ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
м. Київ
03.06.2020Справа № 910/18604/19
За позовомТовариства з обмеженою відповідальністю «Прем'єр Бізнес Брук»
доАкціонерного товариства «Комерційний банк «ПриватБанк»
провизнання договору недійсним
Суддя Босий В.П.
секретар судового засідання Єрмак Т.Ю.
Представники сторін:
від позивача:Чорноткач Н.З.
від відповідача:Ананійчук О.А.
Товариство з обмеженою відповідальністю «Прем'єр Бізнес Брук» (надалі - «Товариство») звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до Акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» (надалі - «Банк») про визнання договору недійсним.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що кредитний договір №4П16098Г від 25.10.2016, укладений між позивачем та відповідачем, є недійсним, оскільки на момент його укладання Банк ввів позивача в оману щодо істотних умов такого договору.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 24.12.2019 відкрито провадження у справі, вирішено розгляд справи здійснювати за правилами загального позовного провадження, призначено у справі підготовче засідання.
У відзиві на позовну заяву, який надійшов до суду 27.01.2020, представник відповідача проти задоволення позовних вимог заперечив повністю з огляду на те, що позивачем не доведено належними та допустимими доказами наявності підстав для визнання недійсним оскаржуваного договору як такого, що вчинений під впливом обману.
В судовому засіданні 11.03.2020 судом оголошено протокольну ухвалу про закриття підготовчого провадження та призначення справи до судового розгляду по суті.
Розгляд справи по суті неодноразово відкладався, і останньою ухвалою суду від 08.05.2020 був призначений на 03.06.2020.
Представник позивача в судове засідання з'явилася, надала пояснення по суті спору, позовні вимоги підтримала, позов просила задовольнити повністю.
Представник відповідача в судове засідання з'явився, надав пояснення по суті спору, проти задоволення позовних вимог заперечував з огляду на викладені у відзиві на позовну заяву обставини.
В судовому засіданні 03.06.2020 судом проголошено вступну та резолютивну частини рішення.
Розглянувши подані документи і матеріали, заслухавши пояснення представників сторін, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд міста Києва
25.10.2016 між Товариством (позичальник) та Банком був укладений кредитний договір №4П16098Г (надалі - «Кредитний договір») з кредитним лімітом 4 700 000,00 грн. для фінансування поточної господарської діяльності Товариства з терміном повернення кредиту - 15.10.2025.
Відповідно до п. А.6 Кредитного договору за користування кредитом позичальник сплачує відсотки за фіксованою ставкою в розмірі 10,5% річних.
Пунктом А.7 Кредитного договору передбачено, що при порушенні позичальником будь-якого із зобов'язань погашення/повернення кредиту, позичальник сплачує Банку відсотки за користування кредитом за фіксованою ставкою в розмірі 21% річних від суми залишку непогашеної заборгованості.
На виконання умов Кредитного договору Банк перерахував на рахунок позивача грошові кошти у розмірі 4 513 775 295,73 грн., що підтверджується наявними в матеріалах справи платіжними дорученнями.
Спір у справі виник у зв'язку з оспорюванням позивачем дійсності Кредитного договору.
Згідно із частиною 1 статті 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
За приписами частин 1-5 статті 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Крім того, згідно з п. 5 постанови Пленуму Верховного Суду України №9 від 06.11.2009 р. «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» відповідно до статей 215 та 216 ЦК вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним та про застосування наслідків його недійсності, а також вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину.
Відповідно до п. 2.10 постанови пленуму Вищого господарського суду України №11 від 29.05.2013 р. «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними» якщо чинне законодавство прямо не визначає кола осіб, які можуть бути позивачами у справах, пов'язаних з визнанням правочинів недійсними, господарському суду для вирішення питання про прийняття позовної заяви слід керуватися правилами статей 1 і 2 ГПК. Отже, крім учасників правочину (сторін за договором), а в передбачених законом випадках - прокурора, державних та інших органів позивачем у справі може бути будь-яке підприємство, установа, організація, а також фізична особа, чиї права та охоронювані законом інтереси порушує цей правочин.
Таким чином, заявляючи позов про визнання недійсним договору, позивач має довести наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними і настанням відповідних наслідків.
Як на підставу для визнання недійсним Кредитного договору позивач вказує на те, що такий договір укладено з порушенням чинного законодавства, а саме його укладення відбулося під впливом введення в оману, що тягне за собою визнання його недійсним на підставі частини 1 статті 230 Цивільного кодексу України.
На думку позивача, Банк, володіючи повною фінансовою інформацією про Товариство, усвідомлюючи високі економічні показники діяльності Товариства, висунув позивачу пропозицію, щодо можливості його участі у процедурі «трансформації» кредитного портфеля Банку. Така процедура, зі слів співробітників Банку, була ініційована Національним Банком України. Так, відповідно до рішення Правління Національного банку України від 05.10.2016 №323/БТ, ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК» зобов'язано розробити план реструктуризації (трансформації) кредитного портфеля.
При цьому, за твердженнями позивача, Банк наголошував на тому, що кредитні зобов'язання попередніх боржників забезпеченні ліквідними активами, у тому числі корпоративними правами, товаром в обороті, цінними паперами та інше. Про ліквідність забезпечення зобов'язань боржників також свідчили дані окремої фінансової звітності за Міжнародними стандартами фінансової звітності та звіт незалежного аудитора 31.12.2015 (ТОВ АФ «Прайсвортерхаускуперс (аудит)». Пізніше, такі дані були підтверджені Окремою фінансовою звітністю та звітом незалежного аудитора 31.12.2016 (ТОВ «Ернст енд Янг аудиторські послуги»), які були розміщені на вебсайті ПАТ КБ «Приватбанк».
Таким чином, дії Товариства із отримання кредитних коштів по Кредитному договору №4Н16124Г від 17.11.2016 були направлені на залучення таких коштів для погашення зобов'язань боржників Банку в рамках реалізації зазначеного плану «трансформації» кредитного портфелю Банку, ініційованого НБУ.
Як стверджує позивач, обов'язковою умовою на якій наполягало Товариство було набуття ним права власності на активи, що забезпечували зобов'язання «старих» боржників перед Банком.
Так, на виконання вищезазначених домовленостей згідно плану «трансформації» 25.10.2016 між Банком та Товариством було укладено договори поруки №4П15118И/П, №4Ю15108И/П, №4Ф15100И/П, №4Т12144И/П та №4Ф15081И/П.
Позивач вказує, що на виконання вказаних договорів поруки ним як поручителем були перераховані на користь Банку грошові кошти в якості повернення кредитів та сплати відсотків за користування кредитами боржників за договорами поруки на загальну суму 4 513 775 295,73 грн.
При цьому, у зв'язку з тривалим невиконанням Банком умов п. 8 та п. 10 договорів поруки, Товариство вважає, що Банк не мав на меті передати позивачу документи, що підтверджували наявність забезпечення зобов'язань боржників у вигляді цінних для Товариства активів, а лише використовував інформацію про такі активи для спонукання позивача укласти Кредитний договір та договори поруки з метою реалізації плану «трансформації» (на виконання вимог Національного Банку України), чим ввів Товариство в оману, щодо істотних умов Договору.
Заперечуючи проти позову, Банк під час судових засідань та у своєму відзиві зазначив, що всі наведені вище твердження та обґрунтування позивача не відповідають дійсності та приписам чинного законодавства України.
З матеріалів справи вбачається, що відповідно до протоколу №18/10/2016 від 18.10.2016 загальних зборів учасників Товариства було вирішено погодити укладення з Банком кредитного договору на суму 4 700 000 000,00 грн. та уповноважити директора Товариства на підписання такого договору.
При цьому, жодних посилань/згадувань/рішень в частині необхідності укладення кредитного договору/договорів поруки з метою отримання прибутку у вигляді продажу/отримання у власність позивачем майна, переданого у якості забезпечення за "старими" кредитами, у зазначеному протоколі не міститься, так само, як і не міститься будь-яких згадок і даних взагалі щодо такого майна (його оцінки, наявності і т. ін.) та взагалі щодо так званої трансформації кредитного портфелю Банку.
Тобто, Кредитний договір було укладено виключно для фінансування поточної діяльності Товариства.
Жоден пункт Кредитного договору не містить згадок про трансформацію, необхідність укладення оспорюваних Позивачем договорів поруки та щодо інших обставин, які позивач використовує в якості обґрунтування свого позову.
Крім того, відповідно до частини 1 статті 553 Цивільного кодексу України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником. Положеннями статті 558 Цивільного кодексу України передбачено право поручителя на оплату послуг, наданих ним боржникові, однак, така плата не була встановлена в жодному з договорів поруки, що виключає можливість отримання прибутку за такими договорами, оскільки вони були безоплатними. Відповідно до частини 3 статті 556 Цивільного кодексу України до кожного з кількох поручителів, які виконали зобов'язання, забезпечене порукою, переходять права кредитора у розмірі частини обов'язку, що виконана ним. Тобто, поручитель отримує право вимоги до боржника виключно на суму коштів, що була ним сплачена - не більше і не менше.
Викладене підтверджує неможливість отримання поручителем прибутку, як мети укладення та виконання договору поруки.
В силу ст. 230 Цивільного кодексу України якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування. Сторона, яка застосувала обман, зобов'язана відшкодувати другій стороні збитки у подвійному розмірі та моральну шкоду, що завдані у зв'язку з вчиненням цього правочину.
Згідно з ч. 1 ст. 229 Цивільного кодексу України якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом.
