09 липня 2020 року Справа № 280/2108/20 м.Запоріжжя
Запорізький окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Садового І.В., розглянувши в порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження матеріали адміністративної справи
за позовною заявою ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , ідентифікаційний код НОМЕР_1 )
до Військової частини НОМЕР_2 ( АДРЕСА_2 , код ЄДРПОУ НОМЕР_3 )
про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити певні дії
26.03.2020 до Запорізького окружного адміністративного суду надійшов адміністративний позов ОСОБА_1 (далі - позивач) до військової частини НОМЕР_2 (далі - відповідач), в якому позивач, з урахуванням уточнених позовних вимог, просить суд:
- визнати протиправною відмову Військової частини НОМЕР_2 щодо нарахування та виплати позивачу середнього заробітку за час затримки при звільненні з 14.02.2019 по 29.11.2019, викладену у листі №443 від 31.01.2020;
- зобов'язати відповідача нарахувати та виплатити позивачу середній заробіток за час затримки при звільненні з 14.02.2019 по 29.11.2019 шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, виходячи з 12 місячного грошового забезпечення перед звільненням;
- стягнути з Військової частини НОМЕР_2 на користь позивача судові витрати, а саме витрати на правову допомогу у розмірі 3500 грн.
Ухвалою суду від 30.03.2020 позовну заяву було залишено без руху на підставі ст. 169 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), позивачу було надано 5-денний строк з дня отримання вказаної ухвали для усунення недоліків позовної заяви.
Ухвалою суду від 10.04.2020 продовжено строк для усунення недоліків позовної заяви.
Ухвалою суду від 24.04.2020 продовжено строк для усунення недоліків позовної заяви. Позивач усунув недоліки позовної заяви.
Ухвалою суду від 12.05.2020 відкрито спрощене позовне провадження у справі, призначене судове засідання на 06.07.2020.
Ухвалою суду від 12.05.2020 витребувано докази від Військової частини НОМЕР_2 , а саме: інформацію щодо дати та суми виплати коштів ОСОБА_1 , а саме повного розрахунку при звільненні на виконання рішення суду по справі №280/3017/19 від 21.10.2019.
У зв'язку з розглядом справи в порядку письмового провадження, відповідно до вимог ч. 4 ст. 229 КАС України, фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалось.
Обґрунтування позовних вимог викладено в уточненій позовній заяві від 30.04.2020. Зазначено, що наказом командира Військової частини НОМЕР_2 від 14.02.2019 за №37 позивач був звільнений з військової служби у запас. Однак, в період проходження служби нарахування грошового забезпечення проводилося не в повному обсязі, а саме не було виплачено компенсацію за невикористані дні відпустки. Вважаючи дії Військової частини НОМЕР_2 протиправними ОСОБА_1 звернувся до суду. Рішенням Запорізького окружного адміністративного суду від 21.10.2019 по справі № 280/3017/19 зобов'язано Військову частину НОМЕР_2 провести розрахунок та виплатити грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки позивачу, як учаснику бойових дій. Рішення набрало законної сили 29.11.2019. Зазначає, що 29.01.2020 він звернувся до Військової частини НОМЕР_2 із заявою про нарахування та виплату середньомісячного заробітку за час затримки розрахунку при звільненні. Листом № 443 від 30.01.2020 відповідачем повідомлено позивача про те, що на військовослужбовців не поширюється Кодекс законів про працю України, питання оплати військовослужбовців врегульовано спеціальним законом. Вважаючи таку відмову протиправною, позивач звернувся із цим позовом до суду. Просить задовольнити заявлені позовні вимоги.
Заперечення проти позовних вимог викладено у відзиві на позовну заяву від 26.05.2020 (вх.№25053 від 29.05.2020). Відповідачем зазначено, що Положенням про проходження громадянами України військової служби у Збройних силах України, затвердженим Указом Президента України від 10.12.2018 №1153/2008 не врегульовано порядок відшкодування за час затримки розрахунку при звільненні військовослужбовця. Вказано, що за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо норми спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі. На відміну від зазначеного спеціального законодавства, Кодекс законів про працю України не регулює питання проходження військової служби. Посилаючись на аналіз статті 117 Кодексу законів про працю України, відповідач наголошує, що компенсація за затримку виплати заробітної плати може вимагатись лише за період до присудження заборгованості із заробітної плати, а з прийняттям судових рішень, статті 116, 117 Кодексу законів про працю України більше не застосовуються, а зобов'язання колишніх роботодавців виплатити заборгованість із заробітної плати та компенсацію замінюється на зобов'язання виконати судові рішення на користь позивача, що регулюється матеріальними нормами трудового права. З наведених підстав вказує на відсутність підстав для застосування до спірних правовідносин положень ст.117 Кодексу законів про працю України. На думку відповідача, командування Військової частини НОМЕР_2 діяло в межах та у спосіб визначений чинним законодавством. На підставі викладеного, просить суд у задоволенні позову відмовити у повному обсязі.
Розглянувши матеріали та з'ясувавши всі обставини адміністративної справи, які мають юридичне значення для розгляду та вирішення спору по суті, дослідивши наявні у справі докази у їх сукупності, судом встановлено наступне.
