16 липня 2020 р. Справа № 520/4407/2020
Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
головуючого судді: Катунова В.В.
суддів: Ральченка І.М. , Бершова Г.Є.
за участю секретаря судового засідання Патової Д.В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою Відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у Харківській області Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Харків) на рішення Харківського окружного адміністративного суду від 01.06.2020 (суддя Заічко О.В., 61022, м. Харків, майдан Свободи, 6) по справі № 520/4407/2020
за позовом Ізюмського міського голови ОСОБА_1
до Відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у Харківській області Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Харків), третя особа: Державний виконавець Відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у Х/о Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Харків) Пікула В.Ю.
про визнання протиправним та скасування постанов,
Ізюмський міський голова Марченко Валерій Віталійович (далі за текстом Ізюмський міський голова Марченко В.В.) звернувся до Харківського окружного адміністративного суду з позовом до Відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у Харківській області Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Харків) (далі за текстом відповідач), третя особа: Державний виконавець Відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у Х/о Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Харків) Пікула В.Ю. в якому просив:
-скасувати постанови Державного виконавця Відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у Х/О Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Харків) Пікули В.Ю. від 24.03.2020 року по виконавчому провадженню 59862726 про закінчення виконавчого провадження, про стягнення з Ізюмського міського голови ОСОБА_1 виконавчого збору у розмірі 8346 грн. та про стягнення з Ізюмського міського голови ОСОБА_1 витрат, пов'язаних з організацією та проведенням виконавчих дій у розмірі 272,20 грн.
Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 01.06.2020 адміністративний позов задоволено у повному обсязі.
Не погоджуючись з даним рішенням суду, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій посилаючись на порушення судом норм матеріального права просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення, яким у задоволені позовних вимог відмовити.
Позивач правом надання письмового відзиву на апеляційну скаргу не скористався.
У судове засідання учасники справи не з'явилися, своїх представників не направили, про дату, час і місце судового засідання повідомлені своєчасно та належним чином.
Відповідно до ч. 4 ст. 229, ч. 2 ст. 313 Кодексу адміністративного судочинства України, у зв'язку з неявкою в судове засідання всіх учасників справи, фіксування судового засідання за допомогою технічного запису не здійснювалося.
Колегія суддів заслухавши суддю-доповідача, перевіривши в межах доводів апеляційної скарги рішення суду першої інстанції вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, з наступних підстав.
Судом першої інстанції встановлено та підтверджено в суді апеляційної інстанції, що Ізюмським міськрайонним судом Харківської області видано 08.08.2019 року виконавчий лист №623/ 1052/16-а про поновлення ОСОБА_2 на посаді начальника управління молоді та спорту Ізюмської міської ради Харківської області та постановою державного виконавця від 23.08.2019 року відкрито виконавче провадження № 59862726 з примусового виконання зазначеного виконавчого документу.
Боржником після отримання вказаної постанови на адресу державного виконавця направлено листа від 10.09.2019 року № 421, в якому повідомлено про неможливість виконати у добровільному порядку Рішення Ізюмського міськрайонного суду Харківської області по справі №623/ 1052/16-а, оскільки Рішенням Ізюмської міської ради № 0508 від 26.08.2016 року було вирішено ліквідувати юридичну особу управління молоді та спорту Ізюмської міської ради Харківської області. Процедуру реєстрації припинення Управління завершено 10.07.2017 року внесенням відповідних даних до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб- підприємців та громадських формувань. Відтак, поновити ОСОБА_2 на посаді начальника управління молоді та спорту Ізюмської міської ради Харківської області є неможливим.
Зазначені обставини стали підставою для звернення 27.12.2019 року державного виконавця до Ізюмського міськрайонного суду Харківської області з заявою про зміну способу і порядку виконання судового рішення по справі № 623/1052/16-а, на підставі якого 08.08.2019 року видано виконавчий лист про поновлення ОСОБА_2 на посаді начальника управління молоді та спорту Ізюмської міської ради Харківської області, в якому просив змінити спосіб і порядок виконання рішення по справі № 623/1052/16-а в частині із поновлення ОСОБА_2 на посаді начальника управління молоді та спорту Ізюмської міської ради Харківської області на визнання ОСОБА_2 таким, що був звільнений з посади начальника управління молоді та спорту Ізюмської міської ради Харківської області на підставі п. 1 ст. 40 КЗпП.
Вказана заява, станом на час розгляду справи № 520/4407/2020 по суті не вирішена, її розгляд призначено на 23.06.2020 року.
За змістом заяви встановлено, що державний виконавець, враховуючи припинення юридичної особи управління молоді та спорту Ізюмської міської ради Харківської області зазначав, як і позивач по справі № 520/4407/2020, про неможливість поновлення ОСОБА_2 на посаді начальника управління молоді та спорту Ізюмської міської ради Харківської області.
21.02.2020 постановою державного виконавця накладено на боржника штраф за невиконання рішення суду по справі № 623/1052/16-а, згодом направлено вимогу, а постановою 10.03.2020 року накладено штраф у подвійному розмірі та 23.03.2020 року направлено до ГУНП в Харківській області повідомлення про вчинення кримінального правопорушення.
Постановами державного виконавця від 24.03.2020 року закінчено виконавче провадження 59862726, стягнуто виконавчий збір у розмірі 8346 грн. та стягнуто витрати виконавчого провадження у розмірі 272,20 грн. на підставі ст.27 п.11 ч.1 ст.39, ст.40, ст.42 ЗУ "Про виконавче провадження".
Позивач, не погодившись з зазначеними постановами, звернувся до суду за їх оскарженням.
Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що накладення штрафу та направлення повідомлення про притягнення до кримінальної відповідальності боржника у порядку Закону України "Про виконавче провадження" не є єдиними та останніми діями після вчинення державним виконавцем усіх можливих дій з виконання рішення суду, після яких державний виконавець повинен винести постанову про закінчення виконавчого провадження, а свідчить лише про вжиття ним передбачених Законом заходів щодо притягнення боржника до відповідальності (накладення штрафу), а також повідомлення уповноважених органів про невиконання обов'язкового рішення суду.
Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, виходячи з наступного.
Так, відповідно до ст. 1 Закону України "Про виконавче провадження" виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 3 Закону № 1404, примусовому виконанню підлягають рішення на підставі таких виконавчих документів, виконавчих листів та наказів, що видаються судами у передбачених законом випадках на підставі судових рішень, рішень третейського суду, рішень міжнародного комерційного арбітражу, рішень іноземних судів та на інших підставах, визначених законом або міжнародним договором України.
Згідно з ч. 1 ст. 18 Закону України "Про виконавче провадження", виконавець зобов'язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії.
Відповідності до п. 1 ч. 1 ст. 26 Закону України "Про виконавче провадження", виконавець розпочинає примусове виконання рішення на підставі виконавчого документа, зазначеного у ст. 3 цього Закону за заявою стягувача про примусове виконання рішення.
Згідно з ч. 1 ст. 5 Закону України "Про виконавче провадження", примусове виконання рішень покладається на органи державної виконавчої служби (державних виконавців) та у передбачених цим Законом випадках на приватних виконавців, правовий статус та організація діяльності яких встановлюються Законом України "Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів".
Відповідно до ч. 1 ст. 13 Закону України "Про виконавче провадження", під час здійснення виконавчого провадження виконавець вчиняє виконавчі дії та приймає рішення шляхом винесення постанов, попереджень, внесення подань, складення актів та протоколів, надання доручень, розпоряджень, вимог, подання запитів, заяв, повідомлень або інших процесуальних документів у випадках, передбачених цим Законом та іншими нормативно - правовими актами.
Загальний порядок виконання рішень судів про стягнення боргу врегульований положеннями ст.ст. 48-62 Закону України "Про виконавче провадження", а порядок виконання рішень немайнового характеру - нормами ст.ст. 63-67 вказаного Закону.
Так, відповідно до ч.ч. 1-3 ст. 63 Закону України "Про виконавче провадження" за рішеннями, за якими боржник зобов'язаний особисто вчинити певні дії або утриматися від їх вчинення, виконавець наступного робочого дня після закінчення строку, визначеного ч. 6 ст. 26 цього Закону, перевіряє виконання рішення боржником. Якщо рішення підлягає негайному виконанню, виконавець перевіряє виконання рішення не пізніш як на третій робочий день після відкриття виконавчого провадження.
У разі невиконання без поважних причин боржником рішення виконавець виносить постанову про накладення на боржника штрафу, в якій також зазначаються вимога виконати рішення протягом 10 робочих днів (за рішенням, що підлягає негайному виконанню, - протягом трьох робочих днів) та попередження про кримінальну відповідальність.
Виконавець наступного робочого дня після закінчення строку, передбаченого ч. 2 цієї статті, повторно перевіряє виконання рішення боржником.
У разі повторного невиконання без поважних причин боржником рішення, якщо таке рішення може бути виконано без участі боржника, виконавець надсилає органу досудового розслідування повідомлення про вчинення боржником кримінального правопорушення та вживає заходів примусового виконання рішення, передбачених цим Законом.
У разі невиконання боржником рішення, яке не може бути виконано без участі боржника, виконавець надсилає до органу досудового розслідування повідомлення про вчинення боржником кримінального правопорушення та виносить постанову про закінчення виконавчого провадження.
В свою чергу, п. 11 ч. 1 ст. 39 Закону України "Про виконавче провадження" серед підстав для закінчення виконавчого провадження передбачає надіслання виконавчого документа до суду, який його видав, у випадку, передбаченому ч. 3 ст. 63 цього Закону.
Як встановлено колегією суддів, спірна постанова винесена на підставі п. 11 ч. 1 ст. 39 Закону України "Про виконавче провадження", відповідно до якого виконавче провадження підлягає закінченню у разі надіслання виконавчого документа до суду, який його видав, у випадку, передбаченому ч. 3 ст. 63 цього Закону. Остання ж передбачає саме неможливість виконання рішення без участі боржника.
Разом із тим, колегія суддів зазначає, що відповідно до ст. 129-1 Конституції України суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов'язковим до виконання.
Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку.
Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд.
Згідно із ст. 370 КАС України судове рішення, яке набрало законної сили, є обов'язковим для учасників справи, для їхніх правонаступників, а також для всіх органів, підприємств, установ та організацій, посадових чи службових осіб, інших фізичних осіб і підлягає виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, або за принципом взаємності, - за її межами. Невиконання судового рішення тягне за собою відповідальність, встановлену законом.
Частинами другою та четвертою статті 257 вказаного Кодексу визначено, що судове рішення, яке набрало законної сили або яке належить виконати негайно, є підставою для його виконання. Примусове виконання судових рішень в адміністративних справах здійснюється в порядку, встановленому законом.
Відповідно до ч.ч. 1 та 2 ст. 6 цього ж Кодексу суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
17.07.1997 року Україна ратифікувала Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод, яка відповідно до ч. 1 ст. 9 Конституції України стала частиною національного законодавства України.
За змістом ст. 32 Конвенції про захист прав і основоположних свобод (надалі - Конвенція) людини питання тлумачення і застосування Конвенції належить до виключної компетенції Європейського суду, який діє відповідно до Конвенції, тобто рішення Європейського суду є невід'ємною частиною Конвенції як практика її застосування і тлумачення.
Предметом регулювання Конвенції є захист основних прав і свобод особи, що передбачає пряму дію норм Конвенції.
Статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» закріплено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
Пунктом 1 ст. 6 Конвенції кожному гарантовано право на звернення до суду з позовом стосовно його прав та обов'язків цивільного характеру.
Європейський суд з прав людини (надалі - ЄСПЛ) у рішенні «Юрій Миколайович Іванов проти України» наголосив на тому, що право на суд, захищене ст. 6 Конвенції, було б ілюзорним, якби національна правова система Високої Договірної Сторони дозволяла, щоб остаточне, обов'язкове для виконання судове рішення залишалося невиконаним на шкоду будь-якій зі сторін. Ефективний доступ до суду включає право на виконання судового рішення без невиправданих затримок.
У такому контексті відсутність у заявника можливості домогтися виконання судового рішення, винесеного на його користь, становить втручання у право на мирне володіння майном. Відповідно, необґрунтовано тривала затримка у виконанні обов'язкового для виконання судового рішення може становити порушення Конвенції. Обґрунтованість такої затримки має оцінюватися з урахуванням, зокрема, складності виконавчого провадження, поведінки самого заявника та компетентних органів, а також суми і характеру присудженого судом відшкодування.
Саме на державу покладено обов'язок дбати про те, щоб остаточні рішення, винесені проти її органів, установ чи підприємств, виконувалися відповідно до зазначених вище вимог Конвенції. Держава не може виправдовувати нестачею коштів невиконання судових рішень, винесених проти неї або проти установ чи підприємств, які перебувають в державній власності або контролюються державою. Держава несе відповідальність за виконання остаточних рішень, якщо чинники, які затримують чи перешкоджають їх повному й вчасному виконанню, перебувають у межах контролю органів влади.
ЄСПЛ неодноразово наголошував, що у таких категоріях справ, коли державні органи належним чином сповіщені про наявність судового рішення, вони мають вживати всіх належних заходів для його виконання або направлення до іншого органу для виконання. Сама особа, на користь якої ухвалено рішення, не повинна ще займатись ініціюванням виконавчих процедур.
Також ЄСПЛ констатував, що невиконання рішення є втручанням у право особи на мирне володіння майном, викладене у першому реченні п. 1 ст. 1 Протоколу № 1 Конвенції (справи «Войтенко проти України», «Горнсбі проти Греції»).
Крім того, ЄСПЛ неодноразово наголошував, що у разі, якщо адміністративний (виконавчий) орган відмовляється виконувати, не виконує чи затягує виконання судового рішення, то передбачені ст. 6 Конвенції гарантії, які забезпечуються стороні на етапі судового розгляду справи, фактично втрачають свій сенс («Піалопулос та інші проти Греції», «Юрій Миколайович Іванов проти України», «Горнсбі проти Греції»).
У справах «Шмалько проти України», «Іммобільяре Саффі проти Італії» ЄСПЛ констатував, що невиконання судового рішення не може бути виправданим внаслідок недоліків законодавства, які унеможливлюють його виконання. Державні органи не можуть посилатися і на відсутність коштів як на підставу невиконання зобов'язань (Рішення у справа «Сук проти України» та інші).
Відповідно до рекомендацій, викладених у Висновку Консультативної ради Європейських суддів № 13 (2010) «Щодо ролі суддів у виконанні судових рішень», у державі, яка керується верховенством права, державні органи, насамперед, зобов'язані поважати судові рішення і якнайшвидше реалізувати їх «ex-officio». Сама думка, що державний орган може відмовитися від виконання рішення суду, підриває концепцію примата права. Виконання рішення повинно бути справедливим, швидким, ефективним і пропорційним. Тому для цього мають бути забезпечені необхідні кошти. Чіткі правові норми повинні визначати доступні ресурси, відповідальні органи та відповідну процедуру їх розподілу.
Відтак, виконання судового рішення як завершальна стадія судового провадження є невід'ємним елементом права на судовий захист, передбаченого ст. 6 Конвенції, складовою права на справедливий суд.