У вирішенні спорів про визнання правочинів недійсними на підставі ст. 230-233 Цивільного кодексу України господарські суди повинні мати на увазі, що відповідні вимоги можуть бути задоволені за умови доведеності позивачем фактів обману, насильства, погрози, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною, тяжких обставин і наявності їх безпосереднього зв'язку з волевиявленням другої сторони щодо вчинення правочину.
Під обманом слід розуміти умисне введення в оману представника підприємства, установи, організації або фізичної особи, що вчинила правочин, шляхом: повідомлення відомостей, які не відповідають дійсності; заперечення наявності обставин, які можуть перешкоджати вчиненню правочину; замовчування обставин, що мали істотне значення для правочину (наприклад, у зв'язку з ненаданням технічної чи іншої документації, в якій описуються властивості речі). Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення. Суб'єктом введення в оману є сторона правочину, - як безпосередньо, так і через інших осіб за домовленістю.
Обман - це певні винні, навмисні дії сторони, яка намагається запевнити іншу сторону про такі властивості й наслідки правочину, які насправді наступити не можуть. При обмані наслідки правочину, що вчиняється, є відомими й бажаними для однієї зі сторін.
Правочин може бути визнаний вчиненим під впливом обману у випадку навмисного цілеспрямованого введення іншої сторони в оману щодо фактів, які впливають на укладення правочину. Ознакою обману, на відміну від помилки, є умисел: особа знає про наявність чи відсутність певних обставин і про те, що друга сторона, якби вона володіла цією інформацією, не вступила б у правовідносини, невигідні для неї. Обман також має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.
Тобто обман має місце, коли задля вчинення правочину або надається невірна інформація, або вона замовчується. Причому це робиться навмисно, з метою, аби правочин було вчинено. Усі ці обставини - наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману.
Правочин, здійснений під впливом обману, на підставі ст. 230 Цивільного кодексу України може бути визнаний судом недійсним. Отже позивач має довести наявність одночасно трьох складових, а саме: наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, наявність обману. Якщо все інше, крім умислу, доведено, вважається, що мала місце помилка.
Встановлення наявності умислу у недобросовісної сторони ввести в оману другу сторону, щоб спонукати її до укладення правочину, є неодмінною умовою кваліфікації недійсності правочину за статтею 230 Цивільного кодексу України.
Аналогічних висновків дійшов Верховний Суд у постанові від 25.07.2019 у справі №910/9879/18.
Відповідно до статті 627 Цивільного кодексу України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Частиною 1 ст. 626 Цивільного кодексу України передбачено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Згідно з ч. 1 ст. 628 Цивільного кодексу України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
За змістом ч. 1 ст. 638 Цивільного кодексу України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.
У пункті 3 ч. 1 ст. 3, ст. 6 Цивільного кодексу України закріплено принцип свободи договору який передбачає, право суб'єкта цивільного права на укладення й інших договорів, прямо не передбачених актами цивільного законодавства, але відповідають загальним засадам цивільного законодавства. Сторони договору мають право врегулювати у договорі, який передбачений актами цивільного законодавства, свої відносини, які не врегульовані цими актами. Сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на свій розсуд. Сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов'язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами.
Суд відзначає, що Кредитний договір підписаний сторонами без будь-яких зауважень, що з огляду на приписи вказаних норм чинного законодавства України свідчить про погодження ними всіх умов, які містяться в такому договорі.
За таких обставин, суд приходить до висновку про те, що вказаний кредитний договір було укладено на погоджених в ньому умовах, а отримання позивачем грошових коштів відбулося саме для цілей фінансування поточної діяльності Товариства.
Відповідно до ч. 1 ст. 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Згідно з ст. 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Відповідно до ч. 2 ст. 4 Господарського процесуального кодексу України юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.
Статтею 129 Конституції України встановлено, що основними засадами судочинства є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Згідно з ч.ч. 1-4 ст. 13 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
Обов'язок доказування та подання доказів відповідно до ст. 74 Господарського процесуального кодексу України розподіляється між сторонами виходячи з того, хто посилається на певні обставини, які обґрунтовують його вимоги та заперечення.
Це стосується позивача, який мав довести наявність тих обставин, на підставі яких він звернувся до господарського суду з позовними вимогами.
Суд відзначає, що позивачем не доведено, а судом не встановлено обставин з якими положення статей 203, 215 Цивільного кодексу України пов'язують можливість визнання Кредитного договору недійсним, а тому підстави для задоволення позову Товариства відсутні.
Відповідно до ст. 129 Господарського процесуального кодексу України судові витрати покладаються на позивача повністю.
На підставі викладеного та керуючись ст.ст. 129, 233, 237-240 Господарського процесуального кодексу України, суд
1. В задоволенні позовних вимог Товариства з обмеженою відповідальністю «Прем'єр Бізнес Брук» відмовити повністю.
2. Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
3. Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Повне рішення складено 15.06.2020.
Суддя В.П. Босий