Справа №242/3791/17
Провадження №2/242/48/20
14 липня 2020 року м. Селидове
Селидівський міський суд Донецької області у складі: головуючого судді Капітонова В.І., секретар судового засідання Нарижна О.Г., розглянувши у відкритому судовому засіданні в режимі відео конференції в м. Селидове цивільну справу за позовною заявою ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до Держави Україна в особі Кабінету Міністрів України, Державної казначейської служби України, про відшкодування матеріальних збитків, заподіяних терористичним актом, -
Представник позивачів ОСОБА_3 звернувся до суду в інтересах ОСОБА_1 і ОСОБА_2 з позовом про відшкодування матеріальних збитків, заподіяних терористичним актом. В обґрунтування позовних вимог зазначив, що ОСОБА_1 і ОСОБА_2 є співвласниками квартири, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 . Внаслідок терористичного акту в м. Авдіївка, який відбувся в ніч з 04 на 05 лютого 2015 року, декілька снарядів влучили в житловий будинок та зруйнували їх квартиру. 13.09.2016 року було складено акт про повне руйнування житлового будинку. Органом досудового розслідування Авдіївського ВП внесено відомості до ЄРДР. З урахуванням уточнених позовних вимог, просять суд відшкодувати за рахунок коштів Державного бюджету України матеріальну шкоду, заподіяну терористичним актом у виді зруйнування квартири АДРЕСА_2 , в розмірі 207538,50 грн. на кожного позивача шляхом стягнення з Державної казначейської служби України.
Ухвалою суду від 08.09.2017 року відкрито провадження у справі.
Ухвалою суду від 26.10.2017 року зобов'язано військово-цивільну адміністрацію м. Авдіївки Донецької області надати суду наступну інформацію: чи зверталися ОСОБА_1 і ОСОБА_2 з приводу добровільної передачі пошкодженої квартири АДРЕСА_3 до Військово-цивільної адміністрації м. Авдіївки Донецької області; чи зверталися ОСОБА_1 і ОСОБА_2 з приводу надання матеріальної допомоги або грошової компенсації за рахунок держави у зв'язку із пошкодженням квартири АДРЕСА_3 ; чи здійснювалось будівництво або закупівля квартири (житлового будинку) для ОСОБА_1 і ОСОБА_2 замість зруйнованої квартири АДРЕСА_3 . Зобов'язано Донецьку обласну державну адміністрацію (м. Краматорськ пл.. Миру, 2) надати суду інформацію: чи надавалася матеріальна допомога ОСОБА_1 і ОСОБА_2 по відновленню пошкодженого майна. Зобов'язано Управління Служби безпеки України в Донецькій області надати суду копію належним чином завіреного витягу з Єдиного реєстру досудових розслідувань за фактом пошкодження квартири АДРЕСА_3 . Зобов'язано Авдіївське ВП Покровського ВП ГУНП в Донецькій області надати суду копію належним чином завіреного витягу з Єдиного реєстру досудових розслідувань, правову кваліфікацію та стан досудового розслідування за фактом пошкодження квартири АДРЕСА_3 . Зобов'язано Державну службу України з надзвичайних ситуацій надати суду інформацію про наявність надзвичайної ситуації в ніч з 04 на 05 лютого 2015 року у м. Авдіївка, наслідком якого є пошкодження квартири АДРЕСА_3 .
Ухвалою суду від 04.06.2018 зупинено провадження у справі до закінчення перегляду в касаційному порядку Першою судовою палатою Касаційного цивільного суду Верховного Суду рішення Печерського районного суду м. Києва від 14.06.2017 у справі №757/61954/16-ц.
Постановою Апеляційного суду Донецької області від 02.08.2018 року ухвалу суду від 04.06.2018 року, якою зупинено провадження у справі, скасовано та справу направлено для продовження розгляду.
Ухвалою суду від 12.12.2018 року закрито підготовче засідання та призначено справу до розгляду.
Ухвалою суду від 27.05.2019 року провадження у справі зупинено до закінчення перегляду в касаційному порядку Великою Палатою Верховного Суду справи №265/6582/16-ц.
Згідно з протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 06.08.2019 справу передано даному складу суду.
Ухвалою суду від 09.08.2019 року дану справу прийнято до провадження.
Ухвалою суду від 07.02.2020 року поновлено провадження у справі.
Ухвалою суду від 14.07.2020 року заяву представника позивачів ОСОБА_3 про збільшення позовних вимог від 23.03.2020 року залишено без розгляду, оскільки її подано із порушенням строку визначеного ст. 49 ЦПК України.
Позивачі ОСОБА_1 і ОСОБА_2 , їх представник ОСОБА_3 належним чином повідомлені про дату, час та місце розгляду справи, у судове засідання не з'явилися, надали заяви з підтриманням позовних вимог та просили розглядати справу без їх участі.
Представник відповідача - Держави Україна в особі Кабінету Міністрів України Вірченко Ю. М., який діє на підставі довіреності, у судове засідання призначене на 14.07.2020 року не з'явився про день та час розгляду справи повідомлений належним чином. Від представника відповідача надійшло клопотання про відкладення розгляду справи у зв'язку з карантином в Україні та просив провести наступне судового засідання в режимі відеоконференції з Краматорським міським судом Донецької області.
Представник відповідача - Державної казначейської служби України, належним чином повідомлений про дату, час та місце розгляду справи, у судове засідання не з'явився. Від представника відповідача надійшло клопотання про відкладення розгляду справи у зв'язку з карантином в Україні.
Проте суд звертає увагу, що станом на 14 липня 2020 року карантині заході в Україні послаблено. Крім того, відповідно до ч. 4 ст. 212 ЦПК України під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), учасники справи можуть брати участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду з використанням власних технічних засобів.
Клопотань від представників відповідачів про проведення судового засідання в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду з використанням власних технічних засобів до суду не надходило. Клопотання представника відповідача Держави Україна в особі Кабінету Міністрів України Вірченко Ю. М. про проведення судового засідання в режимі відеоконференції з Краматорським міським судом Донецької області надійшло до суду в день проведення розгляду справи, що є порушенням ст. 212 ЦПК України.
Раніше представник відповідача - Держави Україна в особі Кабінету Міністрів України надав до суду заперечення на позовну заяву та відзив на уточнену позовну заяву, де просив відмовити у задоволенні позовних вимог.
Представник відповідача Державної казначейської служби України раніше надав суду заперечення, де просив відмовити у задоволенні позову.
Також, суд звертає увагу, що представниками відповідачів не зазначено вагомих причин, які є перешкодою для розгляду даної справи, оголошення на території України карантину не є безумовною підставою для відкладення розгляду справи. Дані обставини не перешкоджають учасникам справи надати суду докази або зазначити обставини, які мають значення для справи і на які вони посилаються як на підставу своїх вимог або заперечень.
Враховуючи вимоги ст. 223 ЦПК України, з урахуванням заперечень і відзивів що надійшли до суду, суд вважає за можливе розглянути справу за відсутності учасників справи.
Дослідивши матеріали справи, суд дійшов до наступних висновків.
Судом встановлено, що ОСОБА_1 і ОСОБА_2 на праві спільної сумісної власності належить квартира АДРЕСА_2 , що підтверджує витяг з про реєстрацію права власності на нерухоме майно за №3576363 від 14.05.2004, виданий БТІ м.Донецька.
З акту по передньому обстеженню об'єктів, які постраждали внаслідок проведення бойових дій на території м.Авдіївка, а саме обстеження житла, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , яке постраждало внаслідок бойових дій на території м.Авдіївка, складеного робочою групою у складі: заступника міського голови з питань діяльності виконавчих органів, начальника архітектурного відділу та містобудування Авдіївської міської ради, інженера технічної служби КП «СЄЗ» Авдіївської міської ради, начальника 15- ДПРЗГУ ДСНС України в Донецькій області, начальника управління з питань житлово-комунальних питань та екології, головного спеціаліста відділу ВДРВ, спеціаліста 1 категорії відділу архітектури та містобудування, затвердженого Головою робочої групи 13.09.2016 року, встановлено повне руйнування житлового будинку, руйнування трьох господарських будівель.
На підставі повідомлення ОСОБА_1 за фактом пошкодження квартири АДРЕСА_2 , в результаті артобстрілу 04.02.2015 року у м. Авдіївка невстановленими особами, зареєстровано кримінальне провадження та внесено до Єдиного реєстру досудових розслідувань за №12015050140000083 за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 258 КК України, що вбачається з довідки, виданої начальником СВ Авдіївського ВП Покровського відділу поліції ГУНП в Донецькій області та листа від 09.11.2017 за №8329/404-2017. На даний час кримінальне провадження передано до УСБУ в Донецькій області, яке знаходиться за адресою: Донецька область, м. Маріуполь, вул.. Георгіївська, 77.
З листа Військово - цивільної адміністрації м.Авдіївка Донецької області від 08.11.2017 року №01-15/2782 вбачається, що внаслідок обстрілу житлових районів міста в період проведення антитерористичної операції, а саме в ніч з 4 на 5 лютого 2015 року було пошкоджено спільне майно ОСОБА_2 і ОСОБА_1 , а саме будинок розташований за адресою: АДРЕСА_1 , у зв'язку із чим ОСОБА_2 і ОСОБА_1 звернулися до військово- цивільної адміністрації м.Авдіївка Донецької області із заявою про добровільну передачу зазначеного пошкодженого будинку. Військово-цивільна адміністрація м.Авдіївка Донецької області вважає відсутність у неї повноваження прийняти від постраждалого зруйноване або пошкоджене внаслідок надзвичайної ситуації житло. Будівництво або закупівля квартири для ОСОБА_2 і ОСОБА_1 замість зруйнованого не здійснювалось.
Матеріальна допомога ОСОБА_1 і ОСОБА_2 на відновлення пошкодженого майна, а саме квартири АДРЕСА_3 , з обласного бюджету не надавалася, що вбачається з листа Департаменту фінансів Донецької обласної державної адміністрації від 20.11.2017 №02-02/22-2044-4.
З листа Головного управління Служби безпеки України в Донецькій та Луганській областях від 09.11.2017 №56/13-6045нт вбачається, що станом на 09.11.2017 року в провадженні слідчого відділу Управління СБ України в Донецькій області відсутні кримінальні провадження, які розслідуються за фактом пошкодження житла за адресою: АДРЕСА_1 , що належить ОСОБА_1 і ОСОБА_2 .
У іншому листі від 13.12.2017 за №56/13-6544нт Головне управління Служби безпеки України в Донецькій та Луганській областях зазначив, що кримінальне провадження №12015050140000083 дійсно перебуває в провадженні СВ Управління у складі кримінального провадження №12014050140000522 від 21.07.2014 за ст.. 258 ч. 1,2,3 КК України. Проте, у матеріалах кримінального провадження відсутні відомості за фактом пошкодження житла за адресою: АДРЕСА_1 , що належить ОСОБА_1 і ОСОБА_2 .
З листа СВ Авдівського ВП Покровського ВП ГУНП в Донецькій області від 23.03.2018 року за №2316/404/06-2018 вбачається, що за фактом пошкодження житла ОСОБА_1 за адресою: АДРЕСА_1 , під час артилерійського обстрілу м.Авдіївки на початку лютого 2015 року, були внесені 17.03.2015 року до ЄО №627 та долучені до ЄРДР №12015050140000083, за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ст.. 258 ч. 3 КК України, матеріали за зверненням ОСОБА_1 на 4-х аркушах були спрямовані до слідчого управління Служби безпеки України в Донецькій області, для доручення до ЄРДР №12015050140000083.
При вирішенні даної справи суд враховує постанову Верховного Суду від 27.05.2020 року у справі №242/1676/17.
Згідно частини першої статті 15, частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Відповідно до частини першої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.
Згідно із частиною першою статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Статтею 21 Конституції України передбачено, що усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах. Права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними.
У статті 22 Конституції України проголошено, що права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними. Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.
Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
Зобов'язання держави стосовно поваги та захисту прав людини не зникають і в умовах збройних конфліктів. Підтвердженням того виступають положення самих міжнародних договорів про права людини, які не виключають їх застосування у період збройних конфліктів, хоча й передбачають можливість відступу держави від окремих зобов'язань під час надзвичайної ситуації.
