Постанова
Іменем України
23 липня 2020 року
м. Київ
справа № 582/650/18
провадження № 61-5652св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
Литвиненко І. В. (суддя-доповідач), Висоцької В. С., Фаловської І. М.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - Сільськогосподарське товариство з обмеженою відповідальністю «Дружба-Нова»,
розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу Сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю «Дружба-Нова» на рішення Недригайлівського районного суду Сумської області від 30 жовтня 2019 року у складі судді Жмурченка В. Д. та постанову Сумського апеляційного суду від 12 лютого 2020 року у складі колегії суддів: Кононенко О. Ю., Криворотенка В. І., Ткачук С. С.
у справі за позовом ОСОБА_1 до Сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю «Дружба-Нова» про поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди,
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У червні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з вищевказаним позовом, посилаючись на те, що працював на посаді охоронника у Сільськогосподарському товаристві з обмеженою відповідальністю «Дружба-Нова» (далі - СТОВ «Дружба-Нова») в селі Вільшана Недригайлівського району Сумської області.
18 березня 2016 року Недригайлівським військовим комісаріатом Недригайлівського району Сумської області його було призвано на військову службу, про що він попередив своє керівництво в СТОВ «Дружба-Нова», але з роботи не звільнявся.
29 березня 2016 року Недригайлівським військовим комісаріатом він був направлений у місто Старині Львівської області для проходження військової служби у Військову частину НОМЕР_1 .
31 березня 2016 року перебуваючи у військовій частині НОМЕР_1 він підписав контракт про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України на посадах осіб рядового складу, а пізніше був направлений в зону антитерористичної операції (далі - АТО).
Під час проходження військової служби та перебуваючи в зоні АТО йому стало відомо, що на порушення вимог статті 119 КЗпП України йому СТОВ «Дружба-Нова» не виплачується середній заробіток, де він працював на постійній основі до призову на військову службу.
Прибувши 24 травня 2018 року за місцем свого проживання з'ясував, що на підставі наказу СТОВ «Дружба-Нова» від 21 квітня 2016 року № 304-ОС його 22 квітня 2016 року було звільнено із займаної посади на підставі пункту 1 статті 36 КЗпП України, за угодою сторін.
Вказав, що із заявою про звільнення він до відповідача не звертався, оскільки у той час проходив службу, тому роботодавець порушив його права.
Враховуючи викладене ОСОБА_1 просив поновити його на посаді охоронця СТОВ «Дружба-Нова», стягнути із відповідача на його користь середній заробіток з 22 квітня 2016 року до дня ухвалення рішення у справі та моральну шкоду у розмірі 100 000 грн.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Недригайлівського районного суду Сумської області від 30 жовтня 2019 року позов задоволено частково.
Поновлено ОСОБА_1 на посаді охоронника (3.2 відділу безпеки Східного регіонального управління) СТОВ «Дружба-Нова».
Стягнуто з СТОВ «Дружба-Нова» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 22 квітня 2016 року до 30 жовтня 2019 року в сумі 140 673,16 грн.
Стягнуто з СТОВ «Дружба-Нова» на користь ОСОБА_1 500 грн на відшкодування моральної шкоди.
Допущено негайне виконання рішення суду в частині поновлення ОСОБА_1 на роботі та в частині стягнення суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу за один місяць.
Стягнуто із СТОВ «Дружба-Нова» в дохід держави 1 406,70 грн судового збору.
Рішення місцевого суду мотивоване тим, що ОСОБА_1 вступив на військову службу під час дії особливого періоду, на нього розповсюджуються гарантії та компенсації, передбачені для працівників, які відповідно до статті 119 КЗпП України залучаються до виконання обов'язків, передбачених Законами України «Про військовий обов'язок і військову службу», «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», тому звільнення позивача є незаконним.
Позивач має право на отримання середнього заробітку за час перебування на строковій військовій службі і саме СТОВ «Дружба-Нова» має виплатити його позивачу.
Незаконне звільнення позивача є порушенням гарантованого Конституцією України права людини на працю, призвело до моральних страждань ОСОБА_1 , оскільки внаслідок таких протиправних дій він вимушений через суд відновлювати своє порушене право.
Позивач у місячний строк, після того як йому стало відомо, звернувся із заявою до суду про поновлення на роботі, а строк його служби відповідно до частини першої статті 263 ЦК України зупиняє перебіг позовної давності, гарантоване право на збереження місця праці підлягає захисту.
Постанову Сумського апеляційного суду від 12 лютого 2020 року апеляційну скаргу СТОВ «Дружба-Нова» залишено без задоволення, а рішення Недригайлівського районного суду Сумської області від 30 жовтня 2019 року залишено без змін.
Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що висновки місцевого суду по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення норм матеріального та процесуального права.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У березні 2020 року СТОВ «Дружба-Нова» подало касаційну скаргу на рішення Недригайлівського районного суду Сумської області від 30 жовтня 2019 року та постанову Сумського апеляційного суду від 12 лютого 2020 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просило скасувати оскаржувані судові рішення і прийняти нове рішення про відмову в задоволенні позову.
Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга мотивована тим, що судами попередніх інстанцій залишено поза увагою те, що звільнення позивача відбулося не на підставі пункту 3 статті 36 КЗпП України, а на підставі пункту 1 частини першої статті 36 КЗпП України, у зв'язку з угодою сторін.
Позивач здійснив своє волевиявлення, скріпивши заяву своїм підписом, чим засвідчив своє бажання припинити трудові відносини із товариством, вчинивши таким чином односторонній правочин. У подальшому позивач з невідомих причин почав заперечувати сам факт написання та підписання такої заяви та своє бажання звільнитися.
Не маючи належних та достовірних доказів, суди дійшли висновку, що заява про звільнення ОСОБА_1 не підписувалася, що свідчить про порушення судами вимог частини шостої статті 81 ЦПК України, згідно з якою доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
В судові практиці Верховного Суду відсутні висновки щодо застосування норм права відносно правомірності застосування статті 119 КЗпП України за наявності інших підстав для звільнення працівника в тому числі підстави звільнення за згодою сторін на підставі пункту 1 частини першої статті 36 КЗпП України.
Маючи намір добровільно іти на військову службу, ОСОБА_1 не повідомив про це товариство, не надав жодного підтверджуючого документа, а навпаки, просив звільнити його з роботи за згодою сторін.
Відзив на касаційну скаргу учасниками справи не подано
Фактичні обставини справи, встановлені судами
З 09 грудня 2015 року ОСОБА_1 працював на посаді охоронника (3.2. Відділ безпеки Східного регіонального управління) у СТОВ «Дружба-Нова».
За даними паспорта ОСОБА_1 значиться зареєстрованим по АДРЕСА_1 .
18 березня 2016 року ОСОБА_1 був прийнятий на облік Недригайлівським РВК Сумської області, а 29 березня 2016 року направлений для проходження служби у військову частину НОМЕР_1 , де 04 квітня 2016 року прийняв військову присягу.
Згідно з витягом із наказу директора СТОВ «Дружба-Нова» від 21 квітня 2016 року № 304-ОС «Про особовий склад», ОСОБА_1 22 квітня 2016 року звільнено з посади охоронника за угодою сторін за пунктом 1 статті 36 КЗпП України.
Підставою для звільнення була заява ОСОБА_1
31 березня 2016 року ОСОБА_1 уклав з Міністерством оборони України контракт про проходження громадянами України військової служби в Державній прикордонній службі України на посадах осіб рядового складу, строком на 3 роки.
Із витягу із наказу № 80 командира військової частини (по стройовій частині) пп НОМЕР_1 від 31 березня 2016 року ОСОБА_2 судами встановлено, що ОСОБА_1 зараховано до списків особового складу, призначено на посаду курсанта відповідно до спеціальності, прийнято на посаду і він приступив до виконання службових обов'язків.
