Апеляційне провадження: Доповідач - Ратнікова В.М.
22-ц/824/3919/2020
м. Київ Справа № 754/5366/17
18 червня 2020 року Київський апеляційний суд в складі колегії суддів Судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді - Ратнікової В.М.
суддів - Левенця Б.Б.
- Борисової О.В.
при секретарі - Масловській К.І.
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою представника відповідача ОСОБА_1 адвоката Мазуренка Сергія Сергійовича на рішення Деснянського районного суду м. Києва від 03 вересня 2019 року, ухвалене під головуванням судді Таран Н.Г., у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , третя особа: Деснянська районна в м. Києві державна адміністрація про позбавлення права користування житловим приміщенням та виселення та за зустрічним позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Щербак Тетяна Володимирівна, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Лавриненко Оксана Іванівна про визнання договору дарування квартири недійсним,-
01 лютого 2019 року ОСОБА_2 звернулася до Деснянського районного суду м. Києва з позовом до ОСОБА_1 , третя особа: Деснянська районна в м. Києві державна адміністрація про позбавлення права користування житловим приміщенням та виселення.
Позовні вимоги обґрунтовувала тим, що на підставі договору дарування квартири від 08.12.2012 року вона набула право власності на квартиру АДРЕСА_1 . Вказану квартиру їй подарувала мати - ОСОБА_3 , яку вона доглядала, оскільки та тяжко хворіла та потребувала стороннього догляду.
Разом з тим, у вказаній квартирі зареєстрований та проживає на підставі сервітуту відповідач ОСОБА_1 , як член сім'ї колишнього власника - ОСОБА_3 . Проживання та реєстрація відповідача у належній їй на праві власності квартирі перешкоджає їй у користуванні та розпорядженні своєю власністю .
Враховуючи викладене та з урахуванням уточнень позовних вимог, просила суд позбавити ОСОБА_1 права користування квартирою АДРЕСА_1 та виселити його з вищевказаної квартири.
20 листопада 2017 року ОСОБА_1 звернувся до Деснянського районного суду м. Києва із зустрічним позовом до ОСОБА_2 , треті особи: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Щербак Тетяна Володимирівна, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Лавриненко Оксана Іванівна про визнання договору дарування квартири недійсним.
Зустрічні позовні вимоги мотивував тим, що 28.12.2012 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Щербак Т.В. був посвідчений договір дарування квартири АДРЕСА_1 , реєстр № 6205, згідно якого ОСОБА_4 , що діє за дорученням від імені ОСОБА_3 , посвідченим приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Лавриненко О.І. 08.10.2012 року, реєстр № 1176 передав, а відповідач прийняла у власність вищезгадану квартиру.
Зазначав, що вказаний правочин повинен бути визнаний недійсним у зв'язку з тим, що у момент його укладення не були дотримані вимоги актів цивільного законодавства.
Вказана обставина, на його думку, підтверджується тим, що 01.12.2008 року ОСОБА_3 заповіла в рівних долях ОСОБА_2 та йому належну їй на праві власності квартиру АДРЕСА_1 . Вважав, що заповіт є доказом того, що мати не мала наміру дарувати квартиру ОСОБА_2 і під час укладення оспорюваного договору дарування квартири у неї не було волевиявлення на безоплатну передачу у власність ОСОБА_2 вказаної квартири
Також звертав увагу на те, що мати на момент посвідчення оспорюваного договору дарування квартири тяжко хворіла, не вставала з ліжка, а відповідачка скористалась її безпорадним станом, оформила договір дарування, який був укладений не особисто їх матір'ю ОСОБА_3 , а по довіреності, яка була видана ОСОБА_4 - чоловіку позивачки.
Враховуючи наведене, просив суд визнати договір дарування квартири АДРЕСА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Щербак Т.В., реєстр № 6205, укладений між ОСОБА_4 , який діяв від імені ОСОБА_3 , і ОСОБА_2 недійсним.
Рішенням Деснянського районного суду міста Києва від 03 вересня 2019 року позовні вимоги ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , третя особа: Деснянська районна в м. Києві державна адміністрація про позбавлення права користування житловим приміщенням та виселення - задоволено.
Позбавлено ОСОБА_1 права користування житловим приміщенням квартирою АДРЕСА_1 .
Виселено ОСОБА_1 з квартири АДРЕСА_1 .
