09 червня 2020 рокуЛьвівСправа № 807/1358/15 пров. № А/857/1431/20
Колегія суддів Восьмого апеляційного адміністративного суду в складі:
головуючого судді Ніколіна В.В.
суддів Гінди О.М., Качмара В.Я.
за участі секретаря судового засідання Михальської М.Р.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові апеляційну скаргу Релігійної громади Української Православної Церкви Свято-Іллінського храму с.Ірлява Ужгородського району на рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 14 листопада 2019 року (суддя - Дору Ю.Ю., м. Ужгород, повний текст судового рішення складено 22 листопада 2019 року) у справі за позовом Релігійної громади Мукачівсько-Ужгородської єпархії УПЦ Свято-Іллінської церкви с.Ірлява Ужгородського району до Закарпатської обласної державної адміністрації, треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача - Релігійна греко-католицька громада «Св.Пророка Іллі» с.Ірлява Ужгородського району, Управління національностей та релігій Закарпатської обласної державної адміністрації про визнання частково недійсними розпорядження,-
Релігійна громада Мукачівсько-Ужгородської єпархії УПЦ Свято-Іллінської церкви звернулася до суду з позовом до Закарпатської обласної державної адміністрації, треті особи, що не заявляють самостійних вимог щодо предмету спору релігійна греко-католицька громада «Святого Пророка Іллі», Управління національностей та релігій Закарпатської обласної державної адміністрації, у якому просила: визнати недійсним розпорядження Представника Президента України в Закарпатській області від 15.09.1992 №297 в частині щодо повернення у власність греко-католицькій релігійній громаді с. Ірлява Іллінський храм села та визнано, таким, що втратило чинність пункт 1 абзац 16 рішення виконавчого комітету Закарпатської обласної Ради народних депутатів від 04.10.1991 №185. Позовні вимоги мотивовані тим, що після проголошення незалежності України, як демократичної держави 24.08.1991 згідно постанови Верховної Ради Української РСР №1427-ХІІ, православна релігійна громада УПЦ с.Ірлява Ужгородського району набула правоздатності і 04.10.1991 державою було передано їй у власність культову споруду с.Ірлява Ужгородського району на підставі пункту 1 абзацу 16 рішення виконавчого комітету Закарпатської обласної ради народних депутатів «Про передачу у власність культових споруд області» від 04.10.1991 №185. Як і православна громада с.Ірлява, греко-католицька релігійна громада с.Ірлява не посвідчила виникнення права власності із одержанням свідоцтва про право власності на дану культову споруду на підставі розпорядження Представника Президента України в Закарпатській області «Про культові споруди області» від 15.09.1992 №297. Позивач зазначив, що 14.04.2015 за №22/07-08 Закарпатська обласна державна адміністрація видала православній громаді УПЦ с.Ірлява архівну виписку із розпорядження Представника Президента України в Закарпатській області «Про культові споруди області» від 15.09.1992 №297 згідно якої позивачу вперше достовірно стало відомо, що культову споруду с.Ірлява було вирішено повернути у власність греко-католицькій релігійній громаді с.Ірлява і визнано таким, що втратило чинність рішення облвиконкому за від 04.10.1991 №185, яким було передано культову споруду у власність православній громаді УПЦ с.Ірлява. Позивач вважає оскаржуване в частині розпорядження Представника Президента України в Закарпатській області від 15.09.1992 №297 таким, що прийняте всупереч діючим прямим нормам чинного законодавства України, у період спірних правовідносин. Зокрема, вказує, що згідно статті 7 розділу ІІ Закону України «Про представника Президента України» представник Президента України сприяє розвитку місцевого і регіонального самоврядування, контролює діяльність органів місцевого і регіонального самоврядування з питань додержання Конституції і законів України, указів Президента України, інших актів законодавчої і виконавчої влади, та за частиною другою статті 7 цього Закону не має права вирішувати питання, що належать до відання органів місцевого і регіонального самоврядування.
