Апеляційне провадження: Доповідач - Ратнікова В.М.
№ 22-ц/824/5983/2020
м. Київ Справа № 761/20000/19
28 травня 2020 року Київський апеляційний суд в складі колегії суддів Судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді - Ратнікової В.М.
суддів - Левенця Б.Б.
- Борисової О.В.
при секретарі - Масловській К.І.
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою представника позивача ОСОБА_1 адвоката Білоцької Анастасії Вадимівни на рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 25 листопада 2019 року, ухвалене під головуванням судді Фролової І.В., у цивільній справі за позовом ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , від імені та в інтересах якої діє законний представник - ОСОБА_4 , ОСОБА_1 до ОСОБА_5 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, -
15 травня 2019 року ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , від імені та в інтересах якої діє законний представник - ОСОБА_4 та ОСОБА_1 звернулися до Шевченківського районного суду міста Києва з позовом до ОСОБА_5 про визнання його таким, що втратив право користування житловим приміщенням в квартирі АДРЕСА_1 .
Позовну заяву обґрунтовували тим, що вони є власниками квартири АДРЕСА_1 , зокрема, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 є власниками кожен по 1\4 частині вказаної квартири на підставі договору дарування частки квартири від 22 червня 2012 року, а ОСОБА_1 є власником 1\2 частини вказаної квартири на підставі договору дарування від 18 березня 2019 року.
У вказаній квартирі зареєстрований ОСОБА_5 , який, починаючи з 2017 року, за вказаною адресою не проживає, витрати за житлово-комунальні послуги не несе, речей, що належать відповідачу у вказаній квартирі немає.
Також зазначали, що відповідач є чоловіком ОСОБА_4 та батьком позивачів ОСОБА_2 та ОСОБА_3 .
На час подання до суду цієї позовної заяви в провадженні Шевченківського районного суду м. Києва знаходиться цивільна справа № 761/4541/19 за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_5 про розірвання шлюбу.
Посилаються на те, що відповідач перестав проживати в спірній квартирі з січня 2017 року, коли стосунки між ним та його дружиною погіршилися, що також підтверджується довідкою Веприцької сільської ради №200 від 08.04.2019 року, за якою ОСОБА_5 з 2017 року постійно проживає без реєстрації в АДРЕСА_2 .
Крім того, за умовами договору щодо здійснення батьківських прав, визначення місця проживання дітей від 31.03.2017 року, укладеного між відповідачем та ОСОБА_4 , сторони дійшли згоди, що діти постійно проживають із матір'ю за адресою: АДРЕСА_3 . Вказане свідчить про те, що ще в 2017 році між сторонами була досягнута згода про окреме проживання відповідача від дружини та дітей.
Враховуючи викладене, просили суд визнати ОСОБА_5 таким, що втратив право користування квартирою АДРЕСА_1 .
Рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 25 листопада 2019 року в задоволені позову ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , від імені та в інтересах якої діє законний представник - ОСОБА_4 , ОСОБА_1 до ОСОБА_5 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням відмовлено.
Не погоджуючись з таким рішенням суду першої інстанції, 25 лютого 2020 року, представник ОСОБА_1 адвокат Білоцька Анастасія Вадимівна подала апеляційну скаргу, в якій просила скасувати рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 25 листопада 2019 року у справі № 761/20000/19 та ухвалити нове судове рішення про задоволення позову.
Апеляційну скаргу обґрунтовувала тим, що відповідачем не надано суду належних, допустимих, достатніх та достовірних доказів на підтвердження того, що з 2017 року позивачами чиняться йому перешкоди в користуванні спірною квартирою.
Жодних звернень до компетентних органів щодо неправомірних дій позивачів відповідачем подано не було, позовної заяви про вселення до спірної квартири відповідач до суду також не подавав.
Зазначає про безпідставність тверджень відповідача щодо самовільної зміни його дружиною замків у вхідних дверях спірної квартири та щодо викинутих з квартири його речей, так як такі твердження ґрунтуються лише на поясненнях відповідача та довідці Шевченківського управління поліції ГУ Національної поліції у м. Києві, яка складена тільки на підставі слів відповідача.
Звертає увагу на те, що у справі №761/8793/19 за позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_4 про вселення відповідач вказує, що єдиним його місцем проживання є квартира АДРЕСА_4 , а в даній справі зазначає, що немає іншого місця проживання, крім квартири АДРЕСА_1 , при цьому не заперечуючи факту проживання з 2017 року в с. Млинок.