Згідно з довідкою військової частини НОМЕР_2 від 23 листопада 2017 року № 1705, ОСОБА_1 перебував на військовій службі у в/ч НОМЕР_2 з 02 серпня 2016 року по час видачі довідки. У період з 18 вересня 2016 року до 14 жовтня 2016 року, з 28 грудня 2016 року до 24 березня 2017 року, з 06 квітня 2017 року до 13 квітня 2017 року, з 02 жовтня 2017 року по час видачі довідки приймав участь у антитерористичній операції, забезпеченні її проведення і захисті незалежності, суверенітету та територіальної цілісності України у районі/районах проведення антитерористичної операції на території Донецької та Луганської областей у складі військової частини НОМЕР_2 .
Відповідно до відпускного квитка від 21 травня 2018 року, з 23 травня до 12 червня 2018 року ОСОБА_1 перебував у щорічній відпустці, після закінчення якої, зобов'язаний повернутися у місце дислокації військової частини НОМЕР_2 .
Рух справи в суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 15 квітня 2020 року відкрито провадження у цій справі та витребувано її матеріали із Недригайлівського районного суду Сумської області.
04 травня 2020 року справа № 582/650/18 надійшла до Верховного Суду.
Позиція Верховного Суду
08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до ГПК України, ЦПК України, КАС України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ».
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (частина перша статті 263 ЦПК України).
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції (частини перша, друга статті 400 ЦПК України).
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Згідно з частиною шостою статті 43 Конституції України громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.
Статтею 23 Загальної декларації з прав людини передбачено, що кожна людина має право на працю, на вільний вибір роботи, на справедливі і сприятливі умови праці та на захист від безробіття. Кожна людина, без будь-якої дискримінації, має право на рівну оплату за рівну працю. Кожний працюючий має право на справедливу і задовільну винагороду, яка забезпечує гідне людини існування, її самої та її сім'ї, і яка в разі необхідності доповнюється іншими засобами соціального забезпечення.
Відповідно до частини першої статті 21 КЗпП України трудовий договір - це угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов'язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов'язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.
У частині третій статті 21 КЗпП України визначено, що контракт є особливою формою трудового договору, в якому строк його дії, права, обов'язки і відповідальність сторін (у тому числі матеріальна), умови матеріального забезпечення і організації праці працівника, умови розірвання договору, в тому числі дострокового, можуть установлюватися угодою сторін.
Згідно з пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП України підставами припинення трудового договору є угода сторін.
Як встановлено судами, згідно з наказом директора СТОВ «Дружба-Нова» від 21 квітня 2016 року № 304-ОС ОСОБА_1 був звільнений із посади охоронника за угодою сторін на підставі пункту 1 частини першої статті 36 КЗпП України.
Звертаючись до суду з цим позовом, ОСОБА_1 посилався на те, що заяву про звільнення не писав, тому його звільнення є незаконним.
Відповідно до частини першої статті 229 ЦПК України суд під час розгляду справи повинен безпосередньо дослідити докази у справі: ознайомитися з письмовими та електронними доказами, висновками експертів, поясненнями учасників справи, викладеними в заявах по суті справи, показаннями свідків, оглянути речові докази.
Для з'ясування обставин, що мають значення для справи, необхідні спеціальні знання у сфері іншій, ніж право, без яких встановити відповідні обставини неможливо суд призначає експертизу у справі (пункт 1 частини першої статті 103 ЦПК України).
На виконання зазначених норм процесуального права, ухвалою Недригайлівського районного суду Сумської області від 31 липня 2018 року клопотання представника позивача ОСОБА_3 про призначення судової почеркознавчої експертизи задоволено. Призначено у справі судову почеркознавчу експертизу, проведення якої доручено Сумському науково-дослідному експертно-криміналістичному центру Міністерства внутрішніх справ України.
Згідно з висновком експерта Сумського науково-дослідного експертно-криміналістичного центру Міністерства внутрішніх справ України від 28 вересня 2018 року № 19/119/6-6/93е, складеним на виконання ухвали Недригайлівського районного суду Сумської області від 31 липня 2018 року, досліджуваний рукописний текст заяви, зміст якого: «Директору СТО «Дружба-Нова» ОСОБА_4 охоронника СВ. Східного РУ ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Заява Прошу Вас звільнити мене з роботи за згодою сторін з 22.04.2016 р. 21.04.2016 р. ОСОБА_1 » у заяві про звільнення ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , від 21.04.2016 виконаний не ОСОБА_1 , а іншою особою згідно зразків, наданих на дослідження. Відповісти на питання «Ким, ОСОБА_1 , чи іншою особою виконано підпис в заяві про звільнення від 21.04.2016 р.?» не є можливим з причин, вказаних у дослідницькій частині висновку експерта.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Рішення суду як найважливіший акт правосуддя покликане забезпечити захист гарантованих Конституцією України прав і свобод людини та здійснення проголошеного Основним Законом принципу верховенства права.
Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Тобто саме на суд покладено обов'язок під час ухвалення рішення вирішити, чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги позивача та якими доказами вони підтверджуються; перевірити наявність чи відсутність певних обставин за допомогою доказів шляхом їх оцінки; оцінити подані сторонами докази та дійти висновку про наявність або відсутність певних юридичних фактів.
Тобто Верховний Суд не має права встановлювати обставини справи і оцінювати докази.
Враховуючи викладене, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, на підставі належним чином оцінених доказів, поданих сторонами, з урахуванням встановлених обставин і вимог, дійшов обґрунтованого висновку про те, що ОСОБА_1 заяву про звільнення не подавав, тому його звільнення на підставі пункту 1 частини першої статті 36 КЗпП України є незаконним.
Разом з тим, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про поширення на позивача гарантій щодо збереження місця роботи, передбачених частиною третьою статті 119 КЗпП України, та середнього заробітку за час вимушеного прогулу, з огляду на таке.
Відповідно до статті 17 Конституції України оборона України, захист її суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності покладаються на Збройні Сили України. Забезпечення державної безпеки і захист державного кордону України покладаються на відповідні військові формування та правоохоронні органи держави, організація і порядок діяльності яких визначаються законом. Збройні Сили України та інші військові формування ніким не можуть бути використані для обмеження прав і свобод громадян або з метою повалення конституційного ладу, усунення органів влади чи перешкоджання їх діяльності. Держава забезпечує соціальний захист громадян України, які перебувають на службі у Збройних Силах України та в інших військових формуваннях, а також членів їхніх сімей.
Статтею 65 Конституції України передбачено, що захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов'язком громадян України. Громадяни відбувають військову службу відповідно до закону.
Законом України від 17 березня 2014 року № 1126-VII був затверджений Указ Президента України від 17 березня 2014 року № 303 «Про часткову мобілізацію», який набрав чинності з дня його опублікування в газеті «Голос України» від 18 березня 2014 року № 49.
Таким чином, із 18 березня 2014 року по теперішній час в Україні діє особливий період. Особливий період закінчується з прийняттям Президентом України відповідного рішення про переведення усіх інституцій України на функціонування в умовах мирного часу.
Відповідно до пункту 3 частини першої статті 36 КЗпП України підставами припинення трудового договору є призов або вступ працівника або власника фізичної особи на військову службу, направлення на альтернативну (невійськову) службу, крім випадків, коли за працівником зберігається місце роботи, посада відповідно до частин третьої та четвертої статті 119 цього Кодексу.
Згідно з частиною третьою статті 119 КЗпП України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, за працівниками, призваними на строкову військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період або прийнятими на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення воєнного стану на строк до закінчення особливого періоду або до дня фактичної демобілізації, зберігаються місце роботи, посада і середній заробіток на підприємстві, в установі, організації, фермерському господарстві, сільськогосподарському виробничому кооперативі незалежно від підпорядкування та форми власності і у фізичних осіб - підприємців, в яких вони працювали на час призову. Таким працівникам здійснюється виплата грошового забезпечення за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей».
