04 травня 2020 року Справа № 160/2374/20
Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі:
головуючого судді Турової О.М.,
розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження без виклику учасників справи в порядку письмового провадження у місті Дніпрі адміністративну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити певні дії, -
28.02.2020 року до Дніпропетровського окружного адміністративного суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 , в якій позивач просить:
- визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 (ЄДРПОУ НОМЕР_2 ) щодо не нарахування та невиплати грошової компенсації відпустки ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_3 , як учаснику бойових дій за період з 2015 року по 2019 рік, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби 12 лютого 2019 року;
- зобов'язати Військову частину НОМЕР_1 (ЄДРПОУ НОМЕР_2 ) нарахувати та виплатити ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_3 , грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за період з 2015 року по 2019 рік, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби 12 лютого 2019 року;
- зобов'язати Військову частину НОМЕР_1 (ЄДРПОУ НОМЕР_2 ) нарахувати та виплатити ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_3 , середній заробіток за весь час затримки виплат належних сум по день фактичного розрахунку.
В обґрунтування позовної заяви зазначається, що позивач з 2013 року проходив військову службу за контрактом у Військовій частині НОМЕР_1 , на посаді начальника ремонтної майстерні ремонтного взводу спеціальних робіт ремонтної роти бронетанкової техніки ремонтно-відновлювального батальйону до 12.02.2019р. Відповідно п.п. “к” п.2 частини п'ятої статті 26 Закону України “Про військовий обов'язок і військову службу”, наказом командира військової частини НОМЕР_1 від 03.01.2019р. №2-РС позивача звільнено у запас. В подальшому наказом командира військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) від 12.02.2019р. №34 позивача з 12.02.2019 року виключено зі списків особового складу частини та всіх видів забезпечення, а з 13.02.2019 року знято з котлового забезпечення (обіди), проте, станом на день видачі цього наказу відповідач не провів з позивачем розрахунків щодо виплати грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової щорічної відпустки, як учаснику бойових дій за 2015, 2016, 2017, 2018 та 2019 роки, передбаченої п.12 ч.1 ст.12 Закону України “Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту”. 23 січня 2020 року позивач звернувся до відповідача з заявою, щодо нарахування та виплати йому грошової компенсації відпустки як учаснику бойових дій за період з 2015 року по 2019 рік, за результатами розгляду якої відповідач листом від 27.01.2020р. № 147 повідомив останнього, що позивач не набув відповідного права на отримання вказаної грошової компенсації у зв'язку із відсутністю письмового прохання (рапорту) від нього з цього приводу на момент звільнення. Вважаючи протиправною бездіяльність відповідача щодо не нарахування та невиплати грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за період з 2015 по 2019 роки, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби, з урахуванням того, що на час прийняття наказу про виключення позивача зі списків особового складу відповідач повинен був зробити повний розрахунок з позивачем без надання останнім будь-яких додаткових заяв чи вимог, та з посиланням на норми Закону України “Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту”, позивач звернувся до суду за захистом своїх порушених прав. Крім того, посилаючись на приписи ст.116 КЗпП України, позивач зазначав, що відповідач повинен провести нарахування та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за весь час затримки виплат належних сум по день фактичного розрахунку.
Ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 04 березня 2020 року прийнято до розгляду вищевказану позовну заяву ОСОБА_1 та відкрито провадження в адміністративній справі №160/2374/20, призначено цю справу до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні) з 06.04.2020 року, а також встановлено відповідачу строк для подання відзиву на позовну заяву протягом п'ятнадцяти днів з дня отримання ухвали.
Крім того, вищевказаною ухвалою суду витребувано у Військової частини НОМЕР_1 : інформацію і докази на її підтвердження, щодо наявності (відсутності) невикористаних у 2015, 2016, 2017, 2018 та 2019 роках щорічних додаткових відпусток, встановлених учасникам бойових дій Законом України «Про правовий статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_3 ; розрахунок грошової компенсації за невикористані у 2015, 2016, 2017, 2018 та 2019 роках щорічні додаткові відпустки, встановлені учасникам бойових дій Законом України «Про правовий статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_3 .
