ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1
29 травня 2020 року м. Київ № 640/19018/19
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі головуючої судді Кузьменко А.І., розглянувши в порядку спрощеного провадження адміністративну справу
за позовом ОСОБА_1
до Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві
про визнання протиправним та скасування рішення, визнання дій протиправними, визнання протиправною бездіяльності, зобов'язання вчинити дії
ОСОБА_1 (далі по тексту - позивач, ОСОБА_1 ) звернулася до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві (далі по тексту - відповідач), в якому просить:
- визнати протиправним, дискримінаційним та скасувати рішення відповідача, викладене у листі №69154/03 від 03 квітня 2019 року, про незаконну відмову у виплаті пенсії на визначений позивачкою банківський рахунок, в тому числі, якщо воно було прийнято, але не передано позивачці;
- визнати дії відповідача по невиплаті пенсії позивачки на визначений нею банківський рахунок - протиправними та дискримінаційними;
- визнати бездіяльність відповідача щодо невиплати пенсії позивачці з 13 грудня 2016 року - протиправною та дискримінаційною;
- зобов'язати відповідача виплатити на визначений банківський рахунок усі недоотримані позивачкою пенсійні виплати з урахуванням усіх підвищень з 13 грудня 2016 року до фактичного виконання відповідачем рішення по цій справі, з проведенням індексації і компенсацією втрати частини доходів на усі несвоєчасно виплачені суми позивачці, починаючи з 13 грудня 2016 року до їх фактичної виплати та продовжити виплату пенсії позивачці на банківський рахунок довічно.
В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на те, що у грудні 2000 року виїхала на постійне місце проживання до Ізраїлю. Рішенням Деснянського районного суду міста Києва від 06 лютого 2018 року у справі №754/3381/17 Лівобережне об'єднане управління Пенсійного фонду України в м. Києві зобов'язано призначити та виплачувати ОСОБА_1 пенсію за віком відповідно до Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» з 13 грудня 2016 року.
27 квітня 2018 року позивачем на адресу відповідача направлено заяву про перерахування нарахованої пенсії на її особистий банківський рахунок.
Листом від 03 квітня 2019 року №69154/03 позивача повідомлено про припинення виплати пенсії та відмову у здійснення її перерахування на визначений позивачем банківський рахунок у зв'язку з недотриманням вимоги щодо особистого звернення з заявою про виплату пенсії.
З вказаними рішенням та діями відповідача позивач не погоджується, вважає їх протиправними та такими, що суперечать вимогам чинного законодавства, що стало підставою для звернення до адміністративного суду з відповідною позовною заявою.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 15 жовтня 2019 року відкрито провадження у справі та призначено її до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні).
Копія ухвали суду отримана уповноваженою особою відповідача 21 жовтня 2019 року, про що свідчить наявне в матеріалах справи рекомендоване повідомлення про вручення поштового відправлення.
Станом на день розгляду даної справи по суті, відповідачем не подано суду відзиву на позовну заяву без поважних причин.
З урахуванням того, що матеріали справи не містять відомостей щодо поважності не подання відповідачем відзиву на позовну заяву, суд дійшов висновку про можливість розгляду справи за наявними матеріалами.
Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Окружний адміністративний суд міста Києва зазначає наступне.
Судом встановлено та вбачається з матеріалів справи, що ОСОБА_1 19 грудня 2000 року виїхала на постійне місце проживання до Ізраїлю та 15 червня 2002 року була прийнята на консульський облік в Посольстві України в Державі Ізраїль, що підтверджується наданою суду копією паспорта позивача.
Також судом встановлено, що рішенням Деснянського районного суду міста Києва від 06 лютого 2018 року у справі №754/3381/17 за позовом ОСОБА_1 до Лівобережного об'єднаного управління Пенсійного фонду України в місті Києві про зобов'язання вчинити певні дії, позовні вимоги ОСОБА_1 задоволені частково, зокрема, зобов'язано Лівобережне об'єднане управління Пенсійного фонду України в м. Києві призначити та виплачувати ОСОБА_1 пенсію за віком відповідно до Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» з 13 грудня 2016 року.
Відповідно до відомостей з Єдиного державного реєстру судових рішень (http://reyestr.court.gov.ua/Review/73104527) ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 02 квітня 2018 року апеляційна скарга Лівобережного об'єднаного управління Пенсійного фонду України в місті Києві на вказане вище рішення Деснянського районного суду міста Києва від 06 лютого 2018 року повернута особі, яка її подала.
Тобто, рішення Деснянського районного суду міста Києва від 06 лютого 2018 року набрало законної сили 02 квітня 2018 року та станом на день розгляду даної адміністративної справи відповідно до вимог чинного законодавства є таким, що підлягає виконанню.
З наявної в матеріалах справи копії листа Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві від 03 квітня 2019 року №69154/03 вбачається, що представника позивача повідомлено про призначення пенсії ОСОБА_1 на підставі судового рішення з 13 грудня 2016 року відповідно до Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування».
При цьому у листі зазначено, що у зв'язку з тим, що ОСОБА_1 не зареєстрована та не проживає за адресою: АДРЕСА_1 , за якою було призначено їй пенсію, для здійснення її виплати їй необхідно надати до Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві реквізити банківського рахунку, відкритого в уповноваженому банку, а також роз'яснено, що вказану заяву необхідно подати особисто.
Не погоджуючись з рішенням відповідача, діями щодо невиплати пенсії на визначений банківський рахунок, бездіяльністю щодо невиплати пенсії з 13 грудня 2016 року, представник позивача в інтересах ОСОБА_1 звернувся до адміністративного суду з відповідною позовною заявою.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд виходить з наступного.
Згідно з положеннями статті 24 Конституції України громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.
Відповідно до частини 2 статті 2 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» від 11 грудня 2003 року № 1382-IV реєстрація місця проживання чи місця перебування особи або її відсутність не може бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження.
Пунктом 2 частини 1 статті 49 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» від 09 липня 2003 року № 1058-ІV передбачено, що виплата пенсії за рішенням територіальних органів ПФУ або за рішенням суду припиняється на весь час проживання за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України.
Згідно зі статтею 51 цього ж Закону у разі виїзду пенсіонера на постійне місце проживання за кордон пенсія, призначена в Україні, за заявою пенсіонера може бути виплачена йому за шість місяців наперед перед від'їздом, рахуючи з місяця, що настає за місяцем зняття з обліку за місцем постійного проживання. Під час перебування за кордоном пенсія виплачується в тому разі, якщо це передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України.
При цьому, рішенням Конституційного Суду України № 25-рп/2009 від 07 жовтня 2009 року пункт 2 частини першої статті 49, друге речення статті 51 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» від 09 липня 2003 року № 1058-ІV щодо припинення виплати пенсії на весь час проживання (перебування) пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, Конституційний Суд України визнав такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційним).
Таким чином, вказані вище положення Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» від 09 липня 2003 року № 1058-ІV втратили чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього рішення №25-рп/2009.
Суд зазначає, що в рішенні №25-рп/2009 від 07 жовтня 2009 року Конституційний Суд України наголошував на тому, що оспорюваними нормами Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» від 09 липня 2003 року № 1058-ІV держава, всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб, право на соціальний захист поставила в залежність від факту укладення Україною з відповідною державою міжнародного договору з питань пенсійного забезпечення. Таким чином, держава всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб, що мають право на отримання пенсії у старості, на законодавчому рівні позбавила цього права пенсіонерів у тих випадках, коли вони обрали постійним місцем проживання країну, з якою не укладено відповідного договору. Виходячи із правової, соціальної природи пенсій право громадянина на одержання призначеної йому пенсії не може пов'язуватися з такою умовою, як постійне проживання в Україні; держава відповідно до конституційних принципів зобов'язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія, - в Україні чи за її межами.
Наведене в сукупності свідчить, що з дня набрання чинності рішенням Конституційного Суду України № 25-рп/2009 від 07 жовтня 2009 року щодо неконституційності положень пункту 2 частини 1 статті 49, другого речення статті 51 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» від 09 липня 2003 року № 1058-ІV виникли підстави для поновлення конституційного права особи на виплату пенсії, виплата якої була зупинена на підставі положень зазначеного Закону.
Тобто, саме з цього часу територіальні управління Пенсійного Фонду України мають відновити виплату пенсій громадянам України, які виїхали на постійне місце проживання за кордон.
При цьому суд зазначає, що поновлення права на виплату пенсії здійснюється не автоматично, а передбачає виконання ряду процедурних дій, пов'язаних з поновленням виплати, серед яких, у тому числі, подання заяви про наявність банківського рахунку для перерахування пенсійних виплат та його реквізити.
З матеріалів справи вбачається, що відповідачем в межах розгляду даної адміністративної справи не оспорюється право позивача на призначення та виплату їй пенсії, навпаки, у своєму листі від 03 квітня 2019 року відповідач зазначає про призначення позивачу пенсії з 13 грудня 2016 року, а також вказує на необхідність надання банківських реквізитів для перерахування пенсійних виплат та на обов'язковість звернення з заявою, в якій вони зазначені особисто позивачем.
Так, механізм виплати пенсій та грошової допомоги їх одержувачам управліннями Пенсійного фонду України в районах, містах, районах у містах, об'єднаними управліннями (далі - органи Пенсійного фонду), головними управліннями Пенсійного фонду України в областях, м. Києві та структурними підрозділами з питань соціального захисту населення районних, районних у м. Києві держадміністрацій, виконавчих органів міських, районних у містах (у разі їх утворення) рад (далі - органи соціального захисту населення), а також інших грошових виплат, що фінансуються органами соціального захисту населення за рахунок відповідних бюджетів (далі - пенсія та грошова допомога), шляхом зарахування на поточні рахунки одержувачів пенсії та грошової допомоги (далі - одержувачі) в уповноважених банках визначений Порядком виплати пенсій та грошової допомоги через поточні рахунки в банках, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 30 серпня 1999 року №1596 (в редакції постанови Кабінету Міністрів України від 22 вересня 2016 року №662) (далі по тексту - Порядок №1596).
У відповідності до пункту 4 Порядку №1596 виплата пенсій та грошової допомоги відповідно до цього Порядку здійснюється за зазначеним у заяві місцем фактичного проживання одержувачів в населених пунктах у межах України, в яких функціонують вибрані одержувачами уповноважені банки, їх відокремлені підрозділи (філії, відділення, представництва тощо) (далі - установи уповноважених банків).
Пунктом 10 цього ж Порядку передбачено, що заява про виплату пенсії або грошової допомоги (додаток 1) подається одержувачем особисто до органу Пенсійного фонду чи органу соціального захисту населення за зазначеним у заяві місцем фактичного проживання одержувача в населеному пункті у межах України або приймається органом Пенсійного фонду чи органом соціального захисту населення від установи уповноваженого банку.
Заяви приймаються за умови пред'явлення паспорта громадянина України або іншого документа, що посвідчує особу і підтверджує її вік, та документа, визначеного законодавством, для з'ясування місця її проживання, і реєструються в установленому порядку.
Так, суд зазначає, що в матеріалах справи відсутня копія заяви позивача про здійснення виплат пенсії, починаючи з 13 грудня 2016 року на визначений нею банківський рахунок в банківській установі України, проте, наявна копія опису без дати про направлення цінного листа на адресу Лівобережного об'єднаного управління Пенсійного фонду України в місті Києві у тому числі такої заяви, а також наявна копія фіскального чека від 27 квітня 2018 року про направлення засобами поштового зв'язку, але суд позбавлений можливості ідентифікувати, що саме за цим фіскальним чеком було здійснено оплату поштового відправлення - заяви ОСОБА_1 з зазначення реквізитів банківського рахунку, на який слід перераховувати пенсійні виплати, оскільки опис вкладення цінного листа не містить дати та коду відправлення, що, в свою чергу, свідчить про неприйняття судом цих документів, як належних та допустимих доказів при вирішенні даного спору по суті.
Більш того, в матеріалах справи відсутні й докази отримання цього листа Лівобережним об'єднаним управлінням Пенсійного фонду України в місті Києві.
Наведене в сукупності свідчить, що позивачем не доведено, а судом не встановлено, що останньою особисто або через її представника дійсно було направлено на адресу відповідача заяву за формою, затвердженою додатком №1 до Порядку №1596, в якій зазначено про відкриття банківського рахунку в банківській установі України та його реквізити для здійснення перерахування пенсійних виплат.
Також суд вважає за необхідне зазначити й про те, що чинним законодавством визначено можливість подачі такої заяви особисто пенсіонером, при цьому, відсутні вказівки на те, що останній позбавлений можливості надіслати заяву та належні документи поштою.
Враховуючи відсутність заборони звернення до відповідача шляхом направлення заяви разом з необхідним пакетом документів засобами поштового зв'язку, суд вважає необгрунтованими доводи відповідача, викладені останнім у листі від 03 квітня 2019 року №69154/03, щодо обов'язкового прибуття до органу Пенсійного фонду України для подання заяви за формою, встановленою додатком №1 до Порядку №1596, оскільки під визначенням «особисто» слід розуміти, що саме заява має бути подана (підписана) особисто пенсіонером, а не будь-якою іншою особою, але аж ніяк не встановлює обов'язку прибуття для її подачі.
Враховуючи вищевикладене, суд дійшов висновку про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог в частині визнання протиправними дій по невиплаті пенсії на визначений позивачем банківський рахунок та бездіяльності щодо невиплати пенсії з 13 грудня 2016 року, оскільки, як вже було зазначено судом, матеріалами справи не підтверджується, а судом не встановлено, що позивачем виконано вимоги чинного законодавства щодо подання до органу Пенсійного фонду України заяви про виплату пенсії за формою, встановленою додатком №1 до Порядку №1596, що, в свою чергу, позбавляє відповідача можливості здійснити виплати призначеної пенсії, починаючи з 13 грудня 2016 року.
Стосовно позовних вимог щодо визнання протиправним та скасування рішення відповідача, викладеного у листі №69154/03 від 03 квітня 2019 року, про незаконну відмову у виплаті пенсії на визначений позивачкою банківський рахунок, в тому числі, якщо воно було прийнято, але не передано позивачці, суд вважає їх безпідставними та такими, що не грунтуються на вимогах чинного законодавства, оскільки зі змісту вказаного листа взагалі не вбачається, що позивачу було відмовлено у виплаті пенсії.
Стосовно позовних вимог щодо зобов'язання відповідача виплатити на визначений позивачем банківський рахунок недоотримані пенсійні виплати з урахуванням усіх підвищень з 13 грудня 2016 року до фактичного виконання рішення суду з проведенням індексації і компенсацією втрати частини доходів на усі несвоєчасно виплачені суми, починаючи з 13 грудня 2016 року до їх фактичної виплати, та продовжити виплату пенсій на банківський рахунок довічно, суд вважає необгрунтованими в межах розгляду даної адміністративної справи, оскільки судом не встановлено, а позивачем не доведено факту звернення до відповідача з заявою про виплату пенсії з зазначенням реквізитів банківського рахунку за формою, встановленою додатком №1 до Порядку №1569, що, в свою чергу, дозволяє дійти висновку про відсутність правових підстав для їх задоволення.
Стосовно позовних вимог в частині визнання дискримінаційним рішення відповідача, оформленого листом від 03 квітня 2019 року №69154/03, дискримінаційними дій та бездіяльності відповідача, суд зазначає таке.
Частиною 1 статті 5 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом:
1) визнання протиправним та нечинним нормативно-правового акта чи окремих його положень;
2) визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень;
3) визнання дій суб'єкта владних повноважень протиправними та зобов'язання утриматися від вчинення певних дій;
4) визнання бездіяльності суб'єкта владних повноважень протиправною та зобов'язання вчинити певні дії;
5) встановлення наявності чи відсутності компетенції (повноважень) суб'єкта владних повноважень;
6) прийняття судом одного з рішень, зазначених у пунктах 1-4 цієї частини та стягнення з відповідача - суб'єкта владних повноважень коштів на відшкодування шкоди, заподіяної його протиправними рішеннями, дією або бездіяльністю.
Тобто, чинним законодавством України не передбачено такого способу захисту порушених прав, як визнання дій, бездіяльності та рішень суб'єкта владних повноважень саме дискримінаційними, що, в свою чергу, свідчить про необгрунтованість заявлених позовних вимог в цій частині.
В той же час, суд вважає за доцільне зазначити, що позивачем не доведено, а судом не встановлено, що позивач в межах спірних правовідносин піддавалась з боку відповідача будь-якій дискримінації, а також не встановлено, в чому саме вона полягає.
Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Частиною 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Відповідно до статті 72 Кодексу адміністративного судочинства України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.
Частиною 2 статті 73 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Вимогами статті 76 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Частиною 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
У таких справах суб'єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.
На думку Окружного адміністративного суду міста Києва, позивачем не доведена обставин, якими обґрунтовуються позовні вимоги, а тому, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень законодавства України та доказів, наявних у матеріалах справи, суд приходить до висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову в повному обсязі.
З урахуванням того, що позовні вимоги не підлягають задоволенню, а матеріали справи не містять доказів понесення відповідачем судових витрат, суд приходить до висновку про відсутність правових підстав для компенсації судових витрат.
Враховуючи викладене, керуючись статтями 72-77, 139, 143, 241-246, 255, 257-263 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 відмовити.
Рішення набирає законної сили відповідно до статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статтями 293, 295-297, пункту 3 розділу VI "Прикінцеві положення" Кодексу адміністративного судочинства України.
Відповідно до підпункту 15.5 пункту 15 розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.
Суддя А.І. Кузьменко