Справа №363/4938/17
Апеляційне провадження
№ 22-ц/824/4064/2020
2 червня 2020 року колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Київського апеляційного суду у складі:
судді-доповідача Рейнарт І.М.
суддів Кирилюк Г.М., Семенюк Т.А.
при секретарі Коліснику В.С.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Києві цивільну справу за апеляційною скаргою прокурора Київської області Киричука Максима Юрійовича на рішення Вишгородського районного суду Київської області від 29 листопада 2019 року (суддя Баличева М.Б.) у цивільній справі за позовом заступника керівника Києво-Святошинської місцевої прокуратури в інтересах держави до Глібівської сільської ради Вишгородського району Київської області, ОСОБА_1 , третя особа: ОСОБА_2 про визнання незаконними та скасування рішень, визнання недійсними державних актів на право власності на земельні ділянки,
встановила:
у грудні 2017 року прокурор звернувся до суду до суду з позовом в інтересах держави та просив визнати поважними причини пропуску строку позовної давності для звернення до суду з позовом та поновити його, захистивши право, визнати незаконними та скасувати рішення Глібівської сільської ради № 206 від 30 вересня 2008 року та № 281 від 30 грудня 2009 року, визнати недійсними державні акти на право власності на земельні ділянки, видані ОСОБА_1 : серії ЯИ № 499812 на земельну ділянку, площею 0,1375 га, кадастровий номер 3221882201:21:010:0139, для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд в урочищі «Могилянське» с. Глібівка, Вишгородського району Київської області, та серії ЯИ № 499813 на земельну ділянку, площею 0,0652 га, кадастровий номер 3221882201:21:010:0140, для ведення особистого селянського господарства в урочищі «Могилянське» с. Глібівка, Вишгородського району Київської області, стягнути з відповідачів на користь прокуратури Київської області судові витрати.
Мотивуючи позовні вимоги, прокурор зазначав, що рішенням Глібівської сільської ради № 206 від 30 вересня 2008 року ОСОБА_1 передано безоплатно у власність земельну ділянку, площею 0,2500 га з кадастровим номером 3221882201:21:010:0167, для ведення особистого селянського господарства в урочищі «Могилянське» с. Глібівка, Вишгородського району Київської області, на підставі якого вона отримала державний акт на право власності серії ЯИ № 904654.
Рішенням Глібівської сільської ради № 273 від 27 листопада 2009 року ОСОБА_1 надано дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо зміни цільового призначення частини земельної ділянки з кадастровим номером 3221882201:21:010:0167. За проектом
землеустрою змінено цільове призначення частини земельної ділянки, площею 0,1375 га, з ведення особистого селянського господарства на будівництво та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд; частина земельної ділянки, площею 0,0652 га, залишилася з цільовим призначенням для ведення особистого селянського господарства та частина земельної ділянки, площею 0,0473 га, відчужена до земель запасу сільської ради для влаштування під'їзду.
На підставі рішення Глібівської сільської ради № 281 від 30 грудня 2009 року, яким затверджено проект землеустрою щодо зміни цільового призначення земельної ділянки, ОСОБА_1 отримала державний акт серії ЯИ № 499813 на земельну ділянку, площею 0,0652 га, кадастровий номер 3221882201:21:010:0140, для ведення особистого селянського господарства, та державний акт серії ЯИ № 499812 на земельну ділянку площею, 0,1375 га, кадастровий номер 3221882201:21:010:0139, для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд.
Прокурор зазначав, що згідно кадастрових планів та ортофотопланів, виготовлених ТОВ «Регіональний центр розвитку», встановлено, що земельні ділянки з кадастровими номерами 3221882201:21:010:0140 та 3221882201:21:010:0139 знаходяться в прибережній захисній смузі Київського водосховища р. Дніпро, а саме в межах стометрової захисної смуги, таким чином вищезазначені земельні ділянки передані у власність ОСОБА_1 за рахунок земель водного фонду, що є порушенням вимог чинного водного та земельного законодавства.
Прокурор стверджував, що про необхідність захисту прав та інтересів держави йому стало відомо лише у липні 2017 року за результатами опрацювання інформації Головного управління Держгеокадастру у Київській області від 11 липня 2017р. № 10-10-0.331-11453/2-17 та кадастрових планів земельних ділянок, ортофотопланів з відображенням спірних земельних ділянок та прибережної захисної смуги, якими підтверджено факт відведення спірних земельних ділянок у приватну власність за рахунок земель водного фонду.
Рішенням Вишгородського районного суду Київської області від 29 листопада 2019 року у задоволенні позову відмовлено.
У поданій апеляційній скарзі прокурор Київської області Киричук М.Ю. просить рішення суду скасувати, ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги.
Прокурор посилається на помилковість висновків суду щодо наявності підстав для застосування строку позовної давності та вважає, що судом безпідставно вказано про можливість держави бути обізнаною протягом 2008-2009 років про допущені порушення через гіпотетичну можливість проведення перевірок з питань законності відведення спірної земельної ділянки, що є припущенням.
Також прокурор зазначає про безпідставність обрахування початку перебігу позовної давності з моменту видання оскаржуваних рішень, оскільки вони не містять доказів інформування прокурора про їх видання саме з порушенням встановленого законом порядку, а з їх змісту неможливо встановити факти порушень вимог земельного та водного законодавства, оскільки в них зазначені неправдиві дані про передачу землі для особистого селянського господарства та будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд зі складом угідь - рілля, а не земель водного фонду.
Крім того, прокурор зазначає, що судом не враховані правові позиції Великої Палати Верховного Суду, викладені в постановах від 22 травня 2018р. у справі № 469/1203/15-ц, від 6 червня 2018р. у справі № 372/1387/13-ц та від 20 червня 2018р. у справі № 697/2751/14-ц щодо початку обчислення строків позовної давності, та рішення Європейського суду з прав людини щодо втручання держави в право приватної власності .
Прокурор вважає, що встановивши обґрунтованість правових підстав позову
прокурора та дійшовши висновку про знаходження спірної земельної ділянки у прибережній захисній смузі, суд першої інстанції мав самостійно застосувати до спірних правовідносин спосіб захисту порушеного права, передбачений ст. 391 ЦК України та ч. 2 ст. 152 ЗК України, який би в повній мірі відновив порушене право, в тому числі і з огляду на нерозповсюдження наслідків спливу позовної давності на правовий інститут негаторного способу захисту прав позивача.
Відзив на апеляційну скаргу учасниками справи не подано.
Києво-Святошинська місцева прокуратура, Глібівська сільська рада Вишгородського району Київської області, ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та їх представники, будучи належним чином повідомленими про день та час розгляду апеляційної скарги (с.с.80-87 т.2), у судове засідання не з'явилися, клопотання про його перенесення не подали, тому на підставі ст. 372 ЦПК України колегія суддів провела судовий розгляд у відсутність вищезазначених осіб.
Колегія суддів, заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника прокуратури Київської області Холоденко А.С., яка підтримала апеляційну скаргу, вивчивши матеріали справи та обговоривши доводи апеляційної скарги, вважає, що вона підлягає частковому задоволенню, виходячи з наступного.
Судом встановлено і матеріалами справи підтверджено, що рішенням Глібівської сільської ради № 206-25-V від 30 вересня 2008 року передано громадянам безкоштовно у приватну власність земельні ділянки з уточненням площ при виготовленні державних актів згідно додатку для обслуговування житлового будинку і господарських будівель, площею 0,553 га та для ведення особистих селянських господарств, площею 0,7742 га (с.с.7 т.1).
16 січня 2009 року на підставі рішення Глібівської сільської ради № 206 від 30 вересня 2008 року ОСОБА_1 виданий Державний акт на право власності на земельну ділянку, серії ЯИ № 904654, площею 0,2500 га, урочище «Могилянське» с. Глібівка, Вишгородського району Київської області, кадастровий номер 3221882201:21:0100167 (с.с.9 т.1).
Рішенням Глібівської сільської ради № 273 від 27 листопада 2009 року ОСОБА_1 надано дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо зміни цільового призначення частини земельної ділянки, площею 0,1375 га, з ведення особистого селянського господарства на будівництво та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд (с.с.21 зворот т.1).
Рішенням Глібівської сільської ради № 281 від 30грудня 2009 року затверджено проекти землеустрою щодо зміни цільового призначення частин земельних ділянок з ведення особистого селянського господарства на будівництво та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та спору, що належать на праві власності, у тому числі і ОСОБА_1 (с.с.90-91 т.2).
На підставі вказаного рішення ОСОБА_1 отримала державний акт серії ЯИ № 499813 на земельну ділянку, площею 0,0652 га, кадастровий номер 3221882201:21:010:0140, для ведення особистого селянського господарства, та державний акт серії ЯИ № 499812 на земельну ділянку площею, 0,1375 га, кадастровий номер 3221882201:21:010:0139, для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд урочище «Могилянське» с. Глібівка Вишгородського району Київської області (10-11 т.1).
11 січня 2018р. на підставі договорів-купівлі продажу, посвідчених приватним нотаріусом Вишгородського районного нотаріального округу Київської області Загвоздіною А.М., ОСОБА_1 продала, а ОСОБА_2 придбав земельні ділянки, площею 0,0652 га, кадастровий номер 3221882201:21:010:0140, та площею 0,1375 га, кадастровий номер 3221882201:21:010:0139,надані для ведення особистого селянського господарства та для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд
відповідно, які знаходяться у Київській області, Вишгородський район, с. Глібівка, урочище «Могилянське» (с.с.124-125, 127-128 т.1).
Згідно витягів з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 11 січня 2018 року ОСОБА_2 є власником земельних ділянок з кадастровими номерами 3221882201:21:010:0139 та 3221882201:21:010:0140, площею 0,1375 га та 0,0652 га відповідно, які знаходяться за адресою Київська обл., Вишгородський р-н, с . Глібівка , урочище «Могилянське» (с.с.123, 126 т.1).
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що спірні земельні ділянки передані у власність ОСОБА_1 за рахунок земель водного фонду з порушенням вимог чинного законодавства, однак прокурором пропущений строк позовної давності.
Проте повністю погодитися з такими висновками суду першої інстанції не можна з таких підстав.
Відповідно до частини першої статті 58 ЗК України та статті 4 Водного Кодексу України до земель водного фонду належать землі, зайняті: морями, річками, озерами, водосховищами, іншими водними об'єктами, болотами, а також островами; землі зайняті прибережними захисними смугами вздовж морів, річок та навколо водойм; гідротехнічними, іншими водогосподарськими спорудами та каналами, а також землі, виділені під смуги відведення для них; береговими смугами водних шляхів.
Таким чином, до земель водного фонду України відносяться землі, на яких хоч і не розташовані об'єкти водного фонду, але за своїм призначенням вони сприяють функціонуванню і належній експлуатації водного фонду, виконують певні захисні функції.
Чинним законодавством установлено особливий правовий режим використання земель водного фонду.
Статтею 59 ЗК України передбачено обмеження щодо набуття таких земель у приватну власність та встановлено можливість використання таких земель для визначених цілей на умовах оренди. Відповідно ж до частини четвертої статті 84 ЗК України землі водного фонду взагалі не можуть передаватись у приватну власність, крім випадків, передбачених законодавством.
Випадки передачі земель водного фонду до приватної власності, зокрема громадян, передбачені положеннями частини другої статті 59 ЗК України (у редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин).
Громадянам та юридичним особам за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування можуть безоплатно передаватись у власність замкнені природні водойми (загальною площею до 3 гектарів). Власники на своїх земельних ділянках можуть у встановленому порядку створювати рибогосподарські, протиерозійні та інші штучні водойми (частина друга статті 59 ЗК України).
Громадянам та юридичним особам органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування із земель водного фонду можуть передаватися на умовах оренди земельні ділянки прибережних захисних смуг, смуг відведення і берегових смуг водних шляхів, а також озера, водосховища, інші водойми, болота та острови для сінокосіння, рибогосподарських потреб, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей, проведення науково-дослідних робіт тощо (частина четверта статті 59 ЗК України).
Отже, за змістом зазначених норм права (у редакціях, які були чинними на час виникнення спірних правовідносин) землі під водними об'єктами загальнодержавного значення, зокрема зайняті поверхневими водами: водотоками (річки, струмки), штучними водоймами (водосховища, ставки) і каналами; іншими водними об'єктами; підземними водами та джерелами, внутрішніми морськими водами та територіальним морем, а також прибережні захисні смуги вздовж річок (у тому числі струмків та потічків), морів і навколо
озер, водосховищ та інших водойм - не могли передаватись у власність громадян, оскільки є землями водного фонду України.
Крім того, за положеннями статті 60 ЗК України та статті 88 ВК України (у редакціях, які були чинними на час виникнення спірних правовідносин) уздовж річок, морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм з метою охорони поверхневих водних об'єктів від забруднення і засмічення та збереження їх водності у межах водоохоронних зон виділяються земельні ділянки під прибережні захисні смуги. Правовий режим прибережних смуг визначається статтями 60, 62 ЗК України та статтями 1, 88, 90 ВК України.
Так, згідно зі статтею 61 ЗК України, статтею 89 ВК України прибережні захисні смуги є природоохоронною територією з режимом обмеженої господарської діяльності. Зокрема, у прибережних захисних смугах уздовж річок, навколо водойм та на островах забороняється: розорювання земель (крім підготовки ґрунту для залуження і залісення), а також садівництво та городництво; зберігання та застосування пестицидів і добрив; влаштування літніх таборів для худоби; будівництво будь-яких споруд (крім гідротехнічних, гідрометричних та лінійних), у тому числі баз відпочинку, дач, гаражів та стоянок автомобілів тощо. Об'єкти, що знаходяться у прибережній захисній смузі, можуть експлуатуватись, якщо при цьому не порушується її режим. Не придатні для експлуатації споруди, а також ті, що не відповідають встановленим режимам господарювання, підлягають винесенню з прибережних захисних смуг.
Відповідно до статті 60 ЗК України, статті 88 ВК України прибережні захисні смуги встановлюються по обидва береги річок та навколо водойм уздовж урізу води (у меженний період) шириною: - для малих річок, струмків і потічків, а також ставків площею менш як 3 гектари - 25 метрів; - для середніх річок, водосховищ на них, водойм, а також ставків площею понад 3 гектари - 50 метрів; - для великих річок, водосховищ на них та озер - 100 метрів.
Таким чином, землі, зайняті поверхневими водами, природними водоймами (озера), водотоками (річки, струмки), штучними водоймами (водосховища, ставки), каналами й іншими водними об'єктами, та землі прибережних захисних смуг є землями водного фонду України, на які поширюється окремий порядок надання й використання.
Існування прибережних захисних смуг визначеної ширини передбачене нормами закону (стаття 60 ЗК України, стаття 88 ВК України).
Надання у приватну власність земельних ділянок, які знаходяться у прибережній захисній смузі, без урахування обмежень, зазначених у статті 59 ЗК України, суперечить нормам статей 83, 84 цього Кодексу.
Відповідно до частини першої статті 116 ЗК України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим кодексом, або за результатами аукціону.
Згідно із частиною третьою статті 152 ЗК України захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом: визнання прав; відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; визнання угоди недійсною; визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; відшкодування заподіяних збитків; застосування інших, передбачених законом, способів.
Оскільки відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язанні діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та
законами України, то наслідком прийняття зазначеними органами, їх посадовими особами рішень із порушенням установленої законом процедури або всупереч нормі закону, або з перевищенням своїх повноважень є визнання таких рішень недійсними (стаття 152 ЗК України, пункт 7 постанови Пленуму Верховного Суду України від 16 квітня 2001 року № 7 "Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ").
Як зазначила Велика Палата Верховного Суду у постанові від 8 травня 2018 року (справа 910/13755/17) рішення суб'єкта владних повноважень у сфері земельних відносин може оспорюватися з погляду його законності, а вимога про визнання такого рішення незаконним - розглядатися в порядку цивільного або господарського судочинства, якщо внаслідок реалізації рішення у фізичної чи юридичної особи виникло цивільне право, і спірні правовідносини, на яких ґрунтується позов, мають приватноправовий характер. У такому разі вимогу про визнання відповідного рішення незаконним можна розглядати як спосіб захисту порушеного цивільного права за статтею 16 ЦК України та пред'являти до суду для розгляду в порядку цивільного або господарського судочинства, якщо фактично метою пред'явлення зазначеної позовної вимоги є оспорювання речового права (зокрема, права власності), що виникло внаслідок реалізації вказаного рішення суб'єкта владних повноважень.
Рішенням Глібівської сільської ради № 206-25-V від 30 вересня 2008 року передано громадянам безкоштовно у приватну власність земельні ділянки для обслуговування житлового будинку і господарських будівель, згідно додатку, та ведення особистих селянських господарств, загальною площею 0,7742га, згідно додатку, з послідуючим уточненням площ при виготовленні державних актів.
Позивачем суду зазначений у спірному рішенні додаток не доданий, а відтак судом не встановлено коло осіб, яким на підставі зазначеного рішення передані земельні ділянки у приватну власність, яке оспорюється прокурором.
Рішенням Глібівської сільської ради № 281 від 30грудня 2009 року затверджено проекти землеустрою щодо зміни цільового призначення частин земельних ділянок з ведення особистого селянського господарства на будівництво та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд, що належать на праві власності чотирьом фізичним особам.
Отже, заявляючи вимогу про визнання вищезазначених рішень незаконними, прокурор оспорював право власності всіх осіб, яке виникло внаслідок реалізації вказаних рішень, однак відповідачами вказані у рішеннях та додатках до них особи до участі у справі залучені не були і до них позовних вимог заявлено не було.
Також прокурором суду не були надані матеріали, на підставі яких було прийнято рішення Глібівської сільської ради № 206-25-V від 30 вересня 2008 року.
При цьому, прокурором не були враховані правові позиції, викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 4 липня 2018 року у справі № 361/3009/16 та від 10 вересня 2019 року у справі № 910/4896/18.
В Україні визнається і діє принцип верховенства права (частина перша статті 8 Конституції України). Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).
Відповідно до ст. 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Одним з елементів верховенства права є дотримання прав людини, зокрема права
сторони спору на представлення її позиції та права на справедливий судовий розгляд (пункти 41 і 60 Доповіді «Верховенство права», схваленої Венеційською Комісією на 86-му пленарному засіданні, м. Венеція, 25-26 березня 2011 року).
Згідно з пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий розгляд його справи судом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.
Ідея справедливого судового розгляду передбачає здійснення судочинства на засадах рівності та змагальності сторін.
Відповідно до ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи.
Рівність сторін передбачає, що кожній стороні має бути надана можливість представляти справу та докази в умовах, що не є суттєво гіршими за умови опонента (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Домбо Бегеер Б.В. проти Нідерландів»).
Згідно ч. 1 ст. 48 ЦПК України сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач.
Отже, не залучення до участі у справі осіб, право власності яких оспорюється, у якості відповідачів, порушує принцип змагальності та рівності сторін, які є елементами права на справедливий судовий розгляд.
Крім того, на стадії підготовчого розгляду справи було встановлено, що 11 січня 2018 року спірні земельні ділянки відчуженні ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 на підставі договорів купівлі-продажу, однак, прокурором Костюченко М.В. до участі у якості відповідача залучений не був.
Посилання представника прокуратури під час апеляційного розгляду на те, що під час розгляду справи судом першої інстанції заявлялося клопотання про залучення ОСОБА_2 до участі у справі у якості відповідача, однак, судом у задоволенні клопотання було безпідставно відмовлено, колегія суддів вважає необґрунтованим.
З матеріалів справи вбачається, що 12 вересня 2018 року першим заступником керівника Києво-Святошинської прокуратури до суду була подана заява про залучення до участі у справі ОСОБА_2 у якості відповідача та викладена прохальна частина позовної заяви, якою повинен був керуватися суд при розгляді позову, на думку прокурора.
Разом з цим, суд звернув увагу представника прокуратури на вимоги ЦПК України, зокрема, ч. 1 ст. 13, згідно якої суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
При цьому, судом у підготовчому засіданні було оголошено перерву, а прокурору наданий час для оформлення його позовних вимог, заявлених до ОСОБА_2 , відповідно до вимог ст. 175 ЦПК України, та оплату судового збору.
Однак, прокурор своїм правом не скористався і не подав суду позовну заяву, де б були викладені позовні вимоги, заявлені до ОСОБА_2 , тому суд притягнув ОСОБА_2 до участі у справі у якості третьої особи.
Заявляючи вимоги про визнання недійсними державних актів на право власності на земельні ділянки, на підставі яких ОСОБА_1 уклала з ОСОБА_2 договори купівлі-продажу земельних ділянок, прокурор фактично поставив під сумнів правомірність набуття ОСОБА_2 права власності на спірні земельні ділянки, однак не залучив його у якості відповідача до участі у даній справі.
Відповідно до статті 1 Першого протоколу Конвенції про захист прав людини і
основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Як свідчить аналіз практики Європейського суду з прав людини, найчастіше втручання у право власності фізичних та юридичних осіб відбувається з боку державних органів, зокрема, органів виконавчої влади, іноді - органів судової влади, шляхом прийняття законодавчих актів чи при винесенні незаконного рішення суду, тоді як ст. 1 Першого Протоколу забороняє будь-яке невиправдане втручання державних органів. Втручання має бути законним, тобто здійснено на підставі закону. При цьому під «законом» Конвенція розуміє нормативний акт, що має бути «доступним» ( accessible ) та «передбачуваним» ( forseable ). Також закон має відповідати всім вимогам нормативного акта. «Доступність закону» означає наявність доступу та знань щодо цього закону в суспільстві та у осіб. «Передбачуваність» означає можливість передбачити певні дії або наслідки, що можуть виникнути в зв'язку із застосуванням закону.
За таких обставин, позбавлення особи права власності повинно у повній мірі відповідати та ґрунтуватися на нормах матеріального і процесуального права.
Також колегія суддів звертає увагу на спосіб захисту порушених прав держави, який був обраний прокурором.
За змістом статей 15 і 16 ЦК України кожна особа має право на захист її особистого немайнового або майнового права чи інтересу у суді.
Кожна особа має право в порядку, встановленому ЦПК України, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. У випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси (частини перша та друга статті 3 ЦПК України у редакції, чинній на час звернення до суду з позовом; аналогічні приписи закріплені у частинах першій і другій статті 4 ЦПК України, чинного на час розгляду справи судом).
Завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (стаття 2 ЦПК України).
Зазначений захист має бути ефективним, тобто повинен здійснюватися з використанням такого способу захисту, який може відновити, наскільки це можливо, відповідні права, свободи й інтереси позивача ( пункт 57 постанови ВП ВС від 5 червня 2018 року у справі № 338/180/17).
Під способами захисту суб'єктивних земельних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав і вплив на правопорушника ( пункт 5.5 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16).
Загальний перелік способів захисту цивільних прав та інтересів, а також можливість їх захистити іншим способом, встановленим договором або законом чи судом у визначених законом випадках, закріплені у частині другій статті 16 ЦК України.
Власник земельної ділянки може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків (частина друга статті 152 ЗК України).
Перелік способів захисту земельних прав викладений у частині третій статті 152 ЗК
України.
Як правило, власник порушеного права може скористатися не будь-яким, а конкретним способом захисту свого права, зокрема визначеним вказаною частиною, або ж
іншим способом, який передбачений законом ( пункт 5.6 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16).
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 28 листопада 2018 року(справа 504/2864/13-ц) зазначила, що заволодіння громадянами та юридичними особами землями водного фонду всупереч вимогам ЗК України (перехід до них права володіння цими землями) є неможливим. Розташування земель водного фонду вказує на неможливість виникнення приватного власника, а отже, і нового володільця, крім випадків, передбачених у статті 59 цього кодексу ( висновок Великої Палати Верховного Суду, сформульований у постанові від 22 травня 2018 року у справі № 469/1203/15-ц).
Отже, зайняття земельної ділянки водного фонду з порушенням статті 59 ЗК України має розглядатися як не пов'язане з позбавленням володіння порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади. У такому разі позовна вимога зобов'язати повернути земельну ділянку має розглядатися як негаторний позов, який може бути заявлений упродовж всього часу тривання порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки водного фонду (пункт 96 постанови Великої Палати Верховного Суду від 4 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц).
Звертаючись до суду з даним позовом, прокурор негаторного позову не заявив.
Вимоги про визнання незаконними рішень сільської ради та недійсними Державних актів на право власності на земельні ділянки, видані на ім'я ОСОБА_1 , не призводять до поновлення прав держави на спірні земельні ділянки, так як на час розгляду справи судом вони ОСОБА_1 не належали, про що було відомо прокурору.
Колегія суддів не вважає за можливе здійснювати оцінку законності набуття ОСОБА_1 права власності на спірні земельні ділянки, оскільки це впливає на законність набуття права власності на земельні ділянки ОСОБА_2 , який не залучений до участі у справі у якості відповідача.
Враховуючи викладене, колегія суддів вважає, що прокурором обраний неналежний спосіб захисту порушеного права держави на спірній земельні ділянки, до участі у справі не залучені особи, питання про права та обов'язки яких підлягає вирішенню за результатами розгляду позову, що є підставою для відмови у задоволенні позовних вимог.
Доводи апеляційної скарги про обов'язок суду обрати такий спосіб захисту порушеного права, який би у повній мірі відновив порушені інтереси держави, колегія суддів вважає безпідставним, так як прокурором не був заявлений ні негаторний, ні віндикаційний позов, не пред'явлені позовні вимоги до кінцевого власника спірних земельних ділянок про повернення їх у власність держави.
Як вже зазначалося вище, відповідно до ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд (частина 3 статті 13 ЦПК).
За таких обставин, прокурор, як представник інтересів держави та фахівець у галузі права, зобов'язаний в залежності від обставин справи, визначитися, як з предметом позову, так і з його підставами, та залучити до участі у справі всіх осіб, права та обов'язки яких можуть бути вирішені пред'явленим позовом.
Основними засадами цивільного судочинства згідно ч. 3 ст. 2 ПК України є змагальність сторін, диспозитивність та пропорційність, а відтак суд не може задовольнити позовні вимоги, які не були пред'явлені до особи відповідно до положень ст. 175 ЦПК
України.
Колегія суддів не вважає за необхідне аналізувати доводи апеляційної скарги про неправомірне застосування судом першої інстанції позовної давності, так як суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовних вимог.
Враховуючи, що під час апеляційного розгляду колегія суддів прийшла до висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог, позовна давність застосуванню не підлягає.
Згідно ч. 1 ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: 1) неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
Суд першої інстанції на вищезазначені обставини не звернув увагу, висновки суду не відповідають наданим сторонами доказам, суд неправильно застосував норми матеріального права, тому колегія суддів скасовує рішення суду з ухваленням нового судового рішення про відмову у задоволенні позовних вимог з інших підстав.
Керуючись статтями 367, 374, 376, 381- 383 ЦПК України, колегія суддів
постановила:
апеляційну скаргу прокурора Київської області Киричука Максима Юрійовича задовольнити частково.
Рішення Вишгородського районного суду Київської області від 29 листопада 2019 року скасувати, ухвалити нове судове рішення, яким у позові заступника керівника Києво-Святошинської місцевої прокуратури в інтересах держави до Глібівської сільської ради Вишгородського району Київської області, ОСОБА_1 , третя особа: ОСОБА_2 про визнання незаконними та скасування рішень, визнання недійсними державних актів на право власності на земельні ділянки відмовити.
Постанова набирає законної сили з моменту прийняття, може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення.
Повний текст постанови складено 9 червня 2020 року.
Суддя-доповідач І.М. Рейнарт
Судді Г.М. Кирилюк
Т.А. Семенюк