Постанова
Іменем України
04 травня 2020 року
місто Київ
справа № 757/54186/16-ц
провадження № 61-36528св18
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Олійник А. С., Ступак О. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - Публічне акціонерне товариство «Українська залізниця»,
треті особи: виконуючий обов'язки начальника Філії «Українська залізнична швидкісна компанія» Публічного акціонерного товариства «Українська залізниця» Лобойко Леонід Михайлович, головний інженер Філії «Українська залізнична швидкісна компанія» Публічного акціонерного товариства «Українська залізниця» Січкар Анатолій Володимирович,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства «Українська залізниця» на рішення Печерського районного суду міста Києва від 07 грудня 2017 року у складі судді Підпалого В. В. та постанову Апеляційного суду міста Києва від 17 квітня 2018 року у складі колегії суддів: Поливач Л. Д., Стрижеуса А. М., Шкоріної О. І.,
І. ІСТОРІЯ СПРАВИ
Стислий виклад позиції позивача
У листопаді 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до Публічного акціонерного товариства «Українська залізниця» (далі - «ПАТ «УЗ») про визнання незаконним та скасування наказу про звільнення з роботи, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
Позивач обґрунтовував позов тим, що з 2012 року працював на посаді стюарда Управління обслуговування пасажирів у поїздах філії «Українська залізнична швидкісна компанія» ПАТ «УЗ». Наказом від 05 жовтня 2016 року № 375/ос позивач звільнений з роботи на підставі пункту 3 частини першої статті 40 КЗпП України за систематичне невиконання трудових обов'язків без поважних причин. Таке звільнення вважає незаконним, оскільки заперечує той факт, що ним систематично не виконувалися трудові обов'язки без поважних причин.
Зазначив, що 30 вересня 2016 року під час рейсу поїзду № 741 сполученням Дарниця - Київ - Трускавець обслуговував пасажирів у вагонах №№ 4, 5, 6 та під час перевірки квитків у пасажирів вагону № 4 ним виявлено двох безквиткових пасажирів на місцях №№ 80 , 81, про що він одразу поінформував старшого стюарда ОСОБА_2 , яка повідомила його про те, що дозволила зазначеним особам доїхати до станції Львів та зайняти місця №№ 80, 81 у вагоні № 4 поїзду. Зазначені обставини надалі були підтверджені письмовими поясненнями старшого стюарда на адресу керівництва.
Про факт проїзду безквиткових пасажирів стало відомо адміністрації філії «Українська залізнична швидкісна компанія». Згідно з протоколом від 03 жовтня 2016 року в.о. начальника філії ОСОБА_3 та заступника начальника філії ОСОБА_4 здійснено телефонні дзвінки старшому стюарду ОСОБА_2 із запитаннями стосовно зазначених пасажирів, на що отримано відповідь, що зазначені пасажири з вагона № 6 перейшли у вагон № 4, щоб їхати у напрямку руху поїзда. Після телефонного дзвінка в.о. начальника філії щодо надання номерів проїзних документів старший стюард зазначила, що пасажири є безквитковими.
Позивач зазначив, що 03 жовтня 2016 року на нараді керівництва філії «Українська залізнична компанія» прийняте рішення про його звільнення з роботи за систематичне невиконання трудових обов'язків без поважних причин, з наказом про звільнення він ознайомився 06 жовтня 2016 року.
Стислий виклад заперечень відповідача
Відповідач позов не визнав, просив відмовити у його задоволенні.
Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Печерського районного суду міста Києва від 07 грудня 2017 року позов ОСОБА_1 задоволено частково. Скасовано наказ від 05 жовтня 2016 року № 375/ос про звільнення ОСОБА_1 з роботи на підставі пункту 3 частини першої статті 40 КЗпП України за систематичне невиконання трудових обов'язків. Поновлено ОСОБА_1 на роботі на посаді стюарда Управління обслуговування пасажирів в поїздах філії «Українська залізнична швидкісна компанія» ПАТ «УЗ». Стягнуто з ПАТ «УЗ» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу, без поважних причин, починаючи з 06 жовтня 2016 року до 07 грудня 2017 року включно, у сумі 79 718, 00 грн. Вирішено питання розподілу судових витрат.
Суд першої інстанції, задовольняючи позов, керувався тим, що відповідно до підпункту 2.6.7 Робочої інструкції старшого стюарда швидкісного поїзда Інтерсіті та Інтерсіті + (далі - Інструкція) у разі виявлення в поїзді пасажира без документа, що посвідчує його особу, а також з проїзним документом, інформація в якому не відповідає даним, внесеним до зазначеного документа або без проїзного документа взагалі, стюард зобов'язаний доповісти про це старшого стюарда. У підпункті 2.6.8 Інструкції зазначено, що у разі нездійснення контролю електронних проїзних документів (далі - ЕПД) засобами мобільного терміналу контролю документів (далі - МТКД) з тих чи інших причин доповісти про зазначене старшому стюарду для подальшого складання акта невиконання контролю ЕПД. Відповідно до пункту 3.11 у разі відмови старшого стюарда брати до відома інформацію та доповідати керівництву філії рапортом з приводу тієї чи іншої нестандартної ситуації стюард має право самостійно оформляти рапорт із зазначенням факту відмови від написання рапорту старшим стюардом. Судом встановлено, що ОСОБА_1 , який на той момент займав посаду стюарда, вимоги підпунктів 2.6.6, 2.6.7., 2.6.8 Інструкції виконав. Враховуючи наведене, суд дійшов висновку, що позивачем не було порушено правила перевезення пасажирів, багажу, вантажобагажу та пошти залізничним транспортом України, оскільки після виявлення пасажирів без квитків стюардом було повідомлено старшого стюарда як того вимагає Інструкція.
Постановою Апеляційного суду міста Києва від 17 квітня 2018 року рішення суду першої інстанції у частині задоволення вимог про скасування наказу від 05 жовтня 2016 року № 375/ос про звільнення ОСОБА_1 з роботи на підставі пункту 3 частини першої статті 40 КЗпП України за систематичне невиконання трудових обов'язків скасовано та ухвалено в цій частині нове судове рішення, яким визнано незаконним наказ від 05 жовтня 2016 року № 375/ос про звільнення ОСОБА_1 , у задоволенні позову про скасування наказу про звільнення з роботи відмовлено. В іншій частині рішення залишено без змін.
Суд апеляційної інстанції, частково скасовуючи рішення суду першої інстанції, погодився з висновком суду першої інстанції щодо дотримання позивачем Інструкції та відсутності підстав для його звільнення, однак зазначив, що суд не може скасовувати накази про звільнення. Якщо звільнення з роботи проведено з порушенням закону, суд, не скасовуючи наказу, зобов'язаний визнати його незаконним та поновити працівника на роботі. Стосовно доводів про те, що у судовому рішенні прізвище позивача зазначене як ОСОБА_1 , а не ОСОБА_1 , то це не свідчить про те, що суд першої інстанції розглянув позов особи, у якої відсутнє право вимоги. Позивач у позовній заяві зазначив себе як ОСОБА_1 , однак ним додано до позовної заяви копію паспорта громадянина України, відповідно до відомостей якого його прізвище правильно викладається з літерою «и», а не «і» - « ОСОБА_1 ». Крім того, представник відповідача був присутній у судових засіданнях під час розгляду справи у суді першої інстанції, судом встановлювалася особа позивача, будь-яких заяв, клопотань, заперечень, що ця особа не є тією особою, яка працювала стюардом у ПАТ «УЗ», стороною відповідача не заявлялося.
ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У касаційній скарзі, поданій до Верховного Суду засобами поштового зв'язку у травні 2018 року, ПАТ «УЗ» просить скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій, ухвалити нове рішення про відмову у позові.
Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга обґрунтовується тим, що суди першої та апеляційної інстанцій не звернули увагу, що позивачем порушено пункт 6.1.1 Інструкції, з огляду на що суди дійшли необґрунтованого висновку про наявність підстав для задоволення позову. Також позов поданий ОСОБА_1 , однак суди вирішили позов ОСОБА_1 , що є порушенням вимог процесу. Суд апеляційної інстанції розглянув справу за відсутності представника відповідача не зважаючи на те, що ним подано клопотання про відкладення розгляду справи у зв'язку із перебуванням представника у відпустці.
Узагальнений виклад позиції інших учасників справи
Відзив на касаційну скаргу не надходив.
ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ
Ухвалою Верховного Суду від 02 липня 2018 року відкрито касаційне провадження у справі.
Провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи (частина третя статті 3 ЦПК України).
Відповідно до пункту 2 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» від 15 січня 2020 року № 460-IX
(далі - Закон № 460-IX) касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
Враховуючи, що касаційна скарга у справі, що переглядається, подана у травні 2018 року, вона підлягає розгляду в порядку, що діяв до набрання чинності Законом № 460-IX.
За змістом правила частини першої статті 401 ЦПК України попередній розгляд справи проводиться колегією у складі трьох суддів у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи.
З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені у статті 213 ЦПК України 2004 року, статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
Верховний Суд перевірив доводи касаційної скарги та матеріали цивільної справи в межах доводів касаційної скарги, за результатами чого зробив такі висновки.
Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій
Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що ОСОБА_1 з 2012 року працював на посаді стюарда управління обслуговування пасажирів у поїздах Філії «Українська залізнична швидкісна компанія» ПАТ «УЗ».
ОСОБА_1 на підставі наказу від 25 квітня 2016 року № 28 притягнуто до дисциплінарної відповідальності та оголошено догану за те, що під час виконання посадових обов'язків стюарда з обслуговування пасажирів швидкісного поїзда не було повідомлено пасажира про прибуття поїзду на станцію, де йому необхідно було виходити.
Крім того, судом встановлено, що наказом Філії ПАТ «Українська залізниця» від 05 жовтня 2016 року № 375/ос припинено трудовий договір (контракт) з позивачем ОСОБА_1 з підстави, передбаченої пунктом 3 частини першої статті 40 КЗпП України, тобто за систематичне невиконання трудових обов'язків без поважних причин.
Зазначений наказ ґрунтується на тому, що 30 вересня 2016 року під час виконання рейсу № 741 Дарниця - Трускавець встановлено, що у вагоні № 4 на місцях №№ 81, 82 у поїзді № 741 знаходилися пасажири, однак відповідно до Автоматизації процесів управління пасажирськими перевезеннями на залізницях України (далі - АСК ПП УЗ) місця №№ 80, 81 були вільними.
Після перегляду матеріалів з внутрішньо-салонного спостереження встановлено, що зазначені пасажири були безквитковими, які здійснили посадку по станції Святошино і у яких були відсутні проїзні документи.
Відповідно до наданих пояснень стюардом ОСОБА_1 на ім'я виконуючого обов'язки начальника філії «Українська залізнична швидкісна компанія» після станції Святошин позивачем виявлено два пасажири без проїзних документів, які самовільно здійснили посадку, про що він доповів старшому стюарду ОСОБА_2 , та отримав від неї вказівку щодо подальшого слідування зазначених пасажирів.
Після цього до цих пасажирів підійшов старший стюард ОСОБА_2 , яка дозволила їм їхати до станції Львів і направила їх у 4 вагон на вільні місця № № 80, 81.
Згідно з поясненнями старшого стюарда ОСОБА_2 під час перевірки проїзних документів після станції Святошин у вагоні-буфеті (вагон № 3) нею виявлено 2-х безквиткових пасажирів, яких вона розмістила на місцях №№ 80 , 81 вагону № 4 та дозволила їм їхати до станції Львів.
Відповідно підпункту 2.5.1 Робочої інструкції старшого стюарда швидкісного поїзда Інтерсіті та Інтерсіті + під час організації посадки пасажирів до вагонів денних швидкісних поїздів старший стюард зобов'язаний здійснювати посадку пасажирів відповідно до Правил перевезення пасажирів, багажу, вантажобагажу та пошти залізничним транспортом України, при цьому розмовляти з пасажирами державною мовою, розмовляти іншою мовою в разі потреби або за бажанням пасажира. У разі виявлення громадян без проїзних документів, що посвідчують особу, та з неоплаченою надлишковою поклажею вжити заходів щодо недопущення їх до посадки в поїзд.
За допомогою МТКД візуально звірити населеність кожного підзвітного вагона, здійснити перевірку наявності в пасажирів проїзних документів, їх відповідність даті відправлення поїзда, вагона і місця проїзду, а також наявності документів, що посвідчують особу.
Крім того, обов'язки стюарда передбачені Робочою інструкцією стюарда денних швидкісних поїздів Інтерсіті+ та Інтерсіті від 11 березня 2016 року.
