01025, м.Київ, пров. Рильський, 8 т. (044) 278-46-14
07.12.2009 № 40/56
Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого: Корсака В.А.
суддів:
при секретарі:
За участю представників:
від позивача - ОСОБА_1, ОСОБА_2 - за дов.
від відповідача 1 - Рачинський В.А. - за дов.
від відповідача 2 - не з"явився.
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Київського міжобласного спеціалізованого ремонтно-налагоджувального акціонерного товариства
на рішення Господарського суду м.Києва від 02.06.2009
у справі № 40/56 (суддя
за позовом Фізичної особи - підприємця ОСОБА_4
до Київського міжобласного спеціалізованого ремонтно-налагоджувального акціонерного товариства
Комунального підприємства "Київське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об"єкти нерухомого майна"
про визнання права власності
В лютому 2009 р. позивач звернувся до господарського суду із позовом до відповідачів, враховуючи остаточну редакцію уточнених позовних вимог від 16.04.2009 згідно ст.22 ГПК України, в якій просив суд визнати право власності за позивачем на павільйон-їдальню площею 401,7 кв.м., який розташований за адресою: АДРЕСА_2, а також зобов'язати відповідача-2 здійснити державну реєстрацію права власності позивача на вказаний об'єкт нерухомості.
Рішенням Господарського суду м. Києва від 02.06.2009 р. у справі №40/56 позов задоволено повністю.
Відповідач, не погоджуючись з прийнятим рішенням, оскаржив його до суду апеляційної інстанції з мотиву порушення та неправильного застосуванням судом першої інстанції норм матеріального права. В апеляційній скарзі відповідач просить оскаржуване рішення скасувати, прийняти нове, яким в позові відмовити.
Апелянт вважає, що господарський суд дійшов помилкових висновків щодо обґрунтованості позовних вимог та не правомірно визнав право власності позивача на спірний об'єкт з огляду на пропуск останнім строку позовної давності (який сплинув ще 30.07.2006).
Крім того, відповідач стверджує, що позовні вимоги про визнання права власності на вказане приміщення є безпідставними, оскільки укладений між сторонами договір купівлі-продажу об'єкту в порушення вимог п.1.2. цього договору та ст.227 ЦК УРСР та п.27 Інструкції про вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, яка затверджена Наказом Міністерства юстиції України №18/5 від 14 червня 1994 року та зареєстрована в Міністерстві юстиції України за №152/361 07 липня 1994 року, не був нотаріально посвідчений та зареєстрований компетентним органом За таких обставин відповідач зазначає, що право власності на вказане нерухоме майно не набув, а тому не можна вважати, що права позивача як власника цього майна були порушені відповідачем.
Учасники спору були належним чином повідомлені про час та місце судових засідань (про що свідчать наявні в матеріалах поштові повідомлення про вручення ухвали суду про порушення провадження у справі). Однак, відповідач-2, наданими йому процесуальними правами щодо прийняття участі в судових засіданнях не скористався, повноважного представника не направив. Судова колегія, заслухавши думку інших представників сторін, приходить до висновку про можливість розгляду апеляційної скарги за відсутності представника відповідача-2.
Розглянувши у судовому засіданні апеляційну скаргу, дослідивши матеріали справи та зібрані у ній докази, заслухавши пояснення представників сторін, судова колегія встановила наступне.
Як свідчать матеріали справи, спірні правовідносини сторін виникли на підставі укладеного 29 липня 2003 р. між сторонами Договору купівлі-продажу будівлі шляхом викупу (у відповідності до рішення правління відповідача протокол №1 від 15.07.03). Згідно предмету договору продавець (відповідач-1) зобов'язується передати у власність покупцю (позивачу) будівлю загальною площею 648,0 кв.м., яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 (колишній пгт. Бортничі) на земельній ділянці 1107,80 кв.м., 1990 року вводу, що знаходиться на балансі Київського міжобласного спеціалізованого ремонтно-налагоджувального акціонерного товариства, а покупець зобов'язується прийняти вказану будівлю і сплатити ціну відповідно до умов, що визначені у цьому договорі та пройти реєстрацію будівлі у бюро технічної інвентаризації.
