Справа № 761/15423/16-ц Головуючий у суді І інстанції Юзькова О.Л.
Провадження № 22-ц/824/83/2020 Доповідач у суді ІІ інстанції Ігнатченко Н.В.
15 червня 2020 року м. Київ
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого - Ігнатченко Н.В.,
суддів: Голуб С.А., Таргоній Д.О.,
за участю секретаря судового засідання - Войтенко О.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Київського апеляційного суду у порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 25 квітня 2017 року у справі за позовом ОСОБА_1 до державної організації «Український державний фонд підтримки фермерських господарств» про визнання дій щодо звільнення незаконними, зміну формулювання причин звільнення, зміну дати звільнення, виплати вихідної допомоги та моральної шкоди,
У квітні 2016 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до державної організації «Український державний фонд підтримки фермерських господарств» про визнання дій щодо звільнення незаконними, зміну формулювання причин звільнення, зміну дати звільнення, виплати вихідної допомоги та моральної шкоди.
На обґрунтування пред'явленого позову зазначено, що ОСОБА_1 працювала у Фонді з 24 червня 2009 року по 14 січня 2016 року на посаді заступника начальника організаційного відділу. За час роботи відповідач неодноразово та грубо порушував трудові права позивача, а саме не повідомляв про зміну графіку роботи у встановлені законом терміни, а також мало місце примусове чергування понад встановлену чинним законодавством тривалість часу та кількість таких чергувань на місяць. Крім того не здійснювалась виплата заробітної плати у встановлені законом строки.
У зв'язку із цим позивач направила на адресу відповідача заяву про звільнення на підставі частини третьої статті 38 КЗпП, видачу трудової книжки та здійснення розрахунків. Дана заява була отримана роботодавцем 14 січня 2016 року і у цей же день позивача було звільнено, проте з підстав, передбачених частиною першою статті 38 КЗпП.
Позивач вказувала, що відповідачем було самовільно змінено причину звільнення, без її відома та згоди, і у час коли вона перебувала на лікарняному. Розрахунки у повному обсязі були проведені лише 4 лютого та 9 лютого 2017 року. Трудову книжку відповідач направив поштою, але документ було повернуто позивачем, оскільки він не був належним чином оформлений із вимогою виконати приписи законодавства, а саме: зазначити дату звільнення і дату оформлення трудової книжки, змінити підстави звільнення з частини першої статті 38 КЗпП на частину третю статті 38 КЗпП. Дії відповідача завдали моральну шкоду, оскільки позбавили ОСОБА_1 можливості працевлаштуватись, отримати гідну роботу, заробітну плату, утримувати себе і рідних. Все це змусило позивача пережити значний стрес, моральні і душевні страждання, спровокувало значні та тривалі розлади здоров'я та матеріального становища.
Посилаючись на викладене та з урахуванням неодноразово уточнених позовних вимог, ОСОБА_1 остаточно просила суд (а.с. 197-198, т. 1): визнати дії ДО «Український державний фонд підтримки фермерських господарств» щодо її звільнення з роботи за частиною першою статті 38 КЗпП України незаконними; визнати, що розірвання трудового договору між нею та ДО «Український державний фонд підтримки фермерських господарств» відбулось з підстав, передбачених частиною третьою статті 38 КЗпП - за власним бажанням у зв'язку з невиконанням власником або уповноваженим ним органомзаконодавства про працю, умов колективного чи трудового договору; визнати формулювання причин звільнення, яке вказане у наказі «Про звільнення ОСОБА_1 » від 14 січня 2016 року № 03-к «за власним бажанням, відповідно до частини першої статті 38 КЗпП» таким, що не відповідає чинному законодавству; змінити формулювання причини її звільнення з роботи з ДО «Український державний фонд підтримки фермерських господарств» із «за власним бажанням ч. 1 ст. 38 КЗпП України» на «за власним бажанням у зв'язку з невиконанням власником або уповноваженим ним органом законодавства про працю, умов колективного чи трудового договору ч. 3 ст. 38 КЗпП України»;змінити запис у трудовій книжці під № 5 в частині формулювання причини її звільнення з ДО «Український державний фонд підтримки фермерських господарств» із звільнення по п. 1 ст. 38 КЗпП України на ч. 3 ст. 38 КЗпП України - звільнення за власним бажанням у зв'язку з невиконанням власником або уповноваженим ним органом законодавства про працю, умов колективного чи трудового договору; стягнути з відповідача на її користь вихідну допомогу у розмірі 13 118,82 грн; стягнути з відповідача на її користь середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 14 січня 2016 року по день ухвалення рішення; стягнути з відповідача на її користь середній заробіток за час вимушеного прогулу у зв'язку з затримкою видачі належним чином оформленої трудової книжки за період з 14 січня 2016 року по день ухвалення рішення; зобов'язати відповідача видати належним чином оформлену трудову книжку та змінити дату звільнення на день фактичної видачі трудової книжки, про що видати відповідний наказ;стягнути з відповідача на її користь моральну шкоду у розмірі 20 000 грн, не включаючи податки.
Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 25 квітня 2017 року, позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено частково.
Стягнуто з ДО «Українського державного фонду підтримки фермерських господарств» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні у розмірі 5 168,02 грн. У задоволенні інших позовних вимог відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що роботодавець, звільняючи ОСОБА_1 , не мав права самостійно змінювати підстави для звільнення, зважаючи на заяву позивача. Проте позивач пропустила місячний строк звернення до суду, передбачений частиною першою статті 233 КЗпП, оскільки наказ про звільнення та дублікат трудової книжки отримано нею 22 січня 2016 року, а із цим позовом вона звернулася 21 квітня 2016 року. При цьому суд першої інстанції не погодився із твердженнями позивача, що законодавством встановлено строк у три місяці щодо заявлених вимог, оскільки вимоги щодо звільнення та внесення змін до запису до трудової книжки пов'язані зі звільненням, а тому на них розповсюджується строк для звернення до суду в один місяць.
Відмовляючи у задоволенні позовної вимоги в частині зобов'язання видати належним чином оформлену трудову книжку суд вказав, що відповідачем було оформлено дублікат трудової книжки ОСОБА_1 у зв'язку із втратою оригіналу та на прохання позивача направлено останній за місцем проживання. Документ було повернуто позивачем роботодавцю і в подальшому відповідач направляв на адресу ОСОБА_1 повідомлення про перебування трудової книжки за адресою Українського державного фонду підтримки фермерських господарств та можливості її отримання у зручний час або направлення поштою за адресою вказаною позивачем. Судом не встановлено обставин, які б свідчили про зміну відповідачем адреси знаходження або будь-які перешкоди для позивача щодо отримання трудової книжки.
Задовольняючи позовну вимогу про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні суд зробив висновок, що на підставі статей 116, 117 КЗпП України на користь позивача підлягає стягненню середній заробіток у розмірі 5 168,02 грн, оскільки ОСОБА_1 було звільнено 14 січня 2016 року, а розрахунок з нею остаточно проведено лише 9 лютого 2016 року.
При цьому суд зазначив, що позивачем не доведено факту завдання моральних чи фізичних страждань, а тому відсутні підстави для стягнення моральної шкоди.
Не погоджуючись з указаним рішенням суду, позивач подала апеляційну скаргу, в якій просить його скасувати і ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити повністю.
На обґрунтування своїх вимог позивач зазначила, що рішення суду першої інстанції не відповідає критеріям законності та обгрунтованості у зв'язку з неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням вимог процесуального закону, неповного з'ясування обставин справи та неповного дослідження доказів, внаслідок чого суд дійшов помилкових висновків щодо часткового задоволення позову. Висновок щодо пропуску нею встановленого строку на звернення до суду за захистом порушеного права без поважних причин необгрунтований належним чином, це питання у повній мірі не досліджувалося судом першої інстанції. Суд не врахував усі наданні нею докази щодо порушення відповідачем її прав відносно формулювання причин звільнення з огляду на те, що вона чітко вказала у своїй заяві про звільнення з підстав частини третьої статті 38 КЗпП України, а не за частиною першою цієї статті, що відповідачем не було виплачено їй усі належні при звільненні платежі у тому числі і вихідна допомога. Також суд не врахував, що несвоєчасне проведення розрахунку при звільненні завдало їй моральних страждань.
Ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 28 вересня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 25 квітня 2017 року залишено без змін.
Суд апеляційної інстанції зазначив, що предметом спору у цій справі є зміна формулювання причин та дати звільнення, тому згідно частини першої статті 233 КЗпП позивач повинна була звернутись до суду в місячний строк з дня, коли вона дізналась або повинна була дізнатись про порушення свого права, що узгоджується із висновком Верховного Суду України, який викладений у постанові в справі 6-2426цс15 від 16 березня 2016 року, і позивачем не доведено поважності причин пропуску строку звернення до суду у частині, що стосується її звільнення з роботи.
Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 листопада 2019 року касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково, ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 28 вересня 2017 року скасовано, справу № 761/15423/16-ц передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Скасовуючи ухвалу апеляційного суду, Верховний Суд зазначив про те, що суд апеляційної інстанції, погодившись із висновком суду першої інстанції про те, що позивачем пропущений строк на звернення до суду, не виконав обов'язку із сприяння сторонам у реалізації їхніх прав, не перевірив і не обговорив причини пропуску строків, встановлених статтею 233 КЗпП, не вирішив питання про поновлення або відмову у поновленні зазначеного строку з наведенням відповідних мотивів у рішенні суду. Проаналізувавши зміст частини другої статті 233 КЗпП України, можна зробити висновок про те, що в разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці працівник має право без обмежень будь-яким строком звернутись до суду з позовом про стягнення заробітної плати, яка йому належить, тобто усіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, незалежно від того, чи здійснив роботодавець нарахування таких виплат.
