Дата документу 24.06.2020 Справа № 323/963/19
Запорізький апеляційний суд
Єдиний унікальний № 323/963/19 Головуючий у 1-й інстанції: Плечищева О.В.
Провадження №22-ц/807/843/20 Суддя-доповідач Подліянова Г.С.
24 червня 2020 року м. Запоріжжя
Запорізький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого, судді-доповідача суддів: за участю секретаря Подліянової Г.С., Гончар М.С., Кочеткової І.В., Путій Д.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу представника відповідача ОСОБА_1 , адвоката Косякової Зої Миколаївни на рішення Оріхівського районного суду Запорізької області від 29 листопада 2019 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення грошових коштів, за зустрічним позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання правочину недійсним,
В квітні 2019 року ОСОБА_2 звернувся до Оріхівського районного суду Запорізької області з позовом до ОСОБА_1 про стягнення грошових коштів.
Свої позовні вимоги позивач обґрунтував тим, що 30 вересня 2008 року ОСОБА_1 підписала заяву, посвідчену приватним нотаріусом Гуляйпільської державної нотаріальної контори Горовою Я.О. за реєстровим №4996, в якій вказала, що отримала від ОСОБА_2 300 000,00 грн.
В цій заяві відповідачка вказала про свій обов'язок продати ОСОБА_2 земельну ділянку площею 3, 2021 га та площею 3, 2701 га, розташовані на території Новоселівської сільської ради Оріхівського району Запорізької області після зняття мораторію на продаж земель сільськогосподарського призначення. У випадку відмови від укладення Договору відчуження вона зобов'язувалась повернути кошти в сумі 300 000,00 гривень за першою вимогою.
Договір купівлі-продажу до цього часу між сторонами не укладено, оскільки купівля-продажу земельних ділянок сільськогосподарського призначення не допускається.
Отже відповідач безпідставно набув ці кошти, оскільки договір купівлі-продажу укладено не було, а вказвана заява є нікчемною і такою, що не сворює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з її недійсністю.
На його вимогу від 14 серпня 2017 року, яка була отримана ОСОБА_1 про повернення 300 000,00 грн., остання ніяк не відреагувала, кошти не повернула.
Із урахуванням зазначеного посилаючись на положення ст. 1212 ЦК України просила стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 грошові кошти в сумі 300 000, 00 гривень.
Судові витрати покласти на відповідачку в повному обсязі.
15 липня 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з зустрічною позовною заявою до ОСОБА_2 про визнання правочину недійсним.
В обґрунтування зустрічної позовної заяви ОСОБА_1 зазначила, що первісний позов не визнає. Вважає правочин викладений в заяві ОСОБА_1 від 30 вересня 2008 року недійсним, відповідно до вимог ст. 230 ЦК України, оскільки грошових коштів в сумі 300 000, 00 грн. ОСОБА_1 від ОСОБА_2 не отримувала.
Також зазначила, що 30 вересня 2008 року ОСОБА_1 разом з декількома пайщиками ТОВ «Преображенське» була запрошена до нотаріальної контори з метою укладення договору оренди земельної ділянки та отримання наперед орендної плати за користування належними їй земельними ділянками, де їй були надані нотаріусом декілька документів з текстом яких вона не була ознайомлена, оскільки за поясненням нотаріуса, ще декілька осіб повинні були підписати такі ж документи, тому час було обмежено.
Пізніше з'ясувалося, що вона підписала безвідкличну довіреність на і'мя ОСОБА_2 терміном на 30 років та заяву про отримання від нього грошових коштів у розмірі 300 000,00 грн.
Вважає, що заява від 30 вересня 2008 року, складена державним нотаріусом Горовою Я.О., підписана ОСОБА_1 , під впливом обману, оскільки грошових коштів у сумі 300 000, 00 грн ніколи не отримувала. ОСОБА_2 свідомо обманув ОСОБА_1 , змусивши підписати заяву про отримання коштів в зазначеному розмірі, бо мав намір заволодіти належним їй нерухомим майном - земельними ділянками сільськогосподарського призначення.