В обґрунтування заявленого позову позивач посилається на виконання ним умов укладеного між сторонами договору, вчинення оплати вартості придбаного ним майна та укладення з відповідачем 29.07.03 акту приймання-передавання приміщення павільйону їдальні. Проте, як зазначає позивач, сторони не посвідчили вказаний договір нотаріально через відсутність у продавця правовстановлювальних документів на спірний об'єкт. Неодноразові звернення представника позивача щодо належного оформлення договору купівлі-продажу не дали бажаних результатів, що свідчить про те, що відповідач не визнає за позивачем право власності на спірний об'єкт. За таких обставин позивач просить суд визнати за ним право власності на спірний об'єкт у відповідності до ст.ст. 15, 16, ч. 5 ст. 392 ЦКУ.
Суд першої інстанції, задовольняючи позов про визнання права власності позивача на спірний об'єкт, дійшов висновку про те, що позивач на підставі договору від 29.07.2003 набув право власності на спірне приміщення, а тому вимоги позивача у відповідності до положень ст.392 ЦК України є обґрунтованими. Крім того, господарський суд вважає, що позивачем не був пропущений строк позовної давності з огляду на його переривання згідно ч.1 ст.264 ЦК України.
Дослідивши обставини справи та зібрані докази, колегія не може погодитися із такими висновками суду першої інстанції та вважає їх помилковими з наступних підстав.
На час укладення спірного Договору купівлі-продажу діяв Цивільний кодекс Української РСР введений в дію 01 січня 1964 року з наступними змінами і доповненнями.
У відповідності до положень ч.2 ст. 151 ЦК УРСР зобов'язання виникають з договору або інших підстав, зазначених у ст.4 цього Кодексу.
Зобов'язання повинні виконуватися належним чином і в установлений строк відповідно до вказівок закону, акту планування, договору, а при відсутності таких вказівок - відповідно до вимог, що звичайно ставляться (ст.161 ЦК УРСР).
Статтею 162 ЦК УРСР було встановлено, що одностороння відмова від виконання зобов'язання і одностороння зміна умов договору не допускається, за винятком випадків, передбачених законом.
Як вбачається зі змісту укладеного між сторонами договору купівлі-продажу будівлі від 29 липня 2003 р., сторони поставили набуття права власності покупцем на зазначений павільйон-їдальню в залежність від факту нотаріального посвідчення цього договору.
Відповідно до п. 27 Інструкції про вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, яка затверджена Наказом Міністерства юстиції України №18/5 від 14 червня 1994 року та зареєстрована в Міністерстві юстиції України за №152/361 07 липня 1994 року і була чинна на момент укладення договору купівлі - продажу, обов'язковому нотаріальному посвідченню підлягають договори про відчуження (купівля-продаж, міна, дарування, довічне утримання) будинку, іншого нерухомого майна.
Зокрема, в п.1.2. спірного договору сторони передбачили, що право власності на зазначений павільйон-їдальню переходить до позивача з моменту нотаріального посвідчення договору.
Пунктом 3.1. договору встановлено, що передача об'єкту здійснюється продавцем покупцю в 3-місячний термін після нотаріального посвідчення цього договору.
Крім того, в пункті 13.1 сторонами було погоджено строк, протягом якого цей договір підлягає нотаріальному посвідченню та реєстрації у відповідних органах місцевих рад народних депутатів ( місячний термін з моменту підписання договору).
Згідно положень п.9 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України, до договорів, що були укладені до 1 січня 2004 року і продовжують діяти після набрання чинності Цивільним кодексом України, застосовуються правила цього Кодексу щодо підстав, порядку і наслідків зміни або розірвання договорів окремих видів незалежно від дати їх укладення.
У відповідності до положень ч.ч.З-4 ст. 334 ЦК України право власності на майно за договором, який підлягає нотаріальному посвідченню, виникає у набувача з моменту такого посвідчення або з моменту набрання законної сили рішенням суду про визнання договору, не посвідченого нотаріально, дійсним. Якщо договір про відчуження майна підлягає державній реєстрації, право власності у набувача виникає з моменту такої реєстрації.
Статтею 657 ЦК України встановлено, що договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації.
