Справа № 640/2225/19
02 липня 2020 року м. Київ
Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
Судді-доповідача: Бужак Н. П.
Суддів: Костюк Л.О., Кобаля М.І.
За участю секретаря: Несін К.В.
розглянувши у порядку письмового провадження апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 20 лютого 2020 року, суддя Келеберда В.І., у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити дії,-
ОСОБА_1 звернувся до Окружного адміністративного суду м. Києва з адміністративним позовом до Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві, в якому просив:
- визнати протиправним і скасувати рішення Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві про відмову у поновленні громадянину ОСОБА_1 пенсії за вислугу років;
- зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в м. Києві поновити громадянину ОСОБА_1 виплату пенсії за вислугу років з 08 жовтня 2018 року на підставі документів, що знаходяться в його пенсійній справі з проведенням індексації і компенсації втрати частини доходів.
Позовні вимоги обґрунтувано тим, що позивач отримував пенсію за вислугу років по вересень 1994 року. Отримавши право на постійне проживання у США, залишив межі України та виїхав за кордон. Чинна на момент виїзду за кордон норма пункту 2 частини 1 статті 49 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" передбачала, що виплата пенсії за рішенням територіальних органів Пенсійного фонду України або за рішенням суду припиняється на весь час проживання за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України. Проте, вказана норма втратила чинність згідно рішення Конституційного Суду України від 07 жовтня 2009 року № 25рп/2009, як така, що не відповідає Конституції.
08 жовтня 2018 року позивач звернувся до відповідача із заявою про відновлення раніше призначеної пенсії. Листом від 30 жовтня 2018 року пенсійний орган відмовив у задоволенні його вимоги у зв'язку з відсутністю договору між Україною та США у сфері пенсійного забезпечення. Позивач вважає такі дії відповідача неправомірними та такими, що порушують його конституційні права.
Рішенням Окружного адміністративного суду м. Києва від 20 лютого 2020 року адміністративний позов задоволено частково.
Визнано протиправним та скасовано рішення Управління Пенсійного фонду України в м. Києві оформленого у формі листа від 30 жовтня 2018 року № 101938/03 про відмову ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ; р.н.о.к.п.п. НОМЕР_1 ) у поновленні пенсії за вислугою років. Зобов'язано Головне управління Пенсійного фонду України в м. Києві (04053, м. Київ, вул. Бульварно-Кудрявська, 16; Код ЄДРПОУ 42098368) поновити виплату пенсії ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ; р.н.о.к.п.п. НОМЕР_1 ) з 08 жовтня 2018 року відповідно до Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування". Відмовлено у задоволенні решти позовних вимог.
Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду, відповідач звернувся з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та прийняти нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити в повному обсязі.
Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 311 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження).
Частиною 2 статті 311 КАС України визначено, що якщо під час письмового провадження за наявними у справі матеріалами суд апеляційної інстанції дійде висновку про те, що справу необхідно розглядати у судовому засіданні, то він призначає її до апеляційного розгляду в судовому засіданні.
Колегія суддів, враховуючи обставини даної справи, а також те, що апеляційна скарга подана на рішення, перегляд якого можливий за наявними у справі матеріалами на підставі наявних у ній доказів, не вбачає підстав для задоволення клопотання про вихід із письмового провадження та проведення розгляду апеляційної скарги за участю учасників справи у відкритому судовому засіданні.
В матеріалах справи достатньо письмових доказів для вирішення апеляційної скарги, а особиста участь сторін у розгляді справи не обов'язкова.
З огляду на викладене, колегія суддів визнала можливим розглянути справу в порядку письмового провадження.
Перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Відповідно до ч. 1 ст. 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_1 перебував на обліку в Управлінні праці та соціального захисту населення Деснянської районної в місті Києві державної адміністрації та отримував пенсію за вислугу років з 06.04.1994 року по вересень 1994 року, до виїзду на постійне місце проживання до Сполучених Штатів Америки.
На ім'я ОСОБА_1 , 1947 року народження, було видано пенсійне посвідчення № НОМЕР_2 , за даними якого він отримував пенсію за вислугу років з 06.04.1994 року в сумі 360000 купоно-карбованців.
Згідно копії листа Управління праці та соціального захисту населення Деснянської районної в місті Києві державної адміністрації від 20.12.2018 року №64/7, наданого у відповідь на адвокатський запит від 07.12.2018 року, позивачу була призначена пенсія за вислугу років 06 квітня 1994 року.
08 жовтня 2018 року ОСОБА_1 звернувся із заявою до Головного управління пенсійного фонду України в м. Києві про поновлення йому пенсії за вислугу років, яку отримував з 06.04.1994 року до його від'їзду у вересні 1994 року до США, додавши копію пенсійного посвідчення № НОМЕР_2, що підтверджується наявною у матеріалах справи копією заяви.
Управління пенсійного фонду України в м. Києві надало позивачу відповідь листом від 30.10.2018 року № 101938/03 про відмову у поновленні пенсії за вислугу років, як громадянину України, який виїхав на постійне місце проживання до США з огляду на статті 49, 51 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування", оскільки під час перебування особи за кордоном пенсія виплачується у тому разі, якщо це передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, однак, наразі, договору між Україною та США у галузі пенсійного забезпечення не укладено. Вказана відмова також мотивована тим, що положеннями Порядку подання і оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсії відповідно до Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне забезпечення", затвердженого постановою Правління Пенсійного фонду України від 25.11.2005 року № 22-1 (редакція в Міністерстві юстиції України від 27.12.2014 року № 1566\11846) зі змінами від 07.07.2014 року № 13-1 (далі - Порядок № 22-1), згідно яким, заява про призначення (перерахунок) пенсії з необхідними документами, подається пенсіонером до органу, що призначає пенсію за місцем реєстрації або фактичного проживання. За документ, що засвідчує місце проживання особи, приймаються: паспорт або довідка уповноважених органів з місця проживання (реєстрації), у тому числі органів місцевого самоврядування. Тому відсутні законні підстави для поновлення позивачеві пенсії за вислугу років, як громадянину України, який виїхав на постійне місце проживання до США.
Не погоджуючись такими висновками та відмовою відповідача та вважаючи наявність правових підстав для поновлення пенсії за вислугу років, позивач звертається до суду з даним адміністративним позовом.
Надаючи правову оцінку обставинам справи, колегія суддів зазначає наступне.
В силу вимог ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Статтею 24 Конституції України встановлено, що громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального положення, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.
Відповідно до ст. 64 Конституції України право на пенсійне забезпечення відповідних категорій громадян, встановлене законами України, є таким, що не підлягає звуженню та обмеженню.
Згідно з ч.1 ст.8 Закону України від 9 липня 2003 року № 1058-IV "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" (далі - Закон № 1058-IV) на отримання пенсії мають право громадяни України, які застраховані згідно із цим Законом та досягли встановленого цим Законом пенсійного віку і мають необхідний для призначення відповідного виду пенсії страховий стаж.
У відповідності до пункту1 частини першої та частиною четвертою статті 8 Закону № 1058-IV право на отримання пенсій та соціальних послуг із солідарної системи мають громадяни України, які застраховані згідно із цим Законом та досягли встановленого цим Законом пенсійного віку чи визнані особами з інвалідністю в установленому законодавством порядку і мають необхідний для призначення відповідного виду пенсії страховий стаж, а в разі смерті цих осіб - члени їхніх сімей, зазначені у статті 36 цього Закону, та інші особи, передбачені цим Законом.
Іноземці та особи без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, мають право на отримання пенсійних виплат і соціальних послуг із системи загальнообов'язкового державного пенсійного страхування нарівні з громадянами України на умовах та в порядку, передбачених цим Законом, якщо інше не передбачено міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Таким чином, за загальним правилом право на призначення (перерахунок, поновлення) пенсії мають громадяни України та іноземці і особи без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, на умовах та порядку, передбачених законодавством або міждержавними угодами.
Аналогічної правова позиція висловлена Верховним Судом у постанові від 21 грудня 2019 року справа №663/574/17 (адміністративне провадження №К/9901/14340/19).
Відповідно до ст. 2 Закону України "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні" реєстрація місця проживання чи місця перебування особи або її відсутність не може бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження.
Отже, кожен громадянин України має право на вибір місця свого проживання із збереженням всіх конституційних прав.
Як вірно зазначено судом першої інстанції, у матеріалах справи відсутні дані про те, що позивачем припинено громадянство у відповідності до Закону України "Про громадянство України", що також не заперечується сторонами.
Відповідно до ч.1 ст.11 Закону №1058-IV загальнообов'язковому державному пенсійному страхуванню підлягають громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які працюють на підприємствах, в установах, організаціях, створених відповідно до законодавства України, незалежно від форми власності, виду діяльності та господарювання, у філіях, представництвах, відділеннях та інших відокремлених підрозділах цих підприємств та організацій, в об'єднаннях громадян, у фізичних осіб - суб'єктів підприємницької діяльності та інших осіб на умовах трудового договору або працюють на інших умовах, передбачених законодавством, або виконують роботи на зазначених підприємствах, в установах, організаціях чи у фізичних осіб за договорами цивільно-правового характеру.