23 березня 2020 року до Дніпропетровського окружного адміністративного суду надійшов відзив Військової частини НОМЕР_1 на позовну заяву ОСОБА_1 , в якому відповідач заперечує проти задоволення позовних вимог, посилаючись на те, що наказом командира військової частини НОМЕР_1 (по особовому складу) від 03.01.2019р. №2-РС старшого сержанта ОСОБА_1 , начальника ремонтної майстерні ремонтного взводу спеціальних робіт ремонтної роти бронетанкової техніки ремонтно-відновлювального батальйону звільнено з військової служби в запас за пп. “к” ч.5 ст.26 Закону України “Про військовий обов'язок і військову службу” від 25.03.1992 №2232-XII (які проходять військову службу за контрактом, дію якого продовжено понад встановлені строки на період до закінчення особливого періоду або до оголошення демобілізації та які вислужили не менше 18 місяців з дати продовження дії контракту, якщо вони не висловили бажання продовжувати військову службу під час особливого періоду), внаслідок чого з 12.02.2019р. позивача виключено зі списків особового складу частини та усіх видів забезпечення, а з 13.02.2019р. знято з котлового забезпечення (обіди) - наказом командира військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) від 12.02.2019р. №34. Також, вказаним наказом, серед іншого, було передбачено виплатити позивачу: щомісячну премію за особистий внесок у загальні результати служби в розмірі 105% посадового окладу, надбавку за особливості проходження служби у розмірі 65% посадового окладу з урахуванням окладу за військовим званням та надбавки за вислугу років за період з 01 по 12 лютого 2019 року; грошову компенсацію за не отримане речове майно у розмірі 16753,86 грн. на підставі довідки-розрахунку №3 від 12.02.2019 року; грошову компенсацію за невикористану щорічну основну відпустку за 2019 рік терміном дві доби; грошову допомогу на оздоровлення за 2019 рік у розмірі 11257,13 грн. Тобто розрахунок грошового забезпечення при звільненні старшого сержанта ОСОБА_1 . Військова частина НОМЕР_1 здійснила в повному обсязі. При цьому грошова компенсація як соціальна гарантія може бути виплачена у разі наявності відповідного права на відпустки, водночас, у даному випадку позивач не набув відповідного права на отримання грошової компенсації за не отриману додаткову відпустку, оскільки частиною 19 статті 10-1 Закону України “Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей” припинено надання військовослужбовцям додаткової відпустки під час дії особливого періоду, який розпочався в Україні з 17.03.2014р. та діє по теперішній час. При цьому додаткова відпустка, що надається учасникам бойових дій та інвалідам війни, не належить до категорії щорічних, а отже, на неї не поширюються норми, передбачені для щорічних відпусток, зокрема, щодо її заміни грошовою компенсацією. Також відповідач зазначає, що ОСОБА_1 не звертався до командування військової частини НОМЕР_1 із рапортом (заявою) де б були зазначені прохання з приводу саме надання компенсації за дні додаткової відпустки як учасника бойових дій, натомість, в своєму рапорті від 12.02.2019р. за вх. №507 ним було зазначено про те, що він згоден зі звільненням 12.02.2019р. та претензій до командування не має, речовим майном забезпечений в повному обсязі, з умовами нарахування грошових виплат ознайомлений та заперечень не має. Крім того, на думку відповідача, порядок проведення розрахунків при звільненні з військової служби регулюються Законом України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», однак, положення цього закону не передбачають такого виду відповідальності військової частини НОМЕР_1 щодо виплати середнього заробітку за час затримки нарахування та здійснення виплат при звільненні, а також даний акт не містить відсильної норми про права військовослужбовців щодо отримання такої компенсації. На підставі викладеного відповідач просить суд у задоволенні пред'явлених позовних вимог відмовити у повному обсязі.
Також 23.03.2020 року відповідачем на виконання вимог ухвали суду від 04.03.2020р. надано витребувані судом докази.
25 березня 2020 року до Дніпропетровського окружного адміністративного суду від представника позивача надійшла відповідь на відзив, в якій останній висловив позицію аналогічну викладеній ним в позовній заяві та просив задовольнити позовні вимоги у повному обсязі.
07 квітня 2020 року відповідач надав до суду заперечення на відповідь на відзив, в яких не погодився з викладеними обставинами у відповіді на відзив та просив відмовити у задоволенні позовних вимог в повному обсязі, виходячи з обставин, викладених ним у відзиві та запереченні на відповідь на відзив.
Відповідно до ч.1 ст.257 КАС України, за правилами спрощеного позовного провадження розглядаються справи незначної складності.
Згідно з ч.1 ст.258 КАС України суд розглядає справи за правилами спрощеного позовного провадження протягом розумного строку, але не більше шістдесяти днів із дня відкриття провадження у справі.
Частиною 4 статті 243 КАС України встановлено, що судове рішення, постановлене у письмовому провадженні, повинно бути складено у повному обсязі не пізніше закінчення встановлених цим Кодексом строків розгляду відповідної справи, заяви або клопотання.
Згідно з ч.5 ст.250 КАС України датою ухвалення судового рішення в порядку письмового провадження є дата складення повного судового рішення.
Зважаючи на наведене та відповідно до вимог ст.ст. 243, 250, 257, 258, 262 КАС України, справу розглянуто за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи у письмовому провадженні.
Дослідивши матеріали справи та надані сторонами докази, проаналізувавши зміст норм матеріального та процесуального права, що регулюють спірні правовідносини, суд доходить висновку про задоволення позовних вимог у повному обсязі, з огляду на таке.
Судом встановлено та матеріалами справи підтверджено, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , проходив військову службу за контрактом у Військовій частині НОМЕР_1 з 2013 року по 12.02.2019 року на посаді начальника ремонтної майстерні ремонтного взводу спеціальних робіт ремонтної роти бронетанкової техніки ремонтно-відновлювального батальйону.
Відповідно до довідки про безпосередню участь особи в антитерористичній операції, забезпеченні її проведення і захисті незалежності, суверенітету та територіальної цілісності України №298, виданої командиром військової частини НОМЕР_1 від 15.02.2019 року, ОСОБА_1 в період з 13.01.2016 року по 09.03.2016 року, з 10.03.2016 року по 08.07.2016 року, з 21.09.2016 року по 07.02.2017 року, з 17.04.2018 року по 29.04.2018 року безпосередньо брав участь в антитерористичній операції, забезпечення її проведення і захисті незалежності, суверенітету та територіальної цілісності України в районі/районах проведення антитерористичної операції у складі сил та засобів ОТУ «Донецьк», які залучаються та беруть участь в антитерористичній операції на території Донецької та Луганської областей.
Згідно з довідкою про безпосередню участь особи в Операції об'єднаних сил, здійснення заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і відсічі і стримування збройної агресії Російської Федерації у Донецькій та Луганських областях №299, виданою командиром військової частини НОМЕР_1 від 15.02.2019 року, ОСОБА_1 в період з 30.04.2018 року по 30.07.2018 року безпосередньо брав участь в Операції об'єднаних сил, здійснення заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії Російської Федерації у Донецькій та Луганських областях у складі сил та засобів ОТУ «Схід», які залучаються та беруть участь в Операції об'єднаних сил на території Донецької та Луганської областей.
Згідно з посвідченням серії НОМЕР_4 , виданим Управлінням особового складу штабу командування Сухопутних військ 01 липня 2015 року, ОСОБА_1 має право на пільги, встановлені законодавством України для ветеранів війни - учасників бойових дій.
Наказом командира військової частини НОМЕР_1 (по особовому складу) від 03.01.2019р. №2-РС старшого сержанта ОСОБА_1 , начальника ремонтної майстерні ремонтного взводу спеціальних робіт ремонтної роти бронетанкової техніки ремонтно-відновлювального батальйону звільнено з військової служби в запас за пп. “к” (які проходять військову службу за контрактом, дію якого продовжено понад встановлені строки на період до закінчення особливого періоду або до оголошення демобілізації та які вислужили не менше 18 місяців з дати продовження дії контракту, якщо вони не висловили бажання продовжувати військову службу під час особливого періоду) ч.5 ст.26 Закону України “Про військовий обов'язок і військову службу” від 25.03.1992 № 2232-XII.
Наказом командира військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) від 12.02.2019р. №34 з 12.02.2019р. позивача виключено зі списків особового складу частини та усіх видів забезпечення, а з 13.02.2019р. знято з котлового забезпечення (обіди), а також зараховано його в оперативний резерв першої черги.
В зазначеному вище наказі ОСОБА_1 встановлено вислугу років у Збройних Силах України в календарному та пільговому обчисленні, а також види та розмір виплат, які мають бути виплачені останньому, а саме: щомісячну премію за особистий внесок у загальні результати служби в розмірі 105% посадового окладу, надбавку за особливості проходження служби у розмірі 65% посадового окладу з урахуванням окладу за військовим званням та надбавки за вислугу років за період з 01 по 12 лютого 2019 року; грошову компенсацію за не отримане речове майно у розмірі 16753,86 грн. на підставі довідки-розрахунку №3 від 12.02.2019 року; грошову компенсацію за невикористану щорічну основну відпустку за 2019 рік терміном дві доби; грошову допомогу на оздоровлення за 2019 рік у розмірі 11257,13 грн.
Судом встановлено та матеріалами справи підтверджено, а також відповідачем визнається (довідка військової частини НОМЕР_1 від 17.03.2020 р. №473), що ОСОБА_1 за час проходження військової служби у військовій частині НОМЕР_1 згідно з п.3 розд.31 Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовців Збройних Сил України та деяким іншим особам, затвердженого наказом Міністра Оборони України від 07.06.2018р. №260, додаткові відпустки (як учаснику бойових дій) не використовував, в тому числі за минулі роки, починаючи з: 2015 рік - 14 діб; 2016 рік - 14 діб; 2017 рік - 14 діб; 2018 рік - 14 діб; 2019 рік - 14 діб.
Як слідує зі змісту вищенаведеного наказу командира військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) від 12.02.2019р. №34, грошова компенсація за невикористані позивачем календарні дні додаткової пільгової відпустки учасника бойових дій за 2015-2019р.р. ОСОБА_1 при звільненні не нараховувалась та не виплачувалась.
23 січня 2020 року ОСОБА_1 звернувся до військової частини НОМЕР_1 з заявою від 21.01.2020р. щодо нарахування та виплати йому грошової компенсації за невикористані дні додаткової щорічної відпустки як учаснику бойових дій з липня 2015 року по лютий 2019 року.
За результатами розгляду вищезазначеної заяви позивача військова частина НОМЕР_1 листом від 27.01.2020р. № 147 повідомила останнього, що позивач не набув відповідного права на отримання вказаної грошової компенсації у зв'язку із відсутністю письмового прохання (рапорту) від нього з цього приводу на момент звільнення.
Вважаючи, що відповідач протиправно не нарахував та не виплатив грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки з 2015 по 2019 р.р., передбаченої п.12 ч.1 ст.12 Закону України “Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту”, позивач звернувся до суду з цією позовною заявою.
Надаючи правову оцінку встановленим обставинам та спірним правовідносинам сторін, суд враховує таке.