ОСОБА_1 проходив військову службу у Військовій частині НОМЕР_2 .
Наказом командира Військової частини НОМЕР_2 підполковника ОСОБА_2 від 14.02.2019 №37 (по стройовій частині) капітана ОСОБА_1 , начальника служби пожежної безпеки військової частини, виключено із списків особового складу Військової частини НОМЕР_2 у зв'язку із звільненням з військової служби у запас відповідно до пп. «к» п.2 ч.5 ст.26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» (а.с.8).
В період проходження служби, відповідачем не було виплачено позивачу компенсацію додаткової відпустки як учаснику бойових дій, що стало підставою звернення ОСОБА_1 з відповідним позовом до суду.
Рішенням Запорізького окружного адміністративного суду від 21.10.2019 по справі №280/3017/19 позовну заяву ОСОБА_1 задоволено, зобов'язано військову частину НОМЕР_2 нарахувати та виплатити грошову компенсацію за невикористані дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій (а.с.9-12).
29.01.2020 позивач звернувся до Військової частини НОМЕР_2 із заявою, на підставі ст.ст.116,177 Кодексу Законів про працю України, про нарахування та виплату йому середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, а саме з 14.02.2019 по день фактичної виплати (а.с.13).
Листом №443 від 31.01.2020 Військова частина НОМЕР_2 повідомила позивача, що на військовослужбовців, які проходять військову службу у військових формуваннях, утворених відповідно до законів України, Кодекс Законів про працю України не поширюється (а.с.14).
Не погодившись із рішенням відповідача, позивач звернувся з даним позовом до суду.
Всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини справи, на яких ґрунтується позов, дослідивши надані позивачем та відповідачем докази, суд приходить до наступних висновків.
Відповідно до ч. 1 ст. 2 Закону України від 25.03.1992 №2232-ХІІ "Про військовий обов'язок і військову службу" військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України, іноземців та осіб без громадянства, пов'язаній з обороною України, її незалежності та територіальної цілісності.
Відповідно до ст. 1 Кодексу Законів про працю України, кодекс регулює трудові відносини всіх працівників, сприяючи зростанню продуктивності праці, поліпшенню якості роботи, підвищенню ефективності суспільного виробництва і піднесенню на цій основі матеріального і культурного рівня життя трудящих, зміцненню трудової дисципліни і поступовому перетворенню праці на благо суспільства в першу життєву потребу кожної працездатної людини.
Згідно до ч.1 ст. 3 Кодексу Законів про працю України законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами.
Спеціальним законодавством врегульовано правове становище осіб, які проходять військову службу, у тому числі, порядок, умови проходження та звільнення зі служби, порядок та умови оплати праці, зокрема: Закон України «Про військовий обов'язок і військову службу» від 25.03.1992 № 2232-ХІІ, Положення про проходження громадянами військової служби у Збройних Силах України від 10.12.2008 №1153/2008, Закон України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» від 09.04.1992 №2262-ХІІ, Постановою Кабінету Міністрів України «Про порядок обчислення вислуги років, призначення та виплати пенсій і грошової допомоги особам офіцерського складу, прапорщикам, мічманам, військовослужбовцям надстрокової служби та військової служби за контрактом, особам начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ, поліцейським та членам їхніх сімей» від 17.07.1992 № 393, Законом України від 20.12.1991 № 2011-XII «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей».
Разом з тим, вказаними нормативними актами не врегульовано порядок виплати грошового забезпечення особам за час затримки розрахунку.
Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 07.05.2002 №8-рп/2002 (справа щодо підвідомчості актів про призначення або звільнення посадових осіб) при розгляді та вирішенні конкретних справ, пов'язаних із спорами щодо проходження публічної служби, адміністративний суд, встановивши відсутність у спеціальних нормативно-правових актах положень, якими врегульовано спірні правовідносини, може застосувати норми Кодексу Законів про працю України, у якому визначені основні трудові права працівників.
Таким чином, за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовані спірні правовідносини.
Слід зауважити, що непоширення норм Кодексу законів про працю України на військовослужбовців стосується саме порядку та умов визначення норм оплати праці (грошового забезпечення) та порядку вирішення спорів щодо оплати праці.
Питання ж відповідальності за затримку розрахунку при звільненні військовослужбовців (зокрема, затримку виплати як грошового забезпечення, так затримку виплати коштів за період вимушеного прогулу на виконання рішення суду, одноразової грошової допомоги при звільненні, компенсації за невикористану відпустку, які не є складовими грошового забезпечення) не врегульовані положеннями спеціального законодавства, що регулює порядок, умови, склад розміри виплати грошового забезпечення.
В той же час такі питання врегульовані Кодексом законів про працю України.
Відповідно до ст. 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Цією ж статтею передбачено, що право особи на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
Згідно зі ст. 1 Конвенції Міжнародної організації праці «Про захист заробітної плати» № 95, ратифікованої Україною 30.06.1961, незалежно від назви оплати праці і методу її обчислення, будь-яку винагороду або заробіток, які можуть бути обчислені в грошах, і встановлені угодою або національним законодавством, що їх роботодавець повинен заплатити працівникові за працю, яку виконано чи має бути виконано, або за послуги, котрі надано чи має бути надано.
Статтею 12 цієї Конвенції встановлено, що коли минає термін трудового договору, остаточний розрахунок заробітної плати, належної працівнику, має бути проведено відповідно до національного законодавства, колективного договору чи рішення арбітражного органу, або - коли немає такого законодавства, угоди чи рішення - в розумний термін з урахуванням умов контракту.
Згідно з ч.1 ст. 47 Кодексу Законів про працю України власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення провести з ним розрахунок у строки, зазначені ст.116 цього Кодексу.
Відповідно до ч.1 ст. 116 Кодексу Законів про працю України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.
Частиною 2 ст.116 Кодексу Законів про працю України визначено, що у разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.
Відтак, враховуючи те, що спеціальним законодавством, яке регулює грошове забезпечення військовослужбовців, не встановлено дату проведення остаточного розрахунку зі звільненими працівниками та відповідальність роботодавця за невиплату або несвоєчасну виплату працівнику всіх належних сум, суд приходить до висновку про можливість застосування норм ст. 116 та 117 Кодексу Законів про працю України, як таких, що є загальними та поширюються на правовідносини, які виникають під час звільнення з військової служби.
Аналогічне застосування норм права здійснено Верховним Судом у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду при розгляді справи №2340/4192/18 (постанова від 31.10.2019).
В той же час, суд вважає за необхідне звернути увагу на наступне.
Частиною 1 ст. 117 Кодексу законів про працю України визначено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
З матеріалів справи вбачається, що позивача звільнено з військової служби 14.02.2019 відповідно до наказу №37, яким, зокрема, вирішено і питання щодо остаточного розрахунку та виплату належних позивачу сум при звільненні.
В той же час, остаточний розрахунок з позивачем був проведений 20.12.2019, а саме відповідачем на користь позивача сплачено присуджену за рішення суду суму за дні невикористаної відпустки.
Частиною 2 ст. 117 Кодексу законів про працю України передбачено, що при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
За такого правового врегулювання, передбачений ч.1 ст. 117 Кодексу законів про працю України обов'язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 Кодексу законів про працю України.
При цьому ст.117 Кодексу законів про працю України не розповсюджується на правовідносини, що виникають у порядку виконання судового рішення про присудження виплати заробітної плати.
Така позиція суду узгоджується з судовою практикою Європейського Суду з прав людини, яка підлягає застосуванню згідно з ч.2 ст.7 КАС України.
Зокрема, рішенням Європейського суду з прав людини у справі "Меньшакова проти України" від 08.04.2010 передбачено, що компенсація за затримку виплати заробітної плати відповідно до ст. 117 Кодексу законів про працю України може вимагатись лише за період до присудження заборгованості із заробітної плати. З прийняттям судових рішень ст. 116, 117 Кодексу законів про працю України більше не застосовуються, а зобов'язання колишніх роботодавців виплатити заборгованість із заробітної плати та компенсацію замінюється на зобов'язання виконати судові рішення на користь позивача, що не регулюється матеріальними нормами трудового права. Таким чином, немає обґрунтованих підстав стверджувати, що ці положення передбачають право на отримання компенсації за затримку виплати заробітної плати, що мала місце після того, як її сума була встановлена судом.
За таких обставин суд вважає, що за наявністю спірних правовідносин, які стосуються розміру належних звільненому працівникові сум, стягнення з відповідача середнього заробітку за час затримки розрахунку в розумінні ч. 1 ст. 117 Кодексу законів про працю України є безпідставним.
Аналогічна правова позиція сформована Верховним Судом у постановах від 24.01.2018 (справа №807/1502/15), від 27.06.2018 (справа №810/1543/17), в ухвалі від 21.01.2020 (справа №560/2342/19).
Статтею 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставах, в межах та у спосіб, що передбачений Конституцією та законами України.
Відповідно до ч.1 ст. 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Частиною 2 ст. 2 КАС України визначено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Частиною 1 ст. 77 КАС України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача (ч.2 ст. 77 КАС України).
На підставі системного аналізу положень законодавства України, доказів, наявних в матеріалах справи, слідує, що позовні вимоги ОСОБА_1 задоволенню не підлягають.
У зв'язку з відмовою у задоволенні позовних вимог, судові витрати відносяться на позивача.
Керуючись ст.ст. 2, 5, 9, 72, 77, 139, 241, 243-246, 250 КАС України, суд
У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , ідентифікаційний код НОМЕР_1 ) до Військової частини НОМЕР_2 ( АДРЕСА_2 , код ЄДРПОУ НОМЕР_3 ) про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити певні дії, - відмовити у повному обсязі.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення суду може бути оскаржено в апеляційному порядку до Третього апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його (її) проголошення, а якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Строки оскарження рішення суду застосовуються з урахуванням норм Закону України від 30.03.2020 №540-ІХ "Про внесення змін до деяких законодавчих актів, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв'язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-2019)".
Рішення складено у повному обсязі та підписано 09.07.2020.
Суддя І.В.Садовий