Рішенням Закарпатського окружного адміністративного суду від 14 листопада 2019 року у справі №807/1358/15 в задоволенні позову відмовлено.
Не погодившись із ухваленим судовим рішенням, його оскаржив позивач, який із покликанням на порушення норм матеріального та процесуального права, просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове, яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі. В обґрунтування вимог апеляційної скарги покликається на обставини, викладені у позовній заяві, яким суд першої інстанції не надав належної правової оцінки.
Третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача - Релігійна греко-католицька громада «Св.Пророка Іллі» с.Ірлява Ужгородського району у письмовому відзиві на апеляційну скаргу вважає рішення суду першої інстанції обґрунтованим, прийнятим з врахуванням всіх обставини справи та таким, що відповідає нормам матеріального та процесуального права. Просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване рішення - без змін.
Разом з тим, від представника Релігійної громади Української Православної Церкви Свято-Іллінського храму с. Ірлява Ужгородського району надійшло клопотання про відкладення розгляду справи на іншу дату у зв'язку із карантинними обмеженнями, що введені на території України.
Розглянувши вказане клопотання, суд апеляційної інстанції вважає, що таке не підлягає задоволенню, оскільки поверхневі та загальні покликання на умови карантину зі сторони апелянта не можуть вважатися достатньою підставою для відкладення розгляду справи.
Колегія суддів зауважує, що рекомендація Ради суддів України (лист від 16.03.2020 №9-рс-186/20.) не вказує на припинення судами розгляду справ, а лише встановлює особливий режим судів України, який включає в себе, зокрема, розгляд справ в режимі відеоконференції, по можливості здійснення розгляду справи без участі сторін, в порядку письмового провадження, рекомендацію учасникам судових засідань подавати до суду заяви про розгляд справи у їхній відсутності за наявними у справі матеріалами.
При цьому, на період вжитих Урядом України карантинних заходів Восьмим апеляційним адміністративним судом забезпечено доступ учасників справи до суду, в тому числі і шляхом надіслання та приймання процесуальних документів пов'язаних з розглядом справи (в тому числі і письмових пояснень, доказів тощо) засобами електронного зв'язку, про що повідомлено на офіційному сайті суду.
Колегією суддів враховано, що перешкод у наданні апелянтом в електронній формі клопотань до суду про відкладення розгляду справи не існувало, а відтак у сторони була процесуальна можливість прийняти участь у розгляді даної справи шляхом проведення судового засідання в порядку відеоконференції, в тому рахунку і поза межами суду та висловлення своєї позиції, як в усній, так і у письмовій формі, шляхом надіслання на поштову чи електронну адресу суду. Проте, не зважаючи на широкий обсяг прав, наданих їм щодо забезпечення його процесуальні можливості доступу до суду, сторона таким правом не скористалася без поважних причин.
Також, апеляційний суд звертає увагу, що відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є не відсутність в судовому засіданні учасників справи (їх представників), а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні. За таких обставин апеляційний суд дійшов висновку про можливість розгляду справи за відсутності апелянта (його представників). Водночас, будь-яких нових доказів або обставин по справі останнім не наведено, клопотань про їх витребування/долучення тощо останнім не заявлено.
В протилежному випадку відкладення розгляду справи без пошуку реальних можливостей здійснювати правосуддя в умовах карантину може бути розцінено, як самоусунення від виконання обов'язку по здійсненню розгляду справи.
Додатково суд апеляційної інстанції враховує, що відповідно до частини п'ятої статті 44 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) учасники справи зобов'язані: 1) виявляти повагу до суду та до інших учасників судового процесу; 2) сприяти своєчасному, всебічному, повному та об'єктивному встановленню всіх обставин справи; 3) з'являтися в судове засідання за викликом суду, якщо їх явка визнана судом обов'язковою; 4) подавати наявні у них докази в порядку та строки, встановлені законом або судом, не приховувати докази; 5) надавати суду повні і достовірні пояснення з питань, які ставляться судом, а також учасниками справи в судовому засіданні; 6) виконувати процесуальні дії у встановлені законом або судом строки; 7) виконувати інші процесуальні обов'язки, визначені законом або судом.
Вжиття заходів для прискорення процедури розгляду справ є обов'язком не тільки суду, а й учасників справи.
Так, Європейський суд з прав людини (далі - Суд) в рішенні від 07.07.1989 у справі «Юніон Аліментаріа Сандерс С.А. проти Іспанії» зазначив, що заявник зобов'язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов'язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.
У випадках, коли мають бути вирішені тільки питання права, то розгляд письмових заяв, на думку Суду, є доцільнішим, ніж усні слухання; розгляд справи на основі письмових доказів є достатнім.
Частиною другою статті 313 КАС України передбачено, що неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи. При цьому, частиною третьою цієї статті передбачено, що якщо суд апеляційної інстанції визнав обов'язковою участь у судовому засіданні учасників справи, а вони не прибули, суд апеляційної інстанції може відкласти апеляційний розгляд справи.
Слід звернути увагу, що розгляд даної справи неодноразово відкладався, а його подальше відкладення призведе до порушення розумних строків розгляду справи судом.
Крім цього, з 11.05.2020 Кабінетом Міністрів України оголошено пом'якшення карантинних заходів.
З огляду на приведені обставини справи, колегія суддів вважає, що чергове відкладення розгляду справи є необґрунтованим та таким, що призводить до свідомого затягування учасниками розгляду справи, порушення права на доступ до суду, правової невизначеності судового рішення, ухваленого судом першої інстанції та порушення судом апеляційної інстанції процесуальних норм щодо розумних строків розгляду апеляційних скарг.
За наведених обставин, колегія суддів відмовляє скаржнику у задоволенні клопотання про відкладення розгляду справи.
Учасники справи, в судове засідання не з'явились, про дату, час і місце розгляду справи були повідомлені належним чином, а тому, апеляційний суд, відповідно до частини четвертої статті 229 КАС України, вважає за можливе провести розгляд справи за відсутності учасників справи, без здійснення фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу.
Заслухавши суддю-доповідача, переглянувши справу за наявними у ній доказами, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції приходить до переконання, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.
Судом першої інстанції встановлено та знайшло своє підтвердження під час розгляду апеляційної скарги, що у сорокових роках минулого століття в селі існувала одна громада, яка сповідувала греко-католицьку віру. Як і не заперечується позивачем той факт, що саме греко-католицька релігійна громада здійснювала будівництво спірної культової споруди (церкви Св.Пророка Іллі).
Зокрема, з архівної довідки Державного архіву Закарпатської області від 02.01.2018 №Г-206/01-27 слідує, що відповідно до статистичного та географічного огляду Угорщини, виданого під редакцією ФейнєшЕлека у 1837 році, в с. Ірлява мешкало 2 римо-католика, 348 греко-католиків та 7 євреїв. Є греко-католицька (парафіяльна) церква. В «Шематизмі Мукачівської греко-католицької єпархії» за 1908 рік значиться про наявність давної сільської парафії та побудовану із каменю та освячену у 1870 році церкву. В соціографії «Ужгород і Ужанський комітат» станом на 1940 рік в с. Ірлява значиться кам'яна греко-католицька церква, в якій 493 вірника.
З об'єктивних та загальновідомих причин (Рішення про ліквідацію Брестської унії 1596 року та об'єднання (приєднання) української греко-католицької церкви до російської православної церкви) греко-католицька громада не могла користуватись культовою будівлею впродовж 1946 - 1992 років.
У серпні 1949 року громада разом з греко-католицьким священником змінила віросповідання на православне.
Згідно свідоцтва про реєстрацію статуту релігійної громади від 27.08.1991 №322 цього дня зареєстровано статут православної релігійної громади УПЦ (Іллінської) діяльність якої поширюється на с.Ірлява Ужгородського району Закарпатської області.
