Постанова
Іменем України
09 червня 2020 року
м. Київ
справа № 344/19600/14-ц
провадження № 61-39859св18
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
Білоконь О. В. (суддя-доповідач), Осіяна О. М., Сакари Н. Ю.,
учасники справи:
позивач - перший заступник прокурора Івано-Франківської області,
відповідачі: виконавчий комітет Івано-Франківської міської ради, ОСОБА_1 ,
третя особа - Кабінет Міністрів України,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Апеляційного суду Івано-Франківської області у складі колегії суддів: Мелінишин Г. П., Бойчука І. В., Горейко М. Д., від 08 червня 2018 року,
Короткий зміст позовних вимог
У грудні 2014 року перший заступник прокурора Івано-Франківської області звернувся до суду з позовом до виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради, ОСОБА_1 про визнання незаконним, скасування рішення виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради та виселення.
В обґрунтування позову вказав, що у липні 2012 року відповідно до умов договору про інвестиційну діяльність прокуратура Івано-Франківської області отримала квартиру АДРЕСА_1 . Право власності на цю квартиру зареєстровано за державою в особі Кабінету Міністрів України, орган уповноважений здійснювати управління майном - Генеральна прокуратура України, право оперативного управління належить прокуратурі Івано-Франківської області.
Рішенням виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради від 07 серпня 2012 року № 522 на підставі клопотання прокуратури Івано-Франківської області спірна квартира закріплена за нею як службова та надана заступнику прокурора Івано-Франківської області Грищенку В. А.
Рішенням виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради від 04 жовтня 2012 року № 622 квартиру переоформлено в ордерну (пункт 8.5.).
Вказане рішення є незаконним, оскільки питання щодо переоформлення квартири в ордерну вирішено без згоди Кабінету Міністрів України, чим порушено його право власності. Крім того, наказом Генерального прокурора України від 23 жовтня 2014 року ОСОБА_1 звільнений із органів прокуратури.
Посилаючись на вказані обставини, з урахуванням уточнення позовних вимог, позивач просив суд визнати незаконним та скасувати пункт 8.5. рішення виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради № 622 від 04 жовтня 2012 року та виселити ОСОБА_1 із спірної квартири без надання йому іншого житла.
Короткий зміст ухвалених у справі судових рішень
Ухвалами Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області у складі судді Татарінової О. А. від 20 квітня 2018 року закрито провадження у цій справі.
Ухвали мотивовані тим, що відповідач ОСОБА_1 з жовтня 2012 року не проживає у спірній квартирі та не користується нею, у зв'язку із чим між сторонами відсутній спір, а тому провадження у справі в частині виселення останнього слід закрити на підставі пункту 2 частини першої статті 255 ЦПК України. У частині вирішення позовних вимог щодо визнання незаконним та скасування пункту 8.5. рішення виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради № 622 від 04 жовтня 2012 року спір виник між суб'єктами господарювання, справа підвідомча господарському суду Івано-Франківської області, а тому провадження у цій частині теж підлягає закриттю з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої статті 255 ЦПК України.
Постановою Апеляційного суду Івано-Франківської області від 08 червня 2018 року задоволено апеляційну скаргу першого заступника прокурора Івано-Франківської області, скасовано ухвали Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 20 квітня 2018 року та направлено справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що спір щодо виключення квартири з числа службових є приватноправовим, оскільки його вирішення впливає на права та обов'язки фізичних осіб, які користуються такою квартирою. Оскільки предметом оскарження у цій справі є правовий статус вказаної квартири, тому непроживання у ній відповідача ОСОБА_1 не свідчить про відсутність предмета спору та наявність правових підстав, передбачених пунктом 2 частини першої статті 255 ЦПК України, для закриття провадження у справі.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводи
У касаційній скарзі, поданій у липні 2018 року до Верховного Суду, ОСОБА_1 просить скасувати постанову апеляційного суду та залишити в силі ухвали суду першої інстанції, посилаючись на порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права.
Касаційна скарга мотивована тим, що у справі відсутній спір щодо виселення ОСОБА_1 з вищезазначеної квартири, оскільки він не проживає у ній з 2012 року та не є її власником. Спір щодо визнання незаконним та скасування пункту 8.5. рішення виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради № 622 від 04 жовтня 2012 року має розглядатися за правилами господарського судочинства, оскільки виник між юридичними особами.
Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції
Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
Ухвалою Верховного Суду від 19 липня 2018 року відкрито касаційне провадження в указаній справі.
У грудні 2018 року перший заступник прокурора Івано-Франківської області подав відзив на касаційну скаргу мотивований незгодою із її доводами та законністю й обґрунтованістю оскаржуваного судового рішення.
Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу справи між суддями від 16 квітня 2020 року справу розподілено судді-доповідачеві.
Позиція Верховного Суду
Відповідно до частини другої розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 15 січня 2020 року № 460-ІХ «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання касаційної скарги) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Касаційна скарга задоволенню не підлягає.
Щодо закриття провадження з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої статті 255 ЦПК України.
Згідно з пунктом 1 частини першої статті 255 ЦПК України суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
Згідно з положеннями статей 1, 20 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) (в редакції, чинній на час винесення оскаржуваних судових рішень)господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв'язку із здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках. Тобто критеріями належності справи до господарського судочинства за загальними правилами є одночасно суб'єктний склад учасників спору та характер спірних правовідносин.
ГПК України в редакції, чинній на час розгляду справи Верховним Судом, також установлює, що господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв'язку зі здійсненням господарської діяльності, та інші справи у визначених законом випадках, зокрема, справи у спорах щодо права власності чи іншого речового права на майно (рухоме та нерухоме), реєстрації або обліку прав на майно, яке (права на яке) є предметом спору, визнання недійсними актів, що порушують такі права, крім спорів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, та спорів щодо вилучення майна для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності, а також справи у спорах щодо майна, що є предметом забезпечення виконання зобов'язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці; справи у спорах щодо оскарження актів (рішень) суб'єктів господарювання та їх органів, посадових та службових осіб у сфері організації та здійснення господарської діяльності, крім актів (рішень) суб'єктів владних повноважень, прийнятих на виконання їхніх владних управлінських функцій, та спорів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем; вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, визнання недійсними актів, що порушують права на майно (майнові права), якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав чи спору, що виник з корпоративних відносин, якщо цей спір підлягає розгляду в господарському суді і переданий на його розгляд разом з такими вимогами; й інші справи у спорах між суб'єктами господарювання (пункти 6, 10, 13, 15 частини першої статті 20 цього Кодексу).
Натомість відповідно до частини першої статті 19 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин та інших правовідносин, крім справ, коли розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.
Отже, під час визначення підвідомчості цієї справи необхідно зважати як на суть права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлені вимоги, характер спірних правовідносин, так і на відповідний суб'єктний склад учасників у цій справі.
Згідно із частинами першою та четвертою статті 11 ЦК України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. У випадках, установлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов'язки виникають безпосередньо з актів органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим або органів місцевого самоврядування.
Цивільні права та інтереси суд може захистити в спосіб визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб (пункт 10 частини другої статті 16 ЦК України).
За змістом статей 58, 61 Житлового кодексу Української РСР (далі - ЖК УРСР) єдиною підставою для вселення в надане жиле приміщення є ордер, надалі на підставі якого укладається відповідний договір найму такого приміщення.
Жиле приміщення включається до числа службових рішенням виконавчого комітету районної, міської, районної в місті ради (статті 118, 121ЖК УРСР).
За змістом статей 121 і 123 ЖК УРСР порядок надання службових жилих приміщень установлюється цим Кодексом та іншими актами законодавства.
Так, порядок надання службових жилих приміщень в будинках державного і громадського житлового фонду і користування ними визначено Положенням про порядок надання службових жилих приміщень і користування ними в Українській РСР, затвердженим постановою Ради Міністрів УРСР від 04 лютого 1988 року № 37 «Про службові жилі приміщення» (пункт 1 цього Положення).
Згідно з пунктом 6 Положення № 37 жиле приміщення виключається з числа службових, якщо відпала потреба в такому його використанні, а також у випадках, коли в установленому порядку воно виключено з числа жилих. Виключення жилого приміщення з числа службових провадиться на підставі клопотання підприємства, установи, організації рішенням виконавчого комітету відповідної районної, міської, районної в місті ради.
Із наведеного вбачається, що підґрунтям і метою пред'явлення позовних вимог у цій справі є визнання незаконним та скасування підпункту рішення відповідача щодо виключення квартири з числа службових, яке, за твердженням позивача, порушує майнові права держави на належне їй нерухоме майно, що знаходилося в його оперативному управлінні, тобто має місце оспорювання цивільного права особи на таке нерухоме майно, тому суд апеляційної інстанції дійшов вірного висновку про відсутність підстав для закриття провадження у цій справі з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої статті 255 ЦПК України.
Разом з тим, оскільки позивач звернувся до суду з позовом про визнання незаконним та скасування підпункту рішення відповідача щодо виключення квартири з числа службових, а спірне нерухоме майно (службова квартира) було надане в користування ОСОБА_1 як службове жиле приміщення, то такий приватноправовий спір за суб'єктним складом сторін підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства, з огляду на те, що його вирішення впливає на права та обов'язки цієї фізичної особи. При цьому доводи заявника про те, що цей спір виник між юридичними особами стосовно захисту цивільного права держави на нерухоме майно, не можуть бути підставою для розгляду спору господарськими судами, адже предмет спору безпосередньо стосується прав і обов'язків вказаної фізичної особи.
Аналогічного висновку дійшла Велика Палата Верховного Судуу постанові від 30 травня 2018 року (справа № 909/911/17, провадження № 12-99гс18).
Щодо закриття провадження з підстав, передбачених пунктом 2 частини першої статті 255 ЦПК України.
Разом із тим спір у цій справі виник також щодо виселення відповідача із вказаної квартири.
Згідно з пунктом 2 частини першої статті 255 ЦПК України суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, зокрема, якщо відсутній предмет спору.
Необхідність запровадження такого правила обумовлена тим, що відповідно до статті 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір.
Проте поняття «юридичного спору» має тлумачитися широко, виходячи з підходу Європейського суду з прав людини до тлумачення поняття «спір про право» (пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод). Зокрема, Європейський суд з прав людини зазначає, що відповідно до духу Конвенції поняття «спору про право» має розглядатися не суто технічно, йому слід надавати сутнісного, а не формального значення.
Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
З урахуванням викладеного, відсутність предмета спору унеможливлює вирішення справи по суті незалежно від обґрунтованості позову, а відповідно і здійснення ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів осіб.
Прикладами відсутності предмета спору можуть бути дії сторін, чи настання обставин, якщо між сторонами у зв'язку з цим не залишилося неврегульованих питань або самими сторонами врегульовано спірні питання.
З огляду на зазначене, вирішуючи спір у цій частині позовних вимог про виселення відповідача із спірної квартири, суд апеляційної інстанції, встановивши неврегульованість прав та обов'язків сторін цього спору, дійшов обґрунтованого висновку про те, що ухвала про закриття провадження у справі в частині виселення ОСОБА_1 постановлена судом першої інстанції з порушенням норм процесуального права.
Доводи заявника про непроживання у спірній квартирі, за умови їх доведеності, можуть бути підставою для відмови у задоволенні позовних вимог про його виселення, однак не є підставою для висновку про відсутність предмета спору і закриття провадження у справі.
За таких обставин доводи касаційної скарги про порушення апеляційним судом норм процесуального права є необґрунтованими.
Інші доводи касаційної скарги були предметом розгляду суду та додаткового правового аналізу не потребують, на законність судового рішення не впливають, а зводяться до незгоди заявника із висновками суду, а також спростовуються встановленими вище обставинами справи.
Із урахуванням того, що інші доводи касаційної скарги є ідентичними доводам апеляційної скарги заявника, яким судом апеляційної інстанції надана належна оцінка, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність необхідності повторно відповідати на ті самі аргументи заявника. При цьому судом враховано усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразова відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення у справі Руїз Торія проти Іспанії). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанції просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що оскаржуване судове рішення ухвалене з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.
Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а постанову Апеляційного суду Івано-Франківської області від 08 червня 2018 року - без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді: О. В. Білоконь
О. М. Осіян
Н. Ю. Сакара