Дата документу 01.07.2020 Справа № 336/4526/17
Єдиний унікальний №336/4526/17 Головуючий у 1 інстанції Дмитрюк О.В.
Провадження № 22-ц/807/1746/20 Суддя-доповідач Онищенко Е.А.
01 липня 2020 року м. Запоріжжя
Колегія суддів судової палати у цивільних справах Запорізького апеляційного суду у складі:
головуючого Онищенка Е.А.
суддів: Бєлки В.Ю.,
Кухаря С.В.
за участю секретаря судового засідання Книш С.В,
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 17 лютого 2020 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про усунення перешкод в користуванні квартирою, виселення без надання іншого житлового приміщення,-
У серпні 2017 року ОСОБА_2 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_1 про усунення перешкод в користуванні квартирою, виселення без надання іншого житлового приміщення.
В позові зазначала, що їй належить квартира АДРЕСА_1 на підставі договору дарування, посвідченого 17.08.2006 р. приватним нотаріусом П'ятої Запорізької державної нотаріальної контори Чирвою Л.А. за реєстровим номером 4-1444. Дарувальник за зазначеним договором - ОСОБА_3 є бабусею позивача.
Після укладення договору дарування ОСОБА_3 продовжувала проживати в зазначеній квартирі з дозволу власниці.
Позивач постійно проживає в Російській Федерації та має можливість фінансово допомагати бабусі, постійно перераховувала гроші на сплату комунальних послуг та особисті потреби бабусі.
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 померла.
Під час приїзду позивача до м.Запоріжжя в 2012 р. їй стало відомо, що в її квартирі разом з бабусею проживає дядько ОСОБА_1 .
Позивач неодноразово зверталась до відповідача з проханням переїхати до своєї квартири, на що останній не реагує.
Самовільно користуючись житловим приміщенням, ОСОБА_1 створює їй перешкоди у користуванні власністю.
Просила суд усунути їй перешкоди в користуванні спірною квартирою шляхом виселення ОСОБА_1 без надання іншого житлового приміщення.
Рішенням Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 17 лютого 2020 року позов задоволено.
Усунути ОСОБА_2 перешкоди в користуванні власністю шляхом виселення ОСОБА_1 з квартири АДРЕСА_1 без надання іншого жилого приміщення.
Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судовий збір в сумі 640 грн.
Не погоджуючись з вказаним рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в які посилаючись на невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, просить рішення скасувати та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити в повному обсязі.
Апеляційна скарга обґрунтована тим, що він проживав з 90-х років разом зі своєю матірю в її квартирі за адресою АДРЕСА_2 . На сьогоднішній день в зазначеній квартирі він проживає разом зі своєю сім'єю: дружиною, донькою та двома малолітніми онуками. Його мати ОСОБА_3 померла ІНФОРМАЦІЯ_2 . ІНФОРМАЦІЯ_3 , ОСОБА_3 склала заповіт, відповідно до якого мати заповідала йому все своє майно. Після смерті матері він продовжував проживати в квартирі за адресою: АДРЕСА_2 .
До вересня 2017 року він був впевнений в тому, що як спадкоємець за заповітом прийняв спадщину та проживає в зазначеній вище квартирі на законних підставах.
Проте, у вересні 2017 року він дізнався про те, що існує договір дарування, відповідного до якого його мати подарувала спірну квартиру своїй онуці.
ОСОБА_3 хворіла на хворобу ОСОБА_4 та знаходилася на обліку у лікаря психіатра з цієї хворобою з 2005 року.
З урахуванням характеристики і симптоматики хвороби Альцгейнера виникає сумнів в тому, що ОСОБА_3 з 2005 року усвідомлювала значення своїх дій та могла керувати ними.
ОСОБА_2 в особі представника ОСОБА_5 надала суду відзив на апеляційну скаргу, в якому просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, рішення суду першої інстанції у цій справі залишити без змін.
Заслухавши у засіданні апеляційного суду суддю - доповідача, пояснення учасників апеляційного розгляду, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів апеляційної скарги і вимог, заявлених в суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення з огляду на наступне.
Згідно п.1 ч.1 ст. 374 ЦПК України, суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення
Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Не може бути скасоване правильне по суті і справедливе рішення суду з одних лише формальних міркувань.
Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Відповідно до ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.