Крім того, суд касаційної інстанції вказав на те, що апеляційний суд не перевірив правильність обчислення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, який підлягає стягненню на користь позивача, та не врахував, що у заяві про збільшення позовних вимог від 18 квітня 2017 року ОСОБА_1 відмовилася від вимог про стягнення коштів за невикористану відпустку (2 дні) та про стягнення коштів за преміювання, які були розглянуті судами.
Заслухавши доповідь судді апеляційного суду, пояснення учасників справи, що з'явилися в судове засідання, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід частково задовольнити з таких підстав.
Згідно із частиною першої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
За правилом частини першої статті 417 ЦПК України вказівки, що містяться в постанові суду касаційної інстанції, є обов'язковими для суду першої та апеляційної інстанцій під час нового розгляду справи.
Відповідно до вимог статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Таким вимогам закону ухвалене у справі судове рішення не відповідає.
Судом встановлено, що ОСОБА_1 працювала в ДО «Українському державному фонді підтримки фермерських господарств» з 24 червня 2009 року на посаді заступника організаційного відділу.
Позивач з 22 грудня 2015 року по 16 січня 2016 року включно перебувала на лікарняному, що підтверджується листком непрацездатності серії АГС № 880158.
14 січня 2016 року на адресу ДО «Українського державного фонду підтримки фермерських господарств» надійшов лист-повідомлення ОСОБА_1 , в якому вона зазначала про порушення роботодавцем приписів КЗпП України у частині зміни графіку роботи у січні 2016 року, встановлення примусового чергування понад встановлену чинним законодавством тривалість часу та кількість чергувань на місяць, з чим вона була не згодна та не підписала відповідний наказ, що потягло негативне ставлення до неї, призвело до її моральних страждань та погіршення стану здоров'я, з вимогою про її звільнення у день отримання цієї вимоги з видачею наказу про її звільнення на підставі частини третьої статті 38 КЗпП України, з надсиланням їй належним чином посвідченої копії наказу цінним листом з описом на адресу: АДРЕСА_1 , а також у такий же спосіб надіслати їй трудову книжку, провести повний розрахунок з виплатою усіх належних їй при звільненні платежів з перерахуванням коштів на її рахунок у АТ КБ «ПриватБанк».
Наказом № 03-к від 14 січня 2016 року на підставі зазначеного звернення, яке відповідач розцінив як заяву про звільнення, ОСОБА_1 була звільнена з роботи з посади заступника начальника організаційного відділу з 14 січня 2016 року за власним бажанням відповідно до частини першої статті 38 КЗпП України.
На підставі вказаного наказу головному бухгалтеру надано розпорядження виплатити ОСОБА_1 компенсацію за 8 календарних днів невикористаної щорічної відпустки за період з 24 червня 2014 року по 23 червня 2015 року, вирахувати за шість календарних дні наперед наданої щорічної відпустки з 24 червня 2015 року по день звільнення.
Згідно цього наказу з ОСОБА_1 був проведений розрахунок 9 лютого 2016 року.
20 січня 2016 року ДО «Український державний фонд підтримки фермерських господарств» направив цінним листом ОСОБА_1 дублікат трудової книжки, копію наказу про її звільнення та лист щодо розрахунку при звільненні, які вона отримала 22 січня 2016 року.
Проте, вважаючи надісланий дублікат трудової книжки неналежно оформленим та не погоджуючись із зазначеною підставою звільнення, ОСОБА_1 25 січня 2016 року повернула його відповідачу та звернулася до суду з позовом про зміну формулювання причин звільнення 21 квітня 2016 року.
За змістом частини першої статті 3 КЗпП України трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності та галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами, регулює законодавство про працю.
Відповідно до статті 233 КЗпП України працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.
У разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.
Для звернення власника або уповноваженого ним органу до суду в питаннях стягнення з працівника матеріальної шкоди, заподіяної підприємству, установі, організації, встановлюється строк в один рік з дня виявлення заподіяної працівником шкоди.
Встановлений частиною третьою цієї статті строк застосовується і при зверненні до суду вищестоящого органу.
Отже, строки звернення до суду у справах щодо трудових правовідносин врегульовано нормами КЗпП України.
Зазначені строки звернення до суду застосовуються виключно щодо спорів, які за своєю юридичною природою належать до трудового права.
Так, частина перша статті 233 КЗпП України підтверджує визнання тримісячного строку як загального строку для звернення за захистом суб'єктивних трудових прав працівників.
Разом з тим виняток ця стаття встановлює для спорів про звільнення.
Спір про звільнення - це спір за заявою про поновлення на роботі.
Для звернення з позовами про поновлення на роботі встановлено місячний строк.
Повторюючи загальне правило про те, що строк для звернення обчислюється з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, стаття 233 КЗпП України конкретизує це правило стосовно звільнення працівника.
В цьому разі строк обчислюється з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки із записом про звільнення.
При цьому установлені статтею 233 КЗпП України строки звернення до суду застосовуються незалежно від заяви сторін. Ці строки не перериваються і не зупиняються.
Відповідно до статті 234 КЗпП України у разі пропуску з поважних причин строків, установлених статтею 233 цього Кодексу, районний, районний у місті, міський чи міськрайонний суд може поновити ці строки.
Згідно із пунктом 4 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 1992 року № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів» встановлені статтями 228, 233 КЗпП України строки звернення до суду застосовуються незалежно від заяви сторін. У кожному випадку суд зобов'язаний перевірити і обговорити причини пропуску цих строків, а також навести у рішенні мотиви, чому він поновлює або вважає неможливим поновити порушений строк.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 , суд першої інстанції на вказане уваги не звернув та неправильно розтлумачив норми матеріального права, у зв'язку з чим дійшов безпідставного висновку про те, що позивач пропустила місячний строк звернення до суду, оскільки наказ про звільнення та дублікат трудової книжки отримано нею 22 січня 2016 року, а із цим позовом вона звернулася 21 квітня 2016 року.
У даному випадку підстав для застосування місячного строкового обмеження на звернення до суду немає, оскільки у відповідності до положень статті 233 КЗпП України цей строк застосовується виключно до вимог про поновлення на роботі, втім позивач не заявляла таких вимог, а щодо інших позовних вимог встановлено тримісячний строк, який позивачем не пропущено.
Таким чином, справи про звільнення, до яких встановлено місячний строк звернення до суду, є спори про поновлення працівника на роботі, а спір про зміну формулювання причини звільнення не відносяться до категорії справ про звільнення, а тому для нього установлений тримісячний строк на звернення до суду за захистом своїх прав.
Крім того, про помилковість висновку суду щодо відсутності у позивача поважних причин пропуску строку звернення до суду свідчить і те, що позивач просила врахувати її стан здоров'я та те, що у період після звільнення вона мала серйозне загострювання захворювання. На підтвердження чого ОСОБА_1 надавала виписку із медичної картки (т. 1, а.с. 140, 141), а також її направлення на лікування у березні 2017 року (т. 1, а.с. 214).
Проте суд першої інстанції, зазначивши, що позивачем цей строк пропущений, не виконав обов'язку із сприяння сторонам у реалізації їхніх прав, не перевірив і не обговорив причини пропуску строків, встановлених статтею 233 КЗпП, не вирішив питання про поновлення або відмову у поновленні зазначеного строку з наведенням відповідних мотивів у рішенні суду.
Звертаючись до суду, позивач зазначила, що відповідач незаконно змінив формулювання причин звільнення за її письмовою заявою з частини третьої статті 38 КЗпП України на частину першу статті 38 КЗпП України.
Саме така норма трудового законодавства - частина третя статті 38 КЗпП України зазначена нею у заяві від 14 січня 20116 року як підстава для звільнення
Трудовим договором є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов'язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов'язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін (стаття 21 КЗпП України).
Згідно з частиною першою, третьою статті 38 КЗпП України працівник має право розірвати трудовий договір, укладений на невизначений строк, попередивши про це власника або уповноважений ним орган письмово за два тижні. У разі, коли заява працівника про звільнення з роботи за власним бажанням зумовлена неможливістю продовжувати роботу (переїзд на нове місце проживання; переведення чоловіка або дружини на роботу в іншу місцевість; вступ до навчального закладу; неможливість проживання у даній місцевості, підтверджена медичним висновком; вагітність; догляд за дитиною до досягнення нею чотирнадцятирічного віку або дитиною-інвалідом; догляд за хворим членом сім'ї відповідно до медичного висновку або інвалідом I групи; вихід на пенсію; прийняття на роботу за конкурсом, а також з інших поважних причин), власник або уповноважений ним орган повинен розірвати трудовий договір у строк, про який просить працівник.
Працівник має право у визначений ним строк розірвати трудовий договір за власним бажанням, якщо власник або уповноважений ним орган не виконує законодавство про працю, умови колективного чи трудового договору.
За змістом статті 38 КЗпП України працівник має право з власної ініціативи в будь-який час розірвати укладений з ним на невизначений строк трудовий договір. При цьому строк розірвання трудового договору і його правові підстави залежать від причин, які спонукають працівника до його розірвання і які працівник визначає самостійно. У разі, якщо вказані працівником причини звільнення порушення працедавцем трудового законодавства (частина третя статті 38 КЗпП України), не підтверджуються, або працедавцем не визнаються, останній не вправі самостійно змінювати правову підставу розірвання трудового договору на частину першу статті 38 КЗпП України.
Для визначення правової підстави розірвання трудового договору значення має сам лише факт порушення законодавства про працю, що спонукало працівника до розірвання трудового договору з власної ініціативи.
При незгоді роботодавця звільнити працівника із підстав, передбачених частиною третьою статті 38 КЗпП України, останній може відмовити у розірванні трудового договору, але не вправі розірвати цей договір з інших підстав, які працівником не зазначалися.
Зазначена правова позиція висловлена у постанові Верховного Суду України від 22 травня 2013 року № 6-34цс13.
Обґрунтовуючи свої позовні вимоги, позивач посилалася на те, що відповідач неодноразово порушував її трудові права, а саме не повідомляв про зміну графіку роботи у встановлені законом терміни, при цьому мало місце примусове чергування понад встановлену чинним законодавством тривалість часу та кількість таких чергувань на місяць, а виплата заробітної плати не здійснювалась у встановлені законом строки.
Незважаючи на те, що тягар доведення наявності законності звільнення лежить на роботодавцеві (статті 9 Конвенції Міжнародної організації праці № 158 про припинення трудових відносин з ініціативи роботодавця 1982 року), відповідачем не доведено дотримання вищевказаних вимогам трудового законодавства та умов колективного договору станом на дату звільнення позивача.
Відповідно до частини третьої статті 235 КЗпП України у разі визнання формулювання причини звільнення неправильним або таким, що не відповідає чинному законодавству, у випадках, коли це не тягне за собою поновлення працівника на роботі, орган, який розглядає трудовий спір, зобов'язаний змінити формулювання і вказати в рішенні причину звільнення у точній відповідності з формулюванням чинного законодавства та з посиланням на відповідну статтю (пункт) закону.
Звільнення працівника з підстав, не передбачених законом, або з порушенням установленого законом порядку свідчить про незаконність такого звільнення та тягне за собою поновлення порушених прав працівника.
Таким чином, відповідач не вправі був самостійно змінювати підстави розірвання трудового договору за ініціативою позивача, тому колегія суддів приходить до висновку про наявність правових підстав для визнання таких дій ДО «Український державний фонд підтримки фермерських господарств» незаконними та зміни формулювання причини звільнення позивача з роботи із «за власним бажанням згідно із частиною першою статті 38 КЗпП України» на «за власним бажанням у зв'язку з невиконанням власником або уповноваженим ним органом законодавства про працю, умов колективного чи трудового договору згідно із частиною третьою статті 38 КЗпП України».
Також колегія суддів вважає обґрунтованими й позовні вимоги ОСОБА_1 про визнання того, що розірвання трудового договору між сторонами відбулось з підстав, передбачених частиною третьою статті 38 КЗпП України та визнання формулювання причин звільнення у відповідному наказі відповідача таким, що не відповідає чинному законодавству.
Враховуючи, що зазначені позовні вимоги фактично дублюють одна одну, з метою ефективного поновлення порушених прав позивача, колегія суддів вважає за необхідне визначити такий спосіб захисту трудових прав останньої, як зобов'язання ДО «Український державний фонд підтримки фермерських господарств» змінити запис у трудовій книжці позивача під № 5 в частині формулювання причини її звільнення з роботи, а саме звільнення за частиною першою статті 38 КЗпП України замінити за частиною третьою статті 38 КЗпП України - звільнення за власним бажанням у зв'язку з невиконанням власником або уповноваженим ним органом законодавства про працю, умов колективного чи трудового договору.
Відповідно до статті 44 КЗпП України при припиненні трудового договору з підстав, зазначених у пункті 6 статті 36 та пунктах 1, 2 і 6 статті 40 цього Кодексу, працівникові виплачується вихідна допомога у розмірі не менше середнього місячного заробітку; у разі призову або вступу на військову службу, направлення на альтернативну (невійськову) службу (пункт 3 статті 36) - у розмірі двох мінімальних заробітних плат; внаслідок порушення власником або уповноваженим ним органом законодавства про працю, колективного чи трудового договору (статті 38 і 39) - у розмірі, передбаченому колективним договором, але не менше тримісячного середнього заробітку; у разі припинення трудового договору з підстав, зазначених у пункті 5 частини першої статті 41, - у розмірі не менше ніж шестимісячний середній заробіток.
Встановлено, що колективний договір не визначає розміру вихідної допомоги, яка має бути виплачена працівникові при звільненні за частиною третьою статті 38 КЗпП України, а оскільки судом визнано, що трудовий договір з позивачем було припинено внаслідок порушення власником або уповноваженим ним органом законодавства про працю, колективного чи трудового договору, то відповідно до статті 44 КЗпП України відповідач повинен був при звільненні виплатити їй середній заробіток за три місяці, що становить 13 118,82 грн.
У частині першій статті 116 КЗпП України визначено, що при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.
За положеннями частини третьої статті 2 Закону України «Про оплату праці» у структуру заробітної плати входять інші заохочувальні та компенсаційні виплати. До них належать виплати у формі винагород за підсумками роботи за рік, премії за спеціальними системами і положеннями, виплати в рамках грантів, компенсаційні та інші грошові і матеріальні виплати, які не передбачені актами чинного законодавства або які провадяться понад встановлені зазначеними актами норми.
Зазначене свідчить про те, що всі суми (заробітна плата, вихідна допомога, компенсація за невикористану відпустку тощо), належні до сплати працівникові при звільненні, мають бути виплачені у день його звільнення.
Проаналізувавши зміст частини другої статті 233 КЗпП України, можна також зробити висновок про те, що в разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці працівник має право без обмежень будь-яким строком звернутись до суду з позовом про стягнення заробітної плати, яка йому належить, тобто усіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, незалежно від того, чи здійснив роботодавець нарахування таких виплат.
Аналогічна правова позиція викладена й у постанові Верховного Суду України від 26 жовтня 2016 року у справі № 6-1395цс16.
Статтею 117 КЗпП України установлено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Отже, якщо працівникові при звільненні не були виплачені належні йому від підприємства, установи, організації кошти у визначені статтею 116 КЗпП України строки, суд на підставі статті 117 КЗпП України стягує на користь працівника середній заробіток за весь період затримки розрахунку.
Як вбачається з матеріалів справи та не заперечувалося сторонами, виплата належних позивачу сум була проведено відповідачем лише 9 лютого 2016 року, а вихідна допомога позивачу взагалі не виплачувалася, оскільки вона була звільнена на підставі частини першої статті 38 КЗпП України, тобто повний розрахунок з позивачам фактично проведено не було.
Установивши під час розгляду справи про стягнення середнього заробітку у зв'язку із затримкою розрахунку при звільненні, що працівникові не були виплачені належні йому від підприємства, установи, організації суми в день звільнення, коли ж він у цей день не був на роботі, - наступного дня після пред'явлення ним роботодавцеві вимог про розрахунок, суд на підставі статті 117 КЗпП України стягує на користь працівника середній заробіток за весь період затримки розрахунку, а в разі непроведення його до розгляду справи - по день постановлення рішення, якщо роботодавець не доведе відсутності в цьому своєї вини. У разі непроведення розрахунку у зв'язку з виникненням спору про розмір належних до виплати сум вимоги про відповідальність за затримку розрахунку підлягають задоволенню в повному обсязі, якщо спір вирішено на користь позивача або такого висновку дійде суд, що розглядає справу.
Механізм здійснення відповідного розрахунку визначено Порядком обчислення середньої заробітної плати (далі - Порядок), затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100.
Згідно з пунктом 2 Порядку середньомісячна заробітна плата за час вимушеного прогулу працівника обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана виплата, тобто дню звільнення працівника з роботи.
Відповідно до пункту 5 розділу ІV Порядку основою для визначення загальної суми заробітку, що підлягає виплаті за час вимушеного прогулу, є середньоденна (середньогодинна) заробітна плата працівника, яка згідно з пунктом 8 цього Порядку визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - календарних днів за цей період.
Після визначення середньоденної заробітної плати як розрахункової величини для нарахування виплат працівнику здійснюється нарахування загальної суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу, яка обчислюється шляхом множення середньоденної заробітної плати на середньомісячне число робочих днів у розрахунковому періоді (абзац 2 пункту 8 Порядку).
Середньомісячне число робочих днів розраховується діленням на 2 сумарного числа робочих днів за останні два календарні місяці згідно з графіком роботи підприємства, установи, організації, встановленим з дотриманням вимог законодавства (абзац 3 пункту 8 Порядку).
Крім того, положеннями розділу ІІІ Порядку передбачені виплати, які підлягають і не підлягають урахуванню (зокрема, одноразові виплати, соціальні виплати, окремі види премій тощо) при обчисленні середньої заробітної плати як розрахункової величини для нарахування виплати за час вимушеного прогулу.
Згідно даних довідки про доходи ОСОБА_1 , виданої 24 січня 2017 року ДО «Український державний фонд підтримки фермерських господарств», та узгоджується з розрахунком середнього заробітку позивача, середньоденна заробітна плата останньої за два останні місяці перед звільненням, а саме: за листопад та грудень 2015 року складає: 198,77 грн (3 640,49 грн + 533,75 грн / 21 робочий день).
Оскільки відповідач у строки, визначені діючим законодавством не провів розрахунок при звільненні, не виплатив вихідну допомогу, яка входить до структури заробітної плати, виходячи із розміру середньоденної заробітної плати позивача за останні два місяці роботи, середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні позивача, який слід рахувати з 14 січня 2016 року по дату ухвалення судового рішення, тобто по 15 червня 2020 року, становить 218 845,77 грн (198,77 грн х 1 101 робочий день).
Згідно із частиною першою статті 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.
