26 травня 2020 р. м. Чернівці Справа № 824/215/20-а
Чернівецький окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Лелюка О.П., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження в порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління ДПС у Чернівецькій області про визнання протиправною та скасування вимоги,
ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Головного управління ДФС у Чернівецькій області, у якому, з урахуванням заяви про уточнення позовних вимог, просить суд визнати протиправною та скасувати вимогу ГУ ДФС у Чернівецькій області про сплату боргу (недоїмки) від 28 лютого 2019 року за №Ф-2492-56.
В обґрунтування позовних вимог позивач вказував, що 07 лютого 2020 року внаслідок отримання на підставі довіреності адвокатом Никифораком В.М. копій матеріалів виконавчого провадження по справі ВП №59634567 та ознайомлення з ними позивач дізнався про податкову вимогу про сплату боргу (недоїмки) від 28 лютого 2019 року №Ф-2492-56. Поряд з цим зазначає, що жодних документів від Головного управління ДФС у Чернівецькій області та від Другого відділу державної виконавчої служби міста Чернівці Головного територіального управління юстиції у Чернівецькій області не отримував. Вказану вимогу позивач вважає протиправною у зв'язку з тим, що у період з 02 лютого 2015 року до 27 грудня 2019 року перебував у трудових відносинах з Товариством з обмеженою відповідальністю «Дахтехмонтажсервіс» і за нього як працівника роботодавець сплачував у належних обсягах єдиний соціальний внесок. Наголошував на тому, що у витязі з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань в підрозділі «Дані про реєстраційні дії» зазначено: «включення відомостей про фізичну особу-підприємця з відміткою про те, що свідоцтво про її державну реєстрацію вважається недійсним». Отже, у такому випадку відсутні підстави для нарахування органом ДФС єдиного соціального внеску. Завертаючи увагу на правові позиції, викладені у постановах Верховного Суду від 27 листопада 2019 року №160/3114/19 та від 04 грудня 2019 року у справі №440/2419/19, вважає, що наявність реєстрації фізичної особи як підприємця при одночасному її перебуванні у трудових відносинах з юридичною особою не є доказом здійснення нею підприємницької діяльності та отримання від неї доходів.
Ухвалою Чернівецького окружного адміністративного суду від 05 березня 2020 року прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у даній справі за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої зі сторін про інше; встановлено строки для подання до суду заяв по суті справи.
Відповідач, заперечуючи проти позовних вимог, подав до суду відзив на позовну заяву, в якому вказував, що відповідно до витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань 24 лютого 2014 року державним реєстратором проведено реєстраційну дію щодо включення відомостей про фізичну особу-підприємця ОСОБА_1 з відміткою про те, що свідоцтво про державну реєстрацію вважається недійсним. 25 лютого 2014 року позивача взято на облік у Чернівецькій ДПІ Чернівецького управління Головного управління ДПС у Чернівецькій області. Відповідно до витягу з інтегрованої картки платника податку за позивачем наявний обов'язок зі сплати недоїмки, у зв'язку з чим відповідно до положень Податкового кодексу України, Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування», Інструкції про порядок нарахування і сплати єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, затвердженої наказом Міністерства фінансів України від 20 квітня 2015 року №449, сформовано податкову вимогу про сплату боргу (недоїмки) від 28 лютого 2019 року №Ф-2492-56 в сумі 18276,72 грн. Посилаючись на норми Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування» відповідач вважає, що підприємці та особи, які провадять незалежну професійну діяльність та одночасно є найманими працівниками (застрахованими особами), не звільняються від сплати єдиного соціального внеску за себе. Разом з тим відносини щодо адміністрування єдиного внеску при одночасному перебуванні фізичної особи в трудових відносинах та наявності у неї права на здійснення підприємницької діяльності, яку особа фактично не здійснює, указаним Законом не врегульовано. Отже, вимога про сплату боргу (недоїмки) є законною та прийнята контролюючим органом в межах наданих повноважень. Просить суд відмовити в задоволенні адміністративного позову в повному обсязі.
Правом подати відповідь на відзив, передбаченим статтею 163 Кодексу адміністративного судочинства України, позивач не скористався.
Ухвалою суду від 05 березня 2020 року відмовлено у задоволенні заяви ОСОБА_1 про забезпечення позову у справі за його позовом до Головного управління ДФС в Чернівецькій області про визнання протиправною та скасування вимоги про сплату боргу (недоїмки).
Ухвалою суду від 16 квітня 2020 року клопотання представника Головного управління ДПС у Чернівецькій області про заміну сторони задоволено; замінено відповідача у даній справі - Головне управління ДФС у Чернівецькій області на його правонаступника - Головне управління ДПС у Чернівецькій області.
Ухвалою суду від 20 травня 2020 року клопотання представника позивача про витребування доказів задоволено. Витребувано у Головного управління Пенсійного фонду України у Чернівецькій області довідку за формою ОК-7 щодо ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ).
Дослідивши наявні матеріали, всебічно та повно з'ясувавши всі обставини справи, об'єктивно оцінивши докази, що мають юридичне значення для вирішення спору по суті, суд дійшов висновку про те, що адміністративний позов підлягає задоволенню, виходячи з наступного.
Судом встановлено, що відповідно до витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань (далі - Витяг) 14 січня 2003 року проведено державну реєстрацію фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 У підрозділі Витягу «Дані про реєстраційні дії» зазначено про включення відомостей про фізичну особу-підприємця з відміткою про те, що свідоцтво про її державну реєстрацію вважається недійсним, дата проведення вказаної дії - 24 лютого 2014 року. 25 лютого 2014 року ОСОБА_1 взято на облік як платника єдиного внеску в Головному управлінні ДПС у Чернівецькій області.
У період з 02 лютого 2015 року до 27 грудня 2019 року позивач працював на посаді менеджера зі збуту у Товаристві з обмеженою відповідальністю «Дахмонтажсервіс», що підтверджується трудовою книжкою серії НОМЕР_2 та довідками про доходи №5, №6, №7, №8, №9 від 11 лютого 2020 року, виданими Товариством з обмеженою відповідальністю «Дахмонтажсервіс».
Відповідно до статті 25 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування» та на підставі даних інформаційної системи органу доходів і зборів ГУ ДФС у Чернівецькій області сформовано вимогу про сплату боргу (недоїмки) від 28 лютого 2019 року №Ф-2492-56, згідно з якою станом на 31 січня 2019 року у позивача наявна заборгованість зі сплати єдиного внеску, яка становить 18276,72 грн. Згідно з розрахунком заборгованості ОСОБА_1 така виникла на підставі:
- нарахованої розрахункової суми єдиного внеску за рік, нарахування єдиного внеску N 3902351/ev від 09 лютого 2018 року у розмірі 8448,00 грн;
- нарахованого ЄВ ФОП, в т.ч. на спрощеній системі та фермерам, нарахування єдиного внеску N 7155463/ev від 19 квітня 2018 року в розмірі 2457,18 грн;
- нарахованого ЄВ ФОП, в т.ч. на спрощеній системі та фермерам, нарахування єдиного внеску N 8548142/ev від 19 липня 2018 року в розмірі 2457,18 грн;
- нарахованого ЄВ ФОП, в т.ч. на спрощеній системі та фермерам, нарахування єдиного внеску N 9943655/ev від 19 жовтня 2018 року в розмірі 2457,18 грн;
- нарахованого ЄВ ФОП, в т.ч. на спрощеній системі та фермерам, нарахування єдиного внеску N 1228772/ev від 21 січня 2019 року в розмірі 2457,18 грн.
З матеріалів справи вбачається, що Головним управлінням ДФС у Чернівецькій області направлено для примусового виконання вимогу №Ф-2492-56 від 28 лютого 2019 року. Постановою головного державного виконавця Другого відділу державної виконавчої служби міста Чернівці Головного територіального управління юстиції у Чернівецькій області Юзефовича Е.Е. від 30 липня 2019 року відкрито виконавче провадження (ВП №59634567) з виконання зазначеної вимоги.