04.10.1991 православній релігійній громаді УПЦ с.Ірлява Ужгородського району було передано у власність культову споруду с. Ірлява Ужгородського району на підставі пункту 1 абзацу 16 рішення виконавчого комітету Закарпатської обласної Ради народних депутатів за №185 «Про передачу у власність культових споруд області» від 04.10.1991.
Виконавчим комітетом Закарпатської обласної ради народних депутатів 02.07.1992 видано свідоцтво №166 про реєстрацію статуту релігійної громади греко-католицької церкви, діяльність якої поширюється на с. Ірлява, Ужгородського району. У відповідності до листа голови виконкому Ірлявської сільської ради народних депутатів Русин Г.М. від 17.04.1992 №16/02-22, що направлений уповноваженому Ради у справах релігії по Закарпатській області, виконком Ірлявської сільської ради народних депутатів просить зареєструвати греко-католицьку громаду с. Ірлява і зареєструвати за нею культову споруду, яка раніше належала православній громаді, оскільки остання самоліквідувалась.
Окрім цього, згідно довідки від 08.09.2015 №304/15 управління Мукачівської греко-католицької єпархії підтверджує, що релігійна греко-католицька громада «Св.Пророка Іллі» с.Ірлява Ужгородського району відновила свою діяльність 02.07.1992 на підставі статті 14 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації».
У подальшому розпорядженням Представника Президента України в Закарпатській області від 15.09.1992 № 297, у відповідності до статті 17 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» було вирішено повернути у власність греко-католицькій релігійній громаді с. Ірлява Іллінський храм села. Цим же розпорядженням визнано таким, що втратило чинність рішення облвиконкому від 04.10.1991 №185, яким було передано культову споруду у власність православній громаді УПЦ с. Ірлява.
Позивач вважає вказане розпорядження Представника Президента України в Закарпатській області від 15.09.1992 № 297 в частині щодо повернення у власність греко-католицькій релігійній громаді с. Ірлява Іллінський храм села - протиправним, оскільки таким незаконно, без відома і поза волею православної громади с. Ірлява, всупереч вимогам чинного законодавства України припинено чинність рішення облвиконкому від 04.10.1991 №185, в частині передачі культової споруди у власність православній громаді УПЦ с. Ірлява.
Відмовляючи в задоволенні адміністративного позову, суд першої інстанції виходив із того, що Представник Президента України прийняв оскаржуване рішення, використовуючи надане йому повноваження, саме з тією метою, з якою таке повноваження надано, відтак підстави для його скасування відсутні.
Разом з тим суд першої інстанції розглянув вказаний позов в порядку КАС України, виходячи з того, що даний спір є адміністративним. Колегія суддів не погоджується з таким висновком суду першої інстанції виходячи з наступного.
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Європейський суд з прав людини у рішенні від 20 липня 2006 року у справі «Сокуренко і Стригун проти України» вказав: фраза «встановлений законом» поширюється не лише на правову основу самого існування «суду», але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Термін «судом, встановленим законом» у пункті 1 статті 6 Конвенції передбачає «усю організаційну структуру судів, включно з … питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів». Суд дійшов висновку, що національний суд не мав юрисдикції судити деяких заявників, керуючись практикою, яка не мала регулювання законом, і, таким чином, не міг вважатися судом, «встановленим законом».
Так, відповідно до частини першої статті 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Пунктом 1 частини першої статті 19 КАС України визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема спорах фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження.
Вжитий у цій процесуальній нормі термін «суб'єкт владних повноважень» означає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг (пункт 7 частини першої статті 4 КАС України).
