30 червня 2020 року
м. Київ
справа № 758/2052/18
провадження № 22-ц/824/6498/2020
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді - Кравець В.А.(суддя-доповідач),
суддів - Мазурик О.Ф., Махлай Л.Д.
за участю секретаря судового засідання - Парфенюк В.А.
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1
відповідач - ОСОБА_2
розглянув у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу позивача ОСОБА_1
на рішення Подільського районного суду міста Києва від 10 грудня 2019рокуу складі судді Гребенюка В.В.
у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про припинення права користування земельною ділянкою для забудови, -
У лютому 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, у якому просив припинити договір про встановлення права користування земельною ділянкою для забудови (суперфіцію) від 28 лютого 2015 року та право ОСОБА_2 на користування даною ділянкою, встановлене цим договором.
В обґрунтування позовних вимог зазначав, що 28 лютого 2015 року між ОСОБА_3 , що є попередньою власницею земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_1 , та відповідачем ОСОБА_2 укладено договір про встановлення права користування земельною ділянкою для забудови (суперфіцію) строком дії до 28 лютого 2115 року.
Позивач, як власник вказаної ділянки площею 0,0596 га з кадастровим номером 8000000000:91:454:0338 від 26 грудня 2016 року, заперечував проти існування права користування його земельною діяльною у інших осіб.
Крім того, звертав увагу суду на порушення відповідачем п. 4 ч.1 ст. 416 ЦК України та п. 3.2 договору суперфіцію, оскільки останнім не розпочато забудову земельної ділянки у термін, довший ніж три роки.
Вказував, що відповідач обмежив доступ позивача до земельної ділянки, необхідні дозвільні документи для початку будівництва не оформив, як платник земельного податку в органах ДФС не зареєструвався, в деклараціях про наявність нерухомості на інших речових прав не зазначав, чим порушив права позивача на володіння і користування належною йому на праві власності земельною ділянкою.
Рішенням Подільського районного суду міста Києва від 10 грудня 2019 року позов залишено без задоволення.
Не погоджуючись з указаним рішенням, 12 лютого 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з апеляційною скаргою, в якій просить оскаржуване рішення скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог.
Апеляційну скаргу мотивує тим, що суд першої інстанції при винесенні рішення неправомірно не застосував п. 4 ст. 416 ЦК України, оскільки відповідач не використовував дану земельну ділянку відповідно до умов, що визначені договором суперфіцію.
Зазначає, що суд першої інстанції не надав належної оцінки факту несплати відповідачем за договором, що є предметом спору, а також не врахував оформлення необхідних будівельних документів, початку та завершення будівництва саме позивачем, а не відповідачем.
Також судом не встановлено наявності у відповідача оригіналу договору суперфіцію, оригіналу звіту про оцінку нерухомого майна №2399 від 19.06.2015 року та технічного паспорту на садовий (дачний) будинок від 14 серпня 2017 року.
Вважає звіт про оцінку нерухомого майна незаконним та суперечливим доказом, оскільки дозволу попередній власник земельної ділянки на проведення такої оцінки не надавала. Також недостовірним доказом, на думку позивача, є копія будівельного паспорту від 11.06.2015 року про будівництво садового будинку, господарських будівель та споруд на земельній ділянці ОСОБА_2 , оскільки він не відповідає вимогам, встановленим до даного виду документів. Декларація про готовність об'єкта до експлуатації КВ 141183540180 від 20.12.2018 року, зареєстрована Департаментом з питань державного архітектурно-будівельного контролю м. Києва ВО КМР (КМДА), є недостовірною та нікчемною, оскільки не містить підпису декларанта.
Стверджує, що судом першої інстанції не з'ясовано питання про результати розгляду оскарження права державної реєстрації на будинок на підставі завідомо підроблених документів, про що свідчить витяг з ЄРДР про відкрите кримінальне провадження, наявний у матеріалах справи.
Зазначає, що ОСОБА_3 з 13.02.2015 року самостійно вела підготовчі будівельні роботи. Роботи велися господарським способом та з залученням підрядників, послуги яких оплачувались останньої разом із позивачем. Вказує, що ОСОБА_2 не доведено належними та допустимим доказами факту початку проведення будівництва.
Наголошує на тому, що судом першої інстанції не в повній мірі досліджено всі письмові докази, що містяться у матеріалах справи, а також не надано їм належної оцінки.
Вказує, що відповідач не мав наміру здійснювати забудову земельної ділянки, оскільки ним дозвільна документація на будівництво не оформлена, повідомлення про початок будівельних робіт не зареєстровано, звернення до АТ «Київенерго», АТ «Київводоканал», АТ «Київгаз» для підключення водо-, електро-, газопостачання не подано.
