"21" червня 2007 р.
11:00
Справа № 1/312/07
м. Миколаїв
За позовом: Миколаївське обласне відділення Фонду соціального захисту інвалідів.
/54001, м. Миколаїв, вул. Нікольська, 46, під.2/
До відповідача: Фермерське господарство “Добробут»
/55121, Миколаївська обл., Кривоозерський р-н, с. Красненьке/
Про: стягнення 25 518, 39 грн.
Суддя Васильєва Л.І.
Секретар судового засідання Дьяченко Т.В.
Представники:
Від позивача
Васильченко О.В., довіреність від 16.01.2007р.
Від відповідача
Представник не з'явився.
Позивач звернувся з адміністративним позовом про стягнення з відповідача адміністративно-господарських санкцій у сумі 25 358, 58 грн. за невиконання нормативу робочих місць для працевлаштування інвалідів в 2006 році та 159, 81 грн. пені за порушення терміну сплати адміністративно-господарських санкцій.
Відповідач у письмових запереченнях на адміністративний позов заперечує проти позову, зазначив, що обов'язок підприємства щодо створення робочих місць для інвалідів не супроводжується його обов'язком підбирати і працевлаштовувати інвалідів на створені робочі місця. Такий обов'язок покладено у відповідності з ч.1 ст.18 Закону України “Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» на Державну службу зайнятості за наявності отриманої від підприємства інформації. Підприємство виконало вимоги чинного законодавства щодо створення робочих місць для працевлаштування інвалідів, а саме: створило робочі місця для працевлаштування інвалідів, атестувало їх та повідомило центр зайнятості про наявність вільних робочих місць для працевлаштування інвалідів, але інваліди для працевлаштування не направлялися.
Розглянувши надані докази, заслухавши доводи сторін у судовому засіданні, - суд
Позивач звернувся з адміністративним позовом про стягнення з відповідача адміністративно-господарських санкцій у сумі 25 358, 58 грн. за невиконання нормативу робочих місць для працевлаштування інвалідів в 2006 році та 159, 81 грн. пені за порушення терміну сплати адміністративно-господарських санкцій.
Позивачем зазначено, що відповідач не виконав встановлений ст.19 Закону України “Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» норматив робочих місць для забезпечення працевлаштування інвалідів -4% від загальної чисельності працюючих, що складає у даному випадку три місця і не створив три таких робочих місця для працевлаштування інвалідів.
В обґрунтування своїх вимог позивач надав звіт відповідача про зайнятість та працевлаштування інвалідів за 2006 рік (форма 10-ПІ) /а.с.7/ у відповідності з яким інваліди на підприємстві відповідача не працювали.
Позовні вимоги задоволенню не підлягають з наступних підстав:
Ст. 19 Закону України “Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» встановлює для підприємств нормативи робочих місць призначених для працевлаштування інвалідів.
Ст. 18 зазначеного Закону передбачає, що забезпечення прав інвалідів на працевлаштування здійснюється шляхом їх безпосереднього звернення на підприємства, чи державну служби зайнятості.
Підбір робочого місця здійснюється переважно на підприємстві, де настала інвалідність, з урахуванням побажань інваліда, наявних у нього професійних навичок і знань, а також рекомендацій медико-соціальної експертизи.
Підприємства, які використовують найману працю, зобов'язані створювати робочі місця для інвалідів, умови праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації і забезпечувати інші соціально-економічні гарантії, передбачені чинним законодавством, надавати державній службі зайнятості інформацію, необхідну для організації працевлаштування інвалідів, і звітувати Фонду соціального захисту, інвалідів про зайнятість та працевлаштування інвалідів.
Відповідно до п. 1 “Положення про робоче місце інваліда і про порядок працевлаштування інвалідів», затвердженого постановою КМУ від 03.05.1995р. №314 (із змінами та доповненнями), робоче місце інваліда - це окреме робоче місце або ділянка виробничої площі на підприємстві незалежно від форм власності та господарювання, де створені необхідні умови для праці інваліда.
Відповідно до п. З названого Положення робоче місце інваліда вважається створеним, якщо воно відповідає встановленим вимогам робочого місця для інвалідів відповідної нозології.
Згідно із п. 11 названого Положення місцеві органи соціального захисту населення: виявляють інвалідів, які бажають працювати і спроможні реалізувати свої здібності та можливості на підставі індивідуальних програм реабілітації, щомісячно надсилають державній службі зайнятості списки інвалідів, які виявили бажання працювати, із зазначенням професій, спеціальностей тощо.
Згідно із п. 14 Положення, підприємства у межах доведеного нормативу створюють за власні кошти робочі місця для працевлаштування інвалідів; щорічно до 1 лютого року, що настає за звітним, подають відділенням Фонду соціального захисту інвалідів відомості про середню річну заробітну плату на підприємстві, середньооблікову чисельність штатних працівників облікового складу та про кількість працюючих інвалідів; визначають види виробництв, цехи та дільниці, де доцільно використовувати працю інвалідів; інформують державну службу зайнятості та місцеві органи соціального захисту населення про вільні робочі місця та вакантні посади, на яких може використовуватися праця інвалідів; створюють для інвалідів умови праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації, забезпечують соціально-економічні гарантії, передбачені чинним законодавством.
Як свідчать матеріали справи, відповідачем були створені робочі місця для працевлаштування інвалідів, згідно нормативу, передбаченого ст. 19 Закону України “Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні», що підтверджується наказами: №42 від 27.12.2005р. “Про організацію робочих місць для інвалідів", №1 від 09.01.2006р. "Про створення робочих місць для інвалідів у 2005 році" (а.с.24-25) та наданим штатним розкладом відповідача на 2006 рік (а.с.31).
Інформація про можливість працевлаштування інвалідів була направлена відповідачем до Красненьківської сільської ради Кривоозерського району, Кривоозерської райдержадміністрації та Кривоозерського районного центру зайнятості населення (звіти відповідача за формою (3-ПН) - а.с.19-20), але по направленню перелічених органів, громадських організацій і навіть самостійно інваліди за працевлаштуванням у господарство не зверталися та бажаючих серед них працевлаштуватись на підприємство відповідача не виявлено, що підтверджується довідками: сільради, управління праці та соціального захисту населення Кривоозерської райдержадміністрації, районного центру зайнятості населення (а.с.16-18, 26-27, 29-30).
Аналіз наведених вище положень законодавства про соціальний захист інвалідів свідчить про те, що законодавство зобов'язує підприємства, відповідно до 4-х відсоткового нормативу, створити робочі місця для праці інвалідів, інформувати Державну службу зайнятості про організацію працевлаштування інвалідів та звітувати перед Фондом соціального захисту інвалідів, тобто обов'язок підприємства щодо створення робочих місць для інвалідів не супроводжується його обов'язком займатись пошуком інвалідів для працевлаштування.
Такий обов'язок у відповідності з ч.1 ст.18 Закону України “Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» покладається на Державну службу зайнятості за наявності отриманої від підприємства інформації, яку як зазначалося вище відповідач до районного центру зайнятості надав.
Відповідно до ч.1 ст.218 Господарського кодексу України підставою господарсько-правової відповідальності учасника господарських відносин є вчинення ним правопорушення у сфері господарювання.
Частиною 2 наведеної статті встановлено, зокрема, що учасник господарських відносин відповідає за невиконання або неналежне виконання господарського зобов'язання чи порушення правил здійснення господарської діяльності, якщо не доведе, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення.
Враховуючи наведене, відповідачем у 2006 році виконані вимоги передбачені Законом України “Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» стосовно створення робочих місць для працевлаштування інвалідів, тобто вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення.
За таких обставин у задоволенні позову необхідно відмовити.
Керуючись ст.ст. 160, 162-163, 167, 254 Кодексу адміністративного судочинства України, - суд
В задоволені позову відмовити.
Постанова у відповідності зі ст.254 Кодексу адміністративного судочинства України набирає законної сили після закінчення строку подання заяви про апеляційне оскарження, якщо таку заяву не було подано.
Сторони, які беруть участь у справі, мають право оскаржити в апеляційному порядку постанову повністю або частково у порядку і строки встановлені ст.186 Кодексу адміністративного судочинства України.
Суддя
Л.I.Васильєва