Статтею 4 Закону України від 05 листопада 1996 року №504/96-ВР “Про відпустки” (далі - Закон № 504/96-ВР) передбачено такі види щорічних відпусток: основна відпустка (стаття 6 цього Закону); додаткова відпустка за роботу зі шкідливими та важкими умовами праці (стаття 7 цього Закону); додаткова відпустка за особливий характер праці (стаття 8 цього Закону); інші додаткові відпустки, передбачені законодавством.
Згідно із п.12 ч.1 ст.12 Закону України “Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту” №3551-ХІІ (далі - Закон №3551-ХІІ) учасникам бойових дій надаються такі пільги, як використання чергової щорічної відпустки у зручний для них час, а також одержання додаткової відпустки із збереженням заробітної плати строком 14 календарних днів на рік.
Відповідно до статті 16-2 Закону №504/96-ВР учасникам бойових дій, постраждалим учасникам Революції Гідності, особам з інвалідністю внаслідок війни, статус яких визначений Законом України “Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту”, особам, реабілітованим відповідно до Закону України “Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років”, із числа тих, яких було піддано репресіям у формі (формах) позбавлення волі (ув'язнення) або обмеження волі чи примусового безпідставного поміщення здорової людини до психіатричного закладу за рішенням позасудового або іншого репресивного органу, надається додаткова відпустка зі збереженням заробітної плати тривалістю 14 календарних днів на рік.
Згідно з пунктом 8 статті 10-1 Закону України “Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей” від 20.12.1991р. №2011-ХІІ (далі - Закон №2011-ХІІ) військовослужбовцям, крім військовослужбовців строкової військової служби, додаткові відпустки у зв'язку з навчанням, творчі відпустки та соціальні відпустки надаються відповідно до Закону України “Про відпустки”. Інші додаткові відпустки надаються їм на підставах та в порядку, визначених відповідними законами України. У разі якщо Законом України “Про відпустки” або іншими законами України передбачено надання додаткових відпусток без збереження заробітної плати, такі відпустки військовослужбовцям надаються без збереження грошового забезпечення.
Абзацом третім пункту 14 статті 10-1 Закону №2011-ХІІ передбачено, що у рік звільнення зазначених в абзацах першому та другому цього пункту військовослужбовців зі служби у разі невикористання ними щорічної основної або додаткової відпустки їм виплачується грошова компенсація за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки, у тому числі військовослужбовцям-жінкам, які мають дітей.
Відповідно до пункту 17 статті 10-1 Закону №2011-ХІІ в особливий період з моменту оголошення мобілізації до часу введення воєнного стану або до моменту прийняття рішення про демобілізацію військовослужбовцям надаються відпустки, передбачені частинами першою, шостою та дванадцятою цієї статті, і відпустки за сімейними обставинами та з інших поважних причин. Надання військовослужбовцям відпусток, передбачених частиною першою цієї статті, здійснюється за умови одночасної відсутності не більше 30 відсотків загальної чисельності військовослужбовців певної категорії відповідного підрозділу. Відпустки за сімейними обставинами та з інших поважних причин військовослужбовцям надаються із збереженням грошового забезпечення тривалістю не більш як 10 календарних днів.
Згідно з пунктом 18 статті 10-1 Закону №2011-ХІІ в особливий період під час дії воєнного стану військовослужбовцям можуть надаватися відпустки за сімейними обставинами та з інших поважних причин зі збереженням грошового забезпечення тривалістю не більш як 10 календарних днів без урахування часу, необхідного для проїзду в межах України до місця проведення відпустки та назад, але не більше двох діб в один кінець.
Відповідно до п.п.19, 20 статті 10-1 Закону 2011-ХІІ надання військовослужбовцям у періоди, передбачені пунктами 17 і 18 цієї статті, інших видів відпусток, крім відпусток військовослужбовцям-жінкам у зв'язку з вагітністю та пологами, для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, а в разі якщо дитина потребує домашнього догляду, - тривалістю, визначеною в медичному висновку, але не більш як до досягнення нею шестирічного віку, а також відпусток у зв'язку з хворобою або для лікування після тяжкого поранення за висновком (постановою) військово-лікарської комісії, припиняється. У разі ненадання військовослужбовцям щорічних основних відпусток у зв'язку з настанням періодів, передбачених пунктами 17 і 18 цієї статті, такі відпустки надаються у наступному році. У такому разі дозволяється за бажанням військовослужбовців об'єднувати щорічні основні відпустки за два роки, але при цьому загальна тривалість об'єднаної відпустки не може перевищувати 90 календарних днів”.