Звертає увагу колегії суддів на те, що він не є стороною оспорюваного договору та не має волевиявлення його виконувати. ОСОБА_3 , з якою укладався договір, до участі у справі не залучено.
Стверджує, що відповідачем не внесена плата за користування земельною ділянкою, не надано право власності на ј частину будівель (споруд), зведених на цій ділянці, не використано земельну ділянку відповідно до умов договору, що є предметом спору, чим порушуються права позивача.
01 квітня 2020 року ОСОБА_2 подано відзив, в якому останній просить відмовити у задоволенні апеляційної скарги, оскільки вважає рішення суду першої інстанції законним, обґрунтованим та таким, що винесене на підставі повного та всебічного дослідження обставин та поданих сторонами доказів.
08 квітня 2020 року ОСОБА_1 подано відповідь на відзив, в якому він просить відхилити наведені відповідачем у відзиві заперечення та мотиви їх визнання.
Позивач у судовому засіданні апеляційну скаргу підтримав та просив задовольнити з підстав, наведених у скарзі.
Представник відповідача у судовому засіданні проти апеляційної скарги заперечував та просив залишити скаргу без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.
Заслухавши доповідь судді-доповідача Кравець В.А., обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши законність і обґрунтованість ухваленого рішення, колегія суддів доходить висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив, зокрема з того, що стороною позивача не доведено обставин щодо невикористання земельної ділянки відповідачем у визначені договором терміни.
Висновок суду відповідає обставинам справи та ґрунтується на вимогах закону.
Згідно зі ст. 263 ЦПК України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Частиною 1 статті 367 ЦПК України визначено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Судом установлено, що 20 грудня 2014 року між громадянкою ОСОБА_3 та ОСОБА_2 укладено договір про право користування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцію), предметом якого стала земельна ділянка з кадастровим номером 8000000000:91:454:0338, що належала на праві власності ОСОБА_3
28 лютого 2015 року, між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 укладено нотаріально посвідчений договір про встановлення права користування земельною ділянкою для забудови (суперфіцію), предметом якої стала вищезазначена земельна ділянка (т. 1, а.с. 33-35).
Того ж дня позивач, який є чоловіком ОСОБА_3 (свідоцтво про одруження, серія НОМЕР_1 ), надав згоду своїй дружині на укладання договору про встановлення права користування земельною ділянкою для забудови (суперфіцію), визначаючи умови договору за власним розсудом (т. 2, а.с. 21).
26 грудня 2016 року позивач ОСОБА_1 на підставі договору дарування №4637, виданого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Латанюк І.А., набув право власності на дану земельну ділянку. Вказані обставини підтверджуються відомостями з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, Витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності, Витягом з Державного земельного кадастру про земельну ділянку, що долучені позивачем до матеріалів справи.
Статтями 92, 93, 98, 102 ЗК України передбачено користування земельною ділянкою на праві постійного користування, оренди, сервітуту, еміфітевзису та суперфіцію.
При цьому відповідно до статей 102-1 ЗК України, 413 ЦК України суперфіцій визначено як право користування земельною ділянкою для забудови.
Таким чином, укладення договору суперфіцію є спеціальним способом надання права на користування земельними ділянками, що надаються або були надані з цільовим призначенням для забудови та експлуатації житлових будинків, будівель, споруд.
Відповідно до ст. 102-1 Земельного кодексу України право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) і право користування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій) виникають на підставі договору між власником земельної ділянки та особою, яка виявила бажання користуватися цією земельною ділянкою для таких потреб, відповідно до Цивільного кодексу України.
Частиною 2 ст. 102-1 передбачено, що право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) та право користування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій) можуть відчужуватися або передаватися в порядку спадкування, крім випадків, передбачених частиною третьою цієї статті.
Власник земельної ділянки має право володіти, користуватися нею в обсязі, встановленому договором із землекористувачем. Перехід права власності на земельну ділянку до іншої особи не впливає на обсяг права власника будівлі (споруди) щодо користування земельною ділянкою (ч. 2 ст. 414 ЦК України)
Отже, зміна власника земельної ділянки не припиняє дію договору суперфіцію. У такому разі до набувача (в т.ч. покупця) такої земельної ділянки переходять всі права і обов'язки власника за раніше укладеним договором суперфіцію.
Окрім того, пунктом 3.4 договору суперфіцію визначено, що перехід права власності на земельну ділянку до іншої особи не є підставою для зміни або розірвання цього договору.
Таким чином, у розумінні частини другої статті 414 ЦК України зміна власника земельної ділянки з ОСОБА_3 на ОСОБА_4 не припиняє правовідносин за договором суперфіцію, а свідчить про перехід всіх прав та обов'язків за раніше укладеним договором суперфіцію від попереднього власника ( ОСОБА_3 ) до нового власника земельної ділянки ОСОБА_4 .
