Постанова
Іменем України
24 червня 2020 року
м. Київ
справа № 489/5995/17-ц
провадження № 61-9528св19
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Синельникова Є. В.,
суддів: Осіяна О. М., Сакари Н. Ю., Хопти С. Ф. (суддя-доповідач),
Шиповича В. В.,
учасники справи:
позивач (відповідач за зустрічним позовом) - ОСОБА_1 ,
відповідач (позивач за зустрічним позовом) - ОСОБА_2 ,
відповідач - ОСОБА_3 ,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на рішення Ленінського районного суду м. Миколаєва від 31 жовтня 2018 року у складі судді Рум'янцевої Н. О. та постанову Миколаївського апеляційного суду
від 18 квітня 2019 року у складі колегії суддів: Царюк Л. М., Прокопчук Л. М., Самчишиної Н. В.,
1. Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У грудні 2017 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом
до ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про виселення з житлового приміщення без надання іншого житлового приміщення.
Позовна заява мотивована тим, що їй на праві власності належить житловий будинок АДРЕСА_1 , який вона на забезпечення виконання кредитного зобов'язання від 11 липня 2008 року передала за договором іпотеки від 11 липня 2008 року закритому акціонерному товариству «ОТП Банк» (далі - ЗАТ «ОТП Банк»), правонаступником якого було товариство з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Банк» (далі - ТОВ «ОТП Факторинг Банк»).
Зазначала, що внаслідок неналежного виконання нею вказаного кредитного зобов'язання, виникла кредитна заборгованість у розмірі 589 516,51 грн, яку рішенням Ленінського районного суду м. Миколаєва від 22 грудня 2011 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Миколаївської області
від 20 березня 2013 року було стягнуто з неї на користь ТОВ «ОТП Банк Факторинг».
З метою виконання зазначеного рішення суду вона зверталася
до ТОВ «ОТП Факторинг Банк» щодо продажу предмета іпотеки, зокрема спірного будинку та направлення грошових коштів, отриманих від продажу, на погашення заборгованості.
Зазначала, що купити будинок виявили бажання відповідачі
за 30 000,00 доларів США. 25 жовтня 2016 року між нею та ОСОБА_2 було укладено договір про передачу завдатку. На прохання відповідачів, вона зареєструвала їх у спірному будинку. Проте в установлені строки відповідачі відмовилися укладати договір купівлі-продажу та сплатити залишок суми,
а також звільняти житловий будинок. У зв'язку із чим вона не одноразово зверталася до відділу поліції, де було відкрито кримінальне провадження.
З урахуванням викладеного та уточнень позовних вимог, ОСОБА_1 просила суд усунути їй перешкоди у користуванні належним їй житловим будинком АДРЕСА_1 , шляхом виселення ОСОБА_2 та ОСОБА_3 із цього будинку без надання іншого житлового приміщення.
У травні 2018 року ОСОБА_2 звернулася до суду із зустрічним позовом
до ОСОБА_1 про стягнення суми авансу.
Зустрічна позовна заява мотивована тим, що вона разом із відповідачкою домовилися про укладення договору купівлі продажу житлового будинку
АДРЕСА_1 ,
за 30 000,00 доларів США, який мав бути укладений до 01 липня 2017 року, шляхом сплати за цим договором 20 000,00 доларів США
ТОВ «ОТП Факторинг Україна», оскільки останній був іпотекодержателем.
25 жовтня 2017 року нею було передано відповідачці аванс у розмірі 10 000,00 доларів США. На час звернення до суду із цим позовом відповідачка не виконала умову договору щодо його укладення.
З урахуванням викладеного, ОСОБА_1 просила суд стягнути
із ОСОБА_1 на її користь грошові кошти, які були передані нею як аванс в розмірі 10 000,00 доларів США.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Ухвалою Ленінського районного суду м. Миколаєва від 18 липня 2018 року зустрічну позовну заяву ОСОБА_2 прийнято до провадження та об'єднано в одне провадження із первісним позовом ОСОБА_1 .
Рішенням Ленінського районного суду м. Миколаєва від 31 жовтня 2018 року позов ОСОБА_1 задоволено.
Виселено ОСОБА_2 та ОСОБА_3 з житлового будинку АДРЕСА_1 , без надання їм іншого жилого приміщення.
Вирішено питання про розподіл судових витрат.
У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що ОСОБА_1 є власником спірного житлового будинку. Відповідачі за первісним позовом, які займають житловий будинок без жодних правових підстав, не є членами сім'ї власника будинку та наймачами цього будинку, чим створюють ОСОБА_1 перешкоди у користуванні належним їй на праві власності майном, а тому суд першої інстанції вважав, що первісний позов підлягає задоволенню.
Відмовляючи у задоволенні зустрічних позовних вимог, суд першої інстанції виходив із того, що між сторонами виникли грошові зобов'язання, виконання яких одна із сторін прострочила, зокрема: договір купівлі-продажу житлового будинку не був укладений з вини ОСОБА_2 , а тому вважав, що сплачений нею аванс не підлягає поверненню.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Постановою Миколаївського апеляційного суду від 18 квітня 2019 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_2 - ОСОБА_4 , задоволено частково.
Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 266 875,75 грн суму авансу та 6 500,00 грн судових витрат.
У іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що обґрунтованим
є висновок суду першої інстанції про наявність правових підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 щодо виселення із спірного житлового будинку ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , оскільки останні
без жодних правових підстав користуються та володіють житловим будинком, що належить на праві власності позивачці за первісним позовом, створюють перешкоди їй у здійсненні всіх прав власника щодо цього будинку.
При цьому суд апеляційної інстанції не погодився із висновком суду першої інстанції щодо відмови у задоволенні зустрічних позовних вимог
ОСОБА_2 , оскільки договір купівлі-продажу спірного житлового будинку, який би за своєю формою і змістом відповідав вимогам закону,
між сторонами у справі укладено не було, а тому суд апеляційної інстанції вважав, що приписи статті 570 ЦК України на спірні правовідносин
не поширюються, а кошти сплачені, ОСОБА_2 ОСОБА_1 є авансом, який підлягає поверненню.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводи
У касаційній скарзі, поданій у травні 2019 року до Верховного Суду,
ОСОБА_2 та ОСОБА_3 посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права й порушення норм процесуального права, просили скасувати судові рішення в частині позовних вимог
ОСОБА_1 про виселення їх зі спірного житлового будинку та в цій частині ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні цієї частини вимог.
Рішення суду апеляційної інстанції в частині задоволення їхнього зустрічного позову заявники просили залишити в силі.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 27 травня 2019 року було відкрито касаційне провадження у цій справі, витребувано матеріали цивільної справи
із Ленінського районного суду м. Миколаєва. Зупинено виконання рішення Ленінського районного суду м. Миколаєва від 31 жовтня 2018 року
до закінчення касаційного провадження у справі.
У червні 2019 року справу передано до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 16 червня 2020 року справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про виселення
з житлового приміщення без надання іншого житлового приміщення, зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення суми авансу призначено до розгляду.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга мотивована тим, що вирішуючи питання щодо їх виселення суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, порушив норми матеріального та процесуального права.
Вважали відсутніми підстави для їхнього виселення, оскільки у спірному житловому будинку вони зареєстровані з дозволу власниці. Рішення про визнання їх такими, що втратили право користування спірним будинком судом не приймалося.
Зазначали, що позивачкою за первісним позовом не зазначено яким чином їхнє проживання у спірному житловому будинку перешкоджає
їй у користуванні та розпорядженні цим майном.
Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу
У серпні 2019 року до Верховного Суду надійшов відзив ОСОБА_1
на касаційну скаргу у якому зазначено, що рішення суду першої інстанції
є законним та обґрунтованим.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Житловий будинок АДРЕСА_1 належить на праві власності ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу нерухомого майна від 11 липня 2008 року, що підтверджується витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно, інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна, сформованої 28 березня 2018 року та довідкою
з комунального підприємства Миколаївського міжміського бюро технічної інвентаризації від 24 січня 2018 року за вих. № 151 (а. с. 17-18, 29-30,
84-85 т. 1).
Відповідно до договору іпотеки від 11 липня 2008 року № ML-400/095/2008, укладеного між ЗАТ «ОТП Банк» та ОСОБА_1 , житловий будинок АДРЕСА_1 знаходиться
під забороною відчуження (а. с. 89-92 т. 1).
Рішенням Ленінського районного суду м. Миколаєва від 22 грудня 2011 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Миколаївської області
від 20 березня 2013 року, позов ТОВ «ОТП Факторинг Україна», яке
є правонаступником ЗАТ «ОТП Банк», до ОСОБА_1 та ОСОБА_5 про стягнення заборгованості задоволено, стягнуто із ОСОБА_1
та ОСОБА_5 у солідарному порядку на користь ТОВ «ОТП Факторинг Україна» 487 085,37 грн - заборгованості за кредитом, 72 431,14 грн - заборгованості зі сплати процентів, 30 000,00 грн - пені, а всього
589 516,51 грн (а. с. 93-95 т. 1).
02 липня 2016 року ОСОБА_2 зверталася із заявою до директора
ТОВ «ОТП Факторинг Україна» про намір придбання житлового будинку АДРЕСА_1 за ціною 500 000,00 грн (а. с. 98 т. 1).
Відповідно до договору про передачу завдатку від 25 жовтня 2016 року, ОСОБА_2 передала ОСОБА_1 завдаток у розмірі 10 000,00 доларів США по курсу Національного банку України у рахунок належних з неї
30 000,00 доларів США по курсу Національного банку України за договором купівлі-продажу цілого житлового будинку АДРЕСА_1 . Договір купівлі-продажу житлового будинку повинен був бути посвідчений у нотаріуса не пізніше 01 липня 2017 року. При цьому
у договорі не було передбачено наслідків його невиконання з метою визначення долі такої грошової суми (а. с. 99 т. 1).
З 01 листопада 2016 року у житловому будинку
АДРЕСА_1 були зареєстровані ОСОБА_2
та ОСОБА_3 , що підтверджується домовою книжкою вказаного житлового будинку (а. с. 100-107 т. 1).
ОСОБА_6 - чоловік ОСОБА_1 , звертався із заявою до Інгульського відділу поліції Головного управління Національної поліції у Миколаївській області про вжиття заходів до ОСОБА_2 , яка не допускала до будинку
АДРЕСА_1 ,
що підтверджується витягом із Єдиного реєстру досудових розслідувань про відкриття кримінального провадження № 12017150040005473
(а. с. 21, 111 т. 1).
2. Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження
у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Пунктом 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» передбачено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України (тут і далі в редакції
до наведених змін) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Касаційна скарга ОСОБА_2 та ОСОБА_3 не підлягає задоволенню.
Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні
чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог
і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.
Відповідно до частини першої статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.
Відповідно до статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Статтею 41 Конституції України закріплено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам
та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.
Відповідно до статті 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. На зміст права власності
не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна.
Згідно з частиною першою, другою статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов'язків власник зобов'язаний додержуватися моральних засад суспільства.
Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (частина перша статті 321 ЦК України).
Згідно із частиною першою статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім'ї, інших осіб.
Положеннями статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування
та розпорядження своїм майном.
Зазначена норма матеріального права визначає право власника, у тому числі житлового приміщення або будинку, вимагати будь-яких усунень свого порушеного права від будь-яких осіб будь яким шляхом, який власник вважає прийнятним. Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права
є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю. При цьому не має значення ким саме спричинено порушене право та з яких підстав.
Вказана правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України
від 16 листопада 2016 року у справі № 6-709цс16.
Частиною першою статті 405 ЦК України визначено, що члени сім'ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником.
Право членів сім'ї власника будинку користуватись цим жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за наявності права власності на будинок
в особи, членами сім'ї якого вони є; із припиненням права власності особи втрачається й право користування жилим приміщенням у членів його сім'ї (постанова Верховного Суду України від 05 листопада 2014 року, справа
№ 6-158цс14).
Ураховуючи викладене, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, встановивши фактичні обставини справи, які мають значення для її вирішення, на підставі належним чином оцінених доказів, встановивши, що ОСОБА_1 є власником спірного житлового будинку, який відповідачі за первісним позовом займають без жодних правових підстав та не є членами сім'ї ОСОБА_1 , ураховуючи те, що ОСОБА_2 та ОСОБА_3 добровільно звільнити будинок відмовляються, дійшов правильного висновку про наявність у власника перешкод у здійсненні права власності на спірний житловий будинок та обґрунтовано задовольнив позов ОСОБА_1 у частині усунення таких перешкод шляхом виселення відповідачів.
Частиною першою статті 17 Закону України «Про виконання рішень
та застосування практики Європейського суду з прав людини» закріплено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) та практику суду як джерело права.
Статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права,
за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом
і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної
та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Колегія суддів звертає увагу заявників, що судами попередніх інстанцій питання виселення відповідачів було оцінене на предмет пропорційності
у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції, що відповідає правовій позиції, викладеній у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у справі 569/4373/16-ц, провадження № 14-298цс19.
Щодо вимог зустрічного позову про стягнення суми авансу
Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Договір є обов'язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).
Частинами першою, третьою статті 635 ЦК України передбачено,
що попереднім є договір, сторони якого зобов'язуються протягом певного строку (у певний термін) укласти договір в майбутньому (основний договір) на умовах, встановлених попереднім договором. Зобов'язання, встановлене попереднім договором, припиняється, якщо основний договір не укладений протягом строку (у термін), встановленого попереднім договором, або якщо жодна із сторін не направить другій стороні пропозицію про його укладення.
Відповідно до частини першої статті 546 ЦК України виконання зобов'язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком.
Згідно зі статтею 570 ЦК України завдатком є грошова сума або рухоме майно, що видається кредиторові боржником у рахунок належних з нього
за договором платежів, на підтвердження зобов'язання і на забезпечення його виконання. Якщо не буде встановлено, що сума, сплачена в рахунок належних з боржника платежів, є завдатком, вона вважається авансом.
Приписи статті 570 ЦК України поширюються на випадки, коли договір було укладено, але одна із сторін ухиляється від його виконання.
Внесення завдатку як способу виконання зобов'язання може мати місце лише в разі наявності зобов'язання, яке повинно було виникати на підставі договору купівлі-продажу.
Аналогічний правовий висновок міститься у постановах Верховного Суду України від 25 вересня 2013 року у справі № 6-82цс13 та від 13 лютого
2016 року у справі № 6-176цс12 та Верховного Суду від 30 січня 2019 року
№ 461/5297/16-ц.
Отже, встановивши, що договір купівлі-продажу спірного житлового будинку, який би за своєю формою і змістом відповідав вимогам закону, між сторонами у справі укладено не було, суд апеляційної інстанції обґрунтовано вважав, що приписи статті 570 ЦК України на спірні правовідносин
не поширюються та дійшов правильного висновку, що кошти, сплачені ОСОБА_2 ОСОБА_1 є авансом, який підлягає поверненню у грошовій одиниці України по курсу гривні до долару на момент ухвалення судового рішення.
Доводи касаційної скарги не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки судів першої та апеляційної інстанцій, які знайшли обґрунтовану оцінку у мотивувальній частині рішень, та переважно зводяться до переоцінки доказів і незгоди заявника з висновками судів щодо їх оцінки, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.
Таким чином, висновки судів першої та апеляційної інстанцій, перевірені
під час касаційного перегляду, відповідають обставинам справи, які встановлені відповідно до вимог процесуального закону, доказам у справі надана належна правова оцінка.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи («Проніна проти України»,
№ 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій - без змін.
Щодо зупинення виконання рішення
Відповідно до частини третьої статті 436 ЦПК України суд касаційної інстанції у постанові за результатами перегляду оскаржуваного судового рішення вирішує питання про поновлення його виконання (дії).
Враховуючи те, що ухвалою Верховного Суду від 27 травня 2019 року було зупинено виконання рішення Ленінського районного суду м. Миколаєва
від 31 жовтня 2018 року до закінчення касаційного провадження, тому виконання судового рішення на підставі частини третьої статті 436 ЦПК України підлягає поновленню.
Керуючись статтями 400, 409, 410, 416, 418, 419, 436 ЦПК України, Верховний
Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_2 та ОСОБА_3 залишити без задоволення.
Рішення Ленінського районного суду м. Миколаєва від 31 жовтня 2018 року
у незміненій при апеляційному перегляді частині та постанову Миколаївського апеляційного суду від 18 квітня 2019 року залишити без змін.
Поновити виконання рішення Ленінського районного суду м. Миколаєва
від 31 жовтня 2018 року.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту
її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Головуючий Є. В. Синельников
Судді: О. М. Осіян
Н. Ю. Сакара
С. Ф. Хопта
В. В. Шипович