Посилається також на те, що судом першої інстанції безпідставно не взято до уваги довідку Веприцької сільської ради №200 від 08.04.2019 року та не наведено обґрунтувань на підтвердження того, що вказана довідка не є належним та допустимим доказом проживання відповідача за іншою адресою, а не за місцем реєстрації.
Відзиву на апеляційну скаргу подано не було.
У судовому засіданні представник позивачки ОСОБА_1 адвокат Білоцька Анастасія Вадимівна повністю підтримала доводи апеляційної скарги та просила її задовольнити.
Відповідач ОСОБА_5 в судовому засіданні заперечував проти задоволення апеляційної скарги та просив рішення суду першої інстанції залишити без змін.
ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , від імені та в інтересах якої діє законний представник - ОСОБА_4 в судове засідання не з'явилися, про день та час слухання справи судом повідомлялися у встановленому законом порядку, причину своєї неявки суду не повідомили, а тому колегія суддів вважає можливим розгляд справи у їх відсутності.
Заслухавши доповідь судді Ратнікової В.М., пояснення учасників справи, дослідивши матеріали справи та обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.
Судом встановлено, що ОСОБА_1 є власником Ѕ частини квартири АДРЕСА_1 на підставі договору дарування від 18.03.2019 року, укладеного між ОСОБА_6 та ОСОБА_1 , посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Соловйовою М.В., зареєстрованого в реєстрі за №110.
ОСОБА_2 та ОСОБА_3 є власниками кожен по ј частині квартири АДРЕСА_1 на підставі договору дарування частки квартири від 22.06.2012 року, укладеного між ОСОБА_5 (дарувальник), ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , (обдаровувані) від імені яких діяла мати ОСОБА_4 , посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Чорноног Л.В., зареєстрованого в реєстрі за №1937.
З довідок про реєстрацію місця проживання особи, виданих Відділом з питань реєстрації місця проживання/перебування фізичних осіб Шевченківської РДА №2867917 від 22.03.2019 року та №3267878 від 21.05.2019 року вбачається, що ОСОБА_5 зареєстрований за адресою: АДРЕСА_3 з 30.08.2001 року по теперішній час.
З довідки Веприцької сільської ради Фастівського району Київської області від 08.04.2019 року №200 вбачається, що ОСОБА_5 з 2017 року постійно проживає без реєстрації по АДРЕСА_2 .
Звертаючись в суд з даним позовом, ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , від імені та в інтересах якої діє законний представник - ОСОБА_4 , та ОСОБА_1 посилалися на те, що в квартирі АДРЕСА_1 зареєстрований ОСОБА_5 , який, починаючи з 2017 року, за вказаною адресою не проживає, витрати за житлово-комунальні послуги не несе, речей, що належать відповідачу у вказаній квартирі немає, у зв'язку з чим просили суд визнати ОСОБА_5 таким, що втратив право користування вказаною квартирою.
Відмовляючи в задоволенні позову ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , від імені та в інтересах якої діє законний представник - ОСОБА_4 , ОСОБА_1 до ОСОБА_5 про визнання його таким, що втратив право користування житловим приміщенням, суд першої інстанції посилався на те, що позивачами не надано суду належних та допустимих доказів на підтвердження тієї обставини, що відповідач з власної волі з січня 2017 року перестав проживати в квартирі АДРЕСА_1 .
Колегія суддів вважає, що такий висновок суду першої інстанції в повній мірі відповідає встановленим обставинам справи, наданим на їх підтвердження та дослідженим в судовому засіданні доказам з наступних підстав.
Пунктом 1 статті 8 Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод, гарантовано кожній особі окрім інших прав, право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.
У статті 47 Конституції України гарантовано, що кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла, інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Частиною першою статті 383 ЦК України та статтею 150 ЖК УРСР закріплені положення, відповідно до яких громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей та інших осіб.
Згідно зі статтею 156 ЖК України члени сім'ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. До членів сім'ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу. Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім'ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені статтею 162 цього Кодексу.
Відповідно до частини першої статті 405 ЦК України члени сім'ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.
Підстави втрати членом сім'ї власника житла права користування цим житлом передбачені частиною другою статті 405 ЦК України, згідно з якою член сім'ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім'ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.
Аналіз наведеної норми права дає підстави для висновку, що для визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, необхідна наявність одночасно двох умов: не проживання члена сім'ї без поважних причин понад один рік та відсутність поважних причин не проживання за адресою такого жилого приміщення.
При цьому вичерпного переліку поважності причин не проживання у житловому приміщенні законодавство не встановлює, у зв'язку з чим зазначене питання суд вирішує у кожному конкретному випадку, з урахуванням конкретних обставин справи.
У силу ч.1 ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (ст.89 ЦПК України).