Зважаючи на викладене, ОСОБА_4 , як новий власник спірної земельної ділянки, наділений правом захистити свої права шляхом звернення до суду з позовом про припинення договору суперфіцію.
Отже, помилковим є висновок суду першої інстанції, що позивачем не надано належних та допустимих доказів, які підтверджують заміну сторони оскаржуваного ним договору, що доводять порушення прав, свобод та інтересів, за захистом яких позивач звернувся до суду.
Доводи апелянта, що він не є стороною оспорюваного договору та не має волевиявлення його виконувати з огляду на викладене є безпідставними, оскільки набувши право власності на земельну ділянку, яка є предметом договору суперфіцію, до ОСОБА_1 перейшли всі права та обов'язки попереднього власника.
Аргументи позивача стосовного того, що ОСОБА_3 , з якою укладався оспорюваний договір, до участі у справі не залучено не заслуговують на увагу суду, оскільки статтею 175 ЦПК України передбачено, що викладаючи зміст позовної заяви, саме позивач визначає коло відповідачів, до яких він заявляє позовні вимоги. Відповідно до частини першої статті 51 ЦПК України суд першої інстанції має право лише за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання залучити до участі у ній співвідповідача.
Щодо невиконання умов договору відповідачем колегія суддів виходить з наступного.
Відповідно до статті 416 ЦК України право користування земельною ділянкою для забудови припиняється у разі:
1) поєднання в одній особі власника земельної ділянки та землекористувача;
2) спливу строку права користування;
3) відмови землекористувача від права користування;
4) невикористання земельної ділянки для забудови протягом трьох років підряд.
Право користування земельною ділянкою для забудови може бути припинене за рішенням суду в інших випадках, встановлених законом.
Пунктом 2.1 оскаржуваного договору встановлено, що право користування земельною ділянкою передається землекористувачу з метою будівництва на ній будівлі чи споруди.
Відповідно до пункту 3.1 договору даний договір укладається сторонами на 100 років.
У пункті 3.2 передбачено, що право користування земельною ділянкою для забудови припиняється у разі:
- поєднання в одній особі землевласника та землекористувача;
- закінчення строку, встановленого у п. 3.1 цього договору;
- відмови землекористувача від права користування земельною ділянкою;
- невикористання земельної ділянки для забудови протягом одного року з вини землекористувача.
Землекористувач зобов'язується закінчити будівництво в строк до 31 грудня 2015 року (п. 6.3 договору).
На підтвердження виконання відповідачем своїх зобов'язань за договором від 28 лютого 2015 року, у матеріалах справи міститься будівельний паспорт від 11 червня 2015 року, замовником якого є відповідач. Також звіт про оцінку майна №2399 від 19 червня 2015 року, об'єктом оцінки якого виступає садовий будинок, 90 % готовності, загальною площею 164, 5 кв . м., розташований по АДРЕСА_1.
Також, у матеріалах справи міститься технічний паспорт на вказаний будинок від 14 серпня 2017 року, в якому зазначено рік побудови садового будинку - 2015 рік.
Пунктом 6.3 договору передбачено лише те, що землекористувач зобов'язується закінчити будівництво в строк до 31 грудня 2015 року. При цьому, окремо обв'язку звернутися до АТ «Київенерго», АТ «Київводоканал», АТ «Київгаз» для підключення водо-, електро-, газопостачання та зареєструвати право власності саме до 31 грудня 2015 року у договорі не встановлено. При цьому, як пояснив сам позивач, наразі всі комунікації до будинку підключено.
Таким чином, доводи апелянта, що ОСОБА_2 не доведено належними та допустимим доказами факту початку проведення будівництва, а також що відповідач не мав наміру здійснювати забудову земельної ділянки, оскільки ним дозвільна документація на будівництво не оформлена, повідомлення про початок будівельних робіт не зареєстровано, звернення до АТ «Київенерго», АТ «Київводоканал», АТ «Київгаз» для підключення водо-, електро-, газопостачання не подано, є неспроможними та спростовуються матеріалами справи.
Згідно з ч. 1 ст. 182 ЦК України право власності та інші речові права на нерухомі речі, обтяження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації.
Відповідно до інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єктів право власності на ѕ садового будинку зареєстровано за ОСОБА_2 21 грудня 2018 року (т. 2, а.с. 99-101).
Під час розгляду справи позивачем було повідомлено про реєстрацію права власності на ј частину будинку за попереднім власником ОСОБА_3 , яка є дружиною позивача.