Згідно ст.697 ЦК України договором може бути встановлено, що право власності на переданий покупцеві товар зберігається за продавцем до оплати товару або настання інших обставин. У цьому разі покупець не має права до переходу до нього права власності розпоряджатися товаром, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає із призначення та властивостей товару. Продавець має право вимагати від покупця повернення товару також у разі ненастання обставин, за яких право власності на товар мало перейти до покупця.
Колегія звертає увагу на те, що в даному випадку в п.1.2. договору сторонами було чітко визначено обставини, до настання яких зберігається право власності продавця/відповідача - нотаріальне посвідчення даного договору, а п.13.1 договору сторонами встановлений строк, протягом якого сторони мали виконати свої зобов'язання - нотаріально посвідчити договір та зареєструвати його в компетентних органах (протягом 1 місяця з дати підписання спірного договору).
Як свідчать матеріали справи, а також пояснення представників сторін, сторонами в порушення вимог п.13.1 договору не було в місячний строк з дати підписання договору купівлі-продажу будівлі від 29.07.2003, нотаріально посвідчено договір та зареєстровано в компетентному органі.
Згідно відповіді (лист №18278 від 08.05.2009), наданій Київським міським бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна, станом на 05.05.2009 за даними книг реєстрації Бюро по не житловому фонду спірний об'єкт на праві власності зареєстровано не було.
В матеріалах справи також відсутні докази звернення сторін одна до одної на виконання вимог п.13.1. договору з метою нотаріального посвідчення та реєстрації договору від 29.07.2003, чи вчинення інших дій, що свідчили про бажання сторін виконати умови укладеного спірного договору купівлі-продажу.
Як вбачається з матеріалів справи, позивач лише в січні 2009 р., тобто після 6 років з дати укладення договору, звернувся до відповідача з пропозицією щодо нотаріального оформлення даного договору (лист від 09.01.2009).
Надаючи правову оцінку обставинам справи, колегія приходить до висновку про необґрунтованість заявлених позовних вимог, з огляду на те, що сторонами не було виконано вимог п.13.1 договору, а від так позивач не набув права власності на спірний об'єкт згідно положень п.1.2. договору, ст. 224 ЦК Української РСР, ст. 334 ЦК України.
Враховуючи вищевикладене, безпідставними визнаються й позовні вимоги, заявлені в частині зобов'язання відповідача-2 здійснити державну реєстрацію права власності позивача на вказаний об'єкт нерухомості. В матеріалах справи відсутні докази звернення позивача до відповідача-2 із вимогою про проведення державної реєстрації його права власності на спірний об'єкт та надання останнім відмови в такій реєстрації, а тому відсутні підстави вважати порушеними права позивача з боку відповідача-2.
Крім того, колегія звертає увагу на те, що позивачем було подано позов (03 лютого 2009 року) із пропуском строку позовної давності згідно вимог ст. ст. 256, 257 ЦК України, який закінчився ще 30 липня 2006 року.
Під час розгляду спору відповідачем було подано заяву від 10.03.2009 про застосування строків позовної давності та відмову у позові.
У відповідності до положень ст.267 ЦК України, позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.
Судова колегія не може погодитися із висновком суду першої інстанції про переривання строку позовної давності згідно з ч.1 ст.264 ЦК України, якою визначено, що перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дій, що свідчать про визнання нею свого боргу або іншого обов'язку.
Колегія вважає, що господарський суд помилково прийняв в якості відповідної підстави переривання строку, а також свідчення визнання відповідачем свого обов'язку щодо оформлення документів, дописане ручкою в п.13.1 договору - „за погодженням сторін реєстрація у відповідних органах здійснюється після закінчення оформлення відповідачем документів".
Як вбачається зі змісту копії договору, наявної в матеріалах справи, дана фраза дописана ручкою невідомо коли і ким, без належної наступної оговорки цього доповнення в договорі. Відповідач заперечує проти зазначеного доповнення, стверджує, що сторонами не було воно погоджено, а тому не може вважатися дійсним.
Формулювання даного доповнення, дописаного ручкою „за погодженням сторін реєстрація у відповідних органах здійснюється після закінчення оформлення відповідачем документів" не впливає на строки та виконання обов'язку сторін, встановлених в п.13.1 договору щодо місячного нотаріального посвідчення та реєстрації договору
В матеріалах справи відсутні докази щодо досягнення погоджень сторонами на виконання цього доповнення. Крім того, зі змісту цього доповнення не зрозумілим є про закінчення оформлення відповідачем яких саме документів іде мова.