Згідно з п. 2 ч. 1 ст. 49 Закону № 1058-ІV виплата пенсії за рішенням територіальних органів ПФУ або за рішенням суду припиняється на весь час проживання пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України.
Статтею 51 Закону № 1058-ІV передбачено, що у разі виїзду пенсіонера на постійне місце проживання за кордон пенсія, призначена в Україні, за заявою пенсіонера може бути виплачена йому за шість місяців наперед перед виїздом, рахуючи з місяця, що настає за місяцем зняття з обліку за місцем постійного проживання. Під час перебування за кордоном пенсія виплачується в тому разі, якщо це передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України.
Разом з тим, рішенням Конституційного Суду України № 25-рп/2009 від 07 жовтня 2009 року у справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України вищезазначених положень Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), положення до п. 2 ч. 1 ст. 49, другого речення ст. 51 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування".
Згідно з вказаним вище рішенням Конституційного Суду України оспорюваними нормами Закону №1058-ІV держава, всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб, право на соціальний захист поставила в залежність від факту укладення Україною з відповідною державою міжнародного договору з питань пенсійного забезпечення. Таким чином, держава, всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб, що мають право на отримання пенсії у старості, на законодавчому рівні позбавила цього права пенсіонерів у тих випадках, коли вони обрали постійним місцем проживання країну, з якою не укладено відповідного договору. Виходячи із правової, соціальної природи пенсій право громадянина на одержання призначеної йому пенсії не може пов'язуватися з такою умовою, як постійне проживання в Україні; держава відповідно до конституційних принципів зобов'язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія, - в Україні чи за її межами.
Відповідно до ч. 2 ст.152 Конституції України закони, інші правові акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність.
Отже, з 07 жовтня 2009 року порядок виплати пенсій громадянам, які виїхали на постійне місце проживання за кордон регулюється нормами Закону №1058-IV з урахуванням рішення Конституційного суду України № 25-рп/2009, тобто виплата пенсії повинна проводитися незалежно від місця проживання пенсіонера.
Таким чином, відсутність механізму виплати пенсій громадянам, які проживають у країнах, з якими не укладено міждержавних договорів щодо пенсійного забезпечення, не може бути підставою для позбавлення громадянина України гарантованого йому державою права на отримання пенсії, оскільки право позивачки на отримання пенсії в Україні є її конституційним правом.
З урахуванням наведеного колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що відповідач припинив виплату пенсії ОСОБА_1 протиправно, з підстав, що не передбачені законодавством України.
Враховуючи вищевикладене, доводи апеляційної скарги про відсутність підстав для поновлення виплати пенсії у зв'язку з відсутністю місця постійної реєстрації на території України та проживанням на території іншої держави, з якою не укладена відповідна угода, є необґрунтованими.
Таким чином, суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що вимога про поновлення виплати пенсії позивачу з 08 жовтня 2018 року є обґрунтованою та підлягає задоволенню.
Разом з тим, колегія суддів зазначає, що поновлення права на виплату пенсії здійснюється не автоматично, а передбачає виконання ряду процедурних дій, пов'язаних з поновленням виплати, серед яких: подання заяви про поновлення виплати з дотриманням строків звернення, наявність документів, які підтверджують факт призначення пенсії, припинення її виплати чи право на поновлення її виплати.
Вказана правова позиція висловлена Верховним Судом у постанові від 06.03.2019 року справа №569/10738/16-а (адміністративне провадження №К/9901/18680/18).
Питання призначення (поновлення) пенсії громадянам України регулюється Порядком про подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону №1058-IV, затвердженого Постановою правління Пенсійного фонду України від 25.11.2005 року №22-1, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 27.12.2005 року за №1566/11846 (далі - Порядок № 22-1).
Відповідно до п.1.5 Порядку № 22-1 заява про переведення з одного виду пенсії на інший, про перерахунок пенсії, про виплату пенсії у зв'язку з виїздом на постійне місце проживання за кордон, поновлення виплати пенсії, про припинення перерахування пенсії на банківський рахунок та отримання пенсії за місцем фактичного проживання, про виплату частини пенсії на непрацездатних членів сім'ї особи, яка перебуває на повному державному утриманні, про виплату пенсії за довіреністю, термін дії якої більше одного року, через кожний рік дії такої довіреності, подається пенсіонером особисто або його законним представником до органу, що призначає пенсію, за місцем перебування на обліку як одержувача пенсії.
Отже, вказаним Порядком передбачено можливість подачі заяви особисто пенсіонером, а також можливість надіслати таку заяву та належні документи поштовим відправленням.
