ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1
24 червня 2020 року м. Київ №640/533/20
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі:
головуючого судді Шейко Т.І.,
розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження адміністративну справу
за позовомОСОБА_1
доГоловного управління Пенсійного фонду України в м. Києві
провизнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії
встановив:
ОСОБА_1 звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з адміністративним позовом до Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві, у якому просив суд:
- визнати протиправними та скасувати рішення від 06 листопада 2019 року №271744/03 та від 27 листопада 2019 року за №289019/02/С-14285 Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві про відмову у призначенні ОСОБА_1 пенсії за вислугу років згідно з статтею 50-1 Закону України «Про прокуратуру» від 05 листопада 1991 року №1789-ХІІ (в редакції 12 липня 2001 року), починаючи з 28 жовтня 2019 року;
- визнати протиправною бездіяльність Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві щодо не призначення ОСОБА_1 пенсії за вислугу років згідно з статтею 50-1 Закону України «Про прокуратуру» від 05 листопада 1991 року №1789-ХІІ ( в редакції 12 липня 2001 року), починаючи з 28 жовтня 2019 року;
- зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в м. Києві призначити ОСОБА_1 пенсію за вислугу років відповідно до статті 50-1 Закону України «Про прокуратуру» від 05 листопада 1991 року №1789-ХІІ (в редакції від 12 липня 2001 року) в розмірі 90% суми щомісячного заробітку без обмеження її максимального розміру з урахуванням довідки про складові заробітної плати прокуратури міста Києва №18/237 від 25 жовтня 2019 року з дня звернення, тобто з 28 жовтня 2019 року і сплатити заборгованість, що виникне внаслідок такого призначення.
В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на те, що він звернувся до відповідача з заявою про призначення пенсії за вислугу років відповідно до статті 50-1 Закону України «Про прокуратуру» від 05 листопада 1991 року, проте рішенням від 10 жовтня 2019 року у задоволенні його заяви відмовлено, у зв'язку з відсутністю необхідного стажу роботи, що дає право на пенсію.
Позивач з вказаними діями відповідача не погодився, що стало підставою для його звернення до адміністративного суду з відповідною позовною заявою.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 02 березня 2020 року відкрито провадження у справі та призначено справу до розгляду у порядку спрощеного позовного провадження без виклику сторін.
Заперечуючи проти задоволення позовних вимог представник відповідача у відзиві на позовну заяву послався на те, що у позивача відсутній необхідний стаж за вислугу років станом на день звернення з заявою про призначення пенсії за віком відповідно до Закону України «Про прокуратуру» від 14 жовтня 2014 року.
Розглянувши матеріали адміністративної справи, з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов та відзив, оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне.
Як вбачається з наданої суду копії трудової книжки та копії диплому спеціаліста серії НОМЕР_1 (т.1, арк. 27-33) ОСОБА_1 :
- з 01 вересня 1994 року по 30 червня 1999 року навчався у Донецькому державному університеті, отримав вищу освіту за спеціальністю «Правознавство» та здобув кваліфікацію юриста;
- з 18 серпня 1999 року по 27 грудня 1999 року працював на посаді стажиста помічника прокурора Мар'їнської міжрайонної прокуратури;
- з 28 грудня 1999 року по 21 березня 2000 року працював на посаді стажиста на вакантну посаду старшого слідчого слідчого відділу прокуратури м. Горлівки, прикомандован для проходження стажування до Мар'їнської міжрайонної прокуратури;
- з 22 березня 2000 року по 17 лютого 2002 року працював на посаді помічника Мар'їнського міжрайонного прокуратура зі строком стажування до серпня 2000 року;
- з 18 лютого 2002 року по 12 травня 2004 року працював на різних посадах в прокуратурі області;
- з 13 травня 2004 року по 09 березня 2010 року працював на посаді заступника Донецько-Ясинуватського транспортного прокурора;
- 09 березня 2010 - звільнений у порядку переведення до Генеральної прокуратури;
- з 10 березня 2010 року по 29 вересня 2011 року працював на різних посадах Генеральної прокуратури;
- з 29 вересня 2011 року по 27 грудня 2012 року працював на різних посадах у Прокуратурі Київської області;
- 27 грудня 2012 року звільнений з посади, яку обіймав у прокуратурі Київської області;
- з 28 грудня 2012 року до моменту звернення до відповідача працював на різних посадах у прокуратурі Дарницького району міста Києва та Київській місцевій прокуратурі №2.
28 жовтня 2019 року ОСОБА_1 звернувся до Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві через веб-портал з заявою про призначення пенсії.
Однак Головне управління Пенсійного фонду України в м. Києві листом від 06 листопада 2019 року відмовило у призначенні пенсії за вислугу років згідно статті 86 Закону України «Про прокуратуру» у зв'язку з відсутністю необхідного стажу за вислугу років.
Позивач повторно звернувся до Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві через веб-портал 20 листопада 2019 року з заявою про надання причин відмови у призначенні пенсії та з повторним проханням про призначення пенсії, крім цього навів відповідні норми чинного законодавства та підстави призначення пенсії позивачу.
Проте листом від 27 листопада 2019 року Головне управління Пенсійного фонду України в м. Києві повторно відмовило у призначенні позивачу пенсії за вислугу років.
Вважаючи протиправними дії відповідача щодо відмови у призначенні пенсії за вислугу років відповідно до статті 50-1 Закону України «Про прокуратуру» від 05 листопада 1991 року №1789-ХІІ (в редакції Закону від 12 липня 2001 року) позивач звернувся до адміністративного суду з вказаною позовною заявою.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам Окружний адміністративний суд міста Києва виходить з наступного.
Так, 15 липня 2015 року набрав чинності Закон України «Про прокуратуру» від 14 жовтня 2014 року №1697-VII (надалі - Закон України від 14 жовтня 2014 року №1697-VII).
У зв'язку з набранням чинності вказаним Законом втратили чинність положення статті 50-1 Закону України «Про прокуратуру» від 05 листопада 1991 року №1789-ХІІ, в частині визначення осіб, які мають право на призначення пенсії за вислугу років та розміру такої пенсії.
Натомість, статтею 86 Закону України від 14 жовтня 2014 року №1697-VII визначено підстави та порядок призначення пенсії за вислугу років.
Відповідно до частини першої статті 86 Закону України від 14 жовтня 2014 року №1697-VII прокурори мають право на пенсійне забезпечення за вислугу років незалежно від віку за наявності на день звернення вислуги років не менше: з 1 жовтня 2019 року по 30 вересня 2020 року - 24 роки 6 місяців, у тому числі стажу роботи на посадах прокурорів не менше 14 років 6 місяців.
Абзацами 1 та 7 частини шостої статті 86 Закону України від 14 жовтня 2014 року №1697-VII передбачено, що до вислуги років, що дає право на пенсію згідно з цією статтею, зараховується час роботи на посадах прокурорів (в тому числі адміністративних) органів прокуратури, стажистами, на посадах помічників і старших помічників прокурорів; половина строку навчання на юридичних факультетах вищих навчальних закладів денної форми навчання.
Як було встановлено судом на момент звернення до відповідача із заявою про призначення пенсії позивач мав безперервний стаж роботи в органах прокуратури (починаючи з 18 серпня 1999 року до 28 жовтня 2019 року (момент звернення за призначенням пенсії) - 20 років 1 місяць 10 днів.
При цьому, відповідно до наявної в матеріалах справи копії диплома, навчався у період з 01 вересня 1994 року по 30 червня 1999 року на юридичному факультеті Донецького державного університету на денній формі навчання (4 роки 10 місяців 29 днів), тобто половина строку навчання становить 2 роки 5 місяців 15 днів.
Таким чином, загальна вислуга років на день звернення з заявою про призначення пенсії позивача склала 22 роки 6 місяців 25 днів.
В той же час, суд зазначає, що враховуючи вищевказані положення статті 86 Закону України від 14 жовтня 2014 року №1697-VII, загальна вислуга років позивача, яка дає право на призначення пенсії за вислугу років відповідно до вказаного Закону, на час його звернення до відповідача є недостатньою для призначення пенсії за вислугу років, оскільки складає менше, ніж 24 роки.
Слід зазначити, що виходячи із дії законів в часі, на правовідносини, що виникли, має поширюватися дія Закону України від 14 жовтня 2014 року №1697-VII, а не положення статті 50-1 Закону України «Про прокуратуру» від 05 листопада 1991 року №1789-ХІІ, який втратив свою чинність на час звернення позивача із заявою про призначення пенсії.
Обґрунтовуючи наявність права на призначення пенсії на підставі положень статті 50-1 Закону України «Про прокуратуру» від 05 листопада 1991 року №1789-ХІІ позивач виходить з того, що вказана норма права (в редакції від 21 липня 2001 року) діяла під час його роботи в органах прокуратури. Подальша зміна правового регулювання питань призначення пенсій прокурорам, зокрема, прийняття Закону України «Про прокуратуру» від 14 жовтня 2014 року №1697-VII, що призвело до збільшення необхідного стажу для призначення пенсії та зменшення розміру пенсії у відсотковому виразі до посадових окладів, свідчить про звуження змісту та обсягу існуючих прав, що прямо суперечить положенням Конституції України.
З такими доводами суд не погоджується з наступних підстав.
Відповідно до статті 50-1 Закону України «Про прокуратуру» від 05 листопада 1991 року №1789-ХІІ, яка діяла в редакції Закону з 26 липня 2001 року (в редакції Закону України від 12 липня 2001 року №2663-ІІІ) до 01 жовтня 2011 року (в редакції Закону України №3668-VI від 08 липня 2011 року), прокурори і слідчі зі стажем роботи не менше 20 років, у тому числі зі стажем роботи на посадах прокурорів і слідчих прокуратури не менше 10 років, мають право на пенсійне забезпечення за вислугу років незалежно від віку. Пенсія призначається в розмірі 80 відсотків від суми їхньої місячної (чинної) заробітної плати, до котрої включаються всі види оплати праці, на які нараховуються страхові внески, одержуваної перед місяцем звернення за призначенням пенсії. За кожен повний рік роботи понад 10 років на цих посадах пенсія збільшується на 2 відсотки, але не більше 90 відсотків від суми місячного (чинного) заробітку.
Наведене в сукупності свідчить, що у прокурорів та слідчих, які в період часу з 26 липня 2001 року до 01 жовтня 2011 року мали стаж роботи не менше 20 років, у тому числі зі стажем роботи на посадах прокурорів і слідчих прокуратури не менше 10 років, виникло право на пенсійне забезпечення за вислугу років на підставі зазначеної норми права. При цьому, таке право у зазначених осіб виникло незалежно від того, чи фактично воно було реалізовано шляхом звернення до органів Пенсійного фонду України з заявою про призначення пенсії.
Відповідно до статті 22 Конституції України конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.
Статтею 58 Конституції України передбачено, що Закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи. Ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом, як правопорушення.
Наведене дозволяє дійти висновку, що у разі, якщо в подальшому у чинному законодавстві відбуваються зміни щодо правового регулювання призначення пенсії за вислугу років, які підвищують, зокрема, необхідний стаж для призначення пенсії, зменшують розмір пенсії у відсотковому виразі до посадових окладів, то такі зміни звужують зміст та обсяг існуючих прав зазначеної категорії осіб (в яких таке право раніше виникло).
В той же час, позивач у період часу з 26 липня 2001 року по 01 жовтня 2011 року не мав необхідного стажу роботи для призначення пенсії, а отже у позивача не виникло право на пенсійне забезпечення за вислугу років на підставі статті 50-1 Закону України «Про прокуратуру» від 05 листопада 1991 року №1789-ХІІ (у вказаній редакції).
Зважаючи на те, що позивач не набув права на пенсію за вислугу років, то неможливо стверджувати і про звуження його змісту та обсягу, оскільки положення Конституції України, на які посилається позивач, вказують на неприпустимість звуження змісту та обсягу вже існуючого права.
До такого правового висновку дійшов й Верховний Суд України у своїй постанові від 24 травня 2016 року в справі №33/6710/15-а, а також Верховний Суд у постанові від 20 лютого 2018 року у справі №372/2909/17 та постанові від 21 лютого 2018 року у справі №211/3177/17.
Стосовно посилань позивача на те, що він мав обґрунтовані очікування на отримання пенсії на умовах, що діяли на момент початку роботи, суд вважає за необхідне зазначити, що за правовою позицією Європейського суду з прав людини, викладеною у рішенні «Великода проти України» (№ 43331/12), законодавчі норми можуть змінюватися, передбачені законами соціально-економічні права не є абсолютними. Механізм реалізації цих прав може бути змінений державою, зокрема, через неможливість їх фінансового забезпечення шляхом пропорційного перерозподілу коштів з метою збереження балансу інтересів усього суспільства. Зміна механізму нарахування певних видів соціальних виплат та допомоги є конституційно допустимою до тих меж, за якими ставиться під сумнів сама сутність змісту права на соціальний захист.
У рішенні по справі «Ейрі проти Ірландії» Європейський суд з прав людини констатував, що здійснення соціально-економічних прав людини значною мірою залежить від становища в державах, особливо фінансового (Airey v. Ireland № 6289/73). Такі положення поширюються й на питання допустимості зменшення соціальних виплат, про що зазначено в рішенні цього суду у справі «Кйартан Асмундсон проти Ісландії» (Kjartan Аsundsson v. Iceland № 60669/00). Отже, одним з визначальних елементів у регулюванні суспільних відносин у соціальній сфері є додержання принципу пропорційності між соціальним захистом громадян та фінансовими можливостями держави, а також гарантування права кожного на достатній життєвий рівень.
Таким чином, оскільки судом встановлено, що стаж позивача за вислугу років недостатній для призначення пенсії на підставі статті 86 Закону України від 14 жовтня 2014 року №1697-VII, а в період дії статті 50-1 Закону України від 05 листопада 1991 року №1789-ХІІ позивач не набув права на призначення пенсії за вислугу років, відсутні правові підстави для задоволення позовних вимог в повному обсязі.
Інші доводи та аргументи учасників не спростовують висновків суду.
Згідно з частиною першою статті 9, статті 72, частин першою, другою, п'ятою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.
Кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
У таких справах суб'єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.
Якщо учасник справи без поважних причин не надасть докази на пропозицію суду для підтвердження обставин, на які він посилається, суд вирішує справу на підставі наявних доказів.
Беручи до уваги вищенаведене в сукупності, проаналізувавши матеріали справи та надані позивачем докази суд дійшов до висновку про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог в повному обсязі.
Зважаючи на те, що у задоволенні позовних вимог відмовлено, а матеріали справи не містять доказів понесення відповідачем судових витрат, суд приходить до висновку про відсутність правових підстав для компенсації судових витрат.
Враховуючи викладене, керуючись статтями 2, 72-77, 139, 241-246, 251 Кодексу адміністративного судочинства України суд -
Адміністративний позов ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення набирає законної сили відповідно до статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України.
Рішення може бути оскаржено до Шостого апеляційного адміністративного суду в порядку та у строки, встановлені статтями 295 - 297 Кодексу адміністративного судочинства України.
Суддя Т.І. Шейко