Так, відповідно до підпункту 2.6.6 Інструкції стюард зобов'язаний у разі невідповідності зайнятих місць пасажирами тактовно з'ясувати наявність проїзних документів у пасажирів, їх відповідність даті відправлення та номеру поїзда, вагона і місця проїзду та вжити необхідних заходів для усунення непорозумінь згідно з Правилами.
Підпунктом 2.6.7 Інструкції передбачено що у разі виявлення в поїзді пасажира без документа, що посвідчує його особу, а також з проїзним документом, інформація в якому не відповідає даним, внесеним до зазначеного документа, або без проїзного документа взагалі, доповісти про це старшому стюарду.
У підпункті 2.6.8 Інструкції зазначено, що у разі нездійснення контролю ЕПД засобами МТКД з тих чи інших причин доповісти про зазначене старшому стюарду для подальшого складання акта невиконання контролю ЕПД.
Відповідно до підпункту 3.11 Інструкції у разі відмови старшого стюарда брати до відома інформацію та доповідати керівництву філії рапортом з приводу тієї чи іншої нестандартної ситуації стюард самостійно має право оформляти рапорт із зазначенням факту відмови від написання рапорту старшим стюардом.
Згідно з підпунктом 6.1.1 розділу 6 «Відповідальність» Інструкції стюард несе дисциплінарну (адміністративну) відповідальність за порушення трудової дисципліни та положень цієї Інструкції у порядку, передбаченому чинним законодавством України, зокрема за перевезення безквиткових пасажирів та неоформленої надлишкової ручної поклажі.
Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі
Відповідно до статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.
Однією із гарантій забезпечення права громадян на працю є передбачений у статті 5-1 КЗпП України правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.
Відповідно до статті 139 КЗпП України працівники зобов'язані працювати чесно і сумлінно, своєчасно і точно виконувати розпорядження власника або уповноваженого ним органу, додержуватися трудової і технологічної дисципліни, вимог нормативних актів про охорону праці, дбайливо ставитися до майна власника, з яким укладено трудовий договір.
За порушення трудової дисципліни до працівника може бути застосовано тільки один з таких заходів стягнення: догана, звільнення. Законодавством, статутами і положеннями про дисципліну можуть бути передбачені для окремих категорій працівників й інші дисциплінарні стягнення (стаття 147 КЗпП України).
Статтею 149 КЗпП України встановлено, що до застосування дисциплінарного стягнення власник або уповноважений ним орган повинен зажадати від порушника трудової дисципліни письмові пояснення. За кожне порушення трудової дисципліни може бути застосовано лише одне дисциплінарне стягнення. При обранні виду стягнення власник або уповноважений ним орган повинен враховувати ступінь тяжкості вчиненого проступку і заподіяну ним шкоду, обставини, за яких вчинено проступок, і попередню роботу працівника. Стягнення оголошується в наказі (розпорядженні) і повідомляється працівникові під розписку.
Згідно з пунктом 3 частини першої статті 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий договір до закінчення строку його чинності, можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у випадку систематичного невиконання працівником без поважних причин обов'язків, покладених на нього трудовим договором або правилами внутрішнього трудового розпорядку, якщо до працівника раніше застосовувалися заходи дисциплінарного та громадського стягнення.
З цієї підстави працівник може бути звільнений лише за проступок на роботі, вчинений після застосування до нього дисциплінарного або громадського стягнення за невиконання без поважних причин обов'язків, покладених на нього трудовим договором або правилами внутрішнього трудового розпорядку. У таких випадках враховуються ті заходи дисциплінарного стягнення, які встановлені чинним законодавством і не втратили юридичної сили за давністю або не зняті достроково.
У справах про поновлення на роботі осіб, звільнених за порушення трудової дисципліни, необхідно з'ясувати, в чому конкретно полягало порушення, що стало приводом до звільнення, чи могло воно бути підставою для розірвання трудового договору за пунктом 3 частини першої статті 40 КЗпП України та чи додержані власником або уповноваженим ним органом передбачені статтями 147-1, 148, 149 КЗпП України правила і порядок застосування дисциплінарних стягнень, зокрема, чи не закінчився встановлений для цього строк, чи застосовувалось вже за цей проступок дисциплінарне стягнення, чи враховувалися при звільненні ступінь тяжкості вчиненого проступку і заподіяна ним шкода, а також обставини, за яких вчинено проступок, і попередня робота працівника.
Для правомірного розірвання роботодавцем трудового договору на підставі пункту 3 частини першої статті 40 КЗпП України необхідна наявність у сукупності таких умов: порушення має стосуватися лише тих обов'язків, які є складовими трудової функції працівника чи випливають з правил внутрішнього трудового розпорядку; невиконання чи неналежне виконання працівником трудових обов'язків має бути винним, скоєним без поважних причин умисно або з необережності; невиконання або неналежне виконання трудових обов'язків повинно бути систематичним. При визначенні систематичності як ознаки порушення враховуються тільки дисциплінарні й громадські стягнення, які накладаються трудовими колективами і громадськими організаціями відповідно до їх статутів.
Систематичним невиконанням обов'язків вважається таке, що вчинене працівником, який раніше допускав порушення покладених на нього обов'язків і притягувався за це до дисциплінарної відповідальності, проте застосовані заходи дисциплінарного чи громадського стягнення не дали позитивних наслідків і працівник знову вчинив дисциплінарний проступок.
Оцінивши подані сторонами докази, суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що ОСОБА_1 під час виявлення у вагоні, пасажирів якого він обслуговував, безквиткових пасажирів виконав вимоги посадової інструкції та повідомив про виявлений факт старшого стюарда, тобто трудову дисципліну ним не порушено. При цьому, як обґрунтовано зазначив суд апеляційної інстанції, посилання на підпункт 3.11 Інструкції, відповідно якого у разі відмови старшого стюарда брати до відома інформацію та доповідати керівництву філії рапортом з приводу тієї чи іншої нестандартної ситуації стюард має право самостійно оформляти рапорт із зазначенням факту відмови від написання рапорту старшим стюардом, є недоречним, оскільки це є правом, а не його обов'язком працівника.
Доводи касаційної скарги про невиконання вимог підпункту 6.1.1 Інструкції Верховний Суд також визнає необґрунтованими, оскільки зазначене правило встановлює загальні підстави відповідальності працівника, а не його обов'язки під час виявлення певних порушень.
Доводи про те, що суд апеляційної інстанції розглянув справу, незважаючи на подане клопотання відповідача про відкладення розгляду справи, Верховний Суди визнає необґрунтованими, оскільки судове засідання 11 квітня 2018 року призначене на 15:00 год, у той час як зазначене клопотання отримано апеляційним судом 11 квітня 2018 року о 16:40 год.
Встановивши неправомірність проведеного звільнення і наявність правових підстав для поновлення позивача на роботі, стягнення середнього заробітку за час прогулу, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про задоволення позову у цій частині.
Верховний Суд також погоджується із висновками суду апеляційної інстанції про те, що позивач у позовній заяві зазначив себе як ОСОБА_1 , однак ним додано до позовної заяви копію паспорта громадянина України, відповідно до відомостей якого його прізвище правильно зазначається з літерою «и», а не «і». З врахуванням зазначеного, це не свідчить про те, що спір розглянуто за позовом неналежного позивача, оскільки особа встановлювалася в суді.
Підсумовуючи, Верховний Суд дійшов переконання, що суди першої та апеляційної інстанцій розглянули спір з додержанням норм матеріального та процесуального права, доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують.
Касаційна скарга не містить доводів щодо незаконності судових рішень у частині відмови у позові, а також у частині визначення розміру обрахованого середнього заробітку за вимушений прогул, з огляду на що рішення у наведених частинах Верховним Судом не переглядалися.
Частиною четвертою статті 10 ЦПК України і статтею 17 Закону України
«Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» на суд покладено обов'язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Європейський суд з прав людини зазначав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення у справі «Проніна проти України», від 18 липня 2006 року № 63566/00, § 23).
Верховний Суд, застосувавши правило частини третьої статті 401 ЦПК України, вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані рішення судів без змін.
Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів першої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства «Українська залізниця» залишити без задоволення.
Рішення Печерського районного суду міста Києва від 07 грудня 2017 року у нескасованій частині та постанову Апеляційного суду міста Києва від 17 квітня 2018 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді С. О. Погрібний
А. С. Олійник
О. В. Ступак