07 травня 2020 року Чернігів Справа № 620/857/20
Чернігівський окружний адміністративний суду складі у складі головуючої судді Поліщук Л.О., розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін у справі за наявними у ній матеріалами адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправною бездіяльності та стягнення середнього заробітку,
ОСОБА_1 (далі по тексту - позивач, ОСОБА_1 ) звернулась до Чернігівського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до військової частини НОМЕР_1 (далі по тексту - відповідач), в якому просить: визнати протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо непроведення ОСОБА_1 на день звільнення, 29.12.2018, повного розрахунку у зв'язку із звільненням; стягнути з військової частини НОМЕР_1 на користь ОСОБА_1 середній заробіток (грошове забезпечення) за несвоєчасний розрахунок при звільненні - невиплату компенсації за невикористану додаткову відпустку, передбачену пунктом 12 частини першої статті 12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», за 2016-2018 роки за період із 31.12.2018 до дня фактичного розрахунку 31.01.2020, тобто терміном 398 днів із розрахунку 294,92 грн в день у сумі 117 378,16 грн із одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб відповідно до пункту 2 Порядку виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового і начальницького складу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15.01.2004 № 44.
В обґрунтування своїх вимог позивачем зазначено, що рішенням Чернігівського окружного адміністративного суду від 01.11.2019 у справі №620/1448/19 її позов до військової частини НОМЕР_1 задоволено повністю: визнано протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо не нарахування та не виплати їй грошової компенсації додаткової відпустки як учаснику бойових дій за період з 2016 року по 2018 рік, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби, 29.12.2018 та зобов'язано її нарахувати і виплатити, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби, 29.12.2018. 17.01.2020 дане рішення суду набрало законної сили та 31.01.2020 було виконано військовою частиною НОМЕР_1 , шляхом перерахування на картковий рахунок позивача стягнуту судом компенсацію в розмірі 12593,30 грн. Після ухвалення судового рішення про стягнення заборгованості із заробітної плати роботодавець не звільняється від відповідальності, передбаченої статтею 117 Кодексу законів про працю України, а саме виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, тобто за весь період невиплати належних працівникові при звільненні сум. Оскільки, грошову компенсацію за невикористану додаткову відпустку позивачу не було виплачено у день виключення із списків частини, вказане свідчить про те, що при звільненні відповідач не провів повного розрахунку. Тому, відповідно до статті 117 Кодексу законів про працю України позивач зазначає, що має право на виплату середнього заробітку за весь період затримки такого розрахунку (а.с. 1-9).
Відповідач подав відзив на позовну заяву, у якому висловив незгоду із заявленими позовними вимогами, оскільки військовослужбовці Збройних Сил України не перебувають у трудових відносинах із підприємствами, установами, організаціями, а проходять військову службу. Положення статей 116, 117 Кодексу законів про працю України не підлягають застосуванню до спірних правовідносин. Спеціальні нормативно-правові акти, які регулюють проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, не передбачають такого виду відповідальності військової частини як виплата середнього заробітку за час затримки здійснення виплат при звільненні, а також не містять відсильної норми про права військовослужбовця щодо отримання такої компенсації. На виконання рішення Чернігівського окружного адміністративного суду від 01.11.2019 по справі № 620/1448/19, яке набрало законної сили 17.01.2020, військова частина НОМЕР_1 платіжним дорученням від 30.01.2020 № 21 виплатила ОСОБА_1 кошти в сумі 12593,30 грн. Тому вимога про стягнення з військової частини НОМЕР_1 середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні є необґрунтованою і не підлягає задоволенню (а.с. 39-41).
У відповіді на відзив позивач зазначила, що питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні військовослужбовців не врегульовані положеннями спеціального законодавства, що регулює порядок, умови, склад, розміри виплати грошового забезпечення. У той же час такі питання врегульовані Кодексом законів про працю України. Судом встановлено вину відповідача у невиплаті їй всіх належних під час звільнення з військової служби сум. Зважаючи на це, посилання відповідача, про непорушення встановлених строків проведення розрахунку при звільненні ОСОБА_1 є недоречними та такими, що суперечать встановленим вищезазначеним рішенням суду обставинам (а.с. 46-48).
Ухвалою Чернігівського окружного адміністративного суду від 10.03.2020 позовну заяву прийнято до розгляду та відкрито провадження в адміністративній справі № 620/857/20. Ухвалено справу розглядати за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами (а.с. 30-32).
Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, судом встановлено наступне.
Старшого сержанта військової служби за контрактом ОСОБА_1 було звільнено у запас і виключено з 29.12.2018 зі списків особового складу частини і всіх видів забезпечення, що підтверджується витягом з наказу командира військової частини НОМЕР_1 від 29.12.2018 № 301 (а.с. 13).
Рішенням Чернігівського окружного адміністративного суду від 01.11.2019 в адміністративній справі № 620/1448/19 за позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання вчинити певні дії позов було задоволено повністю; визнано протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо не нарахування та не виплати ОСОБА_1 грошової компенсації додаткової відпустки як учаснику бойових дій за період з 2016 року по 2018 рік, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби, 29.12.2018; зобов'язано військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за період 2016, 2017 та 2018 роки, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби, 29.12.2018. Рішення суду законної сили набрало 17.01.2020 (а.с. 17-21).
Згідно довідки Акціонерного товариства комерційного банку «Приватбанк» від 05.02.2020 на картковий рахунок ОСОБА_1 було перераховано суму 12539,30 грн як виплату компенсації від військової частини. Дата операції 31.01.2020 (а.с. 16).
Надаючи нормативно-правову оцінку обставинам справи, суд зазначає таке.
Частиною другою статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Ні Законом України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», ні іншими нормативно-правовими актами, які регулюють питання прийняття, проходження та звільнення з військової служби не врегульовані питання порушення роботодавцем строків проведення розрахунків при звільненні, а також наслідків такого порушення.
Згідно з правовою позицією, висловленою колегією суддів Верховного Суду України у своїй постанові від 17.02.2015 (справа № 21-8а15), за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.
Крім того, відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 7 травня 2002 року № 8-рп/2002 (справа щодо підвідомчості актів про призначення або звільнення посадових осіб) при розгляді та вирішенні конкретних справ, пов'язаних із спорами щодо проходження публічної служби, адміністративний суд, встановивши відсутність у спеціальних нормативно-правових актах положень, якими врегульовано спірні правовідносини, може застосувати норми Кодексу Законів про працю України, у якому визначені основні трудові права працівників.
Таким чином, за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовані спірні правовідносини.
Слід зауважити, що непоширення норм Кодексу законів про працю України на військовослужбовців стосується саме порядку та умов визначення норм оплати праці (грошового забезпечення) та порядку вирішення спорів щодо оплати праці. Питання ж відповідальності за затримку розрахунку при звільненні військовослужбовців (зокрема, затримку виплати як грошового забезпечення, так і затримку виплати коштів за період вимушеного прогулу на виконання рішення суду, одноразової грошової допомоги при звільненні, компенсації за невикористану відпустку, які не є складовими грошового забезпечення) не врегульовані положеннями спеціального законодавства, що регулює порядок, умови, склад, розміри виплати грошового забезпечення.
Разом з тим, такі питання врегульовані Кодексом законів про працю України.
Частиною першою статті 117 Кодексу законів про працю України передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
З матеріалів справи вбачається, що позивача було звільнено у запас і виключено зі списків особового складу військової частини НОМЕР_1 і всіх видів забезпечення з 29.12.2018 (а.с. 13), тоді як, фактичний розрахунок щодо виплати грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за періоди 2016, 2017, 2018 рік відповідачем проведено не було, оскільки, як вбачається із рішення Чернігівського окружного адміністративного суду від 01.11.2019 в адміністративній справі № 620/1448/19, він вважав, що додаткова відпустка учасникам бойових дій не є щорічною, а тому компенсації при звільненні вона не підлягає. Однак, позивач, вважаючи, що його права порушені, звернувся до суду з позовом, який суд задовольнив (а.с. 17-21).
