Справа № 826/8402/18 Прізвище судді (суддів) першої інстанції: Кузьменко В.А., Суддя-доповідач Кобаль М.І.
19 травня 2020 року м. Київ
Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
головуючого Кобаля М.І.,
суддів Бужак Н.П., Костюк Л.О.
при секретарі Горяіновій Н.В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні без участі сторін апеляційну скаргу громадянина Афганістану ОСОБА_1 на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 31 січня 2020 року в справі за адміністративним позовом громадянина Афганістану ОСОБА_1 до Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби в місті Києві та Київській області, Державної міграційної служби України про визнання протиправними та скасування наказу та рішення, зобов'язання вчинити дії, -
Громадянин Афганістану ОСОБА_1 (далі по тексту - позивач) звернувся до суду з адміністративним позовом до Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби в місті Києві та Київській області, Державної міграційної служби України (далі по тексту - відповідачі, Центральне міжрегіональне управління ДМС, ДМС України) в якому просив:
- визнати неправомірним та скасувати наказ № 238 від 02.06.2017 року Головного управління ДМС у м. Києві про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянина Афганістану ОСОБА_1 біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту;
- визнати неправомірним та скасувати рішення № 87-17 від 25.09.2017 року ДМС України про відхилення скарги на наказ Головного управління ДМС у м. Києві про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;
- зобов'язати ДМС України повторно розглянути заяву громадянина Афганістану ОСОБА_1 про визнання його біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства.
Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 31 січня 2020 року в задоволенні позову відмовлено повністю.
Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду, позивач, через свого представника, подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та прийняти нове, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.
Свої вимоги апелянт обґрунтовує тим, що судом першої інстанції було порушено норми матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи.
Сторони в судове засідання не з'явилися, про час, дату та місце слухання справи повідомлялися належним чином.
Відповідно до ч. 2 ст.313 КАС України неявка сторін належним чином повідомлені про час, дату та місце розгляду справи, не перешкоджає слухання справи.
Справу розглянуто у відкритому судовому засіданні в м. Києві, без фіксації судового процесу, в порядку ч. 4 ст. 229 КАС України.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи, доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржуване рішення - без змін, виходячи з наступного.
Згідно із ч. 1 ст. 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Частиною 1 ст. 242 КАС України передбачено, що рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Як вірно встановлено судом першої інстанції та вбачається з матеріалів справи, 25.05.2017 року громадянин Афганістану ОСОБА_1 звернувся до ГУ ДМС України в місті Києві із заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
02.06.2017 року ГУ ДМС України в місті Києві, за результатами розгляду справи громадянина Афганістану ОСОБА_1 № НОМЕР_1 , прийнято висновок про відмову у визнанні особу біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Відповідно до зазначеного висновку, згідно зі статтею 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового захисту», міграційним органом рекомендовано прийняти рішення про відмову у визнанні позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
У вказаному висновку зазначено про відсутність підстав вважати, що позивач має обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, факт існування загрози життю позивача в країні походження взагалі є сумнівним, окрім того, не доведено особистого переслідування в країні громадянської належності.
На підставі висновку, 02.06.2017 року ГУ ДМС України в місті Києві видано наказ № 238 про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянина Афганістану ОСОБА_1 (далі по тексту - оскаржуваний наказ) (а.с.74).
07.06.2017 року позивач отримав повідомлення ГУ ДМС України в місті Києві від 06.06.2017 року №89 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
14.06.2017 року громадянин Афганістану ОСОБА_1 подав до ДМС України скаргу на відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
25.09.2017 року ДМС України прийнято рішення № 87-17 про відхилення скарги на рішення територіального органу ДМС про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (далі по тексту - оскаржуване рішення) (а.с.77 на звороті).
Так, оскаржуване рішення від 25.09.2017 року № 87-17 прийнято ДМС України на підставі висновку від 21.09.2017 року о/с №2017KYIV0060, в якому вказано, що відповідно до статей 3, 14 Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року, статті 3 Конвенції ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження та покарання 1984 року, статті 28 Конституції України, частини другої статті 19 Закону України «Про міжнародні договори», не встановлено фактів щодо можливості застосування до заявника смертної кари, виконання вироку про смертну кару, тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність поводження чи покарання в разі повернення на батьківщину. За час перебування заявника в Україні подій для обґрунтованого побоювання щодо умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового захисту», не виникло.
09.10.2017 року позивач отримав повідомлення ДМС України від 02.10.2017 року №262 про відхилення скарги на рішення ГУ ДМС України в місті Києві про відмову в оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Позивач, вважаючи протиправними вищезазначені рішення, звернувся до суду з даним позовом для захисту своїх прав та законних інтересів.
Приймаючи рішення про відмову в задоволенні адміністративного позову, суд першої інстанції виходив з того, що відповідачами доведено правомірність прийняття оскаржуваних наказу та рішення, з урахуванням вимог, встановлених ч.2 статті 19 Конституції України та ч.2 статті 2 КАС України.
Колегія суддів апеляційної інстанції погоджує висновок суду першої інстанції, оскільки він знайшов своє підтвердження під час апеляційного розгляду справи.
Надаючи правову оцінку відносинам, що виникли між сторонами, суд апеляційної інстанції зазначає наступне.
Спірні правовідносини регулюються Конституцією України, Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» (в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин), Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року.
Пунктом 1 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» визначено, що біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Відповідно до пункту 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
Згідно зі статтею 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа: яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві; яка вчинила злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо таке діяння відповідно до Кримінального кодексу України належить до тяжких або особливо тяжких злочинів; яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об'єднаних Націй; стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні; яка до прибуття в Україну була визнана в іншій країні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні. Дія цього абзацу не поширюється на дітей, розлучених із сім'ями, а також на осіб, які народилися чи постійно проживали на території України, а також їх нащадків (дітей, онуків).
Частиною першою статті 7 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» встановлено, що оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника.
Відповідно до частини сьомої статті 7 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» до заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Згідно з частинами першою, другою, шостою, восьмою, одинадцятою та дванадцятою статті 9 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» розгляд заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом двох місяців з дня прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Строк розгляду може бути продовжено уповноваженою посадовою особою центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за вмотивованим поданням працівника, який розглядає заяву, але не більш як до трьох місяців.
Працівником центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводяться співбесіди із заявником або його законним представником, які мають на меті виявити додаткову інформацію, необхідну для оцінки справжності фактів, повідомлених заявником або його законним представником. Співбесіда із заявником проводиться за правилами, встановленими частинами другою і третьою статті 8 цього Закону.
Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, спільно з органами Служби безпеки України проводить перевірку обставин, за наявності яких заявника не може бути визнано біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до абзаців другого - четвертого частини першої статті 6 цього Закону.
У разі виникнення сумнівів щодо достовірності інформації, поданої заявником, необхідності у встановленні справжності і дійсності поданих ним документів центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, має право звертатися з відповідними запитами до органів Служби безпеки України, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об'єднань громадян, які можуть сприяти встановленню справжніх фактів стосовно особи, заява якої розглядається. Такі звернення розглядаються у строк, визначений законодавством України.
Після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Особова справа заявника разом з письмовим висновком надсилається до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, для прийняття остаточного рішення за заявою.
Відповідно до частини 5 статті 10 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця, якими є:
- знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання;
- наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань;
- побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності: б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів;
- неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.
Обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.
Отже, особа може бути визнана біженцем тільки у випадку, якщо відповідає вищевказаним критеріям.
Економічні, особисті, побутові або інші обставини, через які особа залишила та не може або не бажає повернутися до країни походження, не дають підстав для отримання статусу біженця в Україні.
Управлінням Верховного комісара Організації Об'єднаних Націй у справах біженців видано Керівництво по процедурам та критеріям визначення статусу біженців (відповідно до Конвенції про статус біженця 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року) (Женева, 1992), згідно з яким процес визначення статусу біженця проходить в два етапи: 1) визначення фактів, які відносяться до справи та 2) встановлення чи відповідають такі факти положенням Конвенції про статус біженця 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року.
Відповідно до Директиви Європейського Союзу «Про мінімальні стандарти кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців чи осіб, що потребують іншої форми міжнародного захисту, та суть захисту, що надається» від 29 квітня 2009 року, яка використовується у практиці Європейського Суду з прав людини, заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними, не суперечать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутності поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.
У відповідності до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісара Організації Об'єднаних Націй у справах біженців, особа повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатись біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа повинна надати свідоцтва повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками. Тобто, особа, яка звертається із заявою про надання статусу біженця повинна надати конкретні документи, які б давали підстави вважати реальною наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань.
Згідно з Позицією УВКБ ООН «Про обов'язки та стандарти доказів у біженців» від 1998 року факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов'язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження.
Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява.
Обов'язок доказування покладається на заявника, який повинен надавати правдиві обґрунтування фактів, викладених у заяві, і щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте належне рішення. Це означає, що заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень.
Згідно з пунктом 5 статті 4 Директиви Ради Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається» від 27 квітня 2004 року №8043/04 заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними і не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.
Як вірно встановлено судом першої інстанції та підтверджується матеріалами справи, громадянин Афганістану ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , громадянин Ісламської Республіки Афганістан, народився в провінції Кабул, район Пагман, Республіки Афганістан, за національністю таджик, за віросповіданням мусульманин (іслам-суніт), сімейний стан - неодружений.
25.05.2017 року позивач звернувся до ГУ ДМС в місті Києві із заявою-анкетою про визнання його біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту № 60.
У заяві-анкеті від 25.05.2017 року № 60 позивач зазначав, що покинув країну походження через загальне насильство, так як його країна знаходиться в стані військового конфлікту, в Афганістані, а саме в місті Кабул, де мешкав позивач, наразі дуже небезпечно, тому позивач не може, через страх за власне життя, туди повернутися.
В анкеті особи, яка звернулася із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 25 травня 2017 року позивач зазначав, що він покинув країну постійного проживання ІНФОРМАЦІЯ_2 , а 01 лютого 2017 року прибув до України нелегально, таємно, автомобілем.
На підтвердження несприятливої ситуації в країні походження позивач посилався на матеріали з загальнодоступних засобів масової інформації: роздруківок неофіційних перекладів публікацій з «Свобода» від 31 травня, 06 червня та 24 липня 2017 року, витягу зі Звіту УВКБ ООН, Критерії оцінки потреб в міжнародному захисті осіб, які шукають притулок, із Афганістану від 19 квітня 2016 року, інформаційного повідомлення Центру новин ООН «У 2016 році в Афганістані загинули і отримали каліцтва понад 5 тисяч осіб» від 25 липня 2016 року.
Оскільки позивач повідомляв у своїх документах, поданих до ГУ ДМС України в м. Києві та під час співбесіди 29.05.2017 року про загрозу у країні постійного проживання, яку створює військовий конфлікт, відповідачем під час аналізу та дослідження документів позивача проведено аналіз матеріалів офіційних джерел по країні походження позивача.
Проаналізувавши вищезазначену інформацію, а саме: Інтернет джерела, відповідачем зроблено висновок про стабілізацію ситуації в країні походження позивача, що в свою чергу робить безпечним перебуванням позивача на батьківщині.
Також, в анкеті особи, яка звернулася із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 25.05.2017 року позивач зазначав, що ні він, ні члени його родини в політичних, релігійних, військових або громадських організаціях не перебували. До інцидентів із застосуванням фізичного насильства, які були пов'язані з расовою, національною, релігійною належністю позивача, його політичними поглядами, позивач ніколи причетний не був. Адміністративні заходи (затримання, арешт) до нього ніколи не застосовувалися. До кримінальної відповідальності його ніколи не притягали.
Отже, матеріали справи підтверджують, що позивач не повідомляв про участь у політичній та релігійній діяльності, особисту приналежність до тієї чи іншої організації чи будь-яких політичних партій, а також про його участь у демонстраціях проти влади.
Крім того, позивачем не надано жодних доказів та фактів здійснення над ним фізичного насильства або здійснення будь-якого тиску відповідних органів з країни походження, що унеможливлювало б існування на території країни походження.
Окрім того, матеріали справи підтверджують, що позивач не намагався скористатися можливістю внутрішнього переміщення, і одразу виїхав з країни походження, тим самим знехтувавши можливістю переміщення всередині країни для уникнення загрози своєму життю та безпеці.
На підставі аналізу вищезазначених документів, які містяться в міграційній справі позивача №2017KYIV0060, та документів доданих до позовної заяви, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що заява позивача від 25.05.2017 року зазначеним у Директиві Ради Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається» від 27 квітня 2004 року №8043/04 критеріям не відповідає, а тому прийняття відповідачами оскаржуваних наказу та рішення є законними та обґрунтованими.
Разом з тим, посилання на загальну ситуацію щодо стану дотримання прав людини в певній країні не може саме по собі слугувати підставою для однозначного висновку про те, що у випадку повернення до країни громадянської належності позивачу буде загрожувати індивідуальна серйозна шкода у вигляді тортур, нелюдського або принизливого поводження чи покарання.
Також, посилання апелянта на політичну ситуацію в країні носять загально-інформативний характер, висловлюють особисті побоювання та остереження апелянта, та не підтверджують реальної загрози для позивача під час повернення у країну своєї громадянської належності, адже жодних належних доводів та доказів щодо наявності переслідувань або утисків відносно позивача, що відповідали б вимогам пунктів 1 та 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», останнім суду не надано.
Таким чином, в матеріалах справи відсутні документи, які б свідчили про наявність підстав для надання позивачу статусу біженця, а ті, які характеризують загальне положення в країні походження позивача, не містять конкретних відомостей про утиски останнього.
За змістом пункту 62 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення біженця Управління Верховного комісара ООН (згідно з Конвенцією 1951 року та Протоколу 1967 року, які стосується статусу біженця) мігрант - це особа, яка добровільно залишає свою країну, щоб поселитися в іншому місці. Така особа може керуватися бажанням змін або пригод, сімейними чи іншими причинами особистого характеру. Якщо особа переїжджає виключно з економічних міркувань, то вона є економічним мігрантом, а не біженцем.
Таким чином, висновок суду першої інстанції є правильним, що позивача, в розрізі вказаних пояснень та в контексті пункту 62 названого Керівництва, необхідно розглядати як мігранта - особу, яка добровільно залишає країну, щоб поселитися в іншому місці, дії якого мотивуються сімейними або іншими причинами особистого характеру, а не як біженця чи особу, яка потребує додаткового захисту.
Аналіз наведених правових положень та вищезазначених обставин справи дає підстави колегії суддів апеляційної інстанції для висновку, що оскаржуваний наказ № 238 від 02.06.2017 року ГУ ДМС у м. Києві про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянина Афганістану ОСОБА_1 біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту та рішення № 87-17 від 25.09.2017 року ДМС України про відхилення скарги громадянина Афганістану ОСОБА_1 є правомірними, обґрунтованими та не підлягають скасуванню, а тому в цій частині позовні вимоги не підлягають задоволенню.
Також, суд апеляційної інстанції зазначає, що позовна вимога позивача про зобов'язання ДМС України повторно розглянути заяву останнього про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні, відповідно до вимог чинного законодавства, не підлягає задоволенню, оскільки є похідною від вищезазначених позовних вимог в задоволенні яких судом правомірно відмовлено.
Отже, даний адміністративний позов не підлягає задоволенню, а доводи апеляційної скарги не заслуговують на увагу суду.
Відповідно до ч.1 ст. 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Колегія суддів апеляційної інстанції доходить до висновку, що інші доводи апелянта не знайшли свого підтвердження під час апеляційного розгляду, а тому судом до уваги не приймаються.
Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Отже, колегія суддів апеляційної інстанції вважає, що судом першої інстанції було вірно встановлено фактичні обставини справи, надано належну оцінку дослідженим доказам, прийнято законне та обґрунтоване рішення у відповідності з вимогами матеріального та процесуального права.
Обставини, викладені в апеляційній скарзі, до уваги не приймаються, оскільки є необґрунтованими та не є підставами для скасування рішення суду першої інстанції.
В зв'язку з цим, колегія суддів вважає необхідним апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.
Керуючись ст.ст. 242, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, суд, -
Апеляційну скаргу громадянина Афганістану ОСОБА_1 - залишити без задоволення.
Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 31 січня 2020 року - залишити без змін.
Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду у порядку та строки, визначені ст.ст. 328-331 КАС України.
Головуючий суддя: М.І. Кобаль
Судді: Н.П. Бужак
Л.О. Костюк
Повний текст виготовлено 26.05.2020 року