Звертаючись в суд з даним позовом, позивачі на підтвердження факту не проживання ОСОБА_5 в квартирі АДРЕСА_1 з 2017 року без поважних причин посилалися на договір щодо здійснення батьківських прав, визначення місця проживання дітей від 31.03.2017 року, укладений між відповідачем та ОСОБА_4 , за яким діти постійно проживають із матір'ю за адресою: АДРЕСА_3 , що на думку позивачів свідчить про те, що ще в 2017 році між сторонами була досягнута згода про окреме проживання відповідача від дружини та дітей.
З дослідженого судом договору щодо здійснення батьківських прав, визначення місця проживання дітей від 31.03.2017 року, укладеного між ОСОБА_5 та ОСОБА_4 дійсно вбачається, що у п.2.6. договору сторони досягли згоди, що діти, на підставі цього договору, постійно проживають разом зі своєю матір'ю за адресою: АДРЕСА_3 .
Проте, у вказаному договорі відсутнє положення про окреме проживання відповідача від дружини ОСОБА_4 та дітей.
Також на підтвердження обставин, викладених у позовній заяві, позивачі подали до суду першої інстанції довідку Веприцької сільської ради Фастівського району Київської області від 08 квітня 2019 року №200, згідно якої ОСОБА_5 проживає без реєстрації в АДРЕСА_2 з 2017 року.
Надаючи оцінку вказаному доказу, суд першої інстанції прийшов до вірного висновку про те, що зазначена довідка не є достатнім доказом на підтвердження позовних вимог.
Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції, так як довідка Веприцької сільської ради Фастівського району Київської області від 08 квітня 2019 року №200 підтверджує лише факт проживання відповідача без реєстрації по АДРЕСА_2 з 2017 року. В даній довідці не зазначено будинку в яком проживає відповідач та не вказано кому даний будинок належить на праві власності. Крім того, викладені в довідці факти не свідчать про те, що відповідач більше року не проживає у спірній квартирі без поважних причин, що відповідно до вимог ст. 405 ЦК України, було б підставою для визнання його таким, що втратив право користування жилою площею у цій квартирі.
З огляд на зазначене, колегією суддів відхиляються доводи апеляційної скарги про те, що судом першої інстанції безпідставно не взято до уваги при вирішенні спору довідку Веприцької сільської ради №200 від 08.04.2019 року. Вказана довідка була досліджена судом першої інстанції та їй була надана відповідна правова оцінка в сукупності з іншими доказами у справі.
З копії договору дарування житлового будинку від 16.02.2010 року, укладеного між ОСОБА_4 (дарувальник) та ОСОБА_2 , ОСОБА_3 (обдаровувані), посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Чорноногом В.П. вбачається, що будинок б/н в АДРЕСА_2 належить на праві власності ОСОБА_2 та ОСОБА_3 ( позивачам у даній справі) в рівних долях, а не відповідачу справі.
Доводи апеляційної скарги про те, що у справі №761/8793/19 за позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_4 про вселення відповідач вказує, що єдиним його місцем проживання є квартира АДРЕСА_4 , а в даній справі зазначає, що немає іншого місця проживання крім квартири АДРЕСА_1 , правильність висновків суду першої інстанції не спростовують, з огляд на таке .
З дослідженої судом копії позовної заяви у справі за позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_4 про вселення вбачається, що ОСОБА_5 посилався в позові на те, що єдиним житлом, яке належить йому на праві спільної сумісної власності з відповідачкою є квартира АДРЕСА_4 .
Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 07 серпня 2019 року в справі №761/8793/19 відмовлено в задоволенні позову ОСОБА_5 до ОСОБА_4 про вселення в квартиру АДРЕСА_4 з тих підстав, що позивачем не доведено, що він є співвласником вказаної квартири.
У подальшому ОСОБА_5 звернувся з позовом до ОСОБА_4 про визнання за ним права власності на Ѕ частину квартири АДРЕСА_4 .
Ухвалою Шевченківського районного суду м. Києва від 08 жовтня 2019 року відкрито провадження у справі №761/34386/19 за позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_4 про визнання права власності на Ѕ квартири.
На час ухвалення оскаржуваного рішення у даній справі про визнання ОСОБА_5 таким, що втратив право користування житловим приміщенням та його перегляду в апеляційному порядку, рішення по справі №761/34386/19 про визнання за ОСОБА_5 права власності на Ѕ частину квартири АДРЕСА_4 не ухвалювалося.
Жодних інших належних, допустимих та достатніх доказів на підтвердження тієї обставини, що відповідач з січня 2017 року без поважних причин не проживає в квартирі АДРЕСА_1 позивачами суду не надано.
При цьому, із заочного рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 08 липня 2019 року у справі № 761/4541/19 за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_5 про розірвання шлюбу вбачається, що позивач ОСОБА_4 зазначила, що подружні стосунки між сторонами припинилися, сторони проживають окремо один від одного, не ведуть спільного господарства з кінця 2018 року.
Вказане рішення сторонами не оскаржувалося та набрало законної сили.
Таким чином, позивачкою ОСОБА_4 у справі № 761/4541/19 про розірвання шлюбу вказувалося, що вона та ОСОБА_5 проживають окремо з кінця 2018 року.
З даним позовом про визнання ОСОБА_5 таким, що втратив право користування квартирою АДРЕСА_1 позивачі звернулися до суду 15 травня 2019 року, а для визнання відповідача таким, що втратив право користування житловим приміщенням в даній квартирі необхідно довести факт його не проживання в квартирі без поважних причин понад один рік
З довідки Шевченківського управління поліції ГУ НП у місті Києві від 15.01.2019 року вбачається, що 15.01.2019 року до управління надійшла заява від ОСОБА_5 , проживаючого за адресою: АДРЕСА_3 , з приводу можливих неправомірних дій з боку дружини. Вказану подію зареєстровано до Журналу єдиного обліку заяв і повідомлень про вчинені кримінальні правопорушення та інші події Шевченківського управління поліції за №3241/452 від 15.01.2019 року. Опитаний ОСОБА_5 пояснив, що ІНФОРМАЦІЯ_3 по місцю мешкання дружина ОСОБА_4 1965 р.н. замінила замки вхідних дверей квартири. Поспілкуватися з ОСОБА_4 не представилось можливим. Для вирішення даного питання рекомендовано звернутися до суду в порядку цивільного судочинства.
Враховуючи викладене, колегія суддів відхиляє доводи апеляційної скарги про те, що відповідачем не надано доказів на підтвердження того, що позивачами чиняться перешкоди відповідачу в користуванні спірною квартирою.
Також апеляційним судом враховується, що відповідно до рішення Європейського суду з прав людини у справі «Кривіцька і Кривіцький проти України» («Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine», заява № 30856/03) поняття «житло» не обмежується приміщенням, в якому особа проживає на законних підставах або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв'язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у право на житло.
Крім того, втручання держави у право на повагу до житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві», інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною метою (рішення у справі «Зехентнер проти Австрії», 2009 року, пункт 56).
Разом з тим, дійшовши вірного висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог з підстав, передбачених ст.405 ЦК України, суд першої інстанції в мотивувальній частині оскаржуваного рішення помилково послався на норми матеріального права, які не підлягали застосуванню у даній справі, а саме на ст.ст.116, 157 ЖК України та роз'яснення п.11 постанови Пленуму Верховного Суду України №2 від 12 квітня 1985 року «Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України», оскільки позивачі пред'явили позов до ОСОБА_5 про визнання його таким, що втратив право користування житловим приміщенням на підставі ст.405 ЦК України та обґрунтовували свої позовні вимоги саме вказаною правовою нормою. Позовних вимог про визнання ОСОБА_5 таким, що втратив право користування житловим приміщенням з підстав, передбачених ст.116 ЖК України та про його виселення з підстав, передбачених ст. 157 ЖК України позивачі не заявляли.
Згідно ч.ч.1,4 ст. 376 ЦПК України, підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: 1) неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частин.
Враховуючи зазначене, оцінивши в сукупності докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга представника позивача ОСОБА_1 адвоката Білоцької Анастасії Вадимівни підлягає частковому задоволенню, рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 25 листопада 2019 року підлягає зміні шляхом виключення з мотивувальної частини оскаржуваного рішення посилання суду на ст.ст.116, 157 ЖК України та на роз'яснення п.11 постанови Пленуму Верховного Суду України №2 від 12 квітня 1985 року «Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України». В іншій частині рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 25 листопада 2019 року ухвалене з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а тому підлягає залишенню без змін.
Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 376, 381 - 384 ЦПК України, суд,-
Апеляційну скаргу представника позивача ОСОБА_1 адвоката Білоцької Анастасії Вадимівни задовольнити частково.
Рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 25 листопада 2019 року змінити, виключивши з мотивувальної частини рішення посилання суду на ст.ст.116, 157 ЖК України та на роз'яснення п.11 постанови Пленуму Верховного Суду України №2 від 12 квітня 1985 року «Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України».
В іншій частині рішення суду першої інстанції залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини постанови, зазначений строк обчислюється з дня складення повного тексту постанови.
Повий текст постанови складено 29 травня 2020 року.
Головуючий: Судді: