Постанова
Іменем України
04 травня 2020 року
місто Київ
справа № 205/2330/17
провадження № 61-1354св19
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Гулька Б. І., Олійник А. С.,
учасники справи:
заявник - Публічне акціонерне товариство Комерційний банк «ПРИВАТБАНК»,
заінтересовані особи: Дніпровська міська рада, Друга Дніпровська державна нотаріальна контора,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу Акціонерного товариства Комерційного банку «ПРИВАТБАНК» на рішення Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 15 січня 2018 року у складі судді Басової Н. В. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 05 грудня 2018 року у складі колегії суддів: Варенко О. П., Лаченкової О. В., Свистунової О. В.,
І. ІСТОРІЯ СПРАВИ
Стислий виклад позиції заявника
У квітні 2017 року Публічне акціонерне товариство Комерційний банк «ПРИВАТБАНК» (далі - ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК», банк) звернулося до суду із заявою про визнання спадщини відумерлою.
Заявник обґрунтовував заяву тим, що 03 березня 2008 року між банком та ОСОБА_1 укладено кредитний договір, за умовами якого названа особа отримала кредит у розмірі 31 080, 00 дол. США з кінцевим терміном повернення 03 березня 2028 року. З метою забезпечення виконання зобов'язань за цим кредитним договором між банком та ОСОБА_1 укладено договір іпотеки, за умовами якого позичальник передав в іпотеку будинок за адресою: АДРЕСА_1 .
ОСОБА_1 помер ІНФОРМАЦІЯ_1 . Станом на дату смерті заборгованість за кредитним договором становить 60 254, 72 дол. США, що еквівалентно 1 634 148, 08 грн. У власності померлого залишилося майно, передане в іпотеку, а саме: будинок за адресою: АДРЕСА_1 .
Стислий виклад заперечень заінтересованих осіб
Дніпровська міська рада заперечувала проти задоволення заяви.
Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 15 січня 2018 року, залишеним без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 05 грудня 2018 року, у задоволенні заяви про визнання спадщини відумерлою відмовлено.
Відмовляючи у задоволенні заяви, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, керувався тим, що відповідно до копії паспортаОСОБА_1 , він перебував у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_2 з 07 грудня 1996 року, тобто вона є спадкоємцем першої черги за законом після смерті ОСОБА_1 . Доводи заявника про те, що матеріали справи не містять доказів прийняття ОСОБА_3 спадщини у встановлений законом строк, не взяті до уваги, оскільки саме на заявника покладається тягар доказування щодо неприйняття спадкоємцем спадщини або про відмову від її прийняття. На час смерті спадкодавцяОСОБА_3 перебувала з ним у зареєстрованому шлюбі, а згідно з частиною третьою статті 1268 ЦК України спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини вважається таким, що прийняв спадщину. При цьому заявником зазначені обставини не спростовано та не заявлялося клопотання про залучення ОСОБА_3 до участі у справі.
ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У касаційній скарзі, поданій до Верховного Суду засобами поштового зв'язку у січні 2019 року, банк просив скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга обґрунтовується тим, що судами першої та апеляційної інстанцій не враховано, що спадкоємці померлого боржника не подали заяву про прийняття спадщини у встановлені законом строки, докази поновлення зазначених строків відсутні, а тому наявні всі підстави для визнання спадщини відумерлою.
Узагальнений виклад позиції інших учасників справи
У наданому відзиві Дніпровська міська рада просила відмовити у задоволенні касаційної скарги.
ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ
Ухвалою Верховного Суду від 14 січня 2019 року відкрито касаційне провадження у справі.
Провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи (частина третя статті 3 ЦПК України).
Відповідно до пункту 2 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» від 15 січня 2020 року № 460-IX
(далі - Закон № 460-IX) касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
Враховуючи, що касаційна скарга у справі, що переглядається, подана у січні 2019 року, вона підлягає розгляду в порядку, що діяв до набрання чинності Законом № 460-IX.
За змістом правила частини першої статті 401 ЦПК України попередній розгляд справи проводиться колегією у складі трьох суддів у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи.
З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені у статті 263 ЦПК України, відповідно до якої судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
Верховний Суд перевірив доводи касаційної скарги та матеріали цивільної справи в межах доводів касаційної скарги, за результатами чого зробив такі висновки.
Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій
Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що 03 березня 2008 року між банком та ОСОБА_1 укладено кредитний договір № DNU0GK00001591, за умовами якого банк надав ОСОБА_1 кредит у розмірі 31 080, 00 дол. США з кінцевим терміном повернення 03 березня 2028 року.
З метою забезпечення виконання зобов'язань за зазначеним кредитним договором між банком та ОСОБА_1 укладено договір іпотеки, за умовами якого ОСОБА_1 передав в іпотеку будинок за адресою: АДРЕСА_1 .
ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_1 помер. Станом на день смерті боржника заборгованість за кредитним договором від 03 березня 2008 року № DNU0GK00001591 становить 60 254, 72 дол. США, що еквівалентно 1 634 148, 08 грн.
Після смерті ОСОБА_1 , що настала ІНФОРМАЦІЯ_2 , до нотаріуса із заявами про прийняття спадщини або відмову від спадщини особи не зверталися.
21 січня 2015 року ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК» звернулося із претензією кредитора у порядку статті 1281 ЦК України.
Судами також встановлено, що ОСОБА_1 перебував у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_2 з 07 грудня 1996 року, тобто ця особа відноситься до числа спадкоємців першої черги за законом після смерті ОСОБА_1 відповідно до статті 1261 ЦК України.
Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі
Відповідно до частини першої статті 3 ЦПК України 2004 року кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
За правилами статей 1216, 1217 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Спадкування здійснюється за заповітом або за законом.
Згідно з частиною першою статті 1258 ЦК України спадкоємці за законом одержують право на спадкування почергово. Кожна наступна черга спадкоємців за законом одержує право на спадкування у разі відсутності спадкоємців попередньої черги, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини або відмови від її прийняття, крім випадків, встановлених статтею 1259 цього Кодексу.
У першу чергу право на спадкування за законом мають діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки (стаття 1261 ЦК України).
Відповідно до положень частини першої статті 1277 ЦК України у разі відсутності спадкоємців за заповітом і за законом, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини, а також відмови від її прийняття орган місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини, а якщо до складу спадщини входить нерухоме майно - за його місцезнаходженням, зобов'язаний подати до суду заяву про визнання спадщини відумерлою. Заява про визнання спадщини відумерлою може також бути подана кредитором спадкодавця, а якщо до складу спадщини входять земельні ділянки сільськогосподарського призначення - власниками або користувачами суміжних земельних ділянок. У такому разі суд залучає до розгляду справи органи місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини та/або за місцезнаходженням нерухомого майна, що входить до складу спадщини.
Згідно зі статтею 1269, частиною першою статті 1270 ЦК України спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати нотаріусу або в сільських населених пунктах - уповноваженій на це посадовій особі відповідного органу місцевого самоврядування заяву про прийняття спадщини. Для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини.
За правилом частини третьої статті 268 ЦК України спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, він не заявив про відмову від неї.
Отже, чинне законодавство пов'язує можливість прийняття спадщини не тільки із фактом подання заяви про прийняття спадщини, а і з самим фактом проживання за однією адресою із померлим.
Відповідно до пункту 8 частини другої статті 293 ЦПК України суд розглядає в порядку окремого провадження справи про визнання спадщини відумерлою.
Згідно із статтею 335 ЦПК України у заяві про визнання спадщини відумерлою мають бути зазначені відомості про час і місце відкриття спадщини, про майно, що становить спадщину, а також докази, які свідчать про належність цього майна спадкодавцю, про відсутність спадкоємців за заповітом і за законом, або про усунення їх від права на спадкування, або про неприйняття ними спадщини, або про відмову від її прийняття.
З огляду на наведені правила розгляду заяв про відумерлість спадщини заявник зобов'язаний був зазначити і надати докази не тільки щодо відсутності заяв про прийняття спадщини спадкоємцями, а і щодо відсутності фактів, за якими особи могли вважатися такими, які прийняли спадщину, зокрема, в силу спільного проживання з померлим боржником його дружини.
Відповідно до положень частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно із частиною шостою статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
За змістом статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.
Згідно зі статтею 77 ЦПК України предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Статтею 88 ЦПК України встановлено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Реалізація принципу змагальності сторін в цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у статті 129 Конституції України.
Відмовляючи у задоволенні заяви банка, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, обґрунтовано керувався тим, що наявні перешкоди у визнанні спадщини відумерлою, оскільки заявник відповідно до вимог статті 1277 ЦК України, статті 335 ЦПК України не довів, що згадане спадкове майно не прийняте або не вважається таким, що прийняте, жодним зі спадкоємців.
Доводи, наведені в обґрунтування касаційної скарги, не можуть бути підставами для скасування судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи, ґрунтуються на неправильному тлумаченні заявником норм матеріального та процесуального права й зводяться до вимоги суду здійснити переоцінку доказів, що у силу вимог статті 400 ЦПК України виходить за межі компетенції суду касаційної інстанції.
З огляду на викладене, Верховний Суд відхиляє доводи касаційної скарги, які зводяться до незгоди з судовими рішеннями у справі та переоцінки доказів у справі, власного тлумачення норм матеріального права, проте встановлення обставин справи і перевірка їх доказами не належить до компетенції суду касаційної інстанції.
Частиною четвертою статті 10 ЦПК України і статтею 17 Закону України
«Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» на суд покладено обов'язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи («Проніна проти України», № 63566/00, § 23, ЄСПЛ від 18 липня 2006 року). Оскаржувані судові рішення відповідають критерію обґрунтованості судового рішення.
Верховний Суд встановив, що оскаржувані судові рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують, на законність ухваленого судового рішення не впливають.
Оцінивши наведене, Верховний Суд зробив висновок, що касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін.
Верховний Суд, застосувавши правило частини третьої статті 401 ЦПК України, вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані рішення судів без змін.
Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів першої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу Акціонерного товариства Комерційного банку «ПРИВАТБАНК» залишити без задоволення.
Рішення Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 15 січня 2018 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 05 грудня 2018 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді С. О. Погрібний
Б. І. Гулько
А. С. Олійник