Відповідно до частини четвертої статті 119 КЗпП України у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, за працівниками, які були призвані під час мобілізації, на особливий період та які підлягають звільненню з військової служби у зв'язку з оголошенням демобілізації, але продовжують військову службу у зв'язку з прийняттям на військову службу за контрактом, але не більше ніж на строк укладеного контракту, зберігаються місце роботи, посада і середній заробіток на підприємстві, в установі, організації, фермерському господарстві, сільськогосподарському виробничому кооперативі незалежно від підпорядкування та форми власності і у фізичних осіб - підприємців, в яких вони працювали на час призову. Таким працівникам здійснюється виплата грошового забезпечення за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей».
Із змісту вказаної вище норми трудового законодавства вбачається, що для вирішення питання про наявність прав на гарантії, передбачені нею, правове значення мають види військової служби, її підстави, терміни дії особливого періоду, початку та завершення мобілізації, демобілізації та наявності особливого періоду.
Визначення засад оборони України та підготовки держави до оборони, порядок та підстави призову на військову службу, умови її проходження, правове регулювання соціального і правового статусу військовослужбовців визначаються Законом України «Про оборону України», Законом України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», Законом України «Про військовий обов'язок та військову службу», Законом України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», Указами Президента України та іншими підзаконними актами.
За змістом статті 3 Закону України «Про оборону України» підготовка держави до оборони в мирний час включає, зокрема, забезпечення Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законів України, та правоохоронних органів підготовленими кадрами, озброєнням, військовою та іншою технікою, продовольством, речовим майном, іншими матеріальними та фінансовими ресурсами; розвиток військово-технічного співробітництва з іншими державами з метою забезпечення Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законів України, та правоохоронних органів озброєнням, військовою технікою і майном, які не виробляються в Україні; підготовку національної економіки, території, органів державної влади, органів військового управління, органів місцевого самоврядування, а також населення до дій в особливий період.
Відповідно до статті 1 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» особливий період - період функціонування національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту, підприємств, установ і організацій, а також виконання громадянами України свого конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, який настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.
Мобілізація - комплекс заходів, здійснюваних з метою планомірного переведення національної економіки, діяльності органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на функціонування в умовах особливого періоду, а Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - на організацію і штати воєнного часу. Мобілізація може бути загальною або частковою та проводиться відкрито чи приховано. Демобілізація - комплекс заходів, рішення про порядок і терміни проведення яких приймає Президент України, спрямованих на планомірне переведення національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на роботу і функціонування в умовах мирного часу, а Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - на організацію мирного часу (стаття 1 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію»).
Особливий період закінчується з прийняттям Президентом України відповідного рішення про переведення усіх інституцій України на функціонування в умовах мирного часу.
Згідно зі статтею 1 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов'язком громадян України. Військовий обов'язок установлюється з метою підготовки громадян України до захисту Вітчизни, забезпечення особовим складом Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також правоохоронних органів спеціального призначення та Державної спеціальної служби транспорту, посади в яких комплектуються військовослужбовцями. Військовий обов'язок включає: підготовку громадян до військової служби; приписку до призовних дільниць; прийняття в добровільному порядку (за контрактом) та призов на військову службу; проходження військової служби; виконання військового обов'язку в запасі; проходження служби у військовому резерві; дотримання правил військового обліку.
Відповідно до частин першої та другої статті 2 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України, іноземців та осіб без громадянства, пов'язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності. Час проходження військової служби зараховується громадянам України до їх страхового стажу, стажу роботи, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби. Проходження військової служби здійснюється, зокрема громадянами України - у добровільному порядку (за контрактом) або за призовом.
Частиною другою статті 39 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» передбачено, що громадяни України, призвані на строкову військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, або прийняті на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення воєнного стану, користуються гарантіями, передбаченими частинами третьою та четвертоюстатті 119 КЗпП України.
Враховуючи викладене, гарантії щодо збереження за працівником місця роботи (посади) та середнього заробітку на підприємстві, в установі, організації, установлені згідно з указаними нормами, є безумовними.
Відповідно до частини другої статті 235 КЗпП України при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік.
Розмір такого стягнення слід обчислювати відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100, виходячи із середньоденного заробітку позивача за два останні місяці роботи до звільнення, помноженого на кількість робочих днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. При цьому середньоденна заробітна плата обчислюється діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів.
Визнавши незаконними дії і рішення роботодавця щодо звільнення позивача, суд першої інстанції, з рішенням кого погодився апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для стягнення із відповідача на користь позивача середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
Також є правильним висновок суду першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, про те, що позивач не пропустив строк звернення до суду з позовом, визначений частиною першою статті 233 КЗпП України, з огляду на таке.
Згідно з частинами першою, другою статті 233 КЗпП України працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки. У разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.
Відповідно до статті 234 КЗпП України у разі пропуску з поважних причин строків, установлених статтею 233 цього Кодексу, районний, районний у місті, міський чи міськрайонний суд може поновити ці строки.
Оскільки ОСОБА_1 є військовослужбовцем, проходив військову службу не за місцем свого проживання, тому не мав можливості вільно розпоряджатися своїм часом.
Згідно з частиною першою статті 237-1 КЗпП України відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику провадиться у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя.
З урахуванням встановленого факту порушення прав ОСОБА_1 у сфері трудових відносин, а також факту завдання діями відповідача моральної шкоди позивачу, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про наявність правових підстав для відшкодування моральної шкоди. При цьому суд правильно визначив розмір відшкодування, який є необхідним та достатнім, враховуючи принципи розумності і справедливості.
Доводи касаційної скарги про залишення поза увагою судами попередніх інстанцій те, що звільнення позивача відбулося не на підставі пункту 3 статті 36 КЗпП України, а на підставі пункту 1 частини першої статті 36 КЗпП України, у зв'язку з угодою сторін, а також про те, що у судові практиці Верховного Суду відсутні висновки щодо застосування норм права відносно правомірності застосування статті 119 КЗпП України за наявності інших підстав для звільнення працівника в тому числі підстави звільнення за згодою сторін на підставі пункту 1 частини першої статті 36 КЗпП України, не заслуговують на увагу, оскільки розглядаючи цей спір суди на підставі наявних у справі доказів, а також з урахування висновку експерта, дійшли правильного висновку про незаконність звільнення позивача на підставі пункту 1 частини першої статті 36 КЗпП України.
Колегія суддів погоджується із такими висновками судів попередніх інстанцій, оскільки ОСОБА_1 вступив на військову службу під час дії особливого періоду, тому на нього розповсюджуються гарантії та компенсації, передбачені для працівників, які відповідно до статті 119 КЗпП України залучаються до виконання обов'язків, передбачених Законами України «Про військовий обов'язок і військову службу», «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію».
Інші доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права і порушення норм процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи, а спрямовані виключно на доведення необхідності переоцінки доказів і встановлених на їх підставі обставин.
Колегія суддів вважає, що судами попередніх інстанцій у силу положень частини третьої статті 89 ЦПК України всебічно, повно та об'єктивно надано оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному окремому доказу, а підстави їх врахування чи відхилення є мотивованими.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у судовому рішенні, питання вичерпності висновків судів, Верховний Суд виходить з того, що у справі, що розглядається, сторонам було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені у касаційній скарзі не спростовують обґрунтованих та правильних висновків судів попередніх інстанцій.
Колегія суддів перевірила доводи касаційної скарги на предмет законності судових рішень виключно в межах заявлених в суді першої інстанції вимог та які безпосередньо стосуються правильності застосування судами норм матеріального і дотримання норм процесуального права, у зв'язку із чим, не вдається до аналізу і перевірки інших доводів, які за своїм змістом зводяться до необхідності переоцінки доказів та встановлення обставин, що за приписами статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.
ЄСПЛ вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ (рішення у справах «Пономарьов проти України» та «Рябих проти Російської Федерації», у справі «Нєлюбін проти Російської Федерації») повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують.
Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду,
Касаційну скаргу Сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю «Дружба-Нова» залишити без задоволення.
Рішення Недригайлівського районного суду Сумської області від 30 жовтня 2019 року та постанову Сумського апеляційного суду від 12 лютого 2020 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді:І. В. Литвиненко
В. С. Висоцька
І. М. Фаловська