Відповідно до ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Суд, зберігаючи об'єктивність і неупередженість:
1) керує ходом судового процесу;
2) сприяє врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між сторонами;
3) роз'яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов'язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій;
4) сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом;
5) запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов'язків.
Рішення суду першої інстанції відповідає вказаним вимогам.
Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що ОСОБА_1 втратив право користування квартирою АДРЕСА_1 , оскільки його право було похідним від права власності попереднього власника, а тому відповідач підлягає виселенню із займаного житлового приміщення.
Колегія судді погоджується з вказаним висновком суду першої інстанції з наступних підстав.
Судом встановлено та з матеріалів справи вбачається, що на підставі договору дарування, посвідченого 17.08.2006 р. державним нотаріусом П'ятої Запорізької державної нотаріальної контори Чирвою Л.А., та зареєстрованого в реєстрі за № 4-1444, ОСОБА_2 є власником квартири АДРЕСА_1 .
Згідно інформації, наданої Департаментом реєстраційних послуг ЗМР від 16.02.2018 р., за адресою: АДРЕСА_2 відсутні зареєстровані особи. ОСОБА_1 був зареєстрований за вказаною адресою з 13.08.1975 р. по 21.02.1986 р. (а.с.108).
ОСОБА_1 фактично проживає у спірній квартирі без правових підстав.
За приписами статті 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна.
Положеннями ч.1 ст.319 ЦК України визначено, що власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.
Частиною 1 ст.383 ЦК України та ст.150 ЖК УРСР закріплені положення, відповідно до яких громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей та інших осіб.
Відповідно до ч. 1 ст.156 ЖК УРСР члени сім'ї власника житлового будинку, які проживають разом із ним у будинку, що йому належить, користуються житловим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.
Аналогічну норму містить також ст.405 ЦК.
Суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що право членів сім'ї власника будинку користуватись цим житловим приміщенням може виникнути та існувати лише за наявності права власності на будинок в особи, членами сім'ї якої вони є; із припиненням права власності особи втрачається й право користування житловим приміщенням у членів її сім'ї.
Положеннями ч.4 ст.156 та ч.2 ст.64 ЖК УРСР визначено, що правом користування житлом, яке перебуває у власності особи, мають члени сім'ї власника (подружжя, їх діти, батьки) та інші особи, які постійно проживають разом з власником будинку, ведуть з ним спільне господарство, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.
Стаття 391 ЦК України визначає право власника, у тому числі житлового приміщення або будинку, вимагати будь-яких усунень свого порушеного права від будь-яких осіб будь-яким шляхом, який власник вважає прийнятним. Визначальним для захисту права на підставі цієї норми є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю. При цьому не має значення, ким саме спричинено порушення права та з яких підстав.
Таким чином, положення статей 383, 391 ЦК України передбачають право вимоги власника про захист порушеного права власності на житлове приміщення, будинок, квартиру тощо, від будь-яких осіб, у тому числі осіб, які не є і не були членами його сім'ї, а положення ст.405 ЦК, ст..ст.150, 156 ЖК УРСР регулюють взаємовідносини власника житлового приміщення та членів його сім'ї.
Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом України у постановах від 5.11.2014 року у справі №6-158цс14, від 16.11.2016 року у справі №6-709цс16. №309/2477/16-ц від 16.01.2019 року.
З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_1 не є членом сім'ї ОСОБА_2 .
Право користування ОСОБА_1 квартирою було похідним від прав колишнього власника - його матері, яка в 2006 р. подарувала житлове приміщення ОСОБА_2 .
З позовної заяви вбачається, що ОСОБА_2 , як власник, заперечує проти проживання ОСОБА_1 у спірній квартирі.
Враховуючи вищевикладене, колегія суддів дійшла висновку про те, що ОСОБА_1 втратив право користування квартирою АДРЕСА_1 , оскільки його право було похідним від права власності попереднього власника - його матері, яка померла, а тому ОСОБА_1 підлягає виселенню із займаного житлового приміщення.
В апеляційній скарзі скаржник посилається на те, що ОСОБА_3 хворіла на хворобу ОСОБА_4 та знаходилася на обліку у лікаря психіатра з цієї хворобою з 2005 року, тому не могла усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними укладаючи договір дарування спірної квартири.
Проте, колегія суддів не приймає вказані доводи до уваги, оскільки договір дарування квартири АДРЕСА_1 не визнаний судом недійсним, тому право власності ОСОБА_2 є непорушним та гарантованим Конституцією України.
Враховуючи вищевикладене, колегією суддів встановлено, що суд першої інстанції забезпечив повний та всебічний розгляд справи на основі наданих сторонами доказів, оскаржуване рішення відповідає нормам матеріального та процесуального права.
При цьому, одним з основоположних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, яка передбачає дотримання принципу res judicata, тобто принципу остаточності рішення, згідно з яким жодна зі сторін не має права домагатися перегляду остаточного і обов'язкового рішення лише з метою повторного слухання справи і постановлення нового рішення. Відхід від цього принципу можливий лише коли він зумовлений особливими і непереборними обставинами (див. рішення у справі "Рябих проти Росії" (Ryabykh v. Russia), заява № 52854/99, пп. 51 і 52, ECHR 2003-X) (пункт 46 рішення). Повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду (пункт 42 рішення у справі "Пономарьов проти України" (Заява N 3236/03).
Наведені в апеляційній скарзі доводи не спростовують висновків суду першої інстанції по суті вирішення указаного позову та не дають підстав вважати, що судом порушено норми матеріального та процесуального права, про що зазначає у апеляційній скарзі скаржник.
З огляду на вищевикладене, суд першої інстанції дійшов вірного висновку щодо наявності правових підстав для задоволення позовних вимог.
Частиною першою статті 229 ЦПК України передбачено, що суд під час розгляду справи повинен безпосередньо дослідити докази у справі: ознайомитися з письмовими та електронними доказами, висновками експертів, поясненнями учасників справи, викладеними в заявах по суті справи, показаннями свідків, оглянути речові докази.
Реалізація принципу змагальності сторін в цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у статті 129 Конституції України.
Справедливість судового розгляду повинна знаходити свою реалізацію, у тому числі, у здійсненні судом правосуддя без формального підходу до розгляду кожної конкретної справи.
Дотримання принципу справедливості судового розгляду є надзвичайно важливим під час розгляду судових справ, оскільки його реалізація слугує гарантією того, що сторона, незалежно від рівня її фахової підготовки та розуміння певних вимог цивільного судочинства, матиме можливість забезпечити захист своїх інтересів.
Статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" на суд покладено обов'язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і Протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України (далі - Конвенція), та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.
Згідно із практикою ЄСПЛ змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і, відповідно, правомочностей головних суб'єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об'єктивно приводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов'язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.
Докази та обставини, ні які посилається скаржник в апеляційній скарзі, були предметом дослідження судом першої інстанції та додаткового правового аналізу не потребують, оскільки при їх дослідження та встановленні судом дотримані норми матеріального і процесуального права.
На підставі наведеного, висновки суду першої інстанції є обґрунтованими та узгоджуються з матеріалами справи, при встановленні зазначених фактів судом не було порушено норм цивільного процесуального законодавства й правильно застосовано норми матеріального права.
Доводи апеляційної скарги, матеріали справи та зміст оскаржуваного судового рішення, не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, які передбачені нормами ЦПК України як підстави для скасування рішень.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
Наведені скаржником в апеляційній скарзі доводи не можуть бути прийняті до уваги, оскільки зводяться до переоцінки доказів і незгоди з висновками суду по їх переоцінці та особистого тлумачення скаржником норм процесуального закону.
З огляду на наведене вбачається, що судом з дотриманням вимог ст. ст. 89,263 ЦПК України дана належна оцінка доказам по справі, вірно встановлений характер спірних правовідносин і обґрунтовано зроблено висновок про наявність правових підстав для задоволення позову.
На підставі вищенаведеного, судова колегія вважає, що доводи апеляційної скарги суттєвими не являються і не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального чи процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи.
З урахуванням наведеного колегія суддів вважає, що рішення суду ухвалено з додержанням вимог закону і підстав для його скасування не вбачається.
Керуючись ст. ст. 374, 375, 381-384 ЦПК України, колегія суддів,-
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 17 лютого 2020 року у цій справі залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, проте може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту судового рішення.
Повний текст судового рішення складено 03 липня 2020 року.
Головуючий
Судді: