14 травня 2020 року м. ПолтаваСправа № 440/450/20
Полтавський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді - Алєксєєвої Н.Ю., розглянувши у письмовому провадженні справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії,
27 січня 2020 року позивач ОСОБА_1 звернувся до Полтавського окружного адміністративного суду з позовною заявою до Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 20.01.2020 №470-19, зобов'язання прийняти рішення про визнання ОСОБА_1 особою, яка потребує додаткового захисту.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що при прийнятті оскаржуваного рішення, відповідачем не досліджено в повному обсязі підстави та обставини, з якими Закон України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" пов'язує надання статусу особи, яка потребує додаткового захисту. Позивач вважає, що спірне рішення прийнято на підставі неналежних та недопустимих доказах, а отже є протиправним та підлягає скасуванню.
Ухвалою Полтавського окружного адміністративного суду від 31 січня 2020 року прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі за правилами загального позовного провадження, призначено підготовче судове засідання.
Ухвалою суду від 16 березня 2020 року закрито підготовче провадження у справі та призначено справу до судового розгляду по суті.
Представник ДМС України, у надісланому до суду письмовому відзиві просив суд позовні вимоги залишити без задоволення. Стверджує, що позивачем не повідомлено жодних обставин та не надано доказів, які б свідчили про обґрунтованість побоювань зазнати переслідувань в країні громадянської належності за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Відмітив, що позивач приїхав до України на запрошення майбутньої дружини наприкінці 2016 року, а до жовтня 2017 року заявник вільно проживав в Катарі, мав змогу безперешкодно залишати країну та повертатися назад, вів бізнес. Окрім того, під час співбесіди заявник заявляв про існування єдиної загрози арешту та утримання під вартою саме за висловлювання в соціальних мережах щодо взаємовідносин між Єгиптом і Катаром. Відповідач вважає, що відсутні підстави для визнання позивача біженцем відповідно до умов, передбачених п.1 ч.1 ст.1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".
Учасники справи в судове засідання не з'явилися. Представник позивача надіслав до суду клопотання про розгляд справи без його участі у порядку письмового провадження.
Відповідач в судове засідання явку уповноваженого представника не забезпечив, про дату, час і місце судового розгляду повідомлений належним чином.
Згідно з частиною 9 статті 205 Кодексу адміністративного судочинства України, якщо немає перешкод для розгляду справи у судовому засіданні, визначених цією статтею, але всі учасники справи не з'явилися у судове засідання, хоча і були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового розгляду, суд має право розглянути справу у письмовому провадженні у разі відсутності потреби заслухати свідка чи експерта.
Зважаючи на відсутність перешкод для розгляду справи у судовому засіданні, визначених статтею 205 Кодексу адміністративного судочинства України, а також відсутність потреби заслухати свідка чи експерта, суд ухвалив розглянути справу у порядку письмового провадження.
Суд, дослідивши матеріали справи, з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги та заперечення, оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, встановив такі обставини та відповідні правовідносини.
Судом встановлено, що 02.09.2019 ОСОБА_1 звернувся до управління Державної міграційної служби України в Полтавській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
За результатами розгляду вказаної заяви, УДМС України в Полтавській області сформовано висновок, яким рекомендовано прийняти рішення про відмову громадянину Арабської Республіки Єгипет ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки його заява є очевидно необґрунтованою (т.1 а.с. 240-244).
Рішенням ДМС України від 27.12.2019 № 470-19 громадянину Арабської Республіки Єгипет ОСОБА_2 відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки його заява не містить умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частин 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» (т.1 а.с. 245).
Повідомленням УДМС України в Полтавській області від 20.01.2020 № 1 позивача проінформовано про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. В якості підстави для відмови зазначено, що стосовно позивача встановлено відсутність умов, передбачених п.п.1 та 13 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують тимчасового або додаткового захисту» (т.1 а.с. 246).
Не погодившись із вищевказаним рішенням ДМС України, ОСОБА_1 звернувся до суду з цим позовом про його скасування, зобов'язання ДМС України прийняти рішення про визнання ОСОБА_1 особою, яка потребує додаткового захисту.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд дійшов наступних висновків.
Статтею 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Нормативно-правовим актом, який визначає порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні, є Закон України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".
У відповідності до пункту 1 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
При цьому, особа, яка потребує додаткового захисту - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань (пункт 13 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту").
Згідно з частинами першою та другою статті 5 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п'яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, під час в'їзду в Україну незаконно перетнула державний кордон України, повинна без зволікань звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
У силу статті 6 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа: яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві; яка вчинила злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо таке діяння відповідно до Кримінального кодексу України належить до тяжких або особливо тяжких злочинів; яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об'єднаних Націй; стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні; яка до прибуття в Україну була визнана в іншій країні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні. Дія цього абзацу не поширюється на дітей, розлучених із сім'ями, а також на осіб, які народилися чи постійно проживали на території України, а також їх нащадків (дітей, онуків).
Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без громадянства про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає заявникові довідку про звернення за захистом в Україні та реєструє заявника. Протягом п'ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в заяві, та інші документи, вимагає додаткові відомості та приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання (частина перша статті 8 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту").
Рішення про оформлення або відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймається на підставі письмового висновку працівника, який веде справу, і оформлюється наказом уповноваженої посадової особи центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту (частина четверта статті 8 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту").
У силу частини шостої статті 8 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.
У разі використання особою права на оскарження центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, до прийняття рішення за скаргою залишає на зберігання документи, що посвідчують особу заявника, та інші документи (частина восьма статті 8 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту").
Рішення, що приймаються центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, щодо визнання іноземця або особи без громадянства біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також рішення про втрату чи позбавлення статусу біженця або додаткового захисту, про скасування рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, можуть бути оскаржені в установленому законом порядку та в установлені цим Законом строки до суду (частина друга статті 12 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту").
Як вбачається зі змісту оскаржуваного рішення Державної міграційної служби України від 27.12.2019 №470-19, в якості підстави для відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, громадянину Арабської Республіки Єгипет ОСОБА_2 слугували положення абзацу п'ятого частини першої статті 6 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", а саме: стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.
Відповідно до пунктів 1, 13 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань;
Особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
Виходячи з буквального тлумачення наведених вище положень, небажання особи, яка звертається до міграційної служби про надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, повернутися в країну своєї громадянської належності має бути обґрунтоване об'єктивними обставинами, які стали причинами побоювання цієї особи за своє життя.
При цьому, обов'язок доказування покладається на заявника, який повинен надавати правдиві обґрунтування фактів, викладених у заяві, і щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте належне рішення. Це означає, що заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень.
За змістом Конвенції про статус біженців 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; неможливість або побоювання користуватись захистом країни походження; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов'язано з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців 1951 року, а саме расова належність, релігія, національність (громадянство), належність до певної соціальної групи, політичні погляди.
Відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного комісаріату ООН у справах біженців особа, яка клопоче про отримання статусу біженця повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідоцтва повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.
Згідно з Позицією УВКБ ООН "Про обов'язки та стандарти доказів у біженців" 1998 року, факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного, які можуть бути як усні, так і документальні.
Суд не заперечує, що залежно від певних обставин отримання і надання документів, які можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, для особи, котра звертається за встановленням статусу біженця, може бути взагалі неможливим.
Підтвердження обґрунтованості побоювань переслідування (через інформацію про можливість таких переслідувань у країні походження біженця) можуть отримуватися від особи, яка шукає статусу біженця, та незалежно від неї - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, із резолюцій Ради Безпеки ООН, документів і повідомлень Міністерства закордонних справ України, інформації, зібраної та проаналізованої Державною міграційною службою України, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, інших міжнародних, державних та неурядових організацій, із публікацій у засобах масової інформації, а також з інформаційних носіїв, які розповсюджуються Регіональним представництвом Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців у Білорусі, Молдові, Україні.
Разом з тим, звертаючись із заявою про надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, заявник повинен принаймні навести усні твердження, які б свідчили про наявність у нього обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань або зазнати неприйнятної шкоди в країні походження, та які б могли бути перевірені працівниками міграційної служби з використанням вищезазначених джерел.
Обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб'єктивної та об'єктивної сторони. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї, під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем. Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.
При цьому слід зазначити, що згідно з п. 4 ч. 1 ст. 6 Закону не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.
Також, пунктами 99-100 глави другої Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного комісаріату ООН встановлено, що під відмовою в захисті країни громадянської належності необхідно розуміти, що особі відмовлено в послугах по відмові видати національний паспорт, продовжити термін його дії, відмовити в дозволу повернутися на свою територію. Вказані факти можна розцінювати як відмова в захисті країни громадянської належності. Але, якщо захист з боку своєї країни приймається і немає підстав для відмови з причин цілком обґрунтованих побоювань від цього захисту, дана особа не потребує міжнародного захисту і не є біженцем.
З матеріалів особової справи судом встановлено, що позивач народився у м. Шаркія, Єгипет. За національністю араб, за віросповіданням - мусульманин-суніт. Проживав разом із сім'єю (батько, мати, три брати та сестра) в м. Шаркія.
Зі слів заявника у 1999 році, він закінчив середню школу та вступив на навчання до педагогічного інституту в цьому ж місті. У 2003 отримав вищу освіту, спеціалізація - філософ. У 2004 році виїхав із Єгипту до Катару з метою працевлаштування, де проживав на підставі дозволу на працевлаштування, який продовжувався щороку.
В ОСОБА_3 працював: з 2004 року по 2008 рік у приватній компанії по наданню приватних послуг (домогосподарство) бригадиром; з 2009 року по 2013 рік - у компанії по ремонту квартир - заступником директора; з 2014 року по 2017 рік у компанії по наданню приватних послуг (прибирання, чистка, ремонт авто).
Проживаючи в Катарі, заявник відвідував: Туреччину, Південну Корею, Домініканську Республіку, ОАЕ, Латвію.
В Україну ОСОБА_2 виїхав перший раз наприкінці 2016 року до майбутньої дружини, з якою познайомився в соціальних мережах. Проживав упродовж місяця. Наступної поїздки в Україну (перебував з 15.01.2017 по 21.01.2017) оформив шлюб з ОСОБА_4 . Наступного дня після укладання шлюбу виїхав знову в Катар. Через 2,5 місяці знову в'їхав в Україну терміном на 9 днів. В цей період, 11.04.2017 року оформив посвідку на тимчасове проживання в Україні (возз'єднання сім'ї).
У липні 2017 року знову приїхав в Україну з метою оформлення бізнесу та через 3 місяці повернувся у Катар.
Як стверджує заявник у жовтні-листопаді 2017 року його затримали представники служби безпеки Катару за висловлювання в соціальних мережах (Фейсбук) про політичні стосунки між Єгиптом і Катаром. Після того, як ОСОБА_2 підписав письмову відмову від своїх тверджень в соціальних мережах, а також видалив зі своїх сторінок всю інформацію з цього приводу, його випустили. На наступний день заявнику зателефонували із служби безпеки і повідомили, що його перебування небажане в Катарі і він мусить виїхати із країни.
13 жовтня 2017 року ОСОБА_2 виїхав із Катару в Латвію. Через деякий час до нього в Латвію виїхала колишня дружина з дітьми.
З осені 2017 року заявник неодноразово приїздив в Україну та повертався в Латвію.
Під час останнього в'їзду в Україну 21.01.2019 був затриманий прикордонною службою у зв'язку з тим, що перебував у міжнародному розшуку за ініціативою Держави Катар.
Відповідно до інформації з банку даних Інтерпол та копії судових матеріалів ОСОБА_2 оголошений в міжнародний розшук та звинувачується у вчиненні шахрайських дій, що спричинили збитки приватній особі у великих розмірах.
Як вбачається з матеріалів справи, у заяві-анкеті про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 02.09.2019, заявник зазначив, що обставиною, яка змусила його звернутися до ДМС України із вказаною завою, є побоювання бути заарештованим службою безпеки Катару за його висловлювання в соціальних мережах стосовно політики Катару відносно Єгипту.
Під час проведення співбесіди, повідомляючи про небезпеку в країні постійного проживання (Катар), він стверджує, що стосовно нього навмисно сфальсифікована кримінальна справа за фактами шахрайства та привласнення грошових коштів у великих розмірах з метою притягнення його до відповідальності за політичні переконання, а саме: коментарі в соціальних мережах про зовнішню і внутрішню політику своєї країни (Єгипту) та про підтримку тероризму з боку Держави Катар.
Однак, позивач не звернувся за наданням статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, коли перетнув кордон України у 2017 році, та не повідомляв про наявність у нього побоювань стати жертвою переслідування за політичні переконання до вересня 2019 року.
Значна тривалість проміжків часу між прибуттям в Україну та часом звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, ставить під сумнів щодо існування реальної загрози життю та свободі позивача в країні громадянської належності та свідчить про відсутність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань.
Слід зазначити, що значна тривалість проміжків часу між виїздом з країни громадянської належності, прибуттям в Україну та часом звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в окремих випадках може свідчити про відсутність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань. При цьому мотив звернення з вищезгаданою заявою може бути іншим, зокрема уникнення притягнення до кримінальної відповідальності за вчинені в країні громадянської належності злочини.
Як свідчать обставини особової справи позивач перебуває у розшуку за вчинення на території Держави Катар злочину проти власності, отже, звернення позивача із заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, може свідчити про намагання останнього уникнути покарання.
Враховуючи вищевикладене, суд приходить до висновку, що позивач не бажає повертатися до країни своєї громадянської належності через побоювання притягнення до відповідальності за вчинення дій, які визнані законодавством країни походження як протиправні, суспільно небезпечні, і на нього чекає відповідальність, оскільки на даний момент вирішується питання щодо його екстрадиції правоохоронними органами.
Таким чином, з наведеного можна зробити висновок, що позивач звернувся не за захистом в Україні, а з метою легалізації та уникненням процедури екстрадиції, шляхом процедури набуття захисту в Україні.