Відповідно до п. п. 4.1, 4.2 Інструкції про порядок ведення трудових книжок працівників, затвердженої наказом Міністерства праці України, Міністерства юстиції України, Міністерства соціального захисту населення України від 29липня 1993 року № 58, власник або уповноважений ним орган зобов'язаний видати працівнику його трудову книжку в день звільнення з внесеним до неї записом про звільнення. При затримці видачі трудової книжки з вини власника або уповноваженого ним органу працівникові сплачується середній заробіток за весь час вимушеного прогулу. Днем звільнення в такому разі вважається день видачі трудової книжки. Про новий день звільнення видається наказ і вноситься запис до трудової книжки працівника. Раніше внесений запис про день звільнення визнається недійсним у порядку, встановленому пунктом 2.10 цієї Інструкції. Якщо працівник відсутній на роботі в день звільнення, то власник або уповноважений ним орган в цей день надсилає йому поштове повідомлення із вказівкою про необхідність отримання трудової книжки.
Як роз'яснено у пункті 32 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 1992 року № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорі», вимоги працівника про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку підлягають задоволенню в тому разі і за той період, коли з вини власника або уповноваженого ним органу була затримана видача трудової книжки або неправильне формулювання причин звільнення в трудовій книжці перешкоджало працевлаштуванню працівника.
Отже, законом встановлено обов'язок власника або уповноваженого ним органу видати працівнику у день звільнення належно оформлену трудову книжку, а за невиконання цього обов'язку настає відповідальність, передбачена частиною п'ятою статтею 235 КЗпП України.
При цьому за змістом статей 15, 16 ЦК України та статей 4, 5, 19 ЦПК України об'єктом захисту цивільних прав є порушене, невизнане або оспорене право чи цивільний інтерес, саме вони є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту.
Як вбачається з матеріалів справи, відповідачем було оформлено дублікат трудової книжки ОСОБА_1 у зв'язку із втратою оригіналу та на прохання позивача направлено останній за місцем її проживання.
Втім цей документ було повернуто позивачем роботодавцю і в подальшому відповідач направляв на адресу ОСОБА_1 повідомлення про перебування трудової книжки за адресою Українського державного фонду підтримки фермерських господарств та можливості її отримання у зручний час або направлення поштою за адресою вказаною позивачем.
Судовим розглядом не встановлено обставин, які б свідчили про зміну відповідачем адреси місцезнаходження або будь-які перешкоди для позивача щодо отримання трудової книжки та подальшого працевлаштування за наявності у трудовій книжці неправильного запису про причину звільнення.
Та обставина, що трудова книжка була не належним чином оформлена в частині зазначення підстави звільнення з частини першої статті 38 КЗпП на частину третю статті 38 КЗпП не зумовлює настання відповідальності у вигляді стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, оскільки у даному випадку для застосування норми статті 47 КЗпП України відсутні такі необхідні умови, як затримка у видачі трудової книжки, вини власника або уповноваженого ним органу та вимушеного прогулу, викликаного затримкою видачі трудової книжки.
Крім того, колегія суддів не може погодитись із тим, що за порушення трудових прав працівника при одному звільненні можливе одночасне застосування стягнення середнього заробітку як за статтею 117 КЗпП України так і за статтею 235 КЗпП України, тобто подвійне стягнення середнього заробітку, оскільки це буде не співмірно з правами працюючого працівника, який отримує одну заробітну плату.
У положеннях статей 117, 235 КЗпП України йдеться про відповідальність роботодавця у вигляді стягнення середнього заробітку за час одного й того ж прогулу працівника задля компенсації йому втрат від неотримання зарплати чи неможливості працевлаштування.
Таким чином, ураховуючи, що наявне і більш тривале порушення трудових прав позивача викликане саме невиплатою вихідної допомоги при звільненні за частиною третьою статті 38 КЗпП України, тому колегія суддів вважає за необхідне застосувати до спірних правовідносин саме положення статті 117 КЗпП України.
У зв'язку з наведеним, обґрунтованих підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 до ДО «Український державний фонд підтримки фермерських господарств» про стягнення середнього заробітку за час затримки видачі трудової книжки,зобов'язання видати належним чином оформлену трудову книжку та зміну дати звільнення немає.
Згідно із частинами першою, другою статті 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає, зокрема у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів.
Відповідно до статті 237-1 КЗпП України відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику провадиться у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя. Порядок відшкодування моральної шкоди визначається законодавством.
Згідно із роз'ясненнями, викладеними у пункті 13 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» судам необхідно враховувати, що відповідно до статті 237-1 КЗпП України за наявності порушення прав працівника у сфері трудових відносин (незаконного звільнення або переведення, невиплати належних йому грошових сум, виконання робіт у небезпечних для життя і здоров'я умовах тощо), яке призвело до його моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків чи вимагає від нього додаткових зусиль для організації свого життя, обов'язок по відшкодуванню моральної (немайнової) шкоди покладається на власника або уповноважений ним орган незалежно від форми власності, виду діяльності чи галузевої належності.
При визначенні розміру моральної шкоди суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості. Зміст понять «розумність» та «справедливість» при визначенні розміру моральної шкоди розкривається і в рішеннях Європейського Суду, який при цьому виходить з принципу справедливої сатисфакції, передбаченої статтею 41 Конвенції. Зокрема, рішеннях «Тома проти Люксембургу», «Калок проти Франції» (2000) та «Недбала проти Польщі», Європейський Суд дійшов висновку, що сам факт визнання порушеного права є адекватним засобом для згладжування душевних страждань і справедливої сатисфакції.
З урахуванням встановленого факту порушення законних прав ОСОБА_1 у сфері трудових відносин, пов'язаних з неправильним (незаконним) звільненням з роботи та невчасної виплати належних їй сум, що призвело до її моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків, що також вимагало додаткових зусиль для організації життя, й з урахуванням обставин справи, суті позовних вимог, наданих сторонами доказів і негативних наслідків, що настали в результаті протиправних дій ДО «Український державний фонд підтримки фермерських господарств», колегія суддів дійшла висновку про те, що позивачу була спричинена моральна шкода, а її розмір визначається на рівні 5 000,00 грн з урахуванням засад розумності, виваженості і справедливості.
За таких обставин, розглядаючи зазначений позов, суд першої інстанції належним чином не визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, не дослідив наявні у справі докази та не надав їм належну оцінку, в результаті чого ухвалив рішення, яке не відповідає вимогам матеріального та процесуального права, а тому відповідно до положень статті 376 ЦПК України воно підлягає скасуванню з ухваленням нового судового рішення про часткове задоволення позовних вимог з наведених вище підстав.
Відповідно до пункту 2 частини першої статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.
Згідно з вимогами пункту 4 частини першої статті 382 ЦПК України постанова суду апеляційної інстанції складається, зокрема: з резолютивної частини із зазначенням нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої інстанції, у випадку скасування або зміни судового рішення та розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.
У частинах першій, тринадцятій статті 141 ЦПК України встановлено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Встановлено, що ОСОБА_1 була звільнена судами від сплати судового збору за подання позовної заяви, апеляційної та касаційної скарги на судові рішення у даній справі, тому відповідно до вимог статей 141, 382 ЦПК України з ДО «Український державний фонд підтримки фермерських господарств» на користь держави в особі Державної судової адміністрації України пропорційно до задоволених позовних вимог немайнового та майнового характеру стягується судовий збір за розгляд справи в суді першої, апеляційної та касаційної інстанціях у загальному розмірі 16 914,65 грн (9 094,80 грн - задоволені позовні вимоги немайнового характеру за три судові інстанції + 7 819,85 грн - задоволенні позовні вимоги майнового характеру на загальну суму 236 964,59 грн за три судові інстанції).
На підставі вище викладеного та керуючись статтями 367 - 369, 374, 376, 381- 384 ЦПК України, суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
Рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 25 квітня 2017 року скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким позов задовольнити частково.
Зобов'язати державну організацію «Український державний фонд підтримки фермерських господарств» змінити запис у трудовій книжці ОСОБА_1 під № 5 в частині формулювання причини її звільнення з роботи, а саме звільнення за частиною першою статті 38 КЗпП України замінити за частиною третьою статті 38 КЗпП України - звільнення за власним бажанням у зв'язку з невиконанням власником або уповноваженим ним органом законодавства про працю, умов колективного чи трудового договору.
Стягнути з державної організації «Український державний фонд підтримки фермерських господарств»на користь ОСОБА_1 вихідну допомогу при звільненні у розмірі 13 118,82 грн (тринадцять тисяч сто вісімнадцять гривень 82 копійки).
Стягнути з державної організації «Український державний фонд підтримки фермерських господарств»на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 14 січня 2016 року по день ухвалення рішення, тобто 15 червня 2020 року у розмірі 218 845,77 грн (двісті вісімнадцять тисяч вісімсот сорок п'ять гривень 77 копійок).
Стягнути з державної організації «Український державний фонд підтримки фермерських господарств»на користь ОСОБА_1 5 000,00 грн (п'ять тисяч гривень) моральної шкоди.
У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до державної організації «Український державний фонд підтримки фермерських господарств» про стягнення середнього заробітку за час затримки видачі трудової книжки,зобов'язання видати належним чином оформлену трудову книжку та зміну дати звільнення відмовити.
Стягнути з державної організації «Український державний фонд підтримки фермерських господарств» на користь держави в особі Державної судової адміністрації України 16 914,65 грн (шістнадцять тисяч дев'ятсот чотирнадцять гривень 65 копійок) судового збору за розгляд справи в суді першої, апеляційної та касаційної інстанціях.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів до Верховного Суду виключно у випадках, передбачених у частині другій статті 389 ЦПК України.
Головуючий Н.В. Ігнатченко
Судді: С.А. Голуб
Д.О. Таргоній