Зустрічні позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Щербак Тетяна Володимирівна, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Лавриненко Оксана Іванівна про визнання договору дарування квартири недійсним - залишено без задоволення.
Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 понесені нею судові витрати зі сплати судового збору в сумі 1280,00 грн.
Не погоджуючись з таким рішенням суду першої інстанції, представник відповідача ОСОБА_1 адвокат Мазуренко Сергій Сергійович подав апеляційну скаргу, в якій просив скасувати рішення Деснянського районного суду міста Києва від 03 вересня 2019 року та ухвалити нове судове рішення про відмову в задоволенні позову ОСОБА_2 та про задоволення зустрічних позовних вимог ОСОБА_1 .
Апеляційну скаргу обґрунтовував тим, що судом першої інстанції в повній мірі не досліджувалися обставини справи і не надавалася оцінки доказам в межах заявлених позовних вимог.
Зазначає, що суд не надав оцінки доводам ОСОБА_1 та наданим на їх підтвердження доказам про те, що 01.12.2008 року ОСОБА_3 заповіла в рівних долях ОСОБА_2 та ОСОБА_1 належну їй на праві власності квартиру АДРЕСА_1 . Вказаний заповіт є доказом того, що мати сторін у справі не мала наміру дарувати квартиру лише доньці. Також судом першої інстанції не взято до уваги, що мати сторін ОСОБА_3 на момент посвідчення оспорюваного договору дарування квартири тяжко хворіла, не вставала з ліжка, а тому ОСОБА_2 скористалась її безпорадним станом, оформила договір дарування, який був укладений не особисто ОСОБА_3 , а по довіреності, яка була видана нею на ім'я ОСОБА_4 - чоловіка ОСОБА_2 .
Посилався на необхідність витребування судом вказаного доручення для огляду, оскільки довіреність на укладення договору дарування має відповідати певним законодавчим вимогам, проте ні нотаріус, ні ОСОБА_2 не надали суду даний документ для огляду.
Відзиву на апеляційну скаргу подано не було.
У судовому засіданні відповідач ОСОБА_1 підтримав доводи апеляційної скарги та просив її задовольнити.
Представник позивачки ОСОБА_2 адвокат Панова Людмила Семенівна в судовому засіданні проти доводів апеляційної скарги заперечувала та просила залишити в силі рішення суду першої інстанції.
Представник третьої особи за первісним позовом Деснянської районної в м. Києві державної адміністрації та треті особи за зустрічним позовом: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Щербак Тетяна Володимирівна, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Лавриненко Оксана Іванівна в судове засідання не з'явились, про день та час слухання справи судом повідомлялися у встановленому законом порядку, а тому колегія суддів вважає можливим розгляд справи у їх відсутності.
Заслухавши доповідь судді Ратнікової В.М., пояснення учасників справи, перевіривши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.
Судом встановлено, що ОСОБА_2 є власником квартири АДРЕСА_1 на підставі договору дарування квартири від 28.12.2012 року, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Щербак Т.В., зареєстрованого в реєстрі за № 36205. Вказаний договір укладено між дарувальником ОСОБА_3 від імені якої діяв ОСОБА_4 на підставі довіреності, посвідченої приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Лавриненко О.І., 08.10.2012 року за № 1176, та обдаровуванню ОСОБА_2 .
Згідно довідки Комунального концерну "Центр комунального сервісу Деснянського району м. Києва" № 03/6-1641 від 25.05.2016 року власником особового рахунку квартири АДРЕСА_1 є ОСОБА_2 , яка в даній квартирі не зареєстрована. Також у вказаній квартирі зареєстровані: ОСОБА_3 - мати, ОСОБА_1 - брат.
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 померла у віці 90 років, що підтверджується копією свідоцтва про смерть серії НОМЕР_1 .
Листом від 07.08.2017 року Деснянська районна в м. Києві державна адміністрація направила відповідь на запит представника позивача - адвоката Панової Л.С. від 14.07.2017 року про надання інформації щодо зареєстрованих осіб за адресою: АДРЕСА_2 . З вказаної відповіді вбачається, що ОСОБА_2 була зареєстрована за адресою: АДРЕСА_2 з 14.05.1996 року по 13.07. 1999 року. Станом на 07.08.2017 року за вищевказаною адресою зареєстрована 1 особа.