Частиною четвертою статті 78 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Згідно зі статтею 1 Конвенції Міжнародної організації праці «Про захист заробітної плати» № 95, ратифікованої Україною 30 червня 1961 року, незалежно від назви оплати праці і методу її обчислення, будь-яку винагороду або заробіток, які можуть бути обчислені в грошах, і встановлені угодою або національним законодавством, що їх роботодавець повинен заплатити працівникові за працю, яку виконано чи має бути виконано, або за послуги, котрі надано чи має бути надано.
Статтею 12 цієї Конвенції встановлено, що коли минає термін трудового договору, остаточний розрахунок заробітної плати, належної працівнику, має бути проведено відповідно до національного законодавства, колективного договору чи рішення арбітражного органу, або - коли немає такого законодавства, угоди чи рішення - в розумний термін з урахуванням умов контракту.
Згідно із частиною першою статті 47 Кодексу законів про працю України власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення провести з ним розрахунок у строки, зазначені статтею 116 цього Кодексу.
Згідно з частиною другою статті 117 Кодексу законів про працю України при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
За такого правового врегулювання, передбаченого частиною першою статті 117 Кодексу законів про працю України, обов'язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 Кодексу законів про працю України.
При цьому стаття 117 Кодексу законів про працю України не розповсюджується на правовідносини, що виникають у порядку виконання судового рішення про присудження виплати заробітної плати.
Дана позиція суду узгоджується з судовою практикою Європейського Суду з прав людини, яка підлягає застосуванню згідно з частиною другою статті 8 Кодексу адміністративного судочинства України.
Зокрема, рішенням Європейського суду з прав людини у справі «Меньшакова проти України» від 08.04.2010 передбачено, що компенсація за затримку виплати заробітної плати відповідно до статті 117 Кодексу законів про працю України може вимагатись лише за період до присудження заборгованості із заробітної плати. З прийняттям судових рішень статей 116, 117 Кодексу законів про працю України більше не застосовуються, а зобов'язання колишніх роботодавців виплатити заборгованість із заробітної плати та компенсацію замінюється на зобов'язання виконати судові рішення на користь позивача, що не регулюється матеріальними нормами трудового права. Таким чином, немає обґрунтованих підстав стверджувати, що ці положення передбачають право на отримання компенсації за затримку виплати заробітної плати, що мала місце після того, як її сума була встановлена судом.
При вказаних обставин суд вважає, що за наявністю спірних правовідносин, які стосуються розміру належних звільненому працівникові сум, стягнення з відповідача середнього заробітку за час затримки розрахунку в розумінні частини першої статті 117 Кодексу законів про працю України є безпідставним.
Аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 06.06.2018 у справі № 804/1782/16, від 27.06.2018 у справі № 810/1543/17, від 18.11.2019 у справі № 0940/1532/18, від 28.01.2020 у справі № 822/2663/15 яка, в силу положень частини п'ятої статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України, має враховуватись судом під час прийняття рішення.
Відповідно позовна вимога щодо стягнення компенсації сум податку з доходів фізичних осіб відповідно до пункту 2 Порядку виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового і начальницького складу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15.01.2004 № 44, також задоволенню не підлягає, оскільки є похідною вимогою від вимоги про стягнення середнього заробітку.
Згідно з частинами першою та другою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
З урахуванням зазначеного, суд, на підставі наданих доказів в їх сукупності, системного аналізу положень законодавства України, приходить до висновку, що позов ОСОБА_1 задоволенню не підлягає.
В прохальній частині позовної заяви позивач просить стягнути з військової частини НОМЕР_1 витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 6 306 грн. Враховуючи, що позовні вимоги задоволенню не підлягають в повному обсязі, в силу норм статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України зазначена вимога також задоволенню не підлягає.
Керуючись статтями 72-77, 139, 241-246, 262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,-
У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправною бездіяльності та стягнення середнього заробітку - відмовити повністю.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана до Шостого апеляційного адміністративного суду через суд першої інстанції у строк, встановлений статтею 295, пунктом 3 розділу VI «Прикінцеві положення» Кодексу адміністративного судочинства України.
Позивач: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , АДРЕСА_1 , РНОКПП: НОМЕР_2 .
Відповідач: військова частина НОМЕР_1 , АДРЕСА_1 , ЄДРПОУ: НОМЕР_3 .
Повний текст рішення виготовлено 07 травня 2020 року.
Суддя Л.О. Поліщук