26 травня 2020 рокуЛьвівСправа № 300/1282/19 пров. № А/857/997/20
Восьмий апеляційний адміністративний суд в складі:
головуючого судді Довгополова О.М.,
суддів Гудима Л.Я., Святецького В.В.,
з участю секретаря судового засідання Гавгун С.Р.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Львові апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Львівського окружного адміністративного суду від 20 листопада 2019 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Івано-Франківського окружного адміністративного суду про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, -
суддя (судді) в суді першої інстанції - Гулкевич І.З.,
час ухвалення рішення - 15:17:07,
місце ухвалення рішення - м. Львів,
дата складання повного тексту рішення - 29.11.2019 року,
ОСОБА_1 звернулася до суду з адміністративним позовом до Івано-Франківського окружного адміністративного суду, яким просила: визнати протиправним та скасувати наказ від 17.05.2019 року № 81-ОС «Про звільнення ОСОБА_1 »; зобов'язати відповідача поновити її на посаді начальника відділу документального забезпечення - канцелярія Івано-Франківського окружного адміністративного суду з 21.05.2019 року; зобов'язати відповідача виплатити їй середній заробіток за час вимушеного прогулу починаючи з 21.05.2019 року по день ухвалення рішення судом.
Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 20 листопада 2019 року у задоволенні позову відмовлено.
Рішення мотивоване тим, що судом не встановлено підстав для визнання оскаржуваного у цій справі наказу протиправним, а у наслідку, правових підстав для поновлення позивача на роботі на посаді начальника відділу документального забезпечення-канцелярії Івано-Франківського окружного адміністративного суду, похідна від поновлення на роботі позовна вимога про стягнення на користь позивача середнього заробітку також задоволенню не підлягає.
Рішення в апеляційному порядку оскаржила позивач. Вважає, що суд порушив норми матеріального і процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи, неповно з'ясував обставини, що мали значення для вирішення справи і висновки суду не відповідають обставинам справи. Просить скасувати рішення і ухвалити нове, яким позов задовольнити.
На обґрунтування вимог апеляційної скарги зазначає, що висновок суду про те, що нею не надано доказів втрати працездатності саме при виконанні обов'язків за займаною посадою є безпідставним, оскільки з 2017 року вона пережила багато стресів і потрясінь внаслідок упередженого ставлення до неї голови суду, що проявлялось в ігноруванні її як начальника відділу, зведення наклепів перед трудовим колективом, виключення з числа членів конкурсної комісії, виставлення двічі негативної оцінки за результатами оцінювання її службової діяльності в період з жовтня 2018 року до січня 2019 року, хоч до того вона протягом 12 років отримувала лише позитивні оцінки, а також позитивно була оцінена робота структурного підрозділу, який вона очолювала. В зв'язку із загостренням внаслідок цих обставин гіпертонічної хвороби, вона була змушена протягом 2018 року та січня-травня 2019 року проходити постійно стаціонарне і амбулаторне лікування. 15.05.019 року їй було встановлено ІІІ групу інвалідності внаслідок загального захворювання. При цьому, згідно з індивідуальною програмою реабілітації клініко-функціональний діагноз у неї - гіпертонічна хвороба другого ступеня та дисциркуляторна змішана енцефалопатія другого ступеня. В зв'язку з цим вона поштою надіслала заяву про надання відпустки, до якої долучила копію путівки на санаторно-курортне лікування, яку відповідач отримав 16.05.2019 року, тобто до винесення наказу про звільнення, однак у наданні такої відпустки їй було відмовлено без будь-якої мотивації, в зв'язку з чим вона не мала можливості пройти відповідне лікування. Про встановлення їй інвалідності відповідачу також було відомо ще до винесення оскаржуваного наказу. А відповідно до вимог абз. 2 ч. 2 ст. 87 Закону України «Про державну службу» за державним службовцем, який втратив працездатність під час виконання посадових обов'язків, посада зберігається до відновлення працездатності або встановлення інвалідності. Однак керівництвом суду було проігноровано дану норму при вирішенні питання про її звільнення. Про упереджене ставлення до неї керівництва суду свідчить те, що ще з початку 2018 року голова суду фактично відсторонив її від виконання посадових обов'язків, що підтверджується: фактом проведення головою суду під час її перебування на лікарняному зборів відділу документального забезпечення, де був оголошений наказ про перерозподіл обов'язків працівників відділу, зокрема, позбавлення її повноважень розподіляти ці обов'язки; у 2018 році під час виборчого процесу з місцевих виборів на офіційному сайті суду було змінено інформацію щодо контактної особи, а саме замість її робочого телефону вказано телефон заступника; під час візиту до суду іноземної делегації представляти відділ було доручено головному спеціалісту, а не їй як керівнику, хоч в той день вона була на роботі; з жовтня 2017 року їй систематично занижували розмір премії, а з серпня і до кінця 2018 року взагалі не виплачували; з початку 2018 року голова суду постійно ігнорував її, зокрема, не відповідав на телефонні дзвінки, вона не могла потрапити на прийом тощо. Також позивач зазначає, що вказаний термін відсутності на роботі повинен обчислюватись в межах відповідного робочого року держаного службовця. На посаду начальника відділу документального забезпечення - канцелярії вона була переведена 24.07.2017 року, отже, відповідний рік повинен був обчислюватись саме з 24.07.2018 року. Відповідно, станом на 02.05.2019 року вона перебувала на лікарняному менше, ніж 150 календарних днів. На обґрунтування доводів у цій частині позивач посилається на відповідні роз'яснення, надані в листі Національного агентства України з питань державної служби від 20.09.2017 року № 7891/13-17. Тому, на переконання позивача, у спірному випадку були відсутні правові підстави для її звільнення за ч. 2 ст. 87 Закону України «Про державну службу». Також позивач вважає безпідставним висновок суду першої інстанції про негативний вплив її відсутності на роботу очолюваного нею структурного підрозділу. Так, в цій частині позивач зазначає, що на час її відсутності обов'язки начальника відділу здійснювала її заступник. В судовому засіданні представник відповідача зазначив, що жодних зауважень до роботи відділу в цей період не було, а також не зміг пояснити у чому саме полягав негативний вплив її відсутності на роботу відділу. Також ні в службовій записці, ні в оскарженому наказі немає жодних відомостей щодо необхідності її звільнення саме з цих підстав.
Відповідач подав відзив на апеляційну скаргу, в якому виклав свої заперечення, вважає вимоги та доводи апеляційної скарги безпідставними, просить залишити її без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін.
Позивач подала клопотання про відкладення розгляду справи, яке мотивує неможливістю прибути в судове засідання через запровадження карантинних заходів, пов'язаних із запобіганням поширення коронавірусної хвороби (COVID-19).
Відповідно до ч. ч. 2, 3 ст. 313 Кодексу адміністративного судочинства України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи. Якщо суд апеляційної інстанції визнав обов'язковою участь у судовому засіданні учасників справи, а вони не прибули, суд апеляційної інстанції може відкласти апеляційний розгляд справи.
Також колегія суддів враховує, що розгляд справи в суді апеляційної інстанції вже тричі відкладався за клопотаннями ОСОБА_1 з тих самих підстав.
А відповідно до ч. 1 ст. 45 Кодексу адміністративного судочинства України учасники судового процесу та їхні представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами.
Зважаючи на положення Кодексу адміністративного судочинства України, враховуючи, що в матеріалах справи достатньо доказів для її належного розгляду, колегія суддів не вбачає підстав для відкладення розгляду справи, оскільки учасники справи належним чином повідомлені про дату, час і місце розгляду, а їх участь у судовому засіданні не визнана обов'язковою.
Фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється відповідно до ч. 4 ст. 229 Кодексу адміністративного судочинства України у зв'язку з неявкою у судове засідання всіх осіб, які беруть участь у справі, які були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового засідання.
Заслухавши суддю-доповідача, обговоривши доводи апеляційної скарги та відзиву на неї, дослідивши матеріали справи, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Як встановив суд, ОСОБА_1 з 24.07.2017 року працювала на посаді начальника відділу документального забезпечення - канцелярія Івано-Франківського окружного адміністративного суду.