Враховуючи вищевикладене, колегія не може прийняти до уваги доводи позивача про те, що підписання сторонами договору в такій редакції свідчить про визнання відповідачем свого обов'язку щодо оформлення документів, необхідних для нотаріального посвідчення та реєстрації договору та є підставою згідно з ч.1 ст.264 ЦК України щодо переривання строку позовної давності.
Дослідивши обставини справи, колегія також визнає безпідставними доводи позивача про неможливість нотаріального посвідчення спірного договору та його державної реєстрації з підстав відсутності у відповідача необхідних правовстановлюючих документів. Зазначене спростовується наявною в матеріалах справи копією правовстановлюючого документу відповідача на спірний об'єкт, а саме: договір №43 купівлі-продажу державного майна від 24 листопада 1993 року, який укладений між Регіональним відділенням фонду державного майна України по м. Києву та відповідачем, та посвідчений Першою Київською державною нотаріальною конторою (зареєстровано у реєстрі за №4с-7124) і зареєстрований Залізничною районною державною адміністрацією м. Києва 28 грудня 1993 року, реєстраційний №0015.
З приводу доводів позивача щодо неможливості виконання вимог чинного законодавства, нотаріального посвідчення правочину в зв'язку з ухиленням відповідача від вчинення необхідних дій, колегія вважає за необхідне звернути увагу на положення ч.2 ст.47 ЦК УРСР, у відповідності до якої позивач вправі був звернутися до суду із визнанням спірного договору купівлі-продажу об'єкту дійсним.
Частиною 2 ст.47 ЦК УРСР встановлено, що у разі коли одна із сторін повністю або частково виконала угоду, яка підлягає нотаріальному посвідченню, а інша сторона ухиляється від нотаріального оформлення угоди, суд справі за вимогою сторони, яка виконала угоду, визнати угоду дійсною. В цьому разі наступне нотаріальне оформлення угоди не вимагається.
Статтями 33, 34 ГПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу, господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи, обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.
Позивачем в обгрунтування заявлених доводів не надано належних доказів у відповідності до вимог ст.ст.33-34 ГПК України, висновків до, яких дійшов суд апеляційної інстанції під час розгляду спору, а також доводів відповідача не спростовано.
З огляду на відсутність в матеріалах справи будь-яких доказів, що свідчили про вчинення позивачем дій на виконання вимог п.13.1 договору про нотаріальне посвідчення та реєстрацію договору протягом місяця, досягнення між сторонами відповідних домовленостей чи доказів надання відповідачем відмови від нотаріального посвідчення, реєстрації, а також враховуючи встановлення судом факту не набуття позивачем права власності на спірний об'єкт за вказаних договором, колегія приходить до висновку, що рішення Господарського суду м. Києва від 02.06.2009 р. підлягає скасуванню, в позові слід відмовити.
За таких обставин подана апеляційна скарга визнається обгрунтованою та підлягає задоволенню.
Керуючись ст.ст. 99, 101, 103 - 105 Господарського процесуального кодексу України, суд -
1. Апеляційну скаргу Київського міжобласного спеціалізованого ремонтно-налагоджувального акціонерного товариства задовольнити.
2. Рішення Господарського суду м. Києва від 02.06.2009 р. у справі №40/56 скасувати.
В позові відмовити.
Стягнути з суб'єкта підприємницької діяльності - фізичної особи ОСОБА_4 (ідентифікаційний код НОМЕР_1, АДРЕСА_3) на користь Київського міжобласного спеціалізованого ремонтно-налагоджувального акціонерного товариства (ідентифікаційний код 22893286, 03110, м. Київ, Солом'янський район, вул.. Уляни Громової, 3 кв. 6) 42,50 грн. - державного мита за подання апеляції. Видати наказ.
Видачу наказу доручити Господарському суду м. Києва.
3. Матеріали справи №40/56 повернути до Господарського суду м. Києва.
4. Постанова набуває чинності з дня її прийняття і може бути оскаржена до Вищого господарського суду України протягом одного місяця.
Головуючий суддя
Судді