Звертаючись в суд з позовом до ОСОБА_1 , третя особа: Деснянська районна в м. Києві державна адміністрація про позбавлення права користування житловим приміщенням та виселення його з квартири АДРЕСА_1 , ОСОБА_2 посилалася на те, що вона є власником вказаної квартири на підставі договору дарування квартири від 08.12.2012 року. Разом з тим, у вказаній квартирі зареєстрований та проживає на підставі сервітуту відповідач ОСОБА_1 , як член сім'ї колишнього власника - ОСОБА_3 . Проживання та реєстрація відповідача у належній їй на праві власності квартирі перешкоджає їй у користуванні та розпорядженні своєю власністю .
Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_2 , позбавляючи ОСОБА_1 права користування житловим приміщенням - квартирою АДРЕСА_1 , виселяючи ОСОБА_1 з квартири АДРЕСА_1 , суд першої інстанції посилався на те, що відповідач ОСОБА_1 перестав бути членом сім'ї власника квартири, тому він має право проживати в даній квартирі на законних підставах лише за згодою власника квартири та на підставі укладеного між ними письмового договором найму жилого приміщення. Однак сторони будь яких домовленостей щодо проживання відповідача у спірній квартирі не досягли та мають неприязні відносини, відповідач перешкоджає позивачці розпорядитися квартирою на свій власний розсуд, у зв'язку з чим необхідно позбавити ОСОБА_1 права користування житловим приміщенням - квартирою АДРЕСА_1 та виселити його з вказаної квартири.
З такими висновками суду першої інстанції колегія суддів погодитися не може, виходячи з наступного.
Відповідно до вимог ч.ч.1, 2, 5 ст. 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтвердженими тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Таким вимогам Закону оскаржуване рішення в частині вирішення вимог первісного позову ОСОБА_2 не відповідає, з огляду на наступне.
Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло.
Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.
За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Статтею 825 ЦК України врегульовано розірвання договору найму житла.
Згідно зі статтею 109 ЖК УРСР виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку. Громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду (частини перша, друга цієї статті).
У статті 114 ЖК УРСР передбачено підстави виселення з наданням громадянам іншого жилого приміщення.
Частиною третьою статті 116 ЖК УРСР передбачено, що осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення, виселяють без надання їм іншого жилого приміщення.
Такими, що самоправно зайняли жиле приміщення, вважаються особи, які вселилися до нього самовільно без будь-яких підстав, а саме без відповідного рішення про надання їм цього приміщення та відповідно ордера на житлове приміщення. Виселення цих осіб пов'язане з відсутністю у них будь-яких підстав для зайняття жилої площі.
При вирішенні питання про виселення члена сім'ї колишнього власника житла суд має враховувати і загальні норми, що регулюють питання реалізації права власності.
Відповідно до статті 156 ЖК УРСР члени сім'ї власника жилого будинку, які проживають разом із ним у будинку, що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.
Крім того, при розгляді спорів, що не врегульовані житловим законодавством, суд застосовує норми цивільного законодавства.
Згідно із частиною першою статті 405 ЦК України члени сім'ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником.
Як встановлено судом першої інстанції та не заперечується сторонами у справі, відповідач був членом сім'ї попереднього власника житла (син ОСОБА_3 , матері позивачки), вселився до спірного приміщення на законних підставах як член сім'ї власника та проживає у зазначеній квартирі.
Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов'язків власник зобов'язаний додержуватися моральних засад суспільства.
Згідно із частиною першою статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім'ї, інших осіб.
Положеннями статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України), тому дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.
Відповідно до статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) та протоколи до неї, а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.
Статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі «Садов'як проти України» зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом», не переслідує одну із законних цілей, наведених у пункті 2 статті 8 Конвенції, і не вважається «необхідним у демократичному суспільстві». Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.
Розглядаючи справу «Кривіцька та Кривіцький проти України» (№ 8863/06), ЄСПЛ у рішенні від 02 грудня 2010 року установив порушення статті 8 Конвенції, зазначивши, що в процесі прийняття рішення щодо права заявників на житло останні були позбавлені процесуальних гарантій. Установлено порушення національними судами прав заявників на житло, оскільки суди не надали адекватного обґрунтування для відхилення аргументів заявників стосовно застосування відповідного законодавства та не здійснили оцінку виселення в контексті пропорційності застосування такого заходу.
Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.
Поняття «майно» у першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.
Згідно з усталеною практикою ЄСПЛ втручання держави в право власності на житло повинне відповідати критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном у розумінні Конвенції.
