Харківський окружний адміністративний суд
61022, м. Харків, майдан Свободи, 6, inbox@adm.hr.court.gov.ua, ЄДРПОУ: 34390710
м. Харків
05 червня 2020 р. Справа № 520/5224/2020
Харківський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Шляхової О.М., розглянувши в порядку спрощеного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ) до Головного Управління Пенсійного фонду України в Харківській області (пл. Свободи, буд. 5, Держпром, 3 під., 2 пов.,м. Харків,61022) про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити певні дії,-
Позивач, ОСОБА_1 , звернувся до Харківського окружного адміністративного суду з позовом до Головне Управління Пенсійного фонду України в Харківській області, в якому просить суд:
- визнати протиправним та скасувати рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Харківській області від 07.02.2020 про відмову в призначенні ОСОБА_1 , пенсії по інвалідності відповідно до Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування»;
- зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в Харківській області зарахувати ОСОБА_1 , до загального страхового стажу роботи період роботи з 10.04.1990 року по 20.09.1991 року;
- зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в Харківській області призначити ОСОБА_1 пенсію по інвалідності відповідно до Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» з 04.02.2020 року;
- стягнути з Головного управління Пенсійного фонду України в Харківській області на користь ОСОБА_1 відшкодування моральної шкоди у розмірі 20 000 (двадцять тисяч) гривень;
- стягнути з Головного управління Пенсійного фонду України в Харківській області на користь ОСОБА_1 , збитки у вигляді витрат на юридичні послуги у розмірі 6 430 (шість тисяч чотириста тридцять) гривень.
Обґрунтовуючи позовні вимоги, позивач зазначив, що 08.01.2020 року він звернувся до Головного управління Пенсійного фонду України в Харківській області з заявою про призначення пенсії по інвалідності ІІ групи загального захворювання відповідно до Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», згідно якого пенсія по інвалідності призначається в разі настання інвалідності, що спричинила повну або часткову втрату працездатності за наявності страхового стажу, передбаченого статтею 32 цього Закону.
Рішенням Головного управління Пенсійного фонду України у Харківькій області № 54 від 11.01.2020 року було відмовлено у призначенні пенсії по інвалідності за відсутністю необхідного страхового стажу мотивуючи там, що не було зараховано до загального страхового стажу період навчання в інституті, проходження строкової військової служби, а також проходження професійного навчання за направлення центру занятості у зв'язку з відсутності уточнюючих довідок.
Позивачем було зібрано додаткові довідки щодо підтвердження періоду навчання в інституті та проходженні професійного навчання від центру занятості, а також щодо проходження строкової військової служби.
04.02.2020 року позивач повторно звернувся до Головного управління Пенсійного фонду України у Харківській області з заявою про призначення пенсії по інвалідності, до якою додав всі наявні уточнюючи довідки.
Рішенням Головного управлінні Пенсійного фонду України в Харківській області № б/н від 07.02.2020 про було відмовлено в призначені пенсії по інвалідності. Відмова вмотивована тим, що загальний страховий стаж становить 11 років 3 місяці 12 днів, так як до загального стажу не зараховано період роботи з 10.04.1990 року по 20.09.1991 рік, оскільки записи про роботи внесено з порушенням Інструкції про порядок ведення трудових книжок працівників.
Вважаючи такі рішення протиправними, позивач звернувся до суду з цим позовом.
Ухвалою суду від 27.04.2020 року позовну заяву прийнято до розгляду, відкрито провадження у даній справі та призначено її до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження з повідомленням (викликом) сторін. Даною ухвалою також встановлено відповідачу строк на подання відзиву на позовну заяву.
Представником відповідача через канцелярію суду 19.05.2020 року подано відзив на адміністративний позов. У відзиві зазначено, що відповідно до абз. 26.ч.1 ст.32 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» особи, яким установлено інвалідність, мають право на пенсію по інвалідності , залежно від групи інвалідності, за наявності такого страхового стажу на час настання інвалідності або на день звернення за пенсією: для осіб з інвалідністю ІІ та ІІІ груп від 52 років до досягнення особою 55 років включно -13 років. А також зазначає, що відповідно до трудової книжки НОМЕР_1 ОСОБА_1 до стахового стажу зараховано такі періоди роботи: 12.05.184 -18.04.1986; 26.09.1986 -25.11.1986; 19.12.1986 -20.03.1990; 30.09.1991 -04.10.1994; 18.10.1994 -26.05.1996. Також до страхового стажу зараховано період навчання з 01.09.1983 по 11.05.1984. Також відповідно до ч. 2 ст. 24 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» з 01.01.2004 страховий стаж обчислюється за данними, що містяться в системі персоніфікованого обліку. За цими даними до страхового стажу зараховано періоди з 04.08.2004 по 06.09.2004, з 07.09.2004 по 10.03.2005.
Періоди роботи, які зазначені в трудовій книжці, з 28.05.2004 по 03.08.2004, з 11.03.2005 по 25.07.2007, з 29.07.2007 по 30.03.2011 не зараховані до страхового стажу у зв'язку з тим, що відсутні відомості про сплату страхових внесків у систему персоніфікаційного обліку. У зв'язку з викладеним просив у позові відмовити у повному обсязі.
26.05.2020 року позивач подав відповідь на відзив, у якій просив його позов задовольнити.
Через канцелярію суду представником позивача 29.05.2020 року було подано заперечення на відповідь на відзив, в якому останній зазначив, що доводи позивача є необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню.
Дослідивши та оцінивши письмові докази, наявні в матеріалах справи, в їх сукупності, проаналізувавши зміст норм матеріального і процесуального права, які регулюють спірні правовідносини, суд зазначає наступне.
Судом встановлено та підтверджено матеріалами справи підтверджено, що 08.01.2020 та 04.02.2020 року ОСОБА_1 , звертався до Головного управління Пенсійного фонду України в Харківській області із заявами про призначення пенсії по інвалідності.
Станом на час звернення до органу Пенсійного фонду позивач досяг віку 54 роки.
До заяви позивач надав: довідку до акта огляду МСЕК про встановлення, зняття або зміну групи інвалідності; диплом про навчання; довідки щодо підтвердження періоду навчання в інституті та проходженні професійного навчання від центру занятості, а також щодо проходження строкової військової служби, довідку про присвоєння ідентифікаційного номеру; заяву про призначення пенсії; паспорт; трудову книжку.
Рішенням Головного управління Пенсійного фонду України у Харківькій області № 54 від 11.01.2020 року та рішенням (у вигляді довідки) № б/н від 07.02.2020 року позивачу відмовлено у призначенні пенсії по інвалідності згідно ст. 30 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» у зв'язку з відсутністю необхідного страхового стажу, а також зазначено, що записи за період роботи з 10.04.1990 року по 20.09.1991 рік внесено з порушенням Інструкції про порядок ведення трудових книжок працівників, а періоди роботи, які зазначені в трудовій книжці, з 28.05.2004 по 03.08.2004, з 11.03.2005 по 25.07.2007, з 29.07.2007 по 30.03.2011 не зараховані до страхового стажу у зв'язку з тим, що відсутні відомості про сплату страхових внесків у систему персоніфікаційного обліку. У зв'язку з чим загальний страховий стаж становить 11 років 3 місяці 12 днів, що є недостатнім для визначення права на призначення пенсії по інвалідності.
Судом досліджено наявну в матеріалах адміністративної справи копію трудової книжки НОМЕР_1 ОСОБА_1 та встановлено.
Наказом № 246-с від 30.08.1983 року був зарахований з 01.09.1983 року на 1 курс денного відділення економічного факультету Харківськогоінституту громадського харчування за спеціальністю «Бухгалтерський облік та аналіз господарської діяльності».
Наказом № 192-с від 10.07.1984 року був відрахований з 10.07.1984 року у зв'язку з призивом до лав Радянської армії.
Наказом № 427-с від 06.09.1986 року відрахований з 2-го курсу економічного факультету у зв'язку з призивом на дійсну військову службу і такий, що повернувся після демобілізації, був поновлений в число студентів 2-го заочного торгово-економічного факультету за спеціальністю «Економіка торгівлі».
Наказом № 235-с від 15.06.1990 року був відрахований з числа студентів 5-го курсу заочного торгово-економічного факультету, як такий, що закінчив навчання з присвоєнням кваліфікації економіста, про що був виданий диплом НОМЕР_2 від 14.06.1990 року реєстраційний номер 291.
В період з 12.05.1984 року по 18.04.1986 року проходив службу у Збройних силах СРСР, що підтверджується військовим квитком та довідкою військового комісаріату.
- з 26.09.1986 року по 25.11.1986 року працював сторожем у відділі охорони;
- з 19.12.1986 року по 20.03.1990 року працював на різних посадах у магазинах Харківського Міськкоопторгу;
- з 10.04.1990 року по 20.09.1991 року працював реалізатором готової продукції швейної ділянки кооперативу «Услуга»;
- з 30.09.1991 року по 04.10.1994 року працював в кооперативі «Агат»;
- з 18.10.1994 року по 26.05.1996 року працював заступником директора з виробництва на малому приватному підприємстві «Труд-1»;
- з 28.05.2004 року по 06.09.2004 року за направленням центру зайнятості проходив профнавчання з професії «Оператор комп'ютерного набору» у ТОВ «Інститут соціально-економічного прогресу»;
- з 07.09.2004 року по 10.03.2005 року перебував на обліку по безробіттю у Дзержинському районному центрі зайнятості;
- з 11.03.2005 року по 25.07.2007 року працював заступником директора з виробництва кооперативної фірми «Маяк»;
- з 29.07.2007 року по 30.03.2011 року працював заступником директора з виробництва кооперативної фірми «Маяк».
Відповідно виписки з акта огляду медико-соціальною експертною комісією серії 12ААА № 975986 від 22.11.2019 року позивачу встановлена друга група інвалідності до 19.11.2022 року.
Позивач, вважаючи, що йому протиправно не зарахували до страхового стажу періоди роботи з 10.04.1990 по 20.09.1991 роки; періоди роботи в з 28.05.2004 по 03.08.2004, з 11.03.2005 по 25.07.2007, з 29.07.2007 по 30.03.2011 роках, які в цілому дають достатній стаж та право виходу на пенсію по інвалідності, відповідно до статті 32 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», у зв'язку з чим позивач звернувся до суду для захисту свого порушеного права.
Надаючи оцінку спірним правовідносинам та встановленим обставинам справи, суд керується такими мотивами.
Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до ст. 46 Конституції України, громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними.
Спірні правовідносини, що виникають у сфері пенсійного забезпечення громадян, регулюються Законом України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» (далі - Закон № 1058-ІV).
Відповідно ч. 1 ст. 30 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» особам пенсія по інвалідності призначається в разі настання інвалідності, що спричинила повну або часткову втрату працездатності за наявності страхового стажу, передбаченого статтею 32 цього Закону.
Залежно від ступеня втрати працездатності визначено три групи інвалідності. Причина, група, час настання інвалідності, строк, на який встановлюється інвалідність, визначаються органом медико-соціальної експертизи згідно із законодавством.
Згідно ч. 1 ст. 32 Закону особи, яким установлено інвалідність, мають право на пенсію по інвалідності, залежно від групи інвалідності, за наявності такого страхового стажу на час настання інвалідності або на день звернення за пенсією: для осіб з інвалідністю II та III груп від 52 років до досягнення особою 55 років включно - 13 років.
Статтею 62 Закону України «Про пенсійне забезпечення» передбачено, що основним документом, що підтверджує стаж роботи, є трудова книжка. Порядок підтвердження наявного трудового стажу при відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній встановлюється Кабінетом Міністрів України.
Також, згідно ст. 48 Кодексу законів про працю України трудова книжка є основним документом про трудову діяльність працівника.
До трудової книжки заносяться відомості про роботу, заохочення та нагороди за успіхи в роботі на підприємстві, в установі, організації; відомості про стягнення до неї не заносяться.
Пунктом 1 постанови Кабінету Міністрів України від 12.08.1993 № 637 «Про затвердження Порядку підтвердження наявного трудового стажу для призначення пенсії за відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній» (надалі - Порядок № 637) передбачено, що основним документом, що підтверджує стаж роботи є трудова книжка, за відсутності її або відповідних записів у ній трудовий стаж встановлюється на підставі інших документів, виданих за місцем роботи, служби, навчання, а також архівними установами.
Відповідно до п. 3 Порядку № 637 за відсутності трудової книжки, а також у тих випадках, коли в трудовій книжці відсутні необхідні записи або містяться неправильні чи неточні записи про періоди роботи, для підтвердження трудового стажу приймаються дані, наявні в реєстрі застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов'язкового державного соціального страхування, довідки, виписки із наказів, особові рахунки і відомості на видачу заробітної плати, посвідчення, характеристики, письмові трудові договори і угоди з відмітками про їх виконання та інші документи, які містять відомості про періоди роботи.
Питання, пов'язані з порядком ведення трудових книжок, їх зберігання, виготовлення, постачання і обліку, регулюються постановою Кабінету Міністрів України від 27 квітня 1993 р. № 301 ( 301-93-п ) «Про трудові книжки працівників», та прийнятою відповідно до зазначеної постанови Інструкцією про порядок ведення трудових книжок працівників, затвердженої наказом Міністерства праці України, Міністерства юстиції України, Міністерства соціального захисту населення України 29.07.93 № 58 зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 17 серпня 1993 р. за № 110.
Відповідно до п.п.1.1 Інструкції №110 трудова книжка є основним документом про трудову діяльність працівника.
Аналіз наведених норм свідчить про те, що основним документом, що підтверджує стаж роботи є трудова книжка. Проте, якщо у трудовій книжці відсутні необхідні записи або містяться неправильні чи неточні записи про періоди роботи, для підтвердження наявного трудового стажу приймаються додаткові докази, зазначені у пункті 3 Порядку №637, а за відсутності документів про наявний стаж або відсутності архівних даних, трудовий стаж установлюється на підставі показань не менше двох свідків, пов'язаних з заявником спільною роботою.
Крім цього, потрібно враховувати, що Верховний Суд у постанові від 06.03.2018 по справі №754/14898/15-а дійшов висновку, що підставою для призначення пенсії на пільгових умовах є відповідний стаж роботи, а не дотримання усіх формальних вимог при заповненні трудової книжки. ПФУ не врахувало, що не усі недоліки записів у трудовій книжці можуть бути підставою для неврахування відповідного стажу, оскільки визначальним є підтвердження факту зайнятості особи на відповідних роботах, а не правильність записів у трудовій книжці. Отже, повідомляючи позивачу про відмову в призначенні пільгової пенсії, ПФУ діяло необґрунтовано.
Отже, враховуючи наведені обставини, суд дійшов висновку про підтвердження факту роботи ОСОБА_1 у періоди його роботи з 10.04.1990 року по 20.09.1991 рік в кооперативі «Услуга», а тому вказаний період підлягає зарахуванню до стажу роботи для зарахуванню, а тому дії Головного управління Пенсійного фонду України в Харківській області щодо відмови у зарахуванні до трудового стажу вказаного періоду роботи є протиправними
Відповідно до ст. 1 Закону №1058 страховий стаж - період (строк), протягом якого особа підлягала державному соціальному страхуванню, якою або за яку сплачувався збір на обов'язкове державне пенсійне страхування згідно із законодавством, що діяло раніше, та/або підлягає загальнообов'язковому державному пенсійному страхуванню згідно із цим Законом і за який сплачено страхові внески.
Згідно з ч.1 ст.24 Закону №1058-IV страховий стаж - період (строк), протягом якого особа підлягає загальнообов'язковому державному пенсійному страхуванню та за який щомісяця сплачені страхові внески в сумі не меншій, ніж мінімальний страховий внесок.
Вказаною статтею визначено порядок обчислення страхового стажу, а саме: періоди трудової діяльності, що враховувалися для призначення пенсії до набрання чинності цим Законом (по 31.12.2003), зараховується до страхового стажу в порядку і на умовах, передбачених законодавством, що діяло раніше (на підставі трудової книжки, диплому про період стаціонарного навчання, військового квитка та інших документів, які підтверджують періоди роботи), а з 01.01.2004 - згідно індивідуальних відомостей про застраховану особу, що містяться в системі персоніфікованого обліку пропорційно до сплати страхових внесків.
Наведене кореспондується положенням ч.2 ст.24 Закону № 1058-IV, за якими страховий стаж обчислюється територіальними органами Пенсійного фонду відповідно до вимог цього Закону за даними, що містяться в системі персоніфікованого обліку, а за періоди до впровадження системи персоніфікованого обліку - на підставі документів та в порядку, визначеному законодавством, що діяло до набрання чинності цим Законом.
Відповідно до ч.4 ст.24 Закону № 1058-IV періоди трудової діяльності та інші періоди, що враховувалися до стажу роботи для призначення пенсії до набрання чинності цим Законом, зараховуються до страхового стажу в порядку і на умовах, передбачених законодавством, що діяло раніше, крім випадків, передбачених цим Законом.
Статтею 56 Закону України «Про пенсійне забезпечення» № 1788-ХІІ від 05.11.1991 року визначено види трудової діяльності, що зараховується до стажу роботи, який дає право на трудову пенсію.
Так, до стажу роботи зараховується робота, виконувана на підставі трудового договору на підприємствах, в установах, організаціях і кооперативах, незалежно від використовуваних форм власності та господарювання, а також на підставі членства в колгоспах та інших кооперативах, незалежно від характеру й тривалості роботи і тривалості перерв.
Відповідно до п. «а» ч.1 ст. 3 Закону № 1788-ХІІ у редакції, чинної на час виникнення спірних правовідносин, право на трудову пенсію мали особи, які працюють на підприємствах, в установах, організаціях, кооперативах (у тому числі за угодами цивільно-правового характеру), незалежно від використовуваних форм власності та господарювання, або є членами колгоспів та інших кооперативів (далі іменуються - підприємства та організації, якщо не обумовлено інше), - за умови сплати підприємствами та організаціями страхових внесків до Пенсійного фонду України.
Таким чином, до набрання чинності Законом України №1058-IV (по 31.12.2003), періоди трудової діяльності зараховуються до страхового стажу в порядку і на умовах, передбачених законодавством, що діяло раніше, тобто відповідно до ст. 3, 56 Закону України «Про пенсійне забезпечення» на підставі трудової книжки, диплому про період стаціонарного навчання, військового квитка та інших документів, які підтверджують періоди роботи, а з 01.01.2004 - згідно індивідуальних відомостей про застраховану особу, що містяться в системі персоніфікованого обліку пропорційно до сплати страхових внесків
Згідно статті 1 Закону №1058-ІV, страхові внески - кошти відрахувань на соціальне страхування, збір на обов'язкове державне пенсійне страхування та страхові внески на загальнообов'язкове державне пенсійне страхування, сплачені (які підлягають сплаті) згідно із законодавством, що діяло раніше; надходження від сплати єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, що спрямовуються на загальнообов'язкове державне пенсійне страхування.
Страхувальники - роботодавці та інші особи, які відповідно до закону сплачують єдиний внесок на загальнообов'язкове державне соціальне страхування та/або є платниками відповідно до цього Закону.
Страхові внески на загальнообов'язкове державне пенсійне страхування найманих працівників та інших осіб, які належать до кола осіб, які підлягають загальнообов'язковому державному пенсійному страхуванню та зазначені у статті 11 Закону №1058-ІV, сплачуються їх роботодавцями та безпосередньо застрахованими особами.
Порядок обчислення та сплати страхових внесків встановлено у частині 1 статті 20 Закону №1058-ІV, якою передбачено, що страхові внески обчислюються виключно в грошовій формі, у тому числі з виплат (доходу), що здійснюються в натуральній формі.
Обчислення страхових внесків застрахованих осіб, здійснюється страхувальниками на підставі бухгалтерських та інших документів, відповідно до яких провадиться нарахування (обчислення) або які підтверджують нарахування (обчислення) заробітної плати (доходу), грошового забезпечення, на які відповідно до цього Закону нараховуються страхові внески.
Таким чином, страхові внески є складовою умовою існування солідарної системи і підлягають обов'язковій сплаті, перерахунок пенсії провадиться з урахуванням часу, коли особа підлягає загальнообов'язковому державному пенсійному страхуванню, та за який підприємством, де працює людина, (страхувальником) сплачені щомісячні страхові внески в сумі не меншій, ніж мінімальний страховий внесок.
З цього приводу суд зазначає, що працівник не може відповідати за правильність та повноту нарахування та сплати страхових внесків на загальнообов'язкове державне пенсійне страхування найманих працівників та інших осіб, які належать до кола осіб, які підлягають загальнообов'язковому державному пенсійному страхуванню та зазначені у статті 11 Закону №1058-ІV, а отже не може бути підставою для позбавлення позивача його конституційного права на соціальний захист щодо вирішення питань надання пенсії по інвалідності.
Щодо позовної вимоги про стягнення з Головного управління Пенсійного фонду України у Харківській області на користь ОСОБА_1 відшкодування моральної шкоди у розмірі 20000 (двадцять тисяч) гривень на к, суд зазначає наступне.
Стаття 56 Конституції України передбачає, що кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.
Частиною 1 статті 22 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) встановлено, що особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування.
Відповідно до статті 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав; моральна шкода полягає у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.
Згідно зі статті 1167 ЦК України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.
Моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала: 1) якщо шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки; 2) якщо шкоди завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування як запобіжного заходу тримання під вартою або підписки про невиїзд, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт; 3) в інших випадках, встановлених законом.
Відповідно до постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року № 4 "Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди", під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.
Моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв'язку з ушкодженням здоров'я, у порушенні права власності (в тому числі інтелектуальної), прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв'язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих зв'язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків.
Разом з тим, слід надати оцінку тому, чим саме підтверджується факт заподіяння моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, у чому саме полягає вина заподіювача та інші обставини, що мають значення для вирішення спору в цій частині.
Розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров'я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану. При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості.
Суд зазначає, що необхідно звернути увагу на приписи статті 6 КАС України, за якими суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.
Статтею 9 КАС України визначено, що розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Із зазначеного слідує, що першочерговим завданням судочинства є захист порушених прав та свобод людини, які визнаються найвищою цінністю. З цією метою сторонам забезпечується рівність та свобода у наданні суду доказів, що підтверджують заявлені ними вимоги.
Поняття доказів наведено у статті 72 КАС України, відповідно до якого Доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.
Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.
Відповідно до статей 73, 74 КАС України, надані сторонами докази мають відповідати вимогам належності та допустимості, тобто, містити інформацію щодо предмета доказування та бути одержаними в порядку, встановленому законом.
Обов'язок доказування в адміністративному процесі встановлений статтею 77 КАС України, відповідно до якого кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. Докази суду надають учасники справи.
Із врахування вищезазначених правових норм, суд зазначає, що у справах про відшкодування моральної шкоди обов'язок доказування покладається на особу, яка заявляє вимогу про відшкодування такої шкоди.
На підтвердження завдання позивачу моральних страждань, які призвели до втрати нормальних життєвих зв'язків не надано жодних доказів.
Зважаючи на те, що позивачем не надано доказів, що прямо чи опосередковано підтверджують заподіяння йому сильних душевних страждань, шкоди здоров'ю, чи інших втрат немайнового характеру, з яких суд міг би встановити характер та обсяг моральних страждань і матеріальні витрати, понесені позивачем, суд зазначає про відсутність підстав для задоволення позову в цій частині.
Вказана правова позиція висловлена у постанові Верховного Суду від 19.09.2018 року №815/7401/16 (провадження №К/9901/21159/18).
Щодо позовної вимоги про стягнення за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Пенсійного фонду України в Харківській області на користь ОСОБА_1 витрати на професійну правничу допомогу пов'язану з підготовкою справи до розгляду в суді у розмірі 6430 грн., суд зазначає наступне.
Згідно з ч.4 ст.134 Кодексу адміністративного судочинства України, для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
У відповідності до ч.7 ст. 139 Кодексу адміністративного судочинства України, розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).
Згідно актів виконаних робіт від 05.03.2020, та від 25.05.2020 ТОВ "Центр правової допомоги населенню", на підставі договору про надання юридичних послуг № П 202 від 27.02.2020 року та № П-429 від 22.05.2020 року виконавцем в інтересах клієнта виконано зобов'язання:
- правовий аналіз, заснований на матеріалах справи - 1929, 00 грн.; та 1911,00 грн.
- надавав послуги з підготовлення та подання позовної заяви до Харківського окружного адміністративного суду про визнання протиправними дії та бездіяльність ГУНП в Харківській області - 2686,00 грн.
- складання проекту скарги до ГУНП в Харківській області - 605,00 грн.
- складання проекту скарги до Уповноваженого з прав людини - 605,00 грн.
- складання проекту скарги до Міністерства соціальної політики України - 605,00 грн.
- складання проекту відповіді на відзив на адміністративний позов - 4459,00 грн.
- консультації - 2386,00 грн.
Разом з тим, на переконання суду, розмір понесених витрат на правничу допомогу в сумі 12800,00 грн., але по зазначеній справі позивач заявив вимогу стягнути з Головного управління Пенсійного фонду України в Харківській області на користь ОСОБА_1 , збитки у вигляді витрат на юридичні послуги у розмірі 6 430 (шість тисяч чотириста тридцять) гривень, на різницю на загальну суму 6370,00 грн. вимоги не заявлялись, а також не було уточнення позовних вимог.
Відповідно до частин дев'ятої статті 139 КАС України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов'язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору (у випадках, коли відповідно до закону досудове вирішення спору є обов'язковим) та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.
Відповідно до статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" від 23 лютого 2006 року N 3477- IV суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрат на підставі ст. 41 Конвенції. Зокрема, згідно з його практикою заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (рішення у справі "East/West Alliance Limited" проти України", заява N 19336/04).
У рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Лавентс проти Латвії" зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.
Водночас, для включення всієї суми гонорару у відшкодування за рахунок відповідача, має бути встановлено, що позов позивача задоволено, а також має бути встановлено, що за цих обставин справи такі витрати позивача були необхідними, а розмір є розумний та виправданий, що передбачено у ст. 30 Законом України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність". Тобто, суд оцінює рівень адвокатських витрат, що мають бути присуджені з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично, але й також - чи була їх сума обґрунтованою.
Суд не зобов'язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенством права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, не є завищеним щодо іншої сторони спору, зважаючи на складність справи, витрачений адвокатом час, та співрозмірним у порівнянні з ринковими цінами адвокатських послуг.
З огляду на викладене, суд доходить висновку про задоволення позовної вимоги в частині стягнення за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Пенсійного фонду України в Харківській області на користь ОСОБА_1 витрати на професійну правничу допомогу пов'язану з підготовкою справи до розгляду в суді у розмірі 6430,00 грн.
Відповідно до ч. 1 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Враховуючи викладене вище суд приходить до висновку про наявність підстав для часткового задоволення позовних вимог.
Розподіл судових витрат належить провести за правилами ст.ст. 139, 143 КАС України та Закону України "Про судовий збір"
Керуючись ст.ст. 8, 19, 124, 129 Конституції України, ст.ст. 6-9, ст.ст. 72-77, 211, 241-243, 255, 263, 295 КАС України, суд -
Адміністративний позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ) до Головного Управління Пенсійного фонду України в Харківській області (пл. Свободи, буд. 5, Держпром, 3 під., 2 пов.,м. Харків,61022) про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити певні дії- задовольнити частково.
Визнати протиправним та скасувати рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Харківській області від 07.02.2020 про відмову в призначенні ОСОБА_1 , пенсії по інвалідності відповідно до Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування».
Зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в Харківській області зарахувати ОСОБА_1 , до загального страхового стажу роботи період роботи з 10.04.1990 року по 20.09.1991 року.
Зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в Харківській області призначити ОСОБА_1 пенсію по інвалідності відповідно до Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» з 04.02.2020 року;
Стягнути з Головного управління Пенсійного фонду України в Харківській області (пл. Свободи, буд. 5, Держпром, 3 під., 2 пов.,м. Харків,61022, код ЄДРПОУ 14099344) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , ІПН НОМЕР_3 ), збитки у вигляді витрат на юридичні послуги у розмірі 6 430 (шість тисяч чотириста тридцять) гривень.
В іншій частині вимог позов залишити без задоволення.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Суддя О.М. Шляхова