Вважаючи вимогу про сплату боргу (недоїмки) від 28 лютого 2019 року №Ф-2492-56 протиправною, позивач звернувся до суду з цим позовом.
Вирішуючи спір, суд зазначає наступне.
Згідно з частинами першою та другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
У справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Відповідно до частини першої та другої статті 5 Кодексу адміністративного судочинства України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом: 1) визнання протиправним та нечинним нормативно-правового акта чи окремих його положень; 2) визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень; 3) визнання дій суб'єкта владних повноважень протиправними та зобов'язання утриматися від вчинення певних дій; 4) визнання бездіяльності суб'єкта владних повноважень протиправною та зобов'язання вчинити певні дії; 5) встановлення наявності чи відсутності компетенції (повноважень) суб'єкта владних повноважень; 6) прийняття судом одного з рішень, зазначених у пунктах 1 - 4 цієї частини та стягнення з відповідача - суб'єкта владних повноважень коштів на відшкодування шкоди, заподіяної його протиправними рішеннями, дією або бездіяльністю.
Захист порушених прав, свобод чи інтересів особи, яка звернулася до суду, може здійснюватися судом також в інший спосіб, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Нормативно-правовим актом, який регулює відносини, що виникають у сфері справляння податків і зборів, зокрема визначає вичерпний перелік податків та зборів, що справляються в Україні, та порядок їх адміністрування, платників податків та зборів, їх права та обов'язки, компетенцію контролюючих органів, повноваження і обов'язки їх посадових осіб під час адміністрування податків, а також відповідальність за порушення податкового законодавства, є Податковий кодекс України №2755-VI від 02 грудня 2010 року (далі - ПК України).
Відповідно до підпункту 14.1.226 пункту 14.1 статті 14 ПК України самозайнята особа - платник податку, який є фізичною особою - підприємцем або провадить незалежну професійну діяльність за умови, що така особа не є працівником в межах такої підприємницької чи незалежної професійної діяльності. Незалежна професійна діяльність - участь фізичної особи у науковій, літературній, артистичній, художній, освітній або викладацькій діяльності, діяльність лікарів, приватних нотаріусів, приватних виконавців, адвокатів, арбітражних керуючих (розпорядників майна, керуючих санацією, ліквідаторів), аудиторів, бухгалтерів, оцінщиків, інженерів чи архітекторів, особи, зайнятої релігійною (місіонерською) діяльністю, іншою подібною діяльністю за умови, що така особа не є працівником або фізичною особою - підприємцем та використовує найману працю не більш як чотирьох фізичних осіб.
Згідно підпункту 14.1.195 пункту 14.1 статті 14 ПК України працівник - фізична особа, яка безпосередньо власною працею виконує трудову функцію згідно з укладеним з роботодавцем трудовим договором (контрактом) відповідно до закону.
Законом, що визначає правові та організаційні засади забезпечення збору та обліку єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, умови та порядок його нарахування і сплати та повноваження органу, що здійснює його збір та ведення обліку, є Закон України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування» №2464-VI від 08 липня 2010 року (далі - Закон №2464-VI).
Згідно з пунктом 2 частини першої статті 1 Закону №2464-VI єдиний внесок на загальнообов'язкове державне соціальне страхування (далі - єдиний внесок) - консолідований страховий внесок, збір якого здійснюється до системи загальнообов'язкового державного соціального страхування в обов'язковому порядку та на регулярній основі з метою забезпечення захисту у випадках, передбачених законодавством, прав застрахованих осіб на отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов'язкового державного соціального страхування.
Статтею 2 Закону №2464-VI встановлено, що дія цього Закону поширюється на відносини, що виникають під час провадження діяльності, пов'язаної із збором та веденням обліку єдиного внеску. Дія інших нормативно-правових актів може поширюватися на зазначені відносини лише у випадках, передбачених цим Законом, або в частині, що не суперечить цьому Закону. Виключно цим Законом визначаються: принципи збору та ведення обліку єдиного внеску; платники єдиного внеску; порядок нарахування, обчислення та сплати єдиного внеску; розмір єдиного внеску; орган, що здійснює збір та веде облік єдиного внеску, його повноваження та відповідальність; склад, порядок ведення та використання даних Державного реєстру загальнообов'язкового державного соціального страхування; порядок здійснення державного нагляду за збором та веденням обліку єдиного внеску.
Відповідно до пункту 3 частини першої статті 1 Закону №2464-VI застрахована особа - фізична особа, яка відповідно до законодавства підлягає загальнообов'язковому державному соціальному страхуванню і сплачує (сплачувала) та/або за яку сплачується чи сплачувався у встановленому законом порядку єдиний внесок.
Страхувальники - роботодавці та інші особи, які відповідно до цього Закону зобов'язані сплачувати єдиний внесок (пункт 10 частини першої статті 1 Закону №2464-VI).
Згідно з пунктом 1 частини першої статті 4 Закону №2464-VI платниками єдиного внеску є роботодавці, зокрема підприємства, установи та організації, інші юридичні особи, утворені відповідно до законодавства України, незалежно від форми власності, виду діяльності та господарювання, які використовують працю фізичних осіб на умовах трудового договору (контракту) або на інших умовах, передбачених законодавством, чи за цивільно-правовими договорами (крім цивільно-правового договору, укладеного з фізичною особою - підприємцем, якщо виконувані роботи (надавані послуги) відповідають видам діяльності відповідно до відомостей з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців), у тому числі філії, представництва, відділення та інші відокремлені підрозділи зазначених підприємств, установ і організацій, інших юридичних осіб, які мають окремий баланс і самостійно ведуть розрахунки із застрахованими особами.
Відповідно пункту 4 частини першої статті 4 Закону №2464-VI платниками єдиного внеску є фізичні особи - підприємці, в тому числі ті, які обрали спрощену систему оподаткування.
Абзацом першим пункту 1, пунктами 2-3 частини першої статті 7 Закону №2464-VI передбачено, що єдиний внесок нараховується:
- для платників, зазначених у пунктах 1 (крім абзацу сьомого), частини першої статті 4 цього Закону, - на суму нарахованої кожній застрахованій особі заробітної плати за видами виплат, які включають основну та додаткову заробітну плату, інші заохочувальні та компенсаційні виплати, у тому числі в натуральній формі, що визначаються відповідно до Закону України "Про оплату праці", та суму винагороди фізичним особам за виконання робіт (надання послуг) за цивільно-правовими договорами;
- для платників, зазначених у пунктах 4 (крім фізичних осіб - підприємців, які обрали спрощену систему оподаткування), 5 та 5-1 частини першої статті 4 цього Закону, - на суму доходу (прибутку), отриманого від їх діяльності, що підлягає обкладенню податком на доходи фізичних осіб. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску на місяць. У разі якщо таким платником не отримано дохід (прибуток) у звітному кварталі або окремому місяці звітного кварталу, такий платник зобов'язаний визначити базу нарахування, але не більше максимальної величини бази нарахування єдиного внеску, встановленої цим Законом. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску;
- для платників, зазначених у пункті 4 частини першої статті 4 цього Закону, які обрали спрощену систему оподаткування, - на суми, що визначаються такими платниками самостійно для себе, але не більше максимальної величини бази нарахування єдиного внеску, встановленої цим Законом. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску.
В той же час відносини щодо адміністрування єдиного внеску при одночасному перебуванні фізичної особи в трудових відносинах та наявності у неї статусу фізичної особи-підприємця Законом № 2464-VI не врегульовано.
Системний аналіз наведених норм свідчить про те, що платниками єдиного соціального внеску є, зокрема, роботодавці, а також фізичні особи-підприємці.
Необхідними умовами для сплати особою єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування є провадження такою особою, зокрема, підприємницької діяльності та отримання доходу від такої діяльності, який і є базою для нарахування ЄСВ. Отже, саме дохід особи від такої діяльності є базою для нарахування, проте за будь-яких умов розмір ЄСВ не може бути меншим за розмір мінімального страхового внеску за місяць. При цьому, за відсутності бази для нарахування ЄСВ у відповідному звітному кварталі або окремому місяці звітного кварталу, законодавство встановлює обов'язок особи самостійно визначити цю базу, розмір єдиного внеску не може бути меншим за розмір мінімальної заробітної плати.
Таким чином, метою встановлення розміру мінімального страхового внеску та обов'язку сплачувати його незалежно від наявності бази для нарахування є забезпечення у передбачених законодавством випадках мінімального рівня соціального захисту осіб шляхом отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов'язкового державного соціального страхування.
Наведене дає підстави для висновку про те, що з урахуванням особливостей форми діяльності осіб, що зареєстровані як фізичні особи підприємці, проте фактично не здійснюють та не ведуть господарську діяльність та доходи не отримують, саме задля досягнення вищевказаної мети збору єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування законодавством встановлено обов'язок сплати особами мінімального страхового внеску незалежно від фактичного отримання доходу від їх діяльності.
Отже, особа, яка зареєстрована як фізична особа-підприємець, проте господарську діяльність не веде та доходи не отримує, зобов'язана сплачувати єдиний внесок на загальнообов'язкове державне соціальне страхування не нижче розміру мінімального страхового внеску незалежно від фактичного отримання доходу лише за умови, що така особа не є найманим працівником. В іншому випадку (якщо особа є найманим працівником), така особа є застрахованою і платником єдиного внеску за неї є її роботодавець, а мета збору єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування досягається за рахунок його сплати роботодавцем.
Інше тлумачення норм Закону №2464-VI щодо необхідності сплати єдиного внеску особами, які перебувають на обліку в органах ДФС і зареєстровані як фізичні особи-підприємці (однак господарську діяльність не здійснюють і доходи не отримують), та які одночасно перебувають у трудових відносинах, спричиняє подвійну його сплату (безпосередньо особою та роботодавцем), що суперечить меті запровадженого державою консолідованого страхового внеску.
Указана вище правова позиція наведена Верховним Судом у постановах від 27 листопада 2019 року у справі №160/3114/19, від 04 грудня 2019 року у справі №440/2149/19, від 23 січня 2020 року у справі №480/4656/18, яку суд враховує при вирішенні даної справи в силу вимог частини п'ятої статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України.
Крім цього, зазначеної позиції в аналогічних правовідносинах притримується і Сьомий апеляційний адміністративний суд, про що свідчать, зокрема, постанова від 20 березня 2020 року у справі №120/2534/19-а, постанова від 04 березня 2020 року у справі 120/2750/19-а, постанова від 04 березня 2020 року у справі №824/873/19-а та ін.
Як вбачається з матеріалів справи, позивачу нараховано борг зі сплати єдиного внеску станом на 31 січня 2019 року на загальну суму 18276,72 грн.
Разом з цим позивач у період часу 02 лютого 2015 року до 27 грудня 2019 року був найманим працівником, застрахованою особою. Платником єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування був роботодавець позивача. Вказане підтверджується індивідуальними відомостями про застраховану особу ОСОБА_1 , сформованими Головним управлінням Пенсійного фонду України в Чернівецькій області 22 травня 2020 року за формою ОК-7.
Відповідно до змісту відзиву зазначені обставини не заперечувались Головним управлінням ДПС у Чернівецькій області.
Згідно з частиною першою статті 78 Кодексу адміністративного судочинства України обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання. Обставини, які визнаються учасниками справи, зазначаються в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їх представників.
Таким чином, оскільки єдиною метою збору єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування є забезпечення захисту у випадках, передбачених законодавством саме прав фізичних осіб на отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов'язкового державного соціального страхування, то в розумінні Закону №2464-VI ОСОБА_1 є застрахованою особою, і єдиний внесок за нього в період, за який винесено оскаржувану вимогу, нараховував та сплачував роботодавець в розмірі не менше мінімального, що виключає обов'язок по сплаті у цей період єдиного внеску позивачем ще і як фізичною особою-підприємцем, яка має право провадити господарську діяльність, проте не отримувала дохід від неї.
Враховуючи викладене, суд приходить до висновку про протиправність дій Головного управління ДПС у Чернівецькій області щодо нарахування позивачу заборгованості зі сплати єдиного внеску на суму 18276,72 грн та, відповідно, незаконність вимоги про сплату боргу (недоїмки) від 28 лютого 2019 року за №Ф-2492-56.
Отже, позовні вимоги підлягають задоволенню.
Згідно з частиною першою статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Статтею 72 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.
Відповідно до статті 73 Кодексу адміністративного судочинства України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.
Згідно зі статтями 74-76 Кодексу адміністративного судочинства України суд не бере до уваги докази, які одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Відповідно до частини першої та другої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. У таких справах суб'єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.
Згідно з частинами першою - третьою статті 90 Кодексу адміністративного судочинства України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Оцінивши належність, допустимість, достовірність доказів окремо, а також достатність і взаємний зв'язок цих доказів у їх сукупності, суд вважає, що позивач довів незаконність оскаржуваного рішення. Натомість доводи Головного управління ДПС у Чернівецькій області є безпідставними та суперечать правовій позиції Верховного Суду щодо застосування норм матеріального права в аналогічних правовідносинах.
Щодо розподілу судових витрат суд зазначає таке.
Відповідно до частини п'ятої статті 246 Кодексу адміністративного судочинства України у резолютивній частині рішення (окрім іншого) зазначається розподіл судових витрат.
Згідно з частиною першою статті 132 Кодексу адміністративного судочинства України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.
Відповідно до частин першої, третьої та сьомої статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа. При частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. При цьому суд не включає до складу судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами, витрати суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката та сплату судового збору. Розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).
Оскільки даний позов сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, підлягає задоволенню, а згідно наявної у справі квитанції від 17 лютого 2020 року №25389462 позивачем за його подання сплачено судовий збір у розмірі 840 грн 80 коп., то вказана сума підлягає поверненню позивачу за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень.
Керуючись статтями 139, 241 - 246, 250 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
Адміністративний позов ОСОБА_1 до Головного управління ДПС у Чернівецькій області про визнання протиправною та скасування вимоги задовольнити повністю.
Визнати протиправною та скасувати вимогу ГУ ДФС у Чернівецькій області про сплату боргу (недоїмки) від 28 лютого 2019 року за №Ф-2492-56.
Стягнути з Головного управління ДПС у Чернівецькій області за рахунок його бюджетних асигнувань на користь ОСОБА_1 судовий збір у сумі 840 грн 80 коп.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана до Сьомого апеляційного адміністративного суду через Чернівецький окружний адміністративний суд протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Датою ухвалення судового рішення є дата його проголошення (незалежно від того, яке рішення проголошено - повне чи скорочене). Датою ухвалення судового рішення в порядку письмового провадження є дата складення повного судового рішення.
Повне судове рішення складено 26 травня 2020 року.
Згідно з пунктом 3 Прикінцевих положень Кодексу адміністративного судочинства України під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтями 47, 79, 80, 114, 122, 162, 163, 164, 165, 169, 177, 193, 261, 295, 304, 309, 329, 338, 342, 363 цього Кодексу, а також інші процесуальні строки щодо зміни предмета або підстави позову, збільшення або зменшення розміру позовних вимог, подання доказів, витребування доказів, забезпечення доказів, а також строки звернення до адміністративного суду, подання відзиву та відповіді на відзив, заперечення, пояснень третьої особи щодо позову або відзиву, залишення позовної заяви без руху, повернення позовної заяви, пред'явлення зустрічного позову, розгляду адміністративної справи, апеляційного оскарження, розгляду апеляційної скарги, касаційного оскарження, розгляду касаційної скарги, подання заяви про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами продовжуються на строк дії такого карантину. Строк, який встановлює суд у своєму рішенні, не може бути меншим, ніж строк дії карантину, пов'язаного із запобіганням поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19).
Повне найменування учасників справи: позивач - ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ); відповідач - Головне управління ДПС в Чернівецькій області (вул. Героїв Майдану, 200-А, м. Чернівці, код ЄДРПОУ 43143196).
Суддя О.П. Лелюк