Пунктом 2.9 Порядку передбачено, що особа яка звертається за пенсією, повинна пред'явити паспорт (або інший документ, що засвідчує особу, місце її проживання (реєстрації) та вік.
За документ, що засвідчує місце проживання особи, приймаються: паспорт або довідка відповідних органів з місця проживання (реєстрації), у тому числі органів місцевого самоврядування. Іноземці та особи без громадянства подають також копію посвідки на постійне проживання (пункт 2.22 Порядку).
Відповідно до статті 5 Закону України "Про громадянство України" документами, що підтверджують громадянство України, зокрема, є паспорт громадянина України для виїзду за кордон.
Як вбачається з матеріалів справи, позивач до заяви про поновлення пенсії за вислугу років долучив пенсійне посвідчення за № НОМЕР_2.
Водночас, пунктом 1.7 Порядку № 22-1 передбачено, що у разі якщо до заяви про призначення пенсії додані не всі необхідні документи, орган, що призначає пенсію, письмово повідомляє заявника про те, які документи необхідно подати додатково, про що в заяві про призначення пенсії робиться відповідний запис. Якщо вони будуть подані не пізніше трьох місяців із дня повідомлення про необхідність подання додаткових документів, то днем звернення за призначенням пенсії вважається день прийняття заяви про призначення пенсії або дата, зазначена на поштовому штемпелі місця відправлення заяви.
Якщо поданих документів достатньо для визначення права особи на призначення пенсії, пенсія призначається на підставі таких документів. При надходженні додаткових документів у визначений строк розмір пенсії переглядається з дати призначення. У разі надходження додаткових документів пізніше трьох місяців із дня повідомлення про необхідність їх подання пенсія перераховується зі строків, передбачених частиною четвертою статті 45 Закону.
Як свідчать матеріали справи, докази направлення письмового запиту позивачу щодо документів, які необхідно подати додатково, у матеріалах справи відсутні.
Отже, колегія вважає, що суд першої інстанції дійшов правомірного висновку щодо зобов'язання Головне управління пенсійного фонду України в м. Києві поновити та виплатити недоотриману пенсію позивачу з моменту звернення, тобто з 08 жовтня 2018 року.
Щодо відмови у задоволенні позовних вимог в частині нарахування компенсації втрати частини доходів та зобов'язання відповідача поновити виплату пенсії з проведенням індексації, колегія суддів зазначає, що рішення суду в цій частині позивачем не оскаржується, а Головним управлінням Пенсійного фонду України в м. Києві в апеляційній скарзі також не наводить доводів та міркувань в частині незаконності рішення щодо відмови позивачу у задоволенні позовних вимог.
Колегія суддів вважає, що суд першої інстанції прийняв правильне рішення щодо відмови у задоволенні вищезазначених позовних вимог.
Відповідно до ч. 1 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Згідно з ч. 2 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. У таких справах суб'єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.
Щодо доводів апеляційної скарги про те, що судом першої інстанції протиправно стягнуто за рахунок бюджетних асигнувань з Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві на користь ОСОБА_1 судовий збір у сумі 1 024,53 грн, оскільки пенсійний орган є неприбутковою самоврядною організацією, колегія суддів вважає їх безпідставними, оскільки частиною першої статті 139 КАС України передбачено, що при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Крім того, згідно з частиною третьою статті 139 КАС України при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених вимог.
Враховуючи, що позовні вимоги було задоволено частково, а при зверненні до суду з адміністративним позовом позивачем сплачено судовий збір у розмірі 1 536, 80 грн, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що судові витрати, понесені позивачем, належать відшкодуванню за рахунок бюджетних асигнувань відповідача пропорційно до задоволеної частини позовних вимог у розмірі 1 024,53 грн.
За таких обставин, колегія суддів приходить до висновку, що рішення суду першої інстанції є законним, підстави для його скасування відсутні, так як суд, всебічно перевіривши обставини справи, вирішив спір у відповідності з нормами матеріального та процесуального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин.
При цьому судовою колегією враховується, що згідно п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
Відповідно до ст. 242 Кодексу адміністративного судочинства України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції, а тому не можуть бути підставою для скасування рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 20 лютого 2020 року.
Таким чином, колегія суддів приходить до висновку, що рішення суду є законним і обґрунтованим, ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а тому підстав для його скасування не має.
Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.
Відповідно до ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
За таких підстав апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.
Керуючись ст. ст. 241, 242, 243, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 329 КАС України, колегія суддів,-
Апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві залишити без задоволення, а рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 20 лютого 2020 року - без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду у строк визначений ст. 329 КАС України.
Судя-доповідач: Бужак Н.П.
Судді: Костюк Л.О.
Кобаль М.І.