Справа № 359/6624/17 Головуючий у суді першої інстанції: Муранова-Лесів І.В.
№ апеляційного провадження: 22-ц/824/698/2020 Доповідач у суді апеляційної інстанції: Волошина В.М.
24 лютого 2020 року Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати в цивільних справах
Головуючого Волошиної В.М.
Суддів Мостової Г.І., Слюсар Т.А.
при секретарі Маличівській Н.В.
Розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 26 липня 2019 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до Фізичної особи підприємця ОСОБА_2 про визнання незаконним звільнення, визнання недійсним наказу про звільнення, зміну дати та підстав звільнення, зобов'язання внести до трудової книжки зміни формулювання причин та дати звільнення, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та вихідну допомогу.
Заслухавши доповідь судді Волошиної В.М., перевіривши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів, -
30.08.2017 позивач ОСОБА_1 звернувся у суд з позовом до відповідача ФОП ОСОБА_2 та з урахуванням уточнених позовних вимог заявою від 14.11.2017 (а.с.97-101 т.1) просив суд:
- визнати незаконним звільнення позивача з підстав п.4 ст.40 КЗпП України з посади водія автотранспортного засобу у ФОП ОСОБА_2 ;
- визнати недійсним Наказ №7.3 від 25.07.2016 про його звільнення за цією статтею;
- визнати/вважати із дня постановлення рішення суду з підстав, передбачених ч.3 ст.38 Кодексу законів про працю України;
- зобов'язати ФОП ОСОБА_2 внести до його трудової книжки запис про зміну формулювання причини звільнення з посади водія згідно «ст.40 п.4 КЗпП України» на звільнений з посади водія за власним бажанням згідно «ч.3 ст.38 КЗпП України» у зв'язку із невиконанням ФОП ОСОБА_2 законодавства про працю та умов трудового договору і вважати звільненим ОСОБА_1 із дня поставлення рішення суду;
- стягнути на його користь середній заробіток за час вимушеного прогулу з 25.07.2016 по день фактичного розрахунку; вихідну допомогу у розмірі тримісячного середнього заробітку у сумі 3900 гривень та судові витрати.
Позовні вимоги мотивовані тим, що з 01.06.2015позивач працював у відповідача по безстроковому трудовому договору. При трудовлаштуванні ним було подано роботодавцю трудову книжку та інші документи. Зазначав, що трудові обов'язки водія він виконував сумлінно. Тоді як відповідач у відповідності до ст.29 КЗпП України, під розписку його не ознайомлювала з правилами внутрішнього трудового розпорядку. Графік змінності та маршрут офіційно під розпис до його відома не доводився, а встановлювався за усним розпорядженням власника. В основному він керував транспортним засобом «Рута 23» д.н.з. НОМЕР_1 , але мали місце і інші транспортні засоби. З квітня 2016 року вільного транспортного засобу для керування за його маршрутами не було, ФОП ОСОБА_2 відсторонила його від керування автотранспортним засобом «Рута 23» д.н.з НОМЕР_1 , не пояснюючи причини на його вимоги. На його думку, звільнення було незаконним, сфальсифікованим, оскільки він постійно піднімав питання вчасного розрахунку оплати заробітної плати. Вперше побачив копію наказу про звільнення за п.4 ст.40 КЗпП України за прогул лише 17.07.2017 у матеріалах цивільної справи №359/10174/16-ц, в Бориспільському міськрайонному суді за позовом ОСОБА_1 до фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 про витребування належним чином оформленої трудової книжки та стягнення заробітної плати. Вказував, що його звільнення є незаконним та порушенням відповідачем норм трудового законодавства, а саме незаконне відсторонення від роботи, не виплата вчасно заробітної плати, не надання щорічної відпустки. За липень 2016 року роботодавець вказала суму його заробітку - 1280 гривень та сплатила відповідні страхові внески, а це свідчить про присутність його на роботі. 02.07.2016 він звертався із заявою щодо надання щорічної відпустки. Також зазначав, що заявою від 27.09.2017 попередив власника про звільнення за власним бажанням з дня видачі трудової книжки, однак кореспонденція від ФОП ОСОБА_2 в черговий раз повернулась не отриманою.
Рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 26 липня 2019 року у задоволенні позову ОСОБА_1 до Фізичної особи підприємця ОСОБА_2 про визнання незаконним звільнення, визнання недійсним наказу про звільнення, зміну дати та підстав звільнення, зобов'язання внести до трудової книжки зміни формулювання причин та дати звільнення, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та вихідну допомогу відмовлено повністю.
Не погодившись із рішенням суду позивач ОСОБА_1 подав на нього апеляційну скаргу, посилаючись на його незаконність та необгрунтованість, невідповідність висновків суду першої інстанції дійсним обставинам справи з посиланням на судову практику Верховного Суду, норми Конституції України та рішення Конституційного Суду, норми КЗпП України та норми ЦПК України. При цьому зазначав, що суд першої інстанції неповно з'ясував обставини, що мають значення для справи. Зокрема акцентував увагу щодо трудової книжки НОМЕР_2 від 06.05.2011, спір відносно якої виник між позивачем та відповідачем у іншій справі і що доказом позивача була копія трудової книжки, а не оригінал, як зазначив суд. Судом не було встановлено, у кого саме знаходиться оригінал трудової книжки і не було з'ясовано при наявності якої саме трудової книжки ФОП ОСОБА_2 уклала трудовий договір з позивачем і в якій трудовій книжці вона повинна була проводити записи щодо роботи позивача. На думку позивача, суд навмисно за його клопотанням не викликав до суду ФОП ОСОБА_2 та не долучив до матеріалів справи письмові докази з приводу відомостей про заробітну плату, Акт перевірки від 14.09.2016 інспектором ГУ Держпраці у Київській області ФОП ОСОБА_2 з приводу дотримання нею трудового законодавства. Звільняючи позивача з роботи за прогул суд не з'ясував, де його робоче місце, його відсторонення від роботи 29.06.2016 та вважав достатнім доказом акт про відсутність працівника на робочому місці 29.06.2016. Матеріали справи не містять доказів, що відповідач ознайомив позивача з наказом про звільнення та направляв його через засоби поштового зв'язку. Стверджував, що його звільнення було проведено без додержання процедури, порядку звільнення.
Просив рішення суду скасувати та ухвалити нове про задоволення позовних вимог.
Відповідач не скористалася процесуальним правом у відповідності до вимог ст. 360 ЦПК України на звернення із відзивом на апеляційну скаргу.
У призначені судові засідання 18 листопада 2019 року, 13 січня та 24 лютого 2020 року позивач ОСОБА_1 та відповідач ФОП ОСОБА_2 не з'явилися.
Відповідно до ч.2 ст.372 ЦПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
Виходячи з вимог частини 1 статті 44 ЦПК України щодо неприпустимості зловживання сторонами своїми процесуальними правами, статті 371 ч.1 ЦПК України щодо строку розгляду апеляційної скарги та статті 120 ЦПК щодо строків процесуальних дій, а також зважаючи на вимоги ч. 2 ст.372 ЦПК України, колегія суддів визнала неявку сторін в судове засідання, які про час та місце розгляду справи повідомлялися, такою, що не перешкоджає апеляційному розгляду справи. До того ж, позивач та відповідач для участі у справі направили своїх представників.
Розглянувши справу в межах доводів апеляційної скарги, перевіривши законність і обґрунтованість ухваленого рішення, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Згідно ч.1 ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обгрутованість рішення суду першої інстанції в межа доводів та вимог апеляційної скарги.
Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до Фізичної особи підприємця ОСОБА_2 про визнання незаконним звільнення, визнання недійсним наказу про звільнення, зміну дати та підстав звільнення, зобов'язання внести до трудової книжки зміни формулювання причин та дати звільнення, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та вихідної допомоги суд першої інстанції виходив з того, що звільнення позивача на підставі оспорюваного наказу з 25.07.2016 за п.4 ч.1 ст.40 КЗпП України відбулось з дотримання встановленого Кодексом законів про працю порядку та через допущений позивачем прогул без поважних причин протягом періоду з 29 червня по 27 липня 2016 року.
З такими висновками суду слід погодитись виходячи з наступного.
У статті 263 ЦПК України визначені наступні вимоги до законності і обґрунтованість судового рішення:
1. Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
2. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
3. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.
4. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
5. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно зясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Оскаржуване рішення суду у повній мірі відповідає вказаним вимогам цивільного процесуального права.
Суд першої інстанції, повно і всебічно з'ясувавши всі фактичні обставини справи, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, встановив наступні обставини і відповідні ним правовідносини.
Позивач ОСОБА_1 на підставі Трудового договору між працівником і фізичною особою, яка використовує найману працю, від 01 червня 2015 року, укладеного з фізичною особою-підприємцем ОСОБА_2 , працював водієм, за змінним графіком зі встановленою йому заробітною платою - 1300,00 грн. на місяць (а.с.75 т.1).
Наказом №7.3. від 25 липня 2016 року фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 (а.с.155 т.1) ОСОБА_1 було звільнено з роботи з 25.07.2016 з підстав п.4 ст. 40 КЗпП України за прогули з 29.06.2016 по 25.07.2016. Зокрема, у змісті наказу викладено наступне: ОСОБА_1 з 29.06.2016 не виходить на роботу. Документа, який підтверджує його відсутність не надає. 01.07.2016 була направлена комісія до ОСОБА_1 за місцем проживання АДРЕСА_1 для вручення листа з вимогою надати документи, з якої підстави він не виходить на роботу, та вимогою вийти негайно на роботу. ОСОБА_1 з листом ознайомився і повернув назад і від підпису відмовився. На адресу ОСОБА_1 01.07.2016 року було направлено рекомендований лист з тією ж вимогою, від отримання якого ОСОБА_1 відмовився.
Звертаючись до суду позовні вимоги ОСОБА_1 зводились до того, що він просив визнати незаконним звільнення з підстав п.4 ст.40 КЗпП України з посади водія автотранспортного засобу у ФОП ОСОБА_2 ; визнати недійсним Наказ №7.3 від 25.07.2016 про його звільнення за цією статтею та вважати звільнення за ч.3 ст. 38 КЗпП України; зобов'язати ФОП ОСОБА_2 внести до його трудової книжки запис про зміну формулювання причини звільнення з посади водія згідно «ст.40 п.4 КЗпП України» на звільнений з посади водія за власним бажанням згідно «ч.3 ст.38 КЗпП України» у зв'язку із невиконанням ФОП ОСОБА_2 законодавства про працю та умов трудового договору і вважати звільненим ОСОБА_1 із дня поставлення рішення суду; стягнути на його користь середній заробіток за час вимушеного прогулу з 25.07.2016 по день фактичного розрахунку; вихідну допомогу у розмірі тримісячного середнього заробітку у сумі 3900 гривень та судові витрати.
Згідно ст. 139 КЗпП України працівники зобов'язані працювати чесно і сумлінно, своєчасно і точно виконувати розпорядження власника або уповноваженого ним органу, додержуватись трудової і технологічної дисципліни, вимог нормативних актів про охорону праці, дбайливо ставитися до майна власника, з яким укладено трудовий договір.
Статтею 36 КЗпП закріплено підстави для припинення трудового договору. Серед підстав є і розірвання трудового договору з ініціативи працівника (статті 38 та 39 КЗпП). Так, зокрема, за загальним правилом працівник має право припинити трудові відносини, повідомивши про це роботодавця заявою за два тижні до відповідної дати.
Натомість ч. 3 ст. 38 КЗпП України визначено, що працівник має право у визначений ним строк розірвати трудовий договір за власним бажанням, якщо власник або уповноважений ним орган не виконує законодавство про працю, умови колективного чи трудового договору.
У заяві про звільнення потрібно вказати конкретні факти порушення умов договору чи трудового законодавства, які викликали таке рішення.
Заява має містити вимогу провести остаточний розрахунок в строки, передбачені ст. 116 КЗпП України, в тому числі, здійснити виплату вихідної допомоги у розмірі тримісячного середнього заробітку згідно із ст. 44 КЗпП України (або вказати розмір, передбачений колективним договором).
Заяву потрібно зареєструвати в канцелярії, а на копії заяви позначити вхідний реєстраційний номер.
Разом з тим, з матеріалів справи вбачається, що позивач заяву про звільнення з роботи за власним бажанням, зокрема ч.3 ст. 38 КЗпП України не подавав. А подана ним заява уже після його звільнення з підстав вчиненого прогулу, правового значення для вирішення спору не має.
Згідно з п. 4 ст. 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення терміну його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у випадку прогулу (в тому числі відсутності на роботі більше трьох годин протягом робочого дня) без поважних причин.
Відповідно до роз'яснень, наданих у п. п. 22, 24 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 1992 року № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів» (із наступнимизмінами та доповненнями), у справах про поновлення на роботі осіб, звільнених за порушення трудової дисципліни, судам необхідно з'ясувати, у чому конкретно проявилось порушення, що стало приводом до звільнення, чи могло воно бути підставою для розірвання трудового договору за пунктами 3, 4, 7, 8 ст. 40 і п. 1 ст. 41 КЗпП України, чи додержані власником або уповноваженим ним органом передбачені статтями 147-1, 148, 149 КЗпП України правила і порядок застосування дисциплінарних стягнень, зокрема, чи не закінчився встановлений для цього строк, чи не застосовувалось вже за цей проступок дисциплінарне стягнення, чи враховувались при звільненні ступінь тяжкості вчиненого проступку і заподіяна ним шкода, обставини, за яких вчинено проступок, і попередня робота працівника.
При розгляді позовів про поновлення на роботі осіб, звільнених за п. 4 ст. 40 КЗпП, суди повинні виходити з того, що передбаченим цією нормою закону прогулом визнається відсутність працівника на роботі як протягом усього робочого дня, так і більше трьох годин безперервно або сумарно протягом робочого дня без поважних причин.
Відповідно до ч. 1 ст. 147 КЗпП України за порушення трудової дисципліни до працівника може бути застосовано тільки один з таких заходів стягнення: 1) догана; 2) звільнення.
Згідно з ч. 1 ст. 148 КЗпП України дисциплінарне стягнення застосовується власником або уповноваженим ним органом безпосередньо за виявленням проступку, але не пізніше одного місяця з дня його виявлення, не рахуючи часу звільнення працівника від роботи у зв'язку з тимчасовою непрацездатністю або перебування його у відпустці.
На підставі вимог ст. 149 КЗпП України до застосування дисциплінарного стягнення власник або уповноважений ним орган повинен зажадати від порушника трудової дисципліни письмові пояснення.
За кожне порушення трудової дисципліни може бути застосовано лише одне дисциплінарне стягнення.
При обранні виду стягнення власник або уповноважений ним орган повинен враховувати ступінь тяжкості вчиненого проступку і заподіяну ним шкоду, обставини, за яких вчинено проступок, і попередню роботу працівника. Стягнення оголошується в наказі (розпорядженні) і повідомляється працівникові під розписку.
Матеріалами справи підтверджено, що позивач був відсутній на роботі без поважних причин з 29.06.2016 по 25.07.2016 у зв'язку з чим до нього було застосоване стягнення у вигляді звільнення з роботи за прогул за п.4 ст. 40 КЗпП України.
Цей факт підтверджений Актами про відсутність працівника на робочому місті від 29.06.2016, 30.06.2016, 01.07.2016 та 25.07.2016 (а.с.148-151 т.1); актом від 01.07.2016 про відмову від отримання запиту ОСОБА_1 з'явитись на роботу, приступити до виконання своїх обов'язків та пояснити свою відсутність на роботі (а.с.157 т.1), які не спростовані.
Крім того, 02.07.2016 позивачем була направлена ФОП ОСОБА_2 заява про надання щорічної відпустки терміном 24 календарних днів з 02.07.2016 (а.с.29,30 т.1), та з цієї дати він на робочому місці, за місцем знаходження гаражу та автопарку ФОП ОСОБА_2 по АДРЕСА_2 , не з'являвся та обумовлену трудовим договором роботу водія не виконував, що ним не заперечувалось.
Спростовуються матеріалами справи і доводи позивача з приводу того, що про своє звільнення з роботи за прогул за п.4 ст. 40 КЗпП України він дізнався лише 17.07.2017 наступними доказами : скаргою ОСОБА_1 від 18.08.2016 до Головного управління Держпраці в Київській області, в якій просив провести перевірку законності дій ФОП ОСОБА_2 по його звільненню та розрахунку при звільненні та отриманою ним відповіддю; зверненням до суду з позовом 21.12.2016 про витребування трудової книжки, в якій зазначав про звільнення.
Отже, ухвалюючи рішення у справі, суд першої інстанції, з висновками якого погоджується і суд апеляційної інстанції, повно та всебічно дослідивши наявні у справі докази і надавши їм належну оцінку в силу вимог ст. ст. 12,81,263 ЦПК України встановивши, що позивачем було порушено трудовий розпорядок, а саме ОСОБА_1 був відсутній на роботі з 29.06.2016 по 25.07.2016 без поважних причин, про що свідчать відповідні докази та не спростовані позивачем, дійшов обґрунтованого висновку, що при звільненні позивача з роботи на підставі п. 4 ст. 40 КЗпП України, відповідачем дотримані всі вимоги передбачені трудовим законодавством, та враховуючи те, що позивачем не надано доказів на підтвердження поважності відсутності його на робочому місці у зазначений період, дійшов обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні позову.
Оскільки суд першої інстанції прийшов до висновку щодо правомірності звільнення позивача з роботи з підстав п. 4 ст. 40 КЗпП України, то і відсутні правові підстави до зміни формулювання причин звільнення з п. 4 ст.40 КЗпП України на ч.3 ст. 38 КЗпП України, як того просив позивач.
Виходячи з наявних у матеріалах справи та досліджених судом першої інстанції письмових доказів суд апеляційної інстанції приходить до висновку про те, що обставини, що мають значення для справи, які суд вважав встановленими при вирішенні справи доведені.
Висновки суду щодо підстав для відмови у задоволені позовних вимог відповідають обставинам справи та положенням матеріального закону.
Норми матеріального права відповідно до спірних правовідносин застосовані правильно.
Доводи апеляційної скарги позивача з приводу незаконності та необґрунтованості рішення суду, невідповідності висновків суду першої інстанції дійсним обставинам справи, неповного з'ясування обставин, що мають значення для справи, не можуть бути прийняті судом апеляційної інстанції в якості підстав для скасування оскаржуваного рішення враховуючи наступне.
Відповідно до вимог ч.2 ст.24 КЗпП України при укладенні трудового договору громадянин зобов'язаний подати паспорт або інший документ, що посвідчує особу, трудову книжку, а у випадках, передбачених законодавством, - також документ про освіту (спеціальність, кваліфікацію), про стан здоров'я та інші документи.
Доказів того, що позивач подавав трудову книжку ФОП ОСОБА_2 , зокрема зазначену ним трудову книжку НОМЕР_2 від 06.05.2011(а.с.108 т.1), суду надано не було, але факт його роботи сторонами не оспорювався.
Із пояснень сторін судом встановлено, що оригінал трудової книжки у позивача та відповідача відсутній і суду не надавався.
Крім того, спір щодо витребування трудової книжки вирішується у іншій справі за позовом ОСОБА_1 і за результатами розгляду у цій частині судом першої інстанції відмовлено у задоволенні позову 20 жовтня 2019 року.
До того ж, предметом спору, який виник між сторонами є звільнення позивача з роботи з підстав п. 4 ст. 40 КЗпП України, а не витребування трудової книжки та встановлення фактів щодо їх кількості у позивача, а тому правового значення для розгляду зазначеної справи останній спір не має.
Копія оспорюваного наказу №7.3. від 25 липня 2016 року направлялась позивачу за його зареєстрованим місцем проживання по АДРЕСА_1 (а.с.155,156,159), які повернулись відповідачу, а тому посилання позивача на те, що цей наказ йому не видано не заслуговує на увагу.
Щодо незаконного, на думку позивача, відсторонення від роботи відповідачем, судом було встановлено, що наказ про його відсторонення від виконання трудових обов'язків ФОП ОСОБА_2 не видався, позивач з таким наказом не ознайомлювався, такі дії відповідача позивач у визначений ст.233 КЗпП України термін не оспорював.
З наданих суду документів також встановлено, що згідно з даними його трудової книжки ОСОБА_1 з 14.03.2017 був працевлаштований та працює водієм автотранспортних засобів в ПрАТ «Агробудмеханізація» (а.с.106-107 т.1), тоді як звільнений був 25 липня 2016, а до суду за захистом свого права звернувся 30.08.2017.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (справа «Серявін та інші проти України», № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
Таким чином, всі висновки суду першої інстанції щодо безпідставності заявленого позову повно та послідовно викладені у мотивувальній частині оскаржуваного рішення.
Обставин, які б дали суду апеляційної інстанції підстави для спростування указаних висновків суду, апеляційна скарга позивача не містить, в ході апеляційного розгляду представник позивача також не навів таких обставин.
За правилами ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Враховуючи викладене, апеляційний суд приходить до висновку про те, що судом першої інстанції дана належна оцінка доводам сторін у сукупності з наданими сторонами доказами, висновки суду відповідають обставинам справи, доводи, викладені у апеляційній скарзі, не спростовують їх, тому підстав для скасування оскаржуваного рішення немає.
Керуючись ст. ст. 367,374,375,382,384 ЦПК України, колегія суддів ,-
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 26 липня 2019 року залишити без змін.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення. При оголошенні вступної та резолютивної частин судового рішення, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Головуючий:
Судді: