02 липня 2020 року
м. Київ
Справа № 924/638/19
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Бенедисюка І.М. (головуючий), Булгакової І.В., Селіваненка В.П.
за участю секретаря судового засідання Ковалівської О.М.,
представників учасників справи:
позивача - Федонюк Г.С. ,
відповідача - не з'явився,
прокурора - Савицької О.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Приватного підприємства «Аграрна компанія 2004»
на рішення Господарського суду Хмельницької області від 23.10.2019 та
постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 24.02.2020
за позовом Приватного підприємства «Аграрна компанія 2004»
до Закупненської селищної ради Хмельницької області
про визнання недійсним договору про пайову участь у створенні і розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури селища Закупне від 12.04.2018,
за участю Прокуратури Хмельницької області,
Приватне підприємство «Аграрна компанія 2004» (далі - Підприємство) звернулося до Господарського суду Хмельницької області з позовом про визнання недійсним укладеного із Закупненською селищною радою Хмельницької області (далі - Селищна рада) договору від 12.04.2018 про пайову участь у створенні і розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури селища Закупне (далі -Договір).
Позивач, обґрунтовуючи позовні вимоги, зазначає, що пункт 2.1 Договору, який є істотною умовою Договору, суперечить пункту 9 (частині дев'ятій) статті 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» (у редакції цього Закону, чинній на час укладання Договору) та пункту 4.5 Порядку участі замовників у створенні і розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури смт Закупне, затвердженого рішенням двадцятої сесії Закупненської селищної ради № 3 від 12.09.2017 (далі - Порядок), тому наявні підстави для визнання недійсним Договору в цілому.
Рішенням Господарського суду Хмельницької області від 23.10.2019 (суддя Димбовський В.В.) у задоволенні позову відмовлено.
Постановою Північно-західного апеляційного господарського суду від 24.02.2020 (колегія суддів: Коломис В.В., Миханюк М.В., Саврій В.А) рішення суду першої інстанції залишено без змін.
Ухвалюючи зазначені судові рішення, суди, виходили з того, що визначених законом підстав для визнання Договору недійсним немає. Зокрема, пункт 2.1 Договору не суперечить частині дев'ятій статті 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності»
Підприємство 13.03.2020 (згідно з відміткою на конверті) звернулося до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просило рішення господарського суду Хмельницької області від 23.10.2019 та постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 24.02.2020 скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
У касаційній скарзі зазначено:
попередні судові інстанції дійшли помилкового висновку про те, що пункт 2.1 Договору та цей правочин у цілому відповідає положенню статті 9 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності». Так, постанова Верховного Суду від 13.11.2019 у справі № 911/2646/18 містить посилання на визначення Бучанською міською радою строку сплати пайової участі, а саме: «замовник, зобов'язується перерахувати кошти в сумі, зазначеній у п. 1.1 розділу І Договору, згідно з розрахунком пайової участі замовника, що є невід'ємною частиною цього Договору, до введення об'єкту до експлуатації, але не пізніше 2 (двох) місяців після введення в експлуатацію». У цьому випадку строк договору прописаний відповідно до положень Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», що й мала б зробити Селищна рада; позивач наполягає на тому, що Селищна рада порушила передбачений статтею 627 Цивільного кодексу України принцип свободи договору - ініціювала укладення Договору на своїх умовах, а суди першої та апеляційної інстанції належним чином не дослідили відповідні обставини справи та не надали їм оцінки;
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 20.11.2018 зі справи № 922/3412/17 (пункт 53) зробила висновок про те, що за змістом частин третьої та восьмої статті 80 та частини третьої статті 269 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК) відповідач повинен подати суду відповідні докази разом з поданням відзиву. Докази, не подані у встановлений законом або судом строк, до розгляду судом не приймаються, крім випадку, коли особа, яка їх подає, обґрунтувала неможливість їх подання у вказаний строк з причин, що не залежали від неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього;
попередні судові інстанції залишили зазначений висновок поза увагою, оскільки відповідач у справі 20.09.2019 - після закриття підготовчого провадження у справі ухвалою Господарського суду Хмельницької області від 16.09.2019 та призначення справи до розгляду по суті подав додаткові докази, а саме листування Селищної ради та Підприємства, на яких ґрунтуються ухвалені у справі судові рішення (копії листів, адресованих директору Підприємства, копію листа від 17.10.2017 №453/1, адресованого Підприємством Селищній раді);
відповідач, долучаючи документи до матеріалів справи, не звертався із клопотанням про поновлення або продовження процесуальних строків на подання доказів та не обґрунтував неможливість їх подання у встановлений строк. Копії зазначених документів не були надіслані позивачу, що суперечить припису частини восьмої статті 80 ГПК; представник позивача ознайомився з поданими відповідачем документами на стадії розгляду справи по суті, вже після дослідження доказів, що є прямим порушенням вимог статті 129 Конституції України щодо принципу рівності усіх учасників процесу перед законом і судом, змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості, які визначені як одні з основних засад судочинства; отже, суд першої інстанції, долучивши докази до матеріалів справи з порушеннями процесуальних строків та без обґрунтування неможливості їх подання у встановлений строк, обмежив позивача у можливості подати свої докази із спростуванням позиції відповідача щодо впливу Закупненської селищної ради до підписання Договору пайової участі. Ці докази є у позивача, але він був обмежений у можливості їх подання на стадії дебатів (копія неподаного доказу додається);
суд апеляційної інстанції, спростовуючи аргументи Підприємства щодо порушення судом першої інстанції частин третьої та восьмої статті 80 ГПК, безпідставно послався на частину дев'яту зазначеної статті, зазначивши, що копії документів є у Підприємства, тому що відповідач не долучив квитанції про надіслання їх Підприємству;
копії зазначених документів завірені неналежним чином - не вказана особа, яка поставила підпис, завіряючи документи, та дата, коли документи завірено; відповідач не вказав, чи наявні у нього оригінали документів, - тому, відповідно до вимог статей 77, 91 ГПК, ці документи є недопустимими доказами.
суд першої інстанції прийняв зазначені докази всупереч правовій позиції щодо належності та допустимості доказів, викладеній у постанові Верховного Суду від 11.07.2018 у справі № 904/8549/17.
Відзиви на касаційну скаргу не надходили.
Відповідно до пункту 1 частини другої статті 287 ГПК, на який посилається Підприємство у касаційній скарзі посилається як на підставу касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.
Верховний Суд зазначає, що подібність правовідносин означає, зокрема, тотожність об'єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм (часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин). Зміст правовідносин з метою з'ясування їх подібності в різних рішеннях суду касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи. Така правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 06.09.2017 у справі № 910/3040/16.
При цьому під судовими рішеннями у справах зі спорів, що виникли з подібних правовідносин, слід розуміти, зокрема, такі, де аналогічними є предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин. З'ясування подібності правовідносин у рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається з урахуванням обставин кожної конкретної справи.
Щодо визначення подібності правовідносин Верховний Суд звертається до правової позиції, викладеної в мотивувальних частинах постанов Великої Палати Верховного Суду від 29.05.2018 у справі № 305/1180/15-ц (абзац вісімнадцятий), від 19.06.2018 у справі № 922/2383/16 (пункт 5.5), від 12.12.2018 у справі № 2-3007/11 (абзац двадцятий), від 16.01.2019 у справі № 757/31606/15-ц (абзац вісімнадцятий).
Верховний Суд зауважує, що згідно зі змістом оскаржуваних судових рішень та касаційної скарги Підприємство звернулося з позовом про визнання недійсним Договору на підставі статті 207 Господарського кодексу України та статей 203, 215 Цивільного кодексу України, оскільки договір не відповідає пункту 9 (частині дев'ятій) статті 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» (у редакції цього Закону, чинній на час підписання Договору), згідно з якою, зокрема, кошти пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту сплачуються в повному обсязі до прийняття об'єкта будівництва в експлуатацію єдиним платежем або частинами за графіком, що визначається договором. Позивач також зазначає, що Договір не відповідає Порядку, зміст якого у відповідній частині відтворює зазначену частину дев'яту статті 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності».
Отже, суттєве значення для справи мають лише обставини щодо наявності або відсутності підстав для задоволення позовних вимог для визнання недійсним Договору внаслідок того, що він суперечить Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» у відповідній частині.
Підприємство, зазначаючи у касаційній скарзі про порушення попередніми судовими інстанціями норм матеріального права у вирішенні спору по суті, посилається на зміст постанови Верховного Суду від 13.11.2019 у справі № 911/2646/18.
Верховний Суд, дослідивши зміст касаційної скарги та постанови Верховного Суду від 13.11.2019 у справі № 911/2646/18, встановив, що позивач посилається не на правовий висновок Верховного Суду, а на встановлені судами у справі фактичні обставини за позовом про стягнення коштів у зв'язку з неналежним виконанням відповідачем своїх зобов'язань за договором про пайову участь у розвитку інфраструктури міста. Питання щодо визнання недійсним відповідного договору у справі № 911/2646/18 не вирішувалося.
Отже, аргументи касаційної скарги в цій частині не беруться до уваги як такі, що підтверджували б право Підприємства на касаційне оскарження відповідно до пункту 1 частини другої статті 287 ГПК.
Постанова Великої Палати Верховного Суду від 20.11.2018 ухвалена у справі № 922/3412/17 за позовом про стягнення безпідставно збережених коштів орендної плати за фактичне користування земельною ділянкою.
Постанова Верховного Суду від 11.07.2018 у справі № 904/8549/17 ухвалена за позовом про визнання недійсним договору про спільну діяльність та зобов'язання звільнити займану земельну ділянку державної форми власності.
Позивач, зазначаючи про наявність підстав для касаційного оскарження судових рішень зі справи внаслідок порушення судами першої та апеляційної інстанцій норм процесуального права саме на підставі пункту 1 частини другої статті 287 ГПК, не врахував, що підставою для застосування цієї норми є подібність правовідносин у справі, що розглядається, та у справах, у яких Верховним Судом зроблено правові висновки, на які міститься посилання в касаційній скарзі.
Отже, Підприємство у касаційній скарзі необґрунтовано зазначає, що з огляду на пункт 1 частини другої статті 287 ГПК оскаржувані судові рішення у справі № 924/638/19 ухвалювалися без урахування висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 11.07.2018 у справі № 904/8549/17 та від 13.11.2019 у справі № 911/2646/18, оскільки предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини у цих справах різні, що виключає подібність спірних правовідносин.
Відповідно до пункту 5 частини статті 296 ГПК суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.
Зазначена норма процесуального права спрямована на формування усталеної судової практики вирішення господарських спорів, що виникають з подібних правовідносин, а її застосування судом касаційної інстанції свідчитиме про дотримання принципу правової визначеності.
В Україні визнається і діє принцип верховенства права, одним з елементів якого є принцип правової визначеності.
Ключовим елементом принципу правової визначеності є однозначність та передбачуваність правозастосування, а отже, системність і послідовність у діяльності відповідних органів, насамперед судів. Суб'єкти (учасники спору) завжди повинні мати можливість орієнтувати свою поведінку таким чином, щоб вона відповідала вимогам норми на момент вчинення дії.
У справі Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) «Sunday Times v. United Kingdom» Європейський суд вказав, що прописаний у Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) термін «передбачено законом» передбачає дотримання такого принципу права як принцип визначеності. ЄСПЛ стверджує, що термін «передбачено законом» визначає не лише писане право, як-то норми писаних законів, а й неписане, тобто усталені у суспільстві правила та моральні засади суспільства.
До цих правил, які визначають сталість правозастосування, належить і судова практика.
Конвенція вимагає, щоб усе право, чи то писане, чи неписане, було достатньо чітким, щоб дозволити громадянинові, якщо виникне потреба, з належною повнотою передбачати певною мірою за певних обставин наслідки, що може спричинити певна дія.
Вислови «законний» та «згідно з процедурою, встановленою законом» зумовлюють не лише повне дотримання основних процесуальних норм внутрішньодержавного права, але й те, що будь-яке рішення суду відповідає меті і не є свавільним (рішення ЄСПЛ у справі «Steel and others v. The United Kingdom»).
Отже, правові норми та судова практика підлягають застосуванню таким чином, яким вони є найбільш очевидними та передбачуваними для учасників цивільного обороту в Україні.
При цьому право на доступ до суду не є абсолютним та може підлягати обмеженням, зокрема, щодо умов прийнятності скарг, оскільки право на доступ до суду за своєю природою потребує регулювання державою. Отже, кожна держава встановлює правила судової процедури, зокрема й процесуальні заборони та обмеження, зміст яких - не допустити безладного перебігу судового процесу (рішення ЄСПЛ від 20.05.2010 у справі «Пелевін проти України»).
Конвенція покликана гарантувати не теоретичні або примарні права, а права, які є практичними і ефективними. Це особливо стосується права на доступ до суду, зважаючи на помітне місце, відведене в демократичному суспільстві праву на справедливий суд (рішення ЄСПЛ від 09.10.1979 у справах «Ейрі проти Ірландії», п.24, Series A № 32, та «Гарсія Манібардо проти Іспанії», заява № 38695/97, п.43, ECHR 2000-II).
У рішенні ЄСПЛ у справі «Гарсія Манібардо проти Іспанії» від 15.02.2000 зазначалося, що спосіб, у який стаття 6 Конвенції застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них (рішення від 02.03.1987 у справі «Monnel and Morris v. the United Kingdom», серія A, № 115, с. 22, п.56, а також рішення від 29.10.1996 у справі «Helmers v. Sweden», серія A, № 212-A, с.15, п.31).
Отже, право на касаційне оскарження не є безумовним, а тому встановлення законодавцем процесуальних фільтрів доступу до касаційного суду не є обмеженням в отриманні судового захисту, оскільки це викликано виключно особливим статусом Верховного Суду, розгляд скарг яким покликаний забезпечувати сталість та єдність судової практики, а не можливість проведення «розгляду заради розгляду». При цьому процесуальні обмеження зазвичай вводяться для забезпечення ефективності судочинства, а право на доступ до правосуддя, як відомо, не є абсолютним правом, і певні обмеження встановлюються законом з урахуванням потреб держави, суспільства чи окремих осіб (наведену правову позицію викладено в ухвалі об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 27.11.2018 зі справи № 910/4647/18).
За таких обставин згідно з пунктом 5 частини першої статті 296 ГПК суд касаційної інстанції дійшов висновку про необхідність закриття касаційного провадження за касаційною скаргою Приватного підприємства «Аграрна компанія 2004».
Керуючись статтями 234, 235, 296 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд
Закрити касаційне провадження за касаційною скаргою Приватного підприємства «Аграрна компанія 2004» на рішення Господарського суду Хмельницької області від 23.10.2019 та постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 24.02.2020 у справі № 924/638/19.
Ухвала набирає законної сили з моменту її оголошення та оскарженню не підлягає.
Суддя І. Бенедисюк
Суддя І. Булгакова
Суддя В. Селіваненко