Із урахуванням зазначеного позивач за зустрічним позовом просила суд:
Об'єднати в одне провадження позовні вимоги ОСОБА_1 про визнання правочину недійсним з позовом ОСОБА_2 про стягнення з ОСОБА_1 грошових коштів.
Визнати недійсним правочин - заяву ОСОБА_1 від 30 вересня 2008 року, посвідчену нотаріусом Гуляйпільської державної нотаріальної контори за №4996.
Ухвалою Оріхівського районного суду Запорізької області від 30 жовтня 2019 року прийнято зустрічний позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання правочину недійсним до спільного розгляду з первісним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення грошових коштів, об'єднавши їх в одне провадження.
Рішенням Оріхівського районного суду Запорізької області від 29 листопада 2019 року позовну заяву ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення грошових коштів задоволено.
Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 грошові кошти в розмірі 300 000 гривень та витрати на судовий збір в розмірі 3 000 гривень.
В задоволенні зустрічного позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання правочину недійсним відмовлено.
Стягнуто з ОСОБА_1 на користь держави суму несплаченого судового збору в розмірі 2 231 гривень 60 копійок.
Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, адвокат Косякова Зоя Миколаївна, подала апеляційну скаргу, в якій посилаючись на неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи, порушенням норм матеріального та процесуального права,просила рішення Оріхівського районного суду Запорізької області від 29 листопада 2019 року по справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення грошових коштів та зустрічним позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання правочину недійсним - скасувати. Постановити нове судове рішення, яким в задоволенні позову ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення грошових коштів відмовити, зустрічний позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання правочину недійсним задовольнити.
Ухвалу суду від 09 жовтня 2019 року про відстрочення ОСОБА_1 сплати судового збору в сумі 2 231, 60 грн. скасувати.
Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судові витрати.
Апеляційна скарга мотивована тим, що суд, об'єднавши первісний і зустрічний позови в одне провадження, фактично розглядав лише вимоги первісного позивача про стягнення коштів, позбавивши відповідача можливості доводити свої заперечення щодо позову, порушив правила пропорційності та змагальності сторін. Незаконними є висновки суду щодо відмови в задоволенні зустрічного позову, оскільки суд виклав у судовому рішенні власне бачення визначення авансу, як доказу, який посвідчує факт наявності зобов'язання. Вважають, що заява від 30 вересня 2008 року була укладена під впливом обману, проте будь - якої оцінки фактам та обставинам з цього приводу суд першої інстанції не надав.
Відзиву у порядку ст. 360 ЦПК України до суду не надходило.
В судове засідання ОСОБА_1 та її представник адвокат Косякова З.М. не з'явились, про час та місце розгляду справи були повідомлені належним чином ( а.с.159-160) . У письмовій заяві ОСОБА_3 просила апеляційний суд відкласти розгляд справи, на іншу дату у зв'язку з тим, що вона приймає участь у іншій справі в Комунарському районному суді м. Запоріжжя ( а.с. 162).
Колегія суддів, діючи у відповідності з вимогами ст.ст.371, 372 ЦПК України приходить до висновку про відсутність підстав для відкладення розгляду справи за заявою представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 . При цьому слід зауважити, що розгляд справи судом апеляційної інстанції було відкладено 01 квітня 2020 року, 06 травня 2020 року, зокрема, у зв'язку з клопотаннями представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 про відкладення ( а.с. 131, а.с. 151).
Необхідно також врахувати інтереси інших учасників справи, які з'являлися на виклики суду на всі судові засідання в даній справі, долаючи при цьому значну відстань, витрачаючи власні кошти та час.
Враховуючи встановлені вище обставини колегія суддів приходить до висновку про те, що неявка ОСОБА_1 та її представника адвоката Косякової З.М. в судове засідання 24 червня 2020 року не пов'язана з поважною причиною, спрямована на штучне збільшення терміну розгляду справи судом апеляційної інстанції, тому правових підстав для відкладення розгляду справи не вбачається.
Крім того, колегія суддів зазначає, що відповідно до до ч. 1 ст. 371 ЦПК України апеляційна скарга на рішення суду першої інстанції має бути розглянута протягом шістдесяти днів із дня постановлення ухвали про відкриття апеляційного провадження, а апеляційна скарга на ухвалу суду першої інстанції - протягом тридцяти днів з дня постановлення ухвали про відкриття апеляційного провадження.
Проте, має місце відповідне навантаження судді-доповідача та колегії суддів (в Запорізькому апеляційному суді замість 40 суддів за штатом фактично працює 18 суддів), тому призначити розгляд справи в строки, передбачені ч. 1 ст. 371 ЦПК України не має можливості.
При вищевикладених обставинах, та враховуючи ту обставину, що справа перебуває в провадженні апеляційного суду більше чотирьох місяців, апелянт скористалася правом на правову допомогу, її інтереси в суді апеляційної інстанції представляє представник адвокат Косякова З.М., враховуючи, що станом на 24 червня 2020 року діє послаблений карантин, тому апеляційний суд на підставі ч. 2 ст. ст. 372 ЦПК України ухвалив розглядати дану справу апеляційним судом у даному судовому засіданні за відсутністю ОСОБА_1 та її представника адвоката Косякової З.М., які належним чином повідомлені про дату, час і місце розгляду справи.
Заслухавши суддю - доповідача, пояснення учасників апеляційного розгляду, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів апеляційної скарги і вимог, заявлених в суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню.
Згідно з ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Згідно з п. 2 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.
Згідно з частиною першою статті 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції, визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
Відповідно до частини першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Судове рішення зазначеним вимогам в повній мірі не відповідає.
Рішення Оріхівського районного суду Запорізької області мотивоване тим, що оскільки договір купівлі - продажу земельних ділянок, 3,2021 та 3,2701 га, що розташовані на території Новоселівської сільської ради Оріхівського району Запорізької області, який би за своєю формою та змістом відповідав вимогам закону, між сторонами у справі не укладено, а сторони лише домовилися укласти такий договір у майбутньому, а факт отримання грошової суми в розмірі 300000,00 грн. відповідач підтвердила власним підписом в заяві посвідченій нотаріусом Гуляйпільської державної нотаріальної контори Запорізької області, ОСОБА_4 , отже передана позивачем відповідачу грошова сума в розмірі 300 000,00 грн. є авансом, який підлягає поверненню у зв'язку із не укладенням договору купівлі-продажу незалежно від того, з чиєї вини він не був укладений.
Відмовляючи в задоволенні зустрічного позову ОСОБА_1 , суд першої інстанції виходив з того, що аванс це певна грошова сума або інші цінності, які боржник передає кредитору у рахунок майбутніх платежів, тобто є доказом, який посвідчує факт наявності зобов'язання, а тому в розумінні цивільного законодавства не може бути правочином в даному випадку заява від 30 вересня 2008 року, що посвідчена нотаріально, та яка посвідчує передання позикодавцем зазначеної грошової суми, та є борговим документом і виконує доказову функцію щодо отримання ( передання) грошових коштів, тому підстав для визнання її недійсною не має
З таким висновком суду першої інстанції колегія суддів не може повністю погодитись, оскільки вони не відповідають вимогам закону та фактичним обставинам справи.