Зокрема, згідно з рішенням ЄСПЛ від 23 вересня 1982 року у справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися «згідно із законом», воно повинне мати «легітимну мету» та бути «необхідним у демократичному суспільстві». Якраз «необхідність у демократичному суспільстві» і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які у свою чергу мають бути «відповідними і достатніми»; для такого втручання має бути «нагальна суспільна потреба», а втручання - пропорційним законній меті.
У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб'єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.
Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов'язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа - добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв'язку з позбавленням права на майно (рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20жовтня 2011 року (заява № 29979/04), «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року (заява № 43768/07)).
Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.
Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.
Не є підставою для виселення членів сім'ї власника квартири, у тому числі й колишніх, сам факт переходу права власності на це майно до іншої особи без оцінки законності такого виселення, яке фактично є втручанням у право на житло у розумінні положень статті 8 Конвенції, на предмет пропорційності у контексті відповідної практики ЄСПЛ.
Вказаний правовий висновок викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 753/12729/15-ц та від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4373/16-ц.
Судом першої інстанції не враховано, що в справі, яка розглядається, виселення ОСОБА_1 в контексті пропорційності застосування такого заходу має оцінюватися з урахуванням порушення права останнього на житло, внаслідок чого він може втратити не лише право на користування житлом, а позбутися такого права взагалі та стати безхатченком.
Також судом першої інстанції не взято до уваги те, що ОСОБА_1 правомірно набув право користування спірним житлом згідно із законом, тобто набув охоронюване законом право на мирне володіння майном як член сім'ї попереднього власника квартири, проживає у ньому безперервно 19 років. Доказів на спростування правомірності користування цією квартирою відповідачем, самоправності зайняття ним цього жилого приміщення, позивачкою не надано.
Крім того, в договорі дарування квартири дарувальник та обдаровувана зазначили, що прав третіх осіб щодо квартири не порушено, що не відповідало дійсності. Обдаровувана ОСОБА_2 при вчиненні правочину дарування квартири АДРЕСА_1 була обізнана про наявність у ОСОБА_1 права користування вказаною квартирою, як у члена сім'ї власника квартири ОСОБА_3 , так як ОСОБА_1 є її братом, а ОСОБА_3 - матір'ю, і прийняла вказану квартиру в дар. Про обізнаність позивачки щодо фактичного проживання та реєстрації у спірній квартирі відповідача на момент укладення договору дарування свідчить також зміст позовних вимог та надані відомості щодо реєстрації осіб у спірному житлі.
Колегією суддів враховується, що відчуження квартири попереднім власником, членом сім'ї якого є відповідач, поставило під загрозу соціальний статус останнього, який може стати безхатченком, втративши право користування житлом, яким на законних підставах користувався протягом 19 років.
Таким чином, дії сторін за договором дарування квартири були недобросовісними стосовно ОСОБА_1 та спрямованими на позбавлення його права користування житлом.
У статті 6 Конвенції проголошено принцип справедливого розгляду справи, за яким кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Аналогічний принцип закріплено й у національному законодавстві, а саме в статті 2 ЦПК України згідно з якою завданнями цивільного судочинства є, зокрема, справедливий розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Згідно із частиною другою вказаної статті суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.
Частиною 1 ст.5 ЦПК України передбачено, що здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.
Як проголошено у статті 3 Конституції України, людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.
Підстави для виселення особи без надання іншого жилого приміщення передбачені у статті 116 ЖК УРСР. Позивачкою не доведено наявність правових підстав, передбачених статтею 116 ЖК УРСР, з якими закон пов'язує можливість виселення осіб з жилого приміщення без надання їм іншого житла. Також позивачкою не надано доказів існування у відповідача іншого житла.
Вказане також узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, викладеною в постановах від 18грудня 2019 року по справі № 674/1344/18-ц від 19 березня 2020 року по справі №2-5858/11.
Не звернувши уваги на зазначені обставини, суд першої інстанції, без врахування положень статті 47 Конституції України, статей 109, 116, 150 ЖК УРСР, статті 391 ЦК України, дійшов помилкового висновку про наявність правових підстав для позбавлення ОСОБА_1 права користування житловим приміщенням - квартирою АДРЕСА_1 та виселення його з цієї квартири без надання іншого житла.
При цьому колегія суддів враховує те, що втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у право на житло, правомірність застосування якого за обставинами цієї справи позивачкою не доведено.