З огляду на вказане, твердження ОСОБА_1 про те, що відповідач не дає можливості зареєструвати ј частину споруди не відповідає дійсності.
Обґрунтовуючи підстави для припинення договору суперфіцію, ОСОБА_1 посилається на несплату ОСОБА_2 платежів за оспорюваним договором.
У пункті 4.1 договору зазначено, що плата за користування земельною ділянкою складає 100 грн за весь строк договору.
Таким чином, умовами договору суперфіцію не встановлено строку сплати грошових коштів у розмірі 100 грн за користування земельною ділянкою, при цьому договір укладено на 100 років до 2115 року, а отже позивачем не доведено, що відповідачем порушено пункт 4.1 договору.
Статтею 102 ЗК України встановлено, що дія земельного сервітуту підлягає припиненню у випадках:
а) поєднання в одній особі суб'єкта права земельного сервітуту, в інтересах якого він встановлений, та власника земельної ділянки;
б) відмови особи, в інтересах якої встановлено земельний сервітут;
в) рішення суду про скасування земельного сервітуту;
г) закінчення терміну, на який було встановлено земельний сервітут;
ґ) невикористання земельного сервітуту протягом трьох років;
д) порушення власником сервітуту умов користування сервітутом.
На вимогу власника земельної ділянки, щодо якої встановлено земельний сервітут, дія цього сервітуту може бути припинена в судовому порядку у випадках:
а) припинення підстав його встановлення;
б) коли встановлення земельного сервітуту унеможливлює використання земельної ділянки, щодо якої встановлено земельний сервітут, за її цільовим призначенням.
Таким чином, у розумінні частини другої статті 102 ЗК України у судовому порядку дія земельного сервітуту може бути припинена лише у разі припинення підстав його встановлення або коли встановлення земельного сервітуту унеможливлює використання земельної ділянки, щодо якої встановлено земельний сервітут, за її цільовим призначенням.
Наявності жодної з передбачених частиною другою статті 102 ЗК України підстав стороною позивача також доведено не було.
Відповідно до ч. 1 ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
У відповідності до ст. ст. 77 ЦПК України, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.
Згідно з ст.ст. 79-80 ЦПК України достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмету доказування.
Згідно зі статтею 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Разом з тим, звертаючись до суду, позивач не обґрунтував, яким чином договір суперфіцію порушує його суб'єктивні права або охоронювані законом інтереси, про що правильно зазначено судом першої інстанції.
Виходячи з викладеного, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про відмову у задоволенні позову з огляду на те, що стороною позивача не доведено порушення умов договору з боку ОСОБА_2 , які б могли стати підставою для припинення договору суперфіцію в судовому порядку, строк завершення будівництва, встановлений у пункті 6.3 договору, відповідачем дотримано та зареєстровано право власності на ѕ садового будинку.
Помилковість висновку місцевого суду щодо недоведеності позивачем обставин заміни сторони оскаржуваного договору суперфіцію не впливає на правильність прийняття рішення у даній справі, а тому не є підставою для скасування законного та обґрунтованого рішення суду першої інстанції.
Аргументи апелянта відносно того, що судом першої інстанції не з'ясовано питання про результати розгляду оскарження права державної реєстрації на будинок на підставі завідомо підроблених документів, про що свідчить витяг з ЄРДР про відкрите кримінальне провадження, не заслуговують на увагу суду, оскільки судового рішення, яким би було встановлено факт підробки документів ОСОБА_2 , матеріали справи не містять, а отже наразі відсутні підстави вважати, що вказані документи підроблені.
Таким чином, доводи апеляційної скарги на правильність висновків суду не впливають, оскільки спростовуються встановленими обставинами справи. Інші доводи апеляційної скарги фактично стосуються переоцінки доказів та встановлених на їх підставі обставин справи.
Згідно статті 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
За таких обставин, колегія суддів вважає, що підстави для скасування рішення суду першої інстанції з мотивів, викладених в апеляційній скарзі, відсутні, а отже, слід відмовити в задоволенні апеляційної скарги, а рішення суду першої інстанції залишити без змін.
Рішення суду постановлено з дотриманням норм процесуального права, а тому підстав для його скасування колегія суддів не вбачає.
Керуючись статтями 367, 368, 374, 375, 381-384 ЦПК України, Київський апеляційний суд у складі колегії суддів, -
Апеляційну скаргу позивача ОСОБА_1 - залишити без задоволення.
Рішення Подільського районного суду міста Києва від 10 грудня 2019 року - залишити без змін.
Постанова набираєзаконної сили з дня її проголошення та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів шляхом подання до цього суду касаційної скарги.
Повне судове рішення складено «01» липня 2020 року.
Головуючий В.А. Кравець
Судді О.Ф. Мазурик
Л.Д. Махлай