Судом встановлено, що ОСОБА_1 є власником двох земельних ділянок сільськогосподарського призначення, загальною площею 6,4722 га, розташованих на території Новоселівської сільської ради Оріхівського району, Запорізької області, які з 2007 року перебували в оренді ТОВ "Преображенське", очолюваному ОСОБА_2
30.09.2008 ОСОБА_1 підписала заяву, адресовану компетентним органам, в якій зазначила про отримання від ОСОБА_2 300 000,00 грн. і довела до відома всіх зацікавлених осіб про свій обов'язок продати останньому земельні ділянки площею 6,4742 га, розташовані на території Новоселівської сільської ради Оріхівського району Запорізької області після зняття мораторію на продаж земель сільськогосподарського призначення. У випадку відмови від укладення договору відчуження відповідач зобов'язалася повернути кошти в сумі 300000,00 грн. за першою вимогою. Справжність підпису ОСОБА_1 на заява посвідчена ОСОБА_4 , нотаріусом Гуляйпільської державної нотаріальної контори Запорізької області. Факти, зазначені в заяві нотаріусом не перевірялися. (а.с.3).
У березні 2016 ОСОБА_1 позивалася до ОСОБА_2 та ТОВ "Преображенське" з вимогами про визнання договорів оренди належних їй земельних ділянок недійсними з підстав, передбачених ст.ст.203, 215 ЦК України (а.с.8-11).
Рішенням Оріхівського районного суду Запорізької області, залишеним без змін постановою Апеляційного суду Запорізької області і постановою Верховного Суду, позов ОСОБА_1 задоволено, визнані недійсними укладені сторонами договори оренди із застосуванням реституції.
14.08.2017 ОСОБА_2 направив ОСОБА_1 вимогу про повернення 300 000 грн., в якій зазначив про те, що звернення останньої до суду із вимогою про визнання недійсними договорів оренди він розцінює як фактичну відмову від укладення договору купівлі-продажу земельної ділянки в майбутньому (а.с.4).
Вимога отримана відповідачем 19.08.2017 та залишена без задоволення ( а.с. 5).
За змістом статті 14 Конституції України, з якою кореспондуються приписи частин першої, другої статті 373 Цивільного кодексу України та статті 1 Земельного кодексу України, земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.
Правовідносини щодо володіння, користування і розпорядження землею регулюються, зокрема, приписами Земельного кодексу України, а також прийнятими відповідно до нього нормативно-правовими актами.
Згідно із частинами першою - третьою статті 78 Земельного кодексу України право власності на землю - це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками. Право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України, цього Кодексу, а також інших законів, що видаються відповідно до них. Земля в Україні може перебувати у приватній, комунальній та державній власності.
Пунктом 15 підпункт "б" Перехідних положень ЗК України визначено, що до набрання чинності законом про обіг земель сільськогосподарського призначення, але не раніше 1 січня 2019 року, не допускається купівля-продаж або іншим способом відчуження земельних ділянок і зміна цільового призначення (використання) земельних ділянок, які перебувають у власності громадян та юридичних осіб для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, земельних ділянок, виділених в натурі (на місцевості) власникам земельних часток (паїв) для ведення особистого селянського господарства, а також земельних часток (паїв), крім передачі їх у спадщину, обміну земельної ділянки на іншу земельну ділянку відповідно до закону та вилучення (викупу) земельних ділянок для суспільних потреб, а також крім зміни цільового призначення (використання) земельних ділянок з метою їх надання інвесторам - учасникам угод про розподіл продукції для здійснення діяльності за такими угодами.
Купівля-продаж або іншим способом відчуження земельних ділянок та земельних часток (паїв), визначених підпунктом "б" цього пункту, запроваджується за умови набрання чинності законом про обіг земель сільськогосподарського призначення, але не раніше 1 січня 2019 року, в порядку, визначеному цим Законом.
Угоди (у тому числі довіреності), укладені під час дії заборони на купівлю-продаж або іншим способом відчуження земельних ділянок та земельних часток (паїв), визначених підпунктом "б" цього пункту, в частині їх купівлі-продажу та іншим способом відчуження, а так само в частині передачі прав на відчуження цих земельних ділянок та земельних часток (паїв) на майбутнє є недійсними з моменту їх укладення (посвідчення).
Земельна ділянка ОСОБА_1 відносться до земель сільськогосподарського призначення і на момент отримання коштів купівля- продаж таких земель була заборонена відповідно до Перехідних пооложень Земельного Кродексу України 2001 року.
