Постанова
Іменем України
15 липня 2020 року
місто Київ
справа № 570/1423/17-ц
провадження № 61-48986св18
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Ступак О. В.,
суддів: Гулейкова І. Ю., Олійник А. С., Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Яремка В. В.,
учасники справи:
позивач - Акціонерне товариство «Українська залізниця»,
відповідач - ОСОБА_1 ,
третя особа - Рівненська районна державна адміністрація,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Акціонерного товариства «Українська залізниця» на рішення Рівненського районного суду Рівненської області від 15 травня 2018 року у складі судді Кушнір Н. В. та постанову Апеляційного суду Рівненської області від 14 листопада 2018 рокуу складі колегії суддів: Гордійчук С. О., Ковальчук Н. М., Бондаренко Н. В.,
І. ІСТОРІЯ СПРАВИ
Стислий виклад позиції позивача
У квітні 2017 року Публічне акціонерне товариство «Українська залізниця»
(далі - ПАТ «УЗ», Укрзалізниця), у подальшому змінено найменування на Акціонерне товариство «Українська залізниця» (далі - АТ «УЗ»), звернулося з позовом до ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою на АДРЕСА_1 шляхом зобов'язання ОСОБА_1 демонтувати гараж, металевий гараж та два сараї.
В обґрунтування позову посилалося на те, що під час проведення обстеження смуги відводу залізниці на станції Любомирськ на земельній ділянці, площею 0, 31 га, де знаходиться житлова будівля АДРЕСА_1 , виявлено господарські будівлі, а саме: гараж V, металевий гараж VII, сарай VI та сарай VIII, без правовстановлюючих документів, власником яких є відповідач.
Стислий виклад заперечень відповідача
Відповідач позов не визнав, вважав його необґрунтованим, таким, у задоволенні якого необхідно відмовити.
Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Рівненського районного суду Рівненської області від 15 травня 2018 року у позові ПАТ «Українська залізниця» відмовлено.
Суд першої інстанції, відмовляючи у позові, керувався тим, що позивачем не надано доказів того, що Укрзалізниця є користувачем спірної земельної ділянки, оскільки юридично не набувала відповідного статусу. При цьому суд зазначив, що задоволення позову не забезпечує справедливу рівновагу між інтересами сторін на мирне володіння своїм майном. Визначений позивачем спосіб по суті спір не вирішує та буде призводити до нових конфліктів сторін. При здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині.
Постановою Апеляційного суду Рівненської області від 14 листопада 2018 року рішення суду першої інстанції залишено без змін.
Суд апеляційної інстанції, залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, погодився з його висновками щодо наявності підстав для відмови у позові. Зазначив, що спірна частина земельної ділянки, площею 0, 31 га, не увійшла до плану меж ділянки, наданої у постійне користування відповідно до державного акта на право постійного користування земельною ділянкою від 29 травня 2007 року, серія ЯЯ № 260313. Зазначену обставину позивач не оспорював. Докази державної реєстрації права постійного користування земельною ділянкою, площею 0,31 га, на якій розташовані спірні господарські будівлі, за позивачем у матеріалах справи відсутні. Відтак суд дійшов висновку, що позивач не набув статусу особи, у якої виникло право постійного користування спірною земельною ділянкою у розумінні статті 125 ЗК України.
ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
Короткий зміст вимог касаційної скарги
АТ «УЗ», не погодившись із судовими рішеннями, у грудні 2018 року подало до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просило рішення судів першої та апеляційної інстанцій скасувати, ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити повністю.
Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга обґрунтовуються доводами про неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушенням норм процесуального права.
Заявник зазначає, що суди першої та апеляційної інстанцій неналежним чином оцінили докази, зокрема лист Управління Держземагентства у Рівненському районі Рівненської області від 08 квітня 2015 року, відповідно до якого спірна земельна ділянка перебуває на обліку земель за позивачем. Крім того, суди не врахували, що спірна земельна ділянка входила до земель залізничного транспорту згідно з актом на право користування землею від 28 травня 1970 року. Таким чином, висновки судів про відсутність підстав для задоволення позову є помилковими та такими, що спростовуються наданими доказами.
Узагальнений виклад позиції інших учасників справи
У наданому відзиві відповідач просив касаційну скаргу залишити без задоволення.
ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ
Ухвалою Верховного Суду від 04 січня 2019 року відкрито касаційне провадження, ухвалою від 08 липня 2020 року справу призначено до судового розгляду.
Провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи (частина перша статті 3 ЦПК України).
Відповідно до пункту 2 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» (далі - Закон № 460-IX) касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
Враховуючи, що касаційна скарга у справі, що переглядається, подана у грудні 2018 року, вона підлягає розгляду в порядку, що діяв до набрання чинності Законом № 460-IX.
З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені у статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
Верховний Суд перевірив правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та дотримання норм процесуального права, за наслідками чого зробив такі висновки.
Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій
Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що рішенням виконкому Ровенської районної Ради депутатів трудящих від 26 лютого 1970 року № 82 у постійне користування Управління Львівської залізниці Міністерства шляхів сполучення СРСР на лініях Рівне-Сарни, Рівне-Ковель, Рівне-Здолбунів затверджено землі та території землекористувань згідно з додатком № 1 та видано Акт на право користування землею, згідно з яким у постійне користування Львівської залізниці Міністерства шляхів сполучення СРСР у Ровенському районі відведено 679, 2 га землі.
Управлінням Львівської Державної залізниці на адресу Олександрійської сільської ради Рівненського району направлено лист від 18 листопада 2005 року № НЗН-10/4003, в якому Управління не заперечує щодо вилучення із земель Львівської залізниці земельної ділянки, площею 0, 31 га, у межах смуги відведення станції Любомирськ дільниці Рівне-Сарни на км 20+880 - 20+970 з правої сторони по ходу кілометрів на відстані 25 м та 45 м відповідно від осі головної колії для потреб Олександрійської сільської ради. У відповідь рішенням Олександрійської сільської ради від 20 грудня 2005 року № 290 надано згоду на передачу Львівською залізницею зазначеної земельної ділянки у землі запасу сільської ради (землі житлової та громадської забудови).
Відповідно до державного акта на право постійного користування земельною ділянкою на підставі розпорядження Рівненської районної державної адміністрації від 17 травня 2007 року № 352 Державне територіально-галузеве об'єднання «Львівська залізниця» є постійним користувачем земельної ділянки, площею 95, 2839 га, що розташована на території Олександрійської сільської ради Рівненського району Рівненської області.
Однак постановою Рівненського окружного адміністративного суду від 26 грудня 2013 року у справі № 817/3758/13-а, яка залишена без змін ухвалою Житомирського апеляційного адміністративного суду від 19 лютого 2014 року, зазначене рішення Олександрійської сільської ради від 20 грудня 2005 року № 290 визнано протиправним та скасовано.
Земельна ділянка, орієнтовною площею 0, 31 га, перебуває на обліку земель за позивачем, що підтверджується довідкою Управління Держземагентства у Рівненському районі Рівненської області від 08 квітня 2015 року.
Відповідач є співвласником квартири АДРЕСА_1 на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно, виданого органом приватизації - виконавчим комітетом Олександрійської сільської ради 14 лютого 2006 року та витягу про реєстрацію права власності на нерухоме майно від 15 лютого 2006 року № 9852674. Зазначена квартира складається із двох жилих кімнат, жилою площею 29, 5 кв. м, загальною площею 50, 2 кв. м, та прилеглих до неї будівель і споруд: ј літ. «Б» - сарай (шлак); ј літ. «В» - вбиральня (цегла); ј літ. «Г» - погріб (цегла), літ. «Д» - літня кухня, літ. «Ж» - сарай.
Встановлено, що спірна частина земельної ділянки, площею 0, 31 га, відповідно до державного акта на право постійного користування земельною ділянкою від 29 травня 2007 року, серія ЯЯ № 260313, не входить. Зазначену обставину позивач не оспорював.
Докази державної реєстрації права постійного користування земельною ділянкою, площею 0, 31 га, на якій розташовані спірні господарські будівлі, за позивачем у матеріалах справи відсутні.
Відповідно до викопіювання з карти масштабу 1:100000 з нанесеною земельною ділянкою, яка знаходиться в постійному користуванні позивача, на території Олександрійської сільської ради Рівненського району Рівненської області земельна ділянка, площею 0, 31 га (у викопіюванні, зокрема в плані, умовних позначеннях та в експлікації земельних угідь, що зазначені на плані, земельна ділянка позначена як «землі стороннього землекористувача»), на якій розташовані господарські споруди, якими користується відповідач, знаходяться поза межами земельної ділянки, площею 95, 2839 га, що надані у постійне користування позивачу.
Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі
У статті 41 Конституції України закріплено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності.
Відповідно до частини першої статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 16 ЦК України).
Частиною першою статті 316 ЦК України передбачено, що правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.
Власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном (стаття 317 ЦК України).
Статтею 319 ЦК України визначено, що власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.
Відповідно до статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів, і вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом (стаття 328 ЦК України).
Статтею 386 ЦК України встановлено, що держава забезпечує рівний захист прав усіх суб'єктів права власності. Власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню.
Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном (стаття 391 ЦК України).
Відповідно до частини першої статті 92 ЗК України право постійного користування земельною ділянкою - це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку.
Згідно із статтею 125 ЗК України право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав.
Відповідно до пункту 3 розділу ІІІ «Перехідні та прикінцеві положення» Закону України «Про особливості утворення акціонерного товариства залізничного транспорту загального користування» земельні ділянки, які перебувають у постійному користуванні Державної адміністрації залізничного транспорту України та підприємств залізничного транспорту, використовуються Товариством відповідно до їх цільового призначення. З дня припинення Державної адміністрації залізничного транспорту України та підприємств залізничного транспорту до дня оформлення Товариством прав на користування земельними ділянками, які перебували у постійному користуванні Державної адміністрації залізничного транспорту України та зазначених підприємств, Товариство зобов'язане використовувати згідно з цільовим призначенням відповідні земельні ділянки в розмірах та межах, у яких вони перебували в постійному користуванні Державної адміністрації залізничного транспорту України та підприємств залізничного транспорту або фактично використовувалися ними, і за які сплачувався земельний податок.
Як встановлено судами першої та апеляційної інстанцій, предметом позову є усунення перешкод у користуванні спірною земельною ділянкою, яка, як визнав сам позивач під час розгляду справи, не знаходилася у постійному користуванні АТ «УЗ» до 2015 року.
Обґрунтовуючи свої права на спірну земельну ділянку, позивач посилається на згаданий пункт Перехідних та прикінцевих положень Закону України
«Про особливості утворення акціонерного товариства залізничного транспорту загального користування». Для застосування наведеного правила судам необхідно було встановити, чи (1) спірні земельні ділянки перебували в постійному користуванні Державної адміністрації залізничного транспорту України та підприємств залізничного транспорту або фактично використовувалися ними і (2) за користування ними сплачувався земельний податок.
Під час звернення до суду із позовом та у касаційній скарзі заявник посилався на те, що спірна земельна ділянка входила до земель залізничного транспорту згідно з актом на право користування землею від 28 травня 1970 року, а також, що ним сплачувався податок за землю, що, зокрема підтверджується довідкою Управління Держземагентства у Рівненському районі Рівненської області від 08 квітня 2015 року.
Водночас, суди першої та апеляційної інстанцій не надали оцінки наведеним доказам, не встановили, чи входила спірна земельна ділянка до земель залізничного транспорту згідно з актом на право користування землею від 28 травня 1970 року, а також, що заявником сплачувався податок за землю, що за умови встановлення таких створювало би підстави для застосування пункту 3 розділу ІІІ «Перехідні та прикінцеві положення» Закону України
«Про особливості утворення акціонерного товариства залізничного транспорту загального користування».
При цьому судами першої та апеляційної інстанцій не враховано, що постановою Рівненського окружного адміністративного суду від 26 грудня 2013 року у справі № 817/3758/13-а, яка залишена без змін ухвалою Житомирського апеляційного адміністративного суду від 19 лютого 2014 року, рішення Олександрійської сільської ради від 20 грудня 2005 року № 290 визнано протиправним та скасовано. За наведених обставин суди також мають встановити, чи відбулася передача Львівською залізницею спірної земельної ділянки до складу земель запасу сільської ради у законний спосіб.
Задовольняючи позов, суди першої та апеляційної інстанцій, всупереч вимогам процесуального закону, не здійснили повний, всебічний та об'єктивний розгляд справи, не надали оцінку наявним у справі доказам, не навели мотивів їх прийняття чи відхилення, не встановили, чи входила спірна земельна ділянка до земель залізничного транспорту згідно з актом на право користування землею від 28 травня 1970 року, чисплачувався за неї податок, внаслідок чого дійшли передчасного висновку про відсутність порушеного права позивача.
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті (стаття 212 ЦПК України 2004 року). Аналогічні правила передбачені і у статті 89 ЦПК України.
Відхиляючи будь-які доводи сторін чи спростовуючи подані стороною докази, суди повинні у мотивувальній частині рішення навести правове обґрунтування і ті доведені фактичні обставини, з огляду на які ці доводи або докази не взято до уваги судом. Викладення у рішенні лише доводів та доказів сторони, на користь якої приймається рішення, є порушенням вимог щодо рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом.
Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини
(далі - ЄСПЛ), яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення (рішення у справі «Ruiz Torija v. Spain» від 09 грудня 1994 року, серія А, № 303А, § 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення у справі «Suominen v. Finland» від 01 липня 2003 року № 37801/97, § 36,). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (рішення у справі «Hirvisaari v. Finland» від 27 вересня 2001 року № 49684/99, § 30).
В оцінці доводів касаційної скарги, правильності оскаржуваних судових рішень Верховний Суд врахував, що основним завданням суду є вирішення спору між сторонами, тобто здійснення судом своєї базової функції - ухвалення обов'язкового рішення, яке безпосередньо припиняє спір, а не створює новий спір для цих самих сторін, які не можуть між собою дійти порозуміння у позасудовому порядку.
З урахуванням наведеного, оскільки фактичні обставини, від яких залежить правильне вирішення справи, не встановлено, а суд касаційної інстанції у силу своїх процесуальних повноважень (стаття 400 ЦПК України) позбавлений можливості встановити ці обставини, то оскаржувані судові рішення підлягають скасуванню з направленням справи до суду першої інстанції.
Відповідно до пунктів 1, 3 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази; суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів.
Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.
Під час нового розгляду справи суду першої інстанції належить урахувати наведені у цій постанові висновки суду касаційної інстанції, дати відповідну правову оцінку доводам і запереченням сторін та ухвалити судове рішення відповідно до встановлених обставин і вимог закону.
Керуючись статтями 400, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів першої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу Акціонерного товариства «Українська залізниця» задовольнити частково.
Рішення Рівненського районного суду Рівненської області від 15 травня 2018 року та постанову Апеляційного суду Рівненської області від 14 листопада 2018 рокускасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий О. В. Ступак
Судді І. Ю. Гулейков
А. С. Олійник
С. О. Погрібний
В. В. Яремко