Протягом тривалого часу позивач перебувала на лікарняному, а саме: з 02.05.2018 року до 16.05.2018 року (листок непрацездатності АДЛ № 652622 від 02.05.2018 року року), з 17.05.2018 року до 21.05.2018 року (листок непрацездатності АДЛ №652736 від 17.05.2018 року), з 03.07.2018 року до 13.07.2018 року (листок непрацездатності АДЛ № 603110 від 03.07.2018 року), з 07.11.2018 року до 23.11.2018 року (листок непрацездатності АДЛ № 603639 від 07.11.2018 року), з 10.12.2018 року до 24.12.2018 року (листок непрацездатності АДЛ № 524163 від 10.12.2018 року), з 24.01.2019 року до 01.02.2019 року (листок непрацездатності АДЛ № 524717 від 24.01.2019 року), з 04.02.2019 року до 15.02.2019 року (листок непрацездатності АДЛ № 592915 від 04.02.2019 року), з 18.02.2019 року до 07.03.2019 року (листок непрацездатності АДЛ № 450529 від 07.03.2019 року), з 11.03.2019 року до 01.04.2019 року (листок непрацездатності АДЛ № 450770 від 29.03.2019 року) та з 02.04.2019 року до 02.05.2019 року (листок непрацездатності АДЛ № 525611 від 01.04.2019 року). Загальний період тимчасової непрацездатності позивача становив 152 календарних дні.
16.05.2019 року в.о. начальника служби управління персоналом та інформаційного забезпечення Кухній Н.П. склала службову записку на ім'я в.о. керівника апарату суду Тимчука І.М., якою повідомила, що згідно з табелем обліку робочого часу Івано-Франківського окружного адміністративного суду та описаними вище листками непрацездатності ОСОБА_1 була відсутня на службі 152 календарних дні протягом року внаслідок тимчасової непрацездатності.
Наказом в.о. керівника апарату Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 17.05.2019 року № 81-ОС ОСОБА_1 звільнено із займаної посади начальника відділу документального забезпечення - канцелярія Івано-Франківського окружного адміністративного суду з 21.05.2019 року на підставі ч. 2 ст. 87 Закону України «Про державну службу» у зв'язку з припиненням державної служби через нез'явлення на службу більш як 150 календарних днів протягом року внаслідок тимчасової непрацездатності.
Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про правовірність оскарженого наказу відповідача, зважаючи на таке.
Відповідно до ч. 2 ст. 87 Закону України «Про державну службу» підставою для припинення державної служби за ініціативою суб'єкта призначення може бути нез'явлення державного службовця на службу протягом більш як 120 календарних днів підряд або більш як 150 календарних днів протягом року внаслідок тимчасової непрацездатності (без урахування часу відпустки у зв'язку з вагітністю та пологами), якщо законом не встановлено більш тривалий строк збереження місця роботи (посади) у разі певного захворювання. За державним службовцем, який втратив працездатність під час виконання посадових обов'язків, посада зберігається до відновлення працездатності або встановлення інвалідності.
Як правильно вказав суд першої інстанції, доказів втрати позивачем працездатності саме при виконанні обов'язків за посадою матеріали справи не містять, тому норми абзацу другого цієї норми не поширюються на спірні правовідносини.
Отже, ч. 2 ст. 87 Закону України «Про державну службу» передбачено дві підстави для припинення державної служби за ініціативою суб'єкта призначення, а саме: нез'явлення державного службовця на службу протягом більш як 120 календарних днів підряд внаслідок тимчасової непрацездатності; нез'явлення державного службовця на службу більш як 150 календарних днів протягом року внаслідок тимчасової непрацездатності.
Наявність таких підстав припинення державної служби, як правильно зазначив суд першої інстанції, обумовлена тим, що тривала відсутність державного службовця у випадку тимчасової непрацездатності може негативно впливати на функціонування державного органу, де особа проходить державну службу.
До періоду тимчасової непрацездатності зараховуються всі календарні дні звільнення від роботи за листком непрацездатності, у тому числі святкові, неробочі і вихідні дні, які припадають на такий період.
При визначенні наявності підстав для припинення державної служби у зв'язку з нез'явленням державного службовця на службу протягом більш як 120 календарних днів підряд внаслідок тимчасової непрацездатності облік часу нез'явлення на службі здійснюється безперервно, починаючи з першого дня нез'явлення на службу через тимчасову непрацездатність. У такому разі, вихід державного службовця на службу до закінчення зазначеного періоду (120 календарних днів) - перериває такий строк та, у наступному, цей період тимчасової непрацездатності не враховується при визначенні наявності підстав припинення державної служби у зв'язку з нез'явленням державного службовця на службу протягом більш як 120 календарних днів підряд внаслідок тимчасової непрацездатності.
Водночас, при визначенні наявності підстав для припинення державної служби у зв'язку з нез'явленням державного службовця на службу більш як 150 календарних днів протягом року внаслідок тимчасової непрацездатності облік часу нез'явлення на службі здійснюється не підряд, а сумарно протягом року, починаючи з першого дня нез'явлення на службу через тимчасову непрацездатність. Також у цьому разі вихід державного службовця на службу не є тією обставиною, яка перешкоджає суб'єкту призначення реалізувати його право на припинення державної служби за його ініціативою.
При цьому, наведені законодавчі приписи обумовлюють здійснення розрахунку саме зважаючи на кількість календарних днів тимчасової непрацездатності у період перебування у трудових відносинах (проходження служби), а не кількість календарних днів тимчасової непрацездатності, які припадають на робочі дні.
Аналогічний висновок щодо застосування норм права висловлений у постанові Верховного Суду від 06.03.2019 року у справі № 815/3259/17.
Як описано вище і не заперечується позивачем, у 2018 році вона була відсутня на роботі у зв'язку із тимчасовою непрацездатністю (лікарняним) у періоди з 02.05.2018 року до 15.05.2018, року з 17.05.2018 року до 21.05.2018 року, з 03.07.2018 року до 13.07.2018 року, з 07.11.2018 року до 23.11.2018 року, з 10.12.2018 року до 24.12.2018 року - 61 календарний день, та у 2019 році з 24.01.2019 року до 01.02.2019 року, з 04.02.2019 року до 15.02.2019 року, з 18.02.2019 року до 07.03.2019 року, 11.03.2019 року до 01.04.2019 року, з 02.04.2019 року до 02.05.2019 року - 91 календарний день, що складає протягом року, починаючи з 02.05.2018 року, 152 календарних дні. Отже, ОСОБА_1 була відсутня на роботі більше як 150 календарних днів протягом року.
Суд першої інстанції обґрунтовано відхилив твердження позивача про те, що до врахування днів тимчасової непрацездатності для звільнення за ч. 2 ст. 87 Закону України «Про державну службу» підлягають лише дні в межах відповідного календарного року, тобто строк відсутності на роботі через тимчасову непрацездатність у 2018 році не може продовжуватись у 2019 році, оскільки у даному випадку поняття календарного року як такого, до працівників, зокрема і до осіб, які перебувають на державній службі, не може застосовуватися. Це обумовлене тим, що у кожного працівника є свій робочий рік, який розраховується із дати вступу на службу і до дня, що передує даті вступу на службу через рік - для обчислення відповідного стажу, права на відпустку, права на матеріальне забезпечення, присвоєння відповідних рангів, крім того, період протягом 12 місяців з будь-якої календарної дати - для обчислення терміну дії акта індивідуальної дії (наказу про притягнення до дисциплінарної відповідальності тощо). Отже, як правильно вказав суд, відсутність на роботі протягом року внаслідок тимчасової непрацездатності розраховується від моменту коли така відсутність мала місце вперше і закінчується через 12 місяців після настання такої події. Відповідно, перебіг цього строку розпочався з 02.05.2018 року (перший день перебування позивача на лікарняному), тому відповідний рік для розрахунку такої відсутності закінчується 02.05.2019 року.
Наведеним також спростовуються викладені в апеляційній скарзі доводи позивача про те, що вказаний термін відсутності на роботі повинен обчислюватись в межах відповідного робочого року держаного службовця, а саме з дня призначення на відповідну посаду, тобто оскільки на посаду начальника відділу документального забезпечення - канцелярії вона була переведена 24.07.2017 року, отже, відповідний рік повинен був обчислюватись саме з 24.07.2018 року.
Щодо посилання позивача на роз'яснення, надані в листі Національного агентства України з питань державної служби від 20.09.2017 року № 7891/13-17, колегія суддів зазначає таке.
В цьому листі, зокрема, роз'яснено, що відповідно до листа Міністерства соціальної політики України від 19.08.2016 року № 12209/0/14-16/06 щодо застосування норм ч. 2 ст. 87 Закону України «Про державну службу» дні тимчасової непрацездатності слід розраховувати протягом робочого року. НАДС підтримує позицію Мінсоцполітики, що дні тимчасової непрацездатності слід розраховувати протягом робочого року державного службовця. Законодавством про державну службу не визначено поняття «робочий рік». Разом з тим, ст. 75 Кодексу законів про працю України (КЗпП України) передбачено, що щорічна основна відпустка надається працівникам тривалістю не менш як 24 календарних дні за відпрацьований робочий рік, який відлічується з дня укладення трудового договору. Таким чином, проаналізувавши норми чинного законодавства, можна дійти висновку, що робочий рік - це період часу, який за тривалістю рівний календарному року (12 місяців), але на відміну від календарного року обчислюється для кожного державного службовця не з 1 січня, а з дати призначення державного службовця на посаду в державному органі. Таким чином, дні тимчасової непрацездатності у зв'язку з нез'явленням державного службовця на службі протягом більш як 150 календарних днів протягом року (без урахування часу відпустки у зв'язку з вагітністю та пологами), якщо законом не встановлено більш тривалий строк збереження місця роботи (посади), слід розраховувати протягом робочого року державного службовця, тобто з дати призначення державного службовця на посаду в державному органі.
Однак, як правильно вказав суд першої інстанції, ч. 2 ст. 87 Закону України «Про державну службу» не передбачено, що відсутність на роботі розраховується відповідно до календарного року чи одного року, а саме протягом року, що також підтверджує, що цей рік починається з настанням відповідної події (у спірному випадку - перший день тривалого перебування позивача на лікарняному) і триває 12 місяців.
Колегія суддів наголошує, що у ч. 2 ст. 87 Закону України «Про державну службу» для встановлення відповідних часових меж вживається «протягом року», тобто просто року, а не «робочого року». При цьому, поняття «робочого року » в даному законі взагалі відсутнє. Також колегія суддів зазначає, що на посаду начальника відділу документального забезпечення - канцелярії Івано-Франківського окружного адміністративного суду ОСОБА_1 була переведена з іншої посади, яку вона обіймала в цьому суді, а не призначена вперше, відповідно посилання позивача на дату переведення на цю посаду (24.07.2017 року) є безпідставним.
Крім того, листи Національного агентства України з питань державної служби та Міністерства соціальної політики України з питань застосування законодавства про державну службу не є нормативно-правовими актами, тому не є обов'язковими для суду при вирішенні конкретної справи.
Отже, враховуючи, що загальний час відсутності ОСОБА_1 на роботі (перебування на лікарняному) становить 152 календарних дні, що підтверджено належними доказами (листками непрацездатності), колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що у відповідача була передбачена законом достатня правова підстава для прийняття рішення про припинення державної служби позивача відповідно до ч. 2 ст. 87 Закону України «Про державну службу».
Також колегія суддів вважає, що суд першої інстанції обґрунтовано відхилив доводи позивача про те, що відповідач не вправі був приймати рішення про звільнення внаслідок тимчасової непрацездатності згідно з абзацом другим цієї норми, оскільки вона отримала ІІІ групу інвалідності.
Так, судом встановлено, що 15.05.2019 року ОСОБА_1 було встановлено ІІІ групу інвалідності, що підтверджується довідкою МСЕК серії 12 ААБ № 166912. Відповідачу 17.05.2019 року стало відомо про наявність у позивача ІІІ групи інвалідності.
При цьому, згідно із ч. 2 ст. 87 Закону України «Про державну службу» підставою для припинення державної служби за ініціативою суб'єкта призначення може бути нез'явлення державного службовця на службу протягом більш як 120 календарних днів підряд або більш як 150 календарних днів протягом року внаслідок тимчасової непрацездатності (без урахування часу відпустки у зв'язку з вагітністю та пологами), якщо законом не встановлено більш тривалий строк збереження місця роботи (посади) у разі певного захворювання. За державним службовцем, який втратив працездатність під час виконання посадових обов'язків, посада зберігається до відновлення працездатності або встановлення інвалідності.
Як правильно зазначив суд першої інстанції, конструкція вказаної норми побудована таким чином, що державна служба може бути припинена одразу, після настання визначених у ній підстав. Однак якщо державний службовець втратив працездатність під час виконання посадових обов'язків, посада зберігається до відновлення працездатності або встановлення інвалідності. Водночас, втрата працездатності чи встановлення інвалідності має бути обов'язково пов'язана саме із виконанням державним службовцем своїх посадових обов'язків, тобто бути у причинно-наслідковому зв'язку із виконанням таких посадових обов'язків (нещасний випадок на виробництві або професійне захворювання тощо). Проте навіть у даному випадку державна служба за змістом абз. 2 ч. 2 ст. 87 Закону України «Про державну службу» також може бути припинена, але після відновлення працездатності працівника або ж після встановлення йому інвалідності.
Як зазначено вище, інвалідність ОСОБА_1 встановлена 15.05.2019 року, а наказ про припинення державної служби прийнятий відповідачем 17.05.2019 року, тобто після встановлення інвалідності. Водночас, згідно з довідкою МСЕК серії 12 ААБ № 166912 про встановлення III групи інвалідності позивачу, така інвалідність зумовлена загальним захворюванням, тобто останнє не пов'язане із виконанням посадових обов'язків позивача. Доказів причинного-наслідкового зв'язку встановленої інвалідності із виконанням посадових обов'язків позивачем не надано і судом не встановлено.
Також колегія суддів вважає, що суд першої інстанції обґрунтовано відхилив твердження позивача про упереджене ставлення з боку керівництва Івано-Франківського окружного адміністративного суду та відмови у наданні відпустки, і такі посилання не відносяться до предмету розгляду даної справи.
Колегія суддів також зазначає, що доводи позивача про упереджене ставлення до неї з боку керівництва суду не знайшли свого підтвердження в ході судового розгляду справи, оскільки не підтверджені будь-якими належним та допустимими доказами, а такі твердження позивача гуртуються виключно на суб'єктивній оцінці нею певних обставин, зокрема, щодо організації робочого процесу в Івано-Франківському окружному адміністративному суді.
Твердження позивача про безпідставність висновку суду першої інстанції про негативний вплив її відсутності на роботу очолюваного нею структурного підрозділу колегія суддів не бере до уваги, оскільки дана обставина не передбачена законодавством як обов'язкова умова припинення державної служби за ч. 2 ст. 87 Закону України «Про державну службу», а також цією нормою такою підставою визначене саме по собі нез'явлення державного службовця на службу протягом більш як 150 календарних днів протягом року внаслідок тимчасової непрацездатності без будь-яких додаткових умов та підстав. Тобто, за наявності та документального підтвердження такої обставини, питання звільнення державного службовця належить до виключних повноважень (дискреції) суб'єкта призначення.
Враховуючи наведені вище обставини та норми законодавства, колегія суддів вважає правильним та обґрунтованим висновок суду першої інстанції про те, що оскаржений наказ Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 17.05.2019 року № 81-ОС про звільнення ОСОБА_1 з посади начальника відділу документального забезпечення - канцелярії суду є правомірним та відсутні підстави для його скасування.
Також суд дійшов правильного висновку про відсутність правових підстав для поновлення позивача на вказаній посаді та стягнення на її користь середнього заробітку за час вимушеного прогулу, оскільки ці вимоги є похідними від вимоги про скасування наказу відповідача від 17.05.2019 року № 81-ОС.
За наведених обставин колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, а доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду, тому оскаржуване рішення слід залишити без змін.
Керуючись ст. ст. 308, 310, п. 1 ч. 1 ст. 315, ст. ст. 316, 321, 322, ч. 1 ст. 325 КАС України, суд -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Львівського окружного адміністративного суду від 20 листопада 2019 року у справі № 300/1282/19 залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її проголошення та касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, визначених пунктом 2 частини п'ятої статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України, шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Головуючий суддя О. М. Довгополов
судді Л. Я. Гудим
В. В. Святецький
Повне судове рішення складено 29 травня 2020 року