Згідно з «Керівництвом по процедурі і критеріям вивчення статусу біженця» УВКБ ООН від 1992 року, глава ІІ, п. 56, переслідування слід відрізняти від покарань за звичайні порушення закону відповідно до звичайного права. Особи, котрі втікають від переслідування або покарання за такі злочини, як правило, не є біженцями. Біженець, це не особа, що переховується від покарання
Таким чином, виходячи із тлумачення статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" небажання особи, яка звертається до міграційної служби про надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, повернутися в країну громадянської належності має бути обґрунтоване об'єктивними обставинами, які стали причинами побоювання цієї особи за своє життя, безпеку чи свободу.
Частиною сьомою статті 7 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" передбачено, що до заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
За загальними правовими принципами доказового права обов'язок доказування покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява.
Відповідачем при прийнятті рішення було проведено збір та аналіз інформації про країну походження, про особу заявника, за наслідками перевірки якої не встановлено наявність фактичних доказів того, що побоювання позивача стати жертвою переслідувань в країні походження є реальними.
Представник позивача у позовній заяві зазначив, що позивачем у повній мірі було доведено обставини, які свідчать про те, що він є особою, яка потребує додаткового захисту, однак, відповідачем не в повній мірі досліджено подані ним докази. Так, представник позивача посилався на те, що проти позивача сфабрикована кримінальна справа, винесено заочне рішення від 29.03.2018 по справі №27/9253/2017, яке на сьогоднішній день оскаржене в апеляційному порядку адвокатом позивача та не набрало законної сили.
Згідно матеріалів справи, притягнення позивача до кримінальної відповідальності, не був пов'язаний із його політичною діяльністю. Особа не зазнавала жодних переслідувань через висловлювання власної думки в соціальних мережах. Натомість, арешт позивача міг бути пов'язаний із його свідомо протиправною поведінкою.
Суд зазначає, що позовні вимоги та побоювання позивача, викладені під час співбесід, стосуються саме застосування до позивача покарання у країні походження, проте, вказані підстави стосуються саме питання видачі позивача країні походження з будь-яких підстав (примусове повернення, видворення, екстрадиція), а не підстав для отримання певного статусу в Україні.
До того ж питання наявності чи відсутності підстав для надання особі статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, та наявність чи відсутність підстав для видворення (видачі) особи до країни походження є різними по суті й змісту правовими категоріями, і відмова у наданні певного статусу на території України не означає можливість видачі (екстрадиції) особи. Крім того, суд звертає увагу позивача, що екстрадиція сама по собі не становить порушення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Позивачем не наведено конкретних фактів та обставин, які можна розцінювати як переконливі докази обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань, смертної кари та нелюдського поводження.
Враховуючи викладене, суд приходить до переконання, що за результатами розгляду відомостей, наведених позивачем у заяві-анкеті, та співбесід останнього з посадовими особами відповідача не встановлено об'єктивного підтвердження наявності обґрунтованих побоювань позивача та реальної небезпеки для останнього стати в Державі Катар жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань або жертвою застосування смертної кари, виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує людську гідність поводження чи покарання, що у свою чергу свідчить про відсутність у заявника передумов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".
Пунктом 62 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року) визначено відмінність економічного мігранта від біженця, а саме якщо особа добровільно залишає свою країну, щоб поселитися в іншому місці. Така особа може керуватися в своїх діях бажанням змін або пригод, сімейними або іншими причинами особистого характеру. Якщо особа переїжджає виключно з економічних міркувань, то вона є економічним мігрантом, а не біженцем.
Враховуючи викладене, суд приходить до висновку, що відповідачем повно та всебічно досліджено обставини особової справи №2019PL0009, а незгода позивача із вказаним рішенням сама по собі не може бути передумовою для скасування такого рішення, якщо вказані ним обставини не підтверджені належними та допустимими доказами.
Відповідно до ч. 1 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
У таких справах суб'єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин (ч. 2 цієї статті).
Статтею 90 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), що міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Зважаючи на встановлені в ході судового розгляду фактичні обставини справи, зібрані докази та враховуючи вищенаведені норми законодавства, якими урегульовано спірні відносини, суд доходить висновків про відсутність підстав для надання громадянину Мохамед ОСОБА_5 статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, та про відмову у задоволенні позовних вимог.
Згідно вимог ст. 139 Кодексу адміністративного судочинства України підстави для розподілу судових витрат відсутні.
Керуючись статтями 241-245 Кодексу адміністративного судочинства України,
В задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ) до Державної міграційної служби України (вул. Володимирська, 9, м. Київ, 01001) про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії - відмовити.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо таку скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення може бути оскаржене до Другого апеляційного адміністративного суду з урахуванням особливостей подання апеляційних скарг, встановлених пунктом 15.5 частини 1 Перехідних положень Кодексу адміністративного судочинства України в редакції від 03.10.2017 року.
Апеляційна скарга на дане рішення може бути подана протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення, з урахуванням положень пункту 3 розділу VI "Прикінцеві положення" Кодексу адміністративного судочинства України.
Суддя Н.Ю. Алєксєєва