У рішенні від 08 січня 2004 року у справі «Айдер та інші проти Туреччини» ЄСПЛ указав, що відповідальність держави носить абсолютний характер і має об'єктивну природу, засновану на теорії соціального ризику. Таким чином, держава може бути притягнута до відповідальності з метою компенсації шкоди тим, хто постраждав від дій невстановлених осіб або терористів, коли держава визнає свою нездатність підтримувати громадський порядок і безпеку або захищати життя людей і власність (п. 70).
Отже, правова позиція ЄСПЛ ґрунтується на принципі про абсолютну відповідальність держави, зобов'язаної забезпечити в суспільстві мир і порядок і особисту безпеку людей, що знаходяться під її юрисдикцією. Тому порушення громадського порядку і миру, створення загрози безпеці людей є для держави самостійними підставами відповідальності за заподіяну шкоду.
Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів (стаття 1 Першого протоколу до Конвенції).
У постанові Верховного Суду від 27.05.2020 року у справі №242/1676/17 колегія суддів зазначала, що оскільки повноваження органів влади є законодавчо визначеними, тому суд згідно з принципом jura novit curia («суд знає закони») під час розгляду справи має самостійно перевірити доводи сторін, а, з'ясувавши при розгляді справи, що сторона або інший учасник судового процесу на обґрунтування своїх вимог або заперечень послався не на ті норми права, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх та застосовує для прийняття рішення ті норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини. Зазначення позивачем конкретної правової норми на обґрунтування позову не є визначальним при вирішенні судом питання про те, яким законом слід керуватися при вирішенні спору, саме на суд покладено обов'язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору. Самостійне застосування судом для ухвалення рішення саме тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не призводить до зміни предмета позову та/або обраного позивачем способу захисту.
Позивачі в обґрунтування позову зазначали, що не отримали від держави відшкодування за пошкодження (знищення) їх майна, вважають, що вони має право згідно з чинним законодавством України та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції. Також позивач зазначала, що право на судовий захист гарантовано Конституцією України, у тому числі щодо захисту права власності, а право на відшкодування шкоди передбачено статтею 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом», статтею 86 Кодексу цивільного захисту України.
Крім того, позивач вказувала на те, що держава в особі Кабінету Міністрів України зобов'язана була розробити спеціальний нормативно-правовий акт щодо надання грошової допомоги та відшкодування шкоди особам, які постраждали під час проведення антитерористичної операції у Донецькій та Луганській областях, що передбачено розпорядженням Кабінету Міністрів України від 16 жовтня 2014 року № 1002-р, яким затверджено План заходів з організації відновлення пошкоджених (зруйнованих) об'єктів соціальної і транспортної інфраструктури, житлового фонду та систем забезпечення життєдіяльності та території Луганської та Донецької областях, проте держава цього не зробила, що порушує її право власності, яке гарантоване статтею 41 Конституції України, статтями 6, 8 Конвенції та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, й до теперішнього часу компенсація завданої шкоди не виплачена.
У постанові від 27.05.2020 року у справі №242/1676/17 Верховний Суд виходив з того, що посилання позивача, як на правову підставу позову, на норми Закону України «Про боротьбу з тероризмом» та статтю 86 Кодексу цивільного захисту України у взаємозв'язку з негативним обов'язком держави щодо застосування статті 1 Першого протоколу до Конвенції є безпідставним. Зобов'язання держави стосовно поваги та захисту прав людини не зникають і в умовах збройних конфліктів.
Положення преамбули Конвенції вказують на те, що Високі Договірні Сторони зобов'язалися забезпечити повагу до прав людини шляхом гарантії цих прав. Гарантування прав людини з боку держави може здійснюватися як активними діями, так і утриманням від вчинення будь-яких дій. Така діяльність держави по гарантуванню прав людини пов'язана з видами зобов'язань з боку держав-учасниць Конвенції, якими є негативні та позитивні.
Негативні зобов'язання - це зобов'язання держави утримуватися від втручання в права та свободи, а позитивні зобов'язання - навпаки, тобто держава повинна щось зробити, вчинити певні дії, щоб особа могла скористатися своїми правами за Конвенцією. Це, наприклад, може включати в себе прийняття законодавства, що допоможе забезпечити користування гарантованими Конвенцією правами, або забезпечення реальних умов для реалізації прав.
Так, за певних обставин захистом статті 1 Першого протоколу до Конвенції може користуватися легітимне очікування (legitimate expectation) успішної реалізації майнових прав (право вимоги). Для того, щоб «очікування» було «легітимним», воно має бути заснованим на нормі закону або іншому правовому акті, такому як судове рішення, пов'язаному із майновим інтересом (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 28 вересня 2004 року у справі «Копецький проти Словаччини» (Kopecky v. Slovakia), заява № 44912/98, § 49-50).
Тобто, особа, яка має майновий інтерес, може розглядатись як така, що має «легітимне очікування» успішної реалізації її права вимоги (зокрема, відшкодування державою шкоди) у сенсі статті 1 Першого протоколу до Конвенції, коли для цього інтересу є достатні підстави у національному законодавстві.
Позивачі обґрунтували розмір завданої їм шкоди опосередкованою вартістю знищеного квартири станом на 01 жовтня 2017 року виходячи з наказу Мінрегіону від 02 жовтня 2015 року №252 «Про показники опосередкованої вартості спорудження житла за регіонами України, зокрема по Донецькій області, керуючись, при цьому, частиною десятою статті 86 Кодексу цивільного захисту України та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції. Проте не зазначали, що держава винна у пошкодженні його майна.
Частина перша статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» передбачає спеціальне правило, відповідно до якого відшкодування шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом, провадиться за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до закону і з наступним стягненням суми цього відшкодування з осіб, якими заподіяно шкоду, в порядку, встановленому законом. Крім того, у порядку, визначеному законом, провадиться відшкодування шкоди, заподіяної терористичним актом організації, підприємству або установі (частина друга статті 19 вказаного Закону).
У постанові від 27.05.2020 року у справі №242/1676/17 Верховний Суд зазначив, що з огляду на зміст вказаних положень реалізація права на отримання зазначеного відшкодування поставлена у залежність від існування компенсаційного механізму, що має бути встановлений в окремому законі. Закон, який регулює порядок відшкодування за рахунок коштів Державного бюджету України шкоди, заподіяної терористичним актом об'єктам нежитлової нерухомості громадян, відсутній як на час виникнення спірних правовідносин, так і на час розгляду справи судами.
При цьому у законодавстві України відсутня не тільки процедура виплати означеного відшкодування (див. для порівняння mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 24 квітня 2014 року у справі «Будченко проти України» (Budchenko v. Ukraine), заява № 38677/06, § 42), але й чіткі умови, необхідні для заявлення майнової вимоги до держави про надання такого відшкодування (див. mutatis mutandis ухвалу ЄСПЛ щодо прийнятності від 30 вересня 2014 року у справі «Петльований проти України» (Petlyovanyy v. Ukraine, заява № 54904/08).
Крім того, відповідно до частини восьмої статті 86 і частини третьої статті 89 Кодексу цивільного захисту України постановою Кабінету Міністрів України від 18 грудня 2013 року № 947 був затверджений Порядок надання та визначення розміру грошової допомоги або компенсації постраждалим від надзвичайних ситуацій, які залишилися на попередньому місці проживання (далі - Порядок), який викладений у редакції постанови Кабінету Міністрів України від 10 липня 2019 року № 623, механізм застосування якого не визначений.
З урахуванням викладеного у постанові від 27.05.2020 року у справі №242/1676/17 колегія суддів Верховного Суду дійшла висновку, що передбачене у статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» право на відшкодування відповідно до закону шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом, не породжує легітимного очікування на отримання від держави України такого відшкодування за пошкоджену у період проведення антитерористичної операції квартиру. Отже, право на отримання за рахунок держави компенсації за шкоду, заподіяну у період проведення антитерористичної операції внаслідок пошкодження під час терористичного акта належного позивачу на праві власності будинку, не має у законодавстві України такої юридичної основи, що дає змогу визначити конкретний майновий інтерес позивача.