Відповідно до частини першої статті 1212 ЦК України, згідно якої особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи ( потерпілого) без достатньо правової підстави ( безрідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстави, на якій воно було набуте, згодом відпала.
Крім цього, якщо поведінка набувача, потерпілого, інших осіб або подія утворюють правову підставу для набуття ( збереження) майна, стаття 1212 ЦК України може застосовуватись тільки після того, як така правова підстава в установленому порядку скасована, визнана недійсною, змінена, припинена або взагалі була відсутня.
До вищезазначеного висновку дійшов Верховний Суд України у постанові від 23 березня 2016 року в справі № 6-2978 цс15.
Відповідно до вимог ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
За змістом ст. ст. 12, 13 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Суд, зберігаючи об'єктивність і неупередженість, сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом, розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках..
При цьому згідно зі ст. 175 ЦПК України підставами позову, які відповідно до ст. ст. 49, 265 цього Кодексу суд не може змінити без згоди позивача, є обставини, якими останній обґрунтовує вимоги, а не саме по собі посилання на певну норму закону.
Обґрунтовуючи свої вимоги позивач зазначав, що ОСОБА_1 отримала від ОСОБА_2 300000.00 грн за продаж земельної ділянки на території Новоселіської сільської ради Оріхівського району Запорізької області, проте договір купівлі-продажу до цього часу між стронами не укладено, оскільки купівлі-продажу земельних ділянок сільськогосподарського призначення не допускається. Отримання коштів підтверджується нотаріально посвідченою заявою. Отже відповівдач безпідставно набула ці кошти, оскільки договір купівлі продажу укладено не було. Просив стягнути з ОСОБА_1 кошти в розмірі 300000.00 грн, при цьому позивач посилався на положення ст. 1212 ЦК України.
Водночас, суд першої інстанції зазначених обставин не врахував, без згоди позивача фактично змінив підстави позову з посиланням на норми ст.ст.626, 629, 635, 546, 570 ЦК України вказував, що оскільки договір купівлі - продажу земельних ділянок, який би за своєю формою та змістом відповідав вимогам закону, між сторонами у справі не укладено, а сторони лише домовилися укласти такий договір у майбутньому, а факт отримання грошової суми в розмірі 300000,00 грн. відповідач підтвердила власним підписом в заяві посвідченій нотаріусом Гуляйпільської державної нотаріальної контори Запорізької області, ОСОБА_4 , отже передана позивачем відповідачу грошова сума в розмірі 300 000,00 грн. є авансом, який підлягає поверненню у зв'язку із не укладенням договору купівлі-продажу незалежно від того, з чиєї вини він не був укладений.
Зважаючи на те, що позивачем обрано правильний спосіб захисту порушеного права, а суд першої інстанції всупереч приписам ст.ст.49, 175,265, ЦПК України змінив підстави позову без згоди позивача, колегія суддів приходить до висновку, щот ОСОБА_1 безпідставно отримала 300000.00 грн, оскільки її земельна ділянка відноситься до земель сільськогосподарського призначення і на момент отримання цих коштів купівля-продаж таких земель була заборонена відповідно до Перехідних положень Земельного Кодексу України. Отже, договір купівлі-продажу укладено не було, тому безпідставно отримані кошти підлягають поверненню.
При цьому колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що позивачем не пропущено строку позовної давності, оскільки право ОСОБА_2 на повернення безпідставно отриманих коштів було порушеним з моменту, коли ОСОБА_1 відмовилася їх повертати і саме з цього часу починається пребіг позовної давності.
Позивач направив ОСОБА_1 вимогу від 14 серпня 2017 року про повернення 300000.00 грн, яка нею була отримана 19 серпня 2017 року, зазначену суму грошей так і не повернула, позивач звернувся до суду з позовом 07 квітня 2019 року, тобто в межах строку позовної давності, передбаченої статтею 257 ЦК України.
За вказаних обставин оскаржуване рішення в частині задоволення позову ОСОБА_2 на підставі ст.376 ЦПК України підлягає зміні в частині правового обґрунтування причин задоволення позову.
Що стосується зустрічного позову ОСОБА_1 про визнання правочину недійсним, то колегія суддів виходить з наступного.
ОСОБА_1 в зустрічній позовній заяві стверджує, що нотаріально посвідчена заява від 30 вересня 2008 року є недійсною в силу вимог ст. 230 ЦК України, оскільки була складена останньою під впливом обману, коштів вона не отримувала, просить визнати недійсним правочин - зазначену заяву ОСОБА_1 .
Згідно зі статтею 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків, односторонній паравочин може створювати обов'язки лише для особи, яка його вчинила.
Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Відповідно до статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Частиною першою статті 230 ЦК України передбачено, що якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування. За змістом зазначеної норми закону правочин може бути визнаний таким, що вчинений під впливом обману, у випадку навмисного цілеспрямованого введення іншої сторони в оману стосовно фактів, які впливають на укладення правочину.
Обман, що стосується обставин, які мають істотне значення, має доводитися позивачем як стороною, яка діяла під впливом обману. Отже, стороні, яка діяла під впливом обману, необхідно довести: по-перше, обставини, які не відповідають дійсності, але які є істотними для вчиненого нею правочину; по-друге, що їх наявність не відповідає її волі перебувати у відносинах, породжених правочином; по-третє, що невідповідність обставин дійсності викликана умисними діями другої сторони правочину.
Тобто, правочин визнається вчиненим під впливом обману у випадку навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. На відміну від помилки, ознакою обману є умисел у діях однієї зі сторін правочину.
Наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення.
Відповідно до частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Як вбачається з матеріалів справи, що 30 вересня 2008 року ОСОБА_1 склала та підписала заяву, яку посвідчив приватний нотаріус Гуляйпільської державної нотаріальної контори Горов Я.О. за реєстровим № 4996, в якій вказала, що отримала від ОСОБА_2 300000.00 грн 30 вересня 2008 року.
Посилання ОСОБА_1 на те, що вона не отримувала кошти за спірною заявою, спростовується зазначеною заявою, а саме абзацом першим заяви, відповідно в якій зазначено, що вона, ОСОБА_1 , отримала від ОСОБА_2 300000.00 ( триста тисяч) гривень тридцятого вересня дві тисячі восьмого року.
В цій же заяві ОСОБА_1 вказала про свій обов'язок продати ОСОБА_2 земельну ділянку площею 3.2021 га та площею 3.2701 га, розташовану на території Новоселівської сільської ради Оріхівського району Запорізької області після зняття мораторію на продаж земель сільськогосподарського призначення. У випадку відмови від укладення договору відчуження ОСОБА_1 зобов'язувалась повернути кошти в сумі 300000.00 грн за першою вимогою.
Посилання ОСОБА_1 на те, що остання зобов'язалась здійснити продаж земельних ділянок під впливом обману, оскільки вона не отримувала грошових коштів, спростовуються відповідною заявою про отримання цих коштів, яку вона сама ж і склала. Справжність підпису ОСОБА_1 засвідчено нотаріусом Гуляйпільської державної нотаріальної контори Горова Я.О., який зроблено у її присутності. При цьому обставини вчинення обману, тобто яким чином і ким саме було примушено ОСОБА_1 складати таку заяву та підтверджувати факт отримання грошових коштів, жодним чином не підтверджені.
Отже, позивачкою за зустрічнитм позовом не доведено наявність умислу в діях відповідача ОСОБА_2 , а також сам факт обману.
Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_1 про визнання правочину - заяви ОСОБА_1 від 30 вересня 2008 року недійсним, проте відмовляючи в задоволенні зустрічного позову, суд не правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами права, які підлягають застосуванню, не врахував того, що наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману. Оскільки ОСОБА_1 не довела наявність умислу в діях відповідача ОСОБА_2 , а також сам факт обману, тому в задоволенні зустрічного позову ОСОБА_1 слід відмовити саме з підстав зазначених в мотивувальній частині цієї постанови.
З огляду на зазначене апеляційний суд приходить до висновку про відсутність правових підстав для визнання недійсними спірного одностороннього правочину.
Доводи апеляційноої скарги скарги про те, заява від 30 вересня 2008 року підписана ОСОБА_1 під впливом обману, оскільки грошових коштів в сумі 300000.00 грн вона ніколи не отримувала, ОСОБА_2 обманув ОСОБА_1 , змусивши підписати заяву про отримання коштів, тобто, що спірний правочин вчинений під впливом омани, не можуть бути прийняті колегією суддів до уваги.
Доводи апеляційної скарги про те, що судом першої інстанції вимоги зустрічного позову ОСОБА_1 віднесено до позовних вимог майнового характеру та як наслідок постановлено незаконну ухвалу від 09 жовтня 2019 року про відстрочення ОСОБА_1 сплати судового збору в розмірі 2 231,60 грн. (з урахуванням вже сплаченої суми судового збору в розмірі 768,40 грн.) та при винесенні оскаржуваного рішення з ОСОБА_1 стягнуто суму несплаченого судового збору на користь держави в розмірі 2 231,60 грн., колегією суддів беруться до уваги, виходячи з наступного.
Відповідно до ст.1 Закону України «Про судовий збір», судовий збір - збір, що справляється на всій території України за подання заяв, скарг до суду, за видачу судами документів, а також у разі ухвалення окремих судових рішень, передбачених цим Законом. Судовий збір включається до складу судових витрат.
Зі змісту апеляційної скарги вбачається, що ОСОБА_1 вважає, що суд першої інстанції визначив її вимогу про визнання правочину недійсним як вимогу майнового характеру.
Згідно з роз'ясненнями, наданими пленумом Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у пункті 15 постанови від 17 жовтня 2014 року № 10 "Про застосування судами законодавства про судові витрати у цивільних справах" (із змінами і доповненнями, внесеними постановою пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 вересня 2015 року № 10), пунктами 1 і 2 частини першої статті 80 ЦПК України передбачено визначення ціни позову у позовах про стягнення грошових коштів та про визнання права власності на майно або витребування майна. Відповідні позовні заяви мають майновий характер, і розмір ставок судового збору за їх подання визначається згідно з підпунктом 1 пункту 1 частини другої статті 4 Закону України "Про судовий збір".
До позовних заяв немайнового характеру відносяться вимоги, які не підлягають вартісній оцінці (наприклад, якщо позовну заяву про визнання договору (правочину) недійсним подано без вимоги застосування наслідків, передбачених статтею 216 ЦК України). За подання до суду таких заяв сплачується судовий збір згідно з підпунктом 2 пункту 1 частини 2 статті 4 Закону України "Про судовий збір".
Європейський суд з прав людини зауважив, що "сплата судових витрат не повинна перешкоджати доступу до суду, ускладнювати цей доступ таким чином і такою мірою, щоб завдати шкоди самій суті цього права, та має переслідувати законну мету" ("Креуз проти Польщі" (Kreuz v. Poland), № 28249/95, ЄСПЛ, від 19 червня 2001 року).
Суд першої інстанції не звернув уваги на те, що позивач звернувся до суду з зустрічним позовом про визнання правочину - заяви ОСОБА_1 від 30 вересня 2008 року, посвідчену нотаріусом Гуляйпільської державної нотаріальної контори за №4996, недійсним, яка не підлягає вартісній оцінці, та нею не ставилася вимога про застосування наслідків, передбачених ст. 216 ЦК України, а отже відноситься до вимог немайнового характеру.
Статтею 4 Закону України «Про судовий збір» встановлено розміри ставок судового збору.
Згідно з ч.1 вказаного Закону, судовий збір справляється у відповідному розмірі від прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року, в якому відповідна заява або скарга подається до суду, - у відсотковому співвідношенні до ціни позову та у фіксованому розмірі.
Відповідно до п.2 ч.2 ст.4 Закону передбачено, що ставки судового збору встановлюються у таких розмірах: за подання до суду позовної заяви немайнового характеру, яка подана фізичною особою ставка судового збору складає 0,4 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб.
Згідно ч.3 ст. 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до Закону України «Про Державний бюджет на 2019 рік» з 01 січня 2019 року прожитковий мінімум для працездатних осіб складає 1921 грн.
Тобто, при зверненні до суду з зустрічним позовом немайнового характеру ОСОБА_1 повинна була сплатити 1921,00 грн. х 0,4 = 768,40 грн., які сплачені нею,що підтверджується квитанцією №30 від 15 липня 2019 року. (а.с. 40).
За таких обставин, рішення суду першої інстанції в частині стягнення з ОСОБА_1 несплаченого судового збору за подання зустрічного позову в розмірі 2231.60 грн. підлягає скасуванню.
Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення ("Серявін та інші проти України" (Seryavin and Others v. Ukraine) від 10 лютого 2010 року, заява №4909/04).
Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини першої статті 382 ЦПК України суд апеляційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.
Як передбачено п.6 ч.2 ст.4 Закону України «Про судовий збір» ставку судового збору за подання апеляційної скарги на рішення суду встановлено в розмірі 150 відсотків, що підлягала сплаті при поданні позовної заяви, іншої заяви і скарги.
Як вбачається з матеріалів справи, при зверненні до суду першої інстанції позивач сплатив судовий збір у розмірі 3000 грн. 00 коп. за позовну вимогу майнового характеру (а.с. 20), за звернення до суду з зустрічним позовом немайнового характеру ОСОБА_1 сплачено 768,40 грн.(а.с. 40).
При зверненні з апеляційною скаргою, ОСОБА_1 просила скасувати рішення Оріхівського районного суду Запорізької області від 29 листопада 2019 року в повному обсязі, а отже розмір судового збору, який повинна сплатити ОСОБА_1 становить за позовну вимогу майнового характеру: 3000,00 грн. х 150% = 4500 грн., за позовну вимогу немайнового характеру: 768, 40 грн. х 150% = 1152,60 грн., а всього розмір судового збору за звернення до суду з апеляційною скаргою становить 5 652,60 гривень.
Оскільки ухвалою Запорізького апеляційного суду від 05 лютого 2020 року ОСОБА_1 було відстрочено від сплати судового збору за подання апеляційної скарги до ухвалення судового рішення за результатами розгляду апеляційної скарги, отже з ОСОБА_1 на користь держави підлягає стягненню судовий збір за подачу апеляційної скарги в розмірі 5652.60 грн.
Викладене дає підстави для висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, а рішення суду першої інстанції зміні із підстав, передбачених статтею 376 ЦПК України.
Керуючись ст. ст.367, 368, 371, 372, 374, 376, 381-384, 390 ЦПК України, апеляційний суд, -
Апеляційну скаргу представника відповідача ОСОБА_1 , адвоката Косякової Зої Миколаївни задовольнити частково.
Рішення Оріхівського районного суду Запорізької області від 29 листопада 2019 року у цій справі змінити в частині правового обгрунтування підстав задоволення позову ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення грошових коштів. Змінити в частині правового обгрунтування підстав відмови у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання правочину недісним.
Рішення Оріхівського районного суду Запорізької області від 29 листопада 2019 року в частині стягнення з ОСОБА_1 на користь держави несплаченого судового збору за подання позову в розмірі 2231.60 грн - скасувати.
Стягнути з ОСОБА_1 на користь держави судовий збір за подання апеляційної скарги в розмірі 5652.60 грн.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, проте може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту судового рішення.
Повна постанова складена 26 червня 2020 року.
Головуючий, суддя Суддя Суддя
Подліянова Г.С. Кочеткова І.В. Гончар М.С.