Відповідно до пунктів 1-2 частини першої статті 4 КАС України адміністративна справа - це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір; публічно-правовий спір - спір, у якому: -хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв'язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій; або -хоча б одна сторона надає адміністративні послуги на підставі законодавства, яке уповноважує або зобов'язує надавати такі послуги виключно суб'єкта владних повноважень, і спір виник у зв'язку із наданням або ненаданням такою стороною зазначених послуг; або хоча б одна сторона є суб'єктом виборчого процесу або процесу референдуму і спір виник у зв'язку із порушенням її прав у такому процесі з боку суб'єкта владних повноважень або іншої особи;
Таким чином, визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є наявність публічно-правового спору, тобто спору, у якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції і спір виник у зв'язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій.
Публічно-правовий спір має особливий суб'єктний склад. Участь суб'єкта владних повноважень є обов'язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір, як публічно-правовий. Однак сама по собі участь у спорі суб'єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати спір із публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції. Необхідно з'ясовувати, у зв'язку з чим виник спір та за захистом яких прав особа звернулася до суду.
Натомість, приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення, як правило, майнового приватного права чи інтересу.
Визначальними ознаками приватноправових відносин є юридична рівність та майнова самостійність їх учасників, наявність майнового чи немайнового особистого інтересу суб'єкта. Спір буде мати приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням наявного приватного права певного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права призвели владні управлінські дії суб'єкта владних повноважень.
Аналогічна правова позиція міститься, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі №805/4506/16-а, від 27 червня 2018 року у справі №815/6945/16, від 17 квітня 2019 року у справі №802/1324/15-а.
Якщо порушення своїх прав особа вбачає у наслідках, які спричинені рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень, які вона вважає неправомірними, і ці наслідки призвели до виникнення, зміни чи припинення цивільних правовідносин, мають майновий характер або пов'язаний з реалізацією її майнових або особистих немайнових інтересів, то визнання незаконними (протиправними) таких рішень є способом захисту цивільних прав та інтересів.
Помилковим є застосування статті 19 КАС України та поширення юрисдикції адміністративних судів на всі спори, стороною яких є суб'єкт владних повноважень, оскільки під час вирішення питання про розмежування компетенції судів щодо розгляду адміністративних і господарських справ недостатньо застосовувати виключно формальний критерій - визначення суб'єктного складу спірних правовідносин (участь у них суб'єкта владних повноважень), тоді як визначальною ознакою для правильного вирішення спору є характер правовідносин, з яких виник спір.
Таким чином, на вирішення адміністративного суду може бути переданий спір, який виник між двома (кількома) конкретними суб'єктами суспільства стосовно їхніх прав та обов'язків у конкретних правових відносинах, у яких хоча б один суб'єкт законодавчо уповноважений владно керувати поведінкою іншого (інших) суб'єкта, а ці суб'єкти відповідно зобов'язані виконувати вимоги та приписи такого владного суб'єкта.
Ураховуючи наведені вище нормативні положення, не є публічно-правовим спір між суб'єктом владних повноважень та суб'єктом приватного права - фізичною особою чи юридичною особою, в якому управлінські дії суб'єкта владних повноважень спрямовані на виникнення, зміну або припинення цивільних прав фізичної чи юридичної особи. У такому випадку - це спір про право цивільне, незважаючи на те, що у спорі бере участь суб'єкт публічного права, а спірні правовідносини врегульовано нормами цивільного та адміністративного права.
Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.
З матеріалів справи встановлено, що після проголошення незалежності України 24.08.1991 згідно постанови Верховної Ради Української РСР №1427-ХІІ, православна релігійна громада УПЦ с.Ірлява Ужгородського району набула правоздатності і 04.10.1991 державою було передано їй у власність культову споруду с. Ірлява Ужгородського району на підставі пункту 1 абзацу 16 рішення виконавчого комітету Закарпатської обласної Ради народних депутатів №185 «Про передачу у власність культових споруд області» від 04.10.1991.
Розпорядженням Представника Президента України в Закарпатській області від 15.09.1992 №297, яке є предметом оскарження у даній справі, вирішено повернути у власність греко-католицькій релігійній громаді с.Ірлява Іллінський храм села. Цим же розпорядженням визнано таким, що втратило чинність рішення від 04.10.1991 №185, яким було передано культову споруду у власність православній громаді УПЦ с.Ірлява.
Виконавчим комітетом Закарпатської обласної ради народних депутатів 02.07.1992 видано свідоцтво №166 про реєстрацію статуту релігійної громади греко-католицької церкви, діяльність якої поширюється на с.Ірлява, Ужгородського району. У відповідності до листа голови виконкому Ірлявської сільської ради народних депутатів Русин Г.М. від 17.04.1992 №16/02-22, що направлений уповноваженому Ради у справах релігії по Закарпатській області, виконком Ірлявської сільської ради народних депутатів просив зареєструвати греко-католицьку громаду с.Ірлява і зареєструвати за нею культову споруду, яка раніше належала православній громаді, оскільки остання самоліквідувалась.
Відповідно до статті 128 Цивільного кодексу Української РСР (чинній на час виникнення спірних правовідносин, тобто у вересні 1992 року), право власності (право оперативного управління) у набувача майна за договором виникає з моменту передачі речі, якщо інше не передбачено законом або договором. Передачею визнається вручення речей набувачеві, а так само здача транспортній організації для відправки набувачеві і здача на пошту для пересилки набувачеві речей, відчужених без зобов'язання доставки. До передачі речей прирівнюється передача коносаменту або іншого розпорядчого документа на речі.
Таким чином, з часу прийняття спірного розпорядчого документа про передачу у власність греко-католицькій релігійній громаді с. Ірлява Іллінський храм села у набувача майна виникло право власності на вказану культові споруду.
Позивач звертаючись з даним позовом просить визнати недійсним розпорядження Представника Президента України в Закарпатській області від 15.09.1992 №297 в частині щодо повернення у власність греко-католицькій релігійній громаді с.Ірлява Іллінський храм села, яким незаконно, без відома і поза волею православної громади с.Ірлява, всупереч вимогам чинного законодавства України припинено чинність рішення від 04.10.1991 №185, в частині передачі культової споруди у власність православній громаді УПЦ с.Ірлява, про яке, вперше православна громада с.Ірлява довідалась після 23-ох років використання даної культової споруди для задоволення релігійних потреб.
Таким чином, апеляційним судом встановлено, що спірні правовідносини між учасниками справи безпосередньо пов'язані із реалізацією права власності та користування культовою спорудою. Із змісту позовної заяви видно, що предметом позову є визнання недійсним розпорядження Представника Президента України в Закарпатській області від 15.09.1992 №297 та повернення культового майна позивачу. При цьому, встановлено, що спірні правовідносини виникли у зв'язку з передачею культових споруд, які, як стверджує позивач, незаконно передано у власність греко-католицькій релігійній громаді с.Ірлява.
У відповідності до статті 17 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» культова будівля і майно, що є державною власністю, можуть передаватися у почергове користування двом або більше релігійним громадам за їх взаємною згодою. Рішення державних органів з питань володіння та користування культовими будівлями і майном можуть бути оскаржені до суду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України.
Аналіз вищенаведених норм дає підстави для висновку, що спірна культова споруда є майном у розумінні Цивільного кодексу України та відповідно об'єктом цивільних правовідносин. У разі передачі суб'єктом владних повноважень майна релігійної громади у володіння і користування іншим фізичним чи юридичним особам виникають цивільні права і обов'язки, отже спір про повернення майна чи оспорювання правомірності набуття права на володіння та користування майном релігійної громади має вирішуватися у порядку цивільного судочинства чи господарського судочинства.
Таким чином, оскільки позивач порушення своїх прав вбачає у наслідках, які спричинені рішенням суб'єкта владних повноважень, яке він вважає неправомірним, і ці наслідки призвели до виникнення, зміни чи припинення цивільних правовідносин, мають майновий характер, то визнання незаконними (протиправними) таких рішень є способом захисту цивільних прав та інтересів.
А відтак, оскаржене позивачем розпорядження суб'єкта владних повноважень не відноситься до юрисдикції адміністративного суду, оскільки існує спір про право, що виключає можливість розгляду цієї справи за правилами адміністративного судочинства. Такий спір має вирішуватися судами за правилами цивільного чи господарського судочинства.
Позивач подав позов з метою захистити своє право власності та користування культовою спорудою, яке, на його думку, порушено оскаржуваним рішенням, а отже, існує спір про право, що виключає можливість розгляду цієї справи за правилами адміністративного судочинства.
За таких обставин апеляційний суд вважає, що між позивачем та відповідачем (суб'єктом владних повноважень) немає публічно-правових відносин, спір не є публічно-правовим, а тому не підлягає вирішенню в порядку адміністративного судочинства.
Розгляд цієї справи за правилами адміністративного судочинства не відповідав би принципу ефективного судочинства як важливому елементу верховенства права.
Намагання сторін вирішити приватноправовий спір, використовуючи систему адміністративних судів, або розгляд адміністративними судами такого спору в порядку КАС України є помилковим.
Беручи до уваги те, що визначальним принципом здійснення правосуддя в адміністративних справах є принцип офіційного з'ясування всіх обставин у справі і обов'язок суб'єкта владних повноважень доказувати правомірність своїх дій чи рішень, на відміну від визначального принципу цивільного судочинства, який полягає у змагальності сторін, суд, який розглянув справу, не віднесену до його юрисдикції, не може вважатися «судом, встановленим законом» у розумінні частини першої статті 6 Конвенції.
З огляду на вказане, колегія суддів дійшла висновку, що цей спір є приватно-правовим і не пов'язаний із захистом прав, свобод чи інтересів позивача у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, що виключає його розгляд у порядку адміністративного судочинства.
Отже, суд апеляційної інстанції, враховуючи суть спірних правовідносин та їх суб'єктний склад дійшов висновку про необхідність закриття провадження у справі за позовом Релігійної громади Мукачівсько-Ужгородської єпархії УПЦ Свято-Іллінської церкви с.Ірлява Ужгородського району до Закарпатської обласної державної адміністрації, треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача - Релігійна греко-католицька громада «Св.Пророка Іллі» с.Ірлява Ужгородського району, Управління національностей та релігій Закарпатської обласної державної адміністрації про визнання частково недійсними розпорядження.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 238 КАС України, суд закриває провадження у справі, якщо справу не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.
В свою чергу, відповідно до частини першої статті 319 КАС України судове рішення першої інстанції, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню повністю або частково в апеляційному порядку і позовна заява залишається без розгляду або провадження у справі закривається у відповідній частині з підстав, встановлених відповідно статтями 238, 240 цього Кодексу.
З огляду на викладене, колегія суддів вважає, що судом першої інстанції порушено норми процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи, і, відповідно до частини першої статті 319 КАС України, є підставою для скасування судового рішення із закриттям провадження у справі.
Щодо висновків і мотивів, з яких виходив Львівський апеляційний адміністративний суд при ухваленні постанови по цій справі, якою скасовано ухвалу Закарпатського окружного адміністративного суду від 15 січня 2019 року про закриття провадження у справі, то такі не є обов'язковими для суду апеляційної інстанції при розгляді справи.
Керуючись частиною третьою статті 243, 308, 310, 319, 321, 325, 329 КАС України, суд, -
Апеляційну скаргу Релігійної громади Української Православної Церкви Свято-Іллінського храму с.Ірлява Ужгородського району задовольнити частково.
Рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 14 листопада 2019 року у справі №807/1358/15 скасувати та провадження у цій справі закрити.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.
Головуючий суддя В. В. Ніколін
судді О. М. Гінда
В. Я. Качмар
Повне судове рішення складено 12 червня 2020 року.