Також, у постанові від 27.05.2020 року по справі №242/1676/17 колегія суддів Верховного Суду зазначила, що застосування до спірних правовідносин за аналогією закону (частина восьма статті 8 ЦПК України у зазначеній редакції) положень статті 86 Кодексу цивільного захисту України для реалізації позивачем права, передбаченого у статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» є помилковим.
Так, стаття 86 Кодексу цивільного захисту України регламентує забезпечення житлом постраждалих внаслідок надзвичайних ситуацій і встановлює умови як такого забезпечення, так і його заміни грошовою компенсацією. Тому припис частини 10 вказаної статті (який передбачає, що розмір грошової компенсації за зруйновану або пошкоджену квартиру (житловий будинок) визначається за показниками опосередкованої вартості спорудження житла у регіонах України відповідно до місцезнаходження такого майна) не можна застосувати безвідносно до інших приписів цієї статті, зокрема частини дев'ятої, яка передбачає умовою забезпечення житлом постраждалого або виплати грошової компенсації за рахунок держави добровільне передання постраждалим зруйнованого або пошкодженого внаслідок надзвичайної ситуації житла місцевим державним адміністраціям або органам місцевого самоврядування, суб'єктам господарювання).
Кодекс цивільного захисту України не покладає тягар виплати відшкодувань винятково на державу, так як передбачає існування страхування у сфері цивільного захисту, метою якого, зокрема, є страховий захист майнових інтересів суб'єктів господарювання і громадян від шкоди, яка може бути заподіяна внаслідок надзвичайних ситуацій, небезпечних подій або проведення робіт із запобігання чи ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій (пункт 1 частини першої статті 49 цього Кодексу). Відшкодування матеріальних збитків постраждалим здійснюються за рахунок не заборонених законодавством джерел, зокрема коштів за договорами добровільного страхування, укладеними відповідно до законодавства про страхування (пункт 3 частини третьої статті 84 Кодексу цивільного захисту України).
Отже, вимоги позивачів про відшкодування шкоди за пошкоджене під час терористичного акту майно на підставі статті 86 Кодексу цивільного захисту України є безпідставними.
Разом із тим позивачі мають право на компенсацію від держави за невиконання державою свого позитивного матеріального та процесуального обов'язку за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.
Позивачі зазначали, що держава порушила вимоги статті 1 Першого протоколу до Конвенції. Проте помилково вважали, що мають право вимоги до держави про відшкодування за її рахунок шкоди, завданої пошкодженням (знищенням) внаслідок терористичного акта житла у розмірі реальної його вартості.
Також позивачі посилалися на: відсутність компенсації завданої шкоди впродовж тривалого часу та невідновлення квартири; відсутність спеціального порядку відшкодування за пошкоджене внаслідок терористичного акта житло; нездатність держави захищати власність у розумінні ЄСПЛ; відсутність об'єктивного і незалежного розслідування випадку заподіяння шкоди у розумінні ЄСПЛ за встановленого у відповідному кримінальному провадженні факту пошкодження внаслідок терористичного акту житлового будинку.
Дані обставини позивачів є такими, що доведені.
Так, відповідно до статті 1 Конвенції Високі Договірні Сторони гарантують кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі I цієї Конвенції.
Стосовно права, гарантованого статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, такі позитивні обов'язки згідно з практикою ЄСПЛ можуть передбачати певні заходи, необхідні для захисту права власності, а саме: у матеріальному аспекті держава має забезпечити у своїй правовій системі юридичні гарантії реалізації права власності (превентивні обов'язки) та засоби правового захисту, за допомогою яких потерпілий від втручання у це право може його захистити, зокрема, вимагаючи відшкодування збитків за будь-яку втрату (компенсаційні обов'язки) (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 3 квітня 2012 року у справі «Котов проти Росії» (Kotov v. Russia), заява № 54522/00, § 113); у процесуальному аспекті, хоча стаття 1 Першого протоколу до Конвенції не встановлює чітких процедурних вимог, існування позитивних обов'язків процесуального характеру відповідно до цього положення визнані ЄСПЛ як у справах, що стосуються державних органів, так і у спорах між приватними особами (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «Котов проти Росії», § 114).
Закон, який регулює порядок відшкодування за рахунок коштів Державного бюджету України шкоди, заподіяної пошкодженням квартири внаслідок терористичного акта, відсутній як на момент виникнення спірних правовідносин, так і на момент розгляду справи судами (позитивний матеріальний обов'язок).
При вирішенні даної справи суд враховує, що за фактом пошкодження житла ОСОБА_1 за адресою: АДРЕСА_1 , під час артилерійського обстрілу м.Авдіївки на початку лютого 2015 року, були внесені відомості до ЄРДР №12015050140000083, за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ст.. 258 ч. 3 КК України, матеріали за зверненням ОСОБА_1 на 4-х аркушах були спрямовані до слідчого управління Служби безпеки України в Донецькій області, для доручення до ЄРДР №12015050140000083, проте станом на час розгляду справи досудове розслідування у кримінальному провадженні триває. Тобто, у суду відсутні відомості про те, що держава провела об'єктивне та незалежне розслідування випадку заподіяння майнової шкоди позивачам (позитивний процесуальний обов'язок).
Оскільки Конвенція покликана захищати права, які є практичними й ефективними, порушення державою будь-якого з конвенційних обов'язків може зумовлювати необхідність присудження за це компенсації. Така компенсація може мати різні форми та встановлюватися, зокрема, залежно від виду порушення (див., наприклад, вирішення проблеми відповідальності держави за порушення права заявників на доступ до їхнього майна: рішення ЄСПЛ від 29 червня 2004 року щодо суті та від 13 липня 2006 року щодо справедливої сатисфакції у справі «Доган та інші проти Туреччини» (Dogan and Others v. Turkey), заява № 8803-8811/02 й інші; рішення ЄСПЛ від 16 червня 2015 року щодо суті у справі «Чірагов та інші проти Вірменії» (Chiragov and Others v. Armeniang), заява № 13216/05, § 188-201; рішення ЄСПЛ від 16 червня 2015 року щодо суті у справі «Саргсян проти Азербайджану» ( ОСОБА_4 v. Azerbaijan), заява № 40167/06, § 152-242).
Відсутність у законодавстві України відповідних положень щодо відшкодування власникові шкоди, заподіяної його об'єкту житлової нерухомості терористичним актом, не перешкоджає особі, яка вважає, що стосовно її права власності на таке майно певний позитивний обов'язок не був виконаний, вимагати від держави компенсації за це невиконання на підставі статті 1 Першого протоколу до Конвенції.
Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження (стаття 13 Конвенції).
Засоби юридичного захисту, які вимагаються за статтею 13 Конвенції, повинні бути ефективними як у теорії, так і на практиці; використанню засобів захисту не повинні невиправдано та необґрунтовано перешкоджати дії чи бездіяльність органів влади держави-відповідача.
До подібних правових висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 04 вересня 2019 року у справі № 265/6582/16-ц, провадження № 14-17 цс 19.
Отже, з огляду на викладене та враховуючи постанову Верховного Суду від 27.05.2020 року по справі №242/1676/17 та постанову Верховного Суду від 04 вересня 2019 року у справі № 265/6582/16-ц, суд виходить з того, що правовою підставою для виплати компенсації, а не шкоди, є не положення статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» та статті 86 Кодексу цивільного захисту України, а невиконання державою позитивного обов'язку розробити спеціальний нормативно-правовий акт щодо надання грошової допомоги та відшкодування шкоди особам, які постраждали під час проведення антитерористичної операції у Донецькій та Луганській областях, на підставі статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Згідно з частиною першою статті 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.
Необхідність встановлення компенсаційного механізму за пошкоджене/зруйноване майно в умовах збройного конфлікту підтверджена у численних рішеннях ЄСПЛ (зокрема, рішення у справах: «Лоїзіду проти Туреччини» від 18 грудня 1996 року, заява № 15318/159; «Кіпр проти Туреччини» від 10 травня 2001 року, заява № 25781/94, «Чірагов та інші проти Вірменії» від 16 червня 2015 року, заява № 13216/05, «Саргсян проти Азербайджану» від 16 червня 2015 року, заява № 40167/06).