Оскільки у справі, що переглядається, позивачка ОСОБА_2 , приймаючи в дар квартиру АДРЕСА_1 , знала про проживання в ній відповідача ОСОБА_1 - члена сім'ї колишнього власника цього житла, який іншого житла не має та набув охоронюване законом право на мирне володіння майном у законний спосіб, але тим не менше не виявила розумну дбайливість про інтереси відповідача, не з'ясувала, чи відмовляється відповідач від свого права користування жилим приміщенням, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції безпідставно задовольнив позов ОСОБА_2 про позбавлення права користування житловим приміщенням та виселення ОСОБА_1 , оскільки ні у ЦК України, ні у ЖК УРСР не передбачена можливість виселення члена сім'ї колишнього власника без надання іншого жилого приміщення (стаття 116 ЖК УРСР та стаття 405 ЦК України).
Враховуючи викладене, колегія суддів приходить до висновку про скасування рішення Деснянського районного суду м. Києва від 03 вересня 2019 року в частині задоволення позову ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , третя особа: Деснянська районна в м. Києві державна адміністрація про позбавлення права користування житловим приміщенням та виселення з ухваленням в цій частині нового судового рішення про відмову в задоволенні позову ОСОБА_2 .
Звертаючись в суд із зустрічним позовом до ОСОБА_2 , треті особи: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Щербак Тетяна Володимирівна, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Лавриненко Оксана Іванівна про визнання договору дарування квартири недійсним, ОСОБА_1 посилався на те, що договір дарування квартири АДРЕСА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Щербак Т.В., реєстр № 6205, укладений між ОСОБА_4 , що діяв від імені ОСОБА_3 і ОСОБА_2 є недійсним, оскільки його мати не мала наміру дарувати квартиру відповідачці, так як 01.12.2008 року вона заповіла в рівних долях йому та ОСОБА_2 належну їй на праві власності квартиру. Крім того, на момент посвідчення оспорюваного договору дарування ОСОБА_3 тяжко хворіла, не вставала з ліжка, а відповідачка скористалась її безпорадним станом, оформила договір дарування, який був укладений не особисто нею, а по довіреності, яка була видана на ОСОБА_4 - чоловіка відповідачки за зустрічним позовом.
Відмовляючи в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Щербак Тетяна Володимирівна, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Лавриненко Оксана Іванівна про визнання договору дарування квартири недійсним, суд першої інстанції посилався на те, що при розгляді даної справи в суді відповідачем не заявлялись клопотання про витребування будь-яких документів, на підставі яких посвідчувався оспорюваний ним договір дарування квартири, а тому суду не надавались і не досліджувались документи на підставі яких діяв представник ОСОБА_4 при укладенні договору дарування квартири. Саме по собі складення заповіту жодним чином не обмежує особу в праві в подальшому розпоряджатися належним їй майном на свій розсуд, в тому числі, і шляхом укладення договору дарування. Зазначав, що ОСОБА_1 не надано суду належних та допустимих доказів на підтвердження своїх позовних вимог.
Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції, так як вони ґрунтуються на встановлених обставинах справи, досліджених судом доказах та вимогах матеріального та процесуального права, виходячи з наступного.
Відповідно до статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Договір, що встановлює обов'язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування.
Відповідно до ч. 4 ст. 720 ЦК України договір дарування від імені дарувальника може укласти його представник. Доручення на укладення договору дарування, в якому не встановлено імені обдаровуваного, є нікчемним.
Відповідно статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Згідно частин 1-3, 5 статті 203 Цивільного кодексу України, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Відповідно до частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Положеннями статті 89 ЦПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Оцінивши надані сторонами докази, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про недоведеність ОСОБА_1 недійсності договору дарування квартири, який укладено 28.12.2012 року між ОСОБА_3 , від імені якої діяв ОСОБА_4 , та ОСОБА_2 .
Колегія суддів вважає обґрунтованим висновок суду першої інстанції про те, що складання 01.12.2008 року ОСОБА_3 заповіту, за яким вона заповіла в рівних долях ОСОБА_2 та ОСОБА_1 належну їй на праві власності квартиру АДРЕСА_1 , не може бути підставою для визнання недійсним укладеного пізніше договору дарування цієї квартири від 28.12.2012 року, оскільки складення заповіту жодним чином не обмежує особу у праві розпоряджатися належним їй майном після складення заповіту .
Колегією суддів відхиляються доводи апеляційної скарги про те, що апелянтом та його представником в суді першої інстанції наголошувалося на необхідності витребування довіреності на підставі якої діяв ОСОБА_4 при укладенні договору дарування, проте ні нотаріус, ні ОСОБА_2 не надали суду даний документ, оскільки з матеріалів справи вбачається, що при розгляді даної справи в суді першої інстанції відповідачем не заявлялись клопотання про витребування будь-яких документів на підставі яких посвідчувався договір дарування квартири, а суд з власної ініціативи такі докази не витребовує .
З матеріалів справи також вбачається, що ОСОБА_1 не надано суду належних та допустимих доказів на підтвердження його доводів про те, що дарувальник ОСОБА_5 на момент укладення оспорюваного договору дарування перебувала безпорадному стані, яким скористалась відповідачка.
З огляду на зазначене, колегія суддів приходить до висновку про відсутність підстав для задоволення апеляційної скарги в частині оскарження рішення суду першої інстанції про відмову в задоволенні зустрічного позову ОСОБА_1 , так як рішення суду в цій частині ухвалене з дотриманням норм матеріального та процесуального права та підлягає залишенню без змін.
Згідно ч. 1 ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині є:1) неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
Враховуючи зазначене, оцінивши в сукупності докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга представника відповідача ОСОБА_1 адвоката Мазуренка Сергія Сергійовича підлягає частковому задоволенню, рішення Деснянського районного суду м. Києва від 03 вересня 2019 року в частині задоволення позову ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , третя особа: Деснянська районна в м. Києві державна адміністрація про позбавлення права користування житловим приміщенням та виселення підлягає скасуванню з ухваленням в цій частині нового судового рішення про відмову в задоволенні позову ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , третя особа: Деснянська районна в м. Києві державна адміністрація про позбавлення права користування житловим приміщенням та виселення. В частині відмови в задоволенні зустрічного позову ОСОБА_1 рішення суду першої інстанції підлягає залишенню без змін.
Згідно ч. 13 ст. 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Відповідно до ч. 1 цієї статті, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Апелянтом оскаржувалося рішення суду першої інстанції в повному обсязі та за подачу апеляційної скарги ним було сплачено 1920,00 грн., з яких 960,00 грн. за оскарження рішення в частині вирішення первісних позовних вимог та 960,00 грн. за оскарження рішення в частині вирішення зустрічних позовних вимог.
За наслідками перегляду оскаржуваного рішення в апеляційному порядку, скаргу представника відповідача ОСОБА_1 задоволено частково, скасовано рішення Деснянського районного суду м. Києва від 03 вересня 2019 року в частині задоволення первісного позову ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , третя особа: Деснянська районна в м. Києві державна адміністрація про позбавлення права користування житловим приміщенням та виселення з ухваленням в цій частині нового судового рішення про відмову в задоволенні позову ОСОБА_2 .
З урахуванням вимог ч.10 ст.141 ЦПК України, з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 підлягають стягненню судові витрати по сплаті судового збору за подання апеляційної скарги в розмірі 960,00 грн.
Керуючись ст.ст. 4147 Конституції України, ст.ст. 109,114,116, 156 ЖК України, ст.ст. 3, 319, 383,391, 405, 825 ЦК України, ст.ст. 141,367, 368, 374, 376, 381-384 ЦПК України, суд, -
Апеляційну скаргу представника відповідача ОСОБА_1 адвоката Мазуренка Сергія Сергійовича задовольнити частково.
Рішення Деснянського районного суду м. Києва від 03 вересня 2019 року в частині задоволення позову ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , третя особа: Деснянська районна в м. Києві державна адміністрація про позбавлення права користування житловим приміщенням та виселення - скасувати та ухвалити в цій частині нове судове рішення.
В задоволенні позову ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , третя особа: Деснянська районна в м. Києві державна адміністрація про позбавлення права користування житловим приміщенням та виселення - відмовити.
В частині відмови в задоволенні зустрічного позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Щербак Тетяна Володимирівна, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Лавриненко Оксана Іванівна про визнання договору дарування квартири недійсним рішення суду залишити без змін.
Стягнути з ОСОБА_2 (ідентифікаційний номер - НОМЕР_2 ) на користь ОСОБА_1 (ідентифікаційний номер - НОМЕР_3 ) судові витрати по сплаті судового збору за подання апеляційної скарги в розмірі 960,00 грн.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини постанови, зазначений строк обчислюється з дня складення повного тексту постанови.
Повний текст постанови складено 19 червня 2020 року.
Головуючий: Судді: