 2016 року № 6-2784цс15.
Аналіз положень статті 365 ЦК України дає підстави для висновку, що право власності співвласника на частку в спільному майні може бути припинено за наявності будь-якої з передбачених пунктами 1-3 частини першої цієї статті підстав, які є самостійними, але за умови, що таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та членам його сім'ї.
Висновок про істотність шкоди, яка може бути завдана співвласнику та членам його сім'ї, вирішується в кожному конкретному випадку з урахуванням обставин справи та особливостей об'єкта, який є спільним майном.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 грудня 2018 року у справі № 908/1754/17 (провадження № 12-180гс18) зроблено висновок, що відсутність конструкції («за наявності одночасно») в статті 365 ЦК України свідчить про можливість припинення права особи на частку у спільному майні за рішенням суду на підставі позову інших співвласників за наявності хоча б однієї з перелічених законодавцем у частині першій цієї статті обставин (зокрема, в пунктах 1-3). Водночас необхідно зважати, що правова норма, закріплена пунктом 4 частини першої статті 365 ЦК України, не може вважатися самостійною обставиною для припинення права особи на частку у спільному майні за рішенням суду, оскільки фактично встановлює неприпустимість такого припинення (таке припинення є неможливим у разі, якщо воно завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та членам його сім'ї). Припинення права особи на частку у спільному майні за рішенням суду на підставі положень цієї статті можливе за наявності хоча б однієї з обставин, передбачених пунктами 1-3 частини першої статті 365 ЦК України, за умови, що таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника, та попереднього внесення позивачем вартості цієї частки на депозитний рахунок суду, а не за наявності всіх обставин, передбачених цією статтею, в їх сукупності.
Вказані судові рішення свідчать про єдність практики застосування положень статті 365 ЦК України. Виходячи із встановлених у справі обставин, з врахуванням при вирішенні спору інтереси всіх співвласників, суд вирішує питання щодо наявності або відсутності підстав вважати, що припинення права особи на частку у спільному майні за рішенням суду завдасть істотної шкоди інтересам співвласника.
Статтею 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян та безпритульних дітей» передбачено, що держава охороняє і захищає права та інтереси дітей під час вчинення правочинів щодо нерухомого майна. Неприпустиме зменшення або обмеження прав та інтересів дітей під час вчинення будь-яких правочинів щодо жилих приміщень. Органи опіки та піклування здійснюють контроль за дотриманням батьками та особами, які їх замінюють, житлових прав і охоронюваних законом інтересів дітей відповідно до закону. Для вчинення будь-яких правочинів щодо нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти, необхідний попередній дозвіл органів опіки та піклування, що надається відповідно до закону. Посадові особи органів опіки та піклування несуть персональну відповідальність за захист прав та інтересів дітей при наданні дозволу на вчинення правочинів щодо нерухомого майна, яке належить дітям.
Відповідно до частини третьої статті 17 Закону України «Про охорону дитинства» батьки або особи, які їх замінюють, не мають права без дозволу органів опіки і піклування, наданого відповідно до закону, укладати договори, які підлягають нотаріальному посвідченню та/або державній реєстрації, відмовлятися від належних дитині майнових прав, здійснювати поділ, обмін, відчуження житла, зобов'язуватися від імені дитини порукою, видавати письмові зобов'язання.
Частиною другою, третьою статті 18 цього Закону передбачено, що діти - члени сім'ї наймача або власника жилого приміщення мають право користуватися займаним приміщенням нарівні з власником або наймачем. Органи опіки та піклування зобов'язані здійснювати контроль за додержанням батьками або особами, які їх замінюють, майнових та житлових прав дітей при відчуженні жилих приміщень та купівлі нового житла.
Згідно з положеннями частин четвертої та п'ятої статті 177 Сімейного кодексу України орган опіки та піклування проводить перевірку заяви про вчинення правочину щодо нерухомого майна дитини та надає відповідний дозвіл, якщо в результаті вчинення правочину буде гарантоване збереження права дитини на житло.
Отже, за змістом цих норм дбати про збереження та використання майна дитини в її інтересах - це обов'язок батьків. З метою гарантування декларованого державою пріоритету інтересів дитини закон передбачає додаткові засоби контролю з боку держави за належним виконанням батьками своїх обов'язків, установлюючи заборону для батьків дитини вчиняти певні правочини щодо її майнових прав без попереднього дозволу органу опіки та піклування.
Аналіз наведених правових норм вказує на те, що батьки, а також державні органи, вирішуючи питання, що стосуються прав та обов'язків дітей, зокрема, і питань їх майна, зобов'язані першочергово приділяти увагу якнайкращому забезпеченню інтересів дитини і відповідно при вирішенні таких питань не допускати порушень (недотримання) цих інтересів.
Фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років, вільно обирає собі місце проживання, за винятком обмежень, які встановлюються законом (частина друга статті 29 ЦК України).
Згідно зі статтею 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Вирішуючи спір, враховуючи вказані норми матеріального права, у повному обсязі встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, взявши до уваги висновок органу опіки та піклування
від 24 березня 2020 березня № 65/05-38, категоричні заперечення неповнолітнього співвласника спірної квартири (який не має у власності іншого житла і місце проживання якого не зареєстровано) та його матері щодо припинення права власності на частку у спірній квартирі, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог, оскільки припинення права спільної часткової власності завдасть істотної шкоди відповідачам. Судом апеляційної інстанції було правильно враховано, що неповнолітній ОСОБА_3 іншого житла у власності не має, його матері належить лише 1/3 частка у праві спільної часткової власності на двокімнатну квартиру, а вартість часток відповідачів у спірній квартирі є недостатньою для придбання іншого житла.
Крім того, судом встановлено, що заочним рішенням Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 05 грудня 2017 року у справі № 205/4245/17, залишеним без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 13 серпня 2019 року та постановою Верховного Суду від 31 березня 2020 року, позов ОСОБА_1 задоволено, виселено відповідачів із квартири АДРЕСА_3 , в якій вони постійно проживали. Постанова Верховного Суду від 31 березня 2020 року мотивована, зокрема, тим, що відповідачі, які підлягають виселенню із спірної квартири, мають право власності на частку квартири після смерті ОСОБА_6 , який помер у 2009 році, за адресою: квартира АДРЕСА_1 .
Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палата Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц, провадження № 14-446цс18).
Безпідставними є посилання касаційної скарги на постанову Верховного Суду від 26 грудня 2019 року у справі № 303/4849/16-ц, оскільки фактичні обставини, встановлені у вказаній справі, та у справі, яка переглядається, не є однаковими.
Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи, а у значній мірі зводяться до переоцінки доказів, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.
За змістом статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (частина друга статті 410 ЦПК України).
Враховуючи наведене, встановивши відсутність підстав для скасування оскаржених судових рішень, колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а постанова суду апеляційної інстанції - без змін.
Керуючись статтями 400, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Постанову Дніпровського апеляційного суду від 07 квітня 2020 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий Є. В. Синельников
Судді: О. М. Осіян
Н. Ю. Сакара
С. Ф. Хопта
В. В. Шипович