З матеріалів справи вбачається, що постанова Другого апеляційного адміністративного суду від 05.06.2019 року по справі № 623/1052/16-а, якою поновлено ОСОБА_2 на посаді начальника управління молоді та спорту Ізюмської міської ради Харківської області залишається невиконаним.
У постанові від 04.03.2020 у справі № 750/11948/17 Верховним Судом викладено висновок, що накладення штрафів і внесення подання (повідомлення) правоохоронним органам про вчинення кримінального правопорушення є лише заходами з метою притягнення до відповідальності боржника за невиконання без поважних причин виконавчого документа та не можуть уважатись достатнім вчиненням виконавчих дій.
Відповідно до ч. 5 ст. 242 КАС України, при виборі та застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного суду.
Враховуючи наведене, постанова державного виконавця про закінчення виконавчого провадження винесена передчасно й за відсутності доказів, які би підтверджували факт реального виконання судового рішення чи вжиття вичерпних заходів з його виконання.
Крім того, колегія суддів зазначає, що винесенню постанови від 24.03.2020 року про закінчення виконавчого провадження передувало звернення державного виконавця 27.12.2019 року до Ізюмського міськрайонного суду Харківської області з заявою про зміну способу і порядку виконання судового рішення по справі № 623/1052/16-а, на підставі якого 08.08.2019 року видано виконавчий лист про поновлення ОСОБА_2 на посаді начальника управління молоді та спорту Ізюмської міської ради Харківської області, в якому просив змінити спосіб і порядок виконання рішення по справі № 623/1052/16-а в частині із поновлення ОСОБА_2 на посаді начальника управління молоді та спорту Ізюмської міської ради Харківської області на визнання ОСОБА_2 таким, що був звільнений з посади начальника управління молоді та спорту Ізюмської міської ради Харківської області на підставі п. 1 ст. 40 КЗпП.
Однак, як станом на час винесення постанови про закінчення виконавчого провадження вказана заява про зміну способу і порядку виконання судового рішення по справі № 623/1052/16-а по суті не вирішена (розгляд призначено на 23.06.2020 року).
Відтак, закінчення виконавчого провадження відбулось передчасно, оскільки вирішити відповідне питання державний виконавець міг лише після розгляду Ізюмським міськрайонним судом заяви, поданої 27.12.2019 року про зміну способу і порядку виконання судового рішення та виконання ним після цього дій, передбачених п.1 ч.3 ст.18 Закону.
На підставі наведених вище обставин, доводи апелянта з приводу правомірності постанови від 24.03.2020 року про закінчення виконавчого провадження по виконавчому провадженню 59862726 є безпідставними та такими, що спростовуються наведеними вище обставинами.
Інші вимоги є похідними від розглянутих, тому наявні підстави для їх задоволення.
Згідно з ч. 1 ст. 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Відповідно до ч. 1 ст. 6 КАС України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.
Згідно ч. 1 ст. 9 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Положеннями ч. 2 ст. 77 КАС України передбачено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Доводи апелянта не спростовують правильності прийнятого судом першої інстанції рішення.
Відповідно до ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а постанову суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Під час апеляційного провадження, колегія суду не встановила таких порушень судом першої інстанції норм матеріального і процесуального права, які б призвели до неправильного вирішення справи по суті, які були предметом розгляду і заявлені в суді першої інстанції.
У п. 58 Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Серявін та інші проти України» від 10 лютого 2010 Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення. Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень.
Враховуючи те, що рішення Харківського окружного адміністративного суду від 01.06.2020 року по справі № 520/4407/2020 прийняте з дотриманням норм матеріального та процесуального права, колегія суддів не виявила підстав для її скасування.
Керуючись ст. ст. 245, 246, 250, 315, 321 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,-
Апеляційну скаргу Відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у Харківській області Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Харків) - залишити без задоволення
Рішення Харківського окружного адміністративного суду від 01.06.2020 по справі № 520/4407/2020 залишити без змін
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду.
Головуючий суддя В.В. Катунов
Судді І.М. Ральченко Г.Є. Бершов