У справі «Докіч проти Боснії та Герцеговини» (рішення ЄСПЛ від 27 травня 2010 року, заява № 6518/04) ЄСПЛ підкреслив, що заявник чітко виразив погодження на компенсацію замість реституції і, таким чином, отримав право на відповідну суму. ЄСПЛ також констатував відсутність компенсаційної схеми, яка відповідає стандартам та практиці цього Суду, а розмір запропонованої Урядом компенсації за 1 кв. м визнав занадто малим, застосувавши критерій «ринкової вартості майна».
На підставі цієї практики ЄСПЛ, яка є сталою, а відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» вона є джерелом права в Україні, так само виникають легітимні очікування щодо отримання компенсації за пошкоджене/зруйноване майно в результаті проведення антитерористичної операції, а мовою ЄСПЛ - збройного конфлікту на території, підконтрольній уряду України.
У будь-якому випадку, суд вважає, що, коли в обставинах цієї справи стоїть питання у застосуванні концепції легітимних очікувань особи чи позитивних зобов'язань держави, перевагу мають позитивні зобов'язання держави.
Якщо держава не запровадила дієві компенсаційні механізми за пошкоджене/зруйноване майно в умовах збройного конфлікту на територіях, підконтрольних Уряду України впродовж більше ніж 5 років, це не має унеможливлювати захист права власності позивача, який гарантований Конституцією України.
Враховуючи відсутність в Україні спеціальних підзаконних нормативно-правових актів щодо відшкодування власникові шкоди, заподіяної його майну, яке було пошкоджене або знищене під час проведення антитерористичної операції на окремих територіях Донецької та Луганської областей, а також порядку визначення її розміру, суд вважає, що позивачами доведено, що певний позитивний обов'язок з боку держави не був виконаний стосовно її права власності на таке майно, а тому порушення їх права, встановленого статтею 1 Першого протоколу до Конвенції підлягає захисту шляхом виплати компенсації від держави.
Визначаючи розмір такої компенсації за принципом розумності та справедливості, враховуючи фактичні обставини справи, використовуючи дискреційні повноваження та із урахуванням наведеної вище практики ЄСПЛ, суд дійшов висновку, що ОСОБА_1 і ОСОБА_2 , як власники зруйнованої квартири, мають право на стягнення за рахунок держави грошової компенсації у розмірі 100 000,00 грн. на кожного за відсутність компенсації завданої шкоди впродовж тривалого часу та невідновлення квартири; відсутність спеціального порядку відшкодування за пошкоджений внаслідок терористичного акту житловий будинок; нездатність держави захищати власність у розумінні ЄСПЛ; відсутність належного розслідування випадку заподіяння шкоди у розумінні ЄСПЛ за встановленого у відповідному кримінальному провадженні факту пошкодження внаслідок терористичного акту житлового будинку.
Відповідно до ст. 141 ЦПК України суд вважає за необхідне судові витрати компенсувати за рахунок держави.
Керуючись ст. ст.12,13,81,259,258,263-265 ЦПК України, суд, -
Позов ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до Держави Україна в особі Кабінету Міністрів України, Державної казначейської служби України, про відшкодування матеріальних збитків, заподіяних терористичним актом задовольнити частково.
Стягнути з Держави Україна в особі Кабінету Міністрів України за рахунок коштів Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 , який народився ІНФОРМАЦІЯ_1 у м. Ясинувата Донецької області, ідентифікаційний номер № НОМЕР_1 , який проживає за адресою: АДРЕСА_4 , грошову компенсацію у розмірі 100 000 (сто тисяч) грн. 00 коп.
Стягнути з Держави Україна в особі Кабінету Міністрів України за рахунок коштів Державного бюджету України на користь ОСОБА_2 , яка народилася ІНФОРМАЦІЯ_2 у с. Чернишовка Анучинського району Приморського краю, ідентифікаційний номер № НОМЕР_2 , який проживає за адресою: АДРЕСА_4 , грошову компенсацію у розмірі 100 000 (сто тисяч) грн. 00 коп.
В задоволені решти позовних вимог відмовити.
До дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційна скарга на рішення суду подається до Донецького апеляційного суду через Селидівський міський суд Донецької області протягом тридцяти днів з дня його проголошення, а після її функціонування, безпосередньо до Донецького апеляційного суду. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Суддя