При цьому, абзацом 3 підпункту 3 пункту 252 Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженого Указом Президента України від 10.12.2008 року № 1153/2008, встановлено, що в особливий період з моменту оголошення мобілізації до часу введення воєнного стану або до моменту прийняття рішення про демобілізацію надання військовослужбовцям відпусток здійснюється у порядку, визначеному Законом України “Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей”.
Системний аналіз наведених норм доводить, що відпустка є своєрідним гарантованим державою соціальним захистом військовослужбовців та членів їх сімей. Так, поряд із щорічними відпустками, військовослужбовці мають права на отримання додаткової. Додаткова відпустка із збереженням заробітної плати тривалістю 14 календарних днів на рік є пільгою, гарантованою державою. Надання військовослужбовцю-учаснику бойових дій пільги у вигляді додаткової відпустки зі збереженням заробітної плати протягом 14 календарних днів припинено та поставлено в залежність від наявності або відсутності дії “особливого періоду”.
При цьому визначення поняття особливого періоду наведене у законах України від 21 жовтня 1993 року №3543-XII “Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію” та від 06 грудня 1991 року №1932-XII “Про оборону України” (далі - Закони №3543-XII та №1932-XII відповідно).
За визначенням статті 1 Закону №3543-XII особливий період - це період функціонування національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту, підприємств, установ і організацій, а також виконання громадянами України свого конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, який настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.
Стаття 1 Закону №1932-XII визначає особливий період, як період, що настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи моменту введення воєнного стану в Україні або окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний стан і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.
Крім того, в статті 1 Закону №3543-XII надано визначення мобілізації та демобілізації. Мобілізація - комплекс заходів, здійснюваних з метою планомірного переведення національної економіки, діяльності органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на функціонування в умовах особливого періоду, а Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - на організацію і штати воєнного часу. Мобілізація може бути загальною або частковою та проводиться відкрито чи приховано; демобілізація - комплекс заходів, рішення про порядок і терміни проведення яких приймає Президент України, спрямованих на планомірне переведення національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на роботу і функціонування в умовах мирного часу, а Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - на організацію і штати мирного часу.
Аналіз зазначених норм свідчить про те, що в особливий період з моменту оголошення мобілізації припиняється надання військовослужбовцям інших видів відпусток, в тому числі додаткової соціальної відпуски. Однак Законом №2011-XII не встановлено припинення виплати компенсації за невикористані частини додаткової соціальної відпустки, право на яку позивач набув за період проходження ним військової служби.
Водночас у разі невикористання додаткової соціальної відпуски протягом календарного року, в якому у особи виникає право на таку відпустку, додаткова соціальна відпустка переноситься на інший період, тобто особа не втрачає самого права на надану їй чинним законодавством України соціальну гарантію, яке може бути реалізовано в один із таких двох способів: 1) безпосереднє надання особі відпустки після закінчення особливого періоду, який може тривати невизначений термін; 2) грошова компенсація відпустки особі.
Отже, припинення надання військовослужбовцям додаткових відпусток (відповідно до пункту 19 статті 10-1 Закону 2011-ХІІ у періоди, передбачені пунктами 17 і 18 цієї статті) є тимчасовим обмеженням способу реалізації права на використання додаткової відпустки безпосередньо. Між тим, обмеження щодо одного з двох способів реалізації такого права не впливає на суть цього права, яке гарантується пунктом 12 статті 12 Закону України від 22 жовтня 1993 року № 3551-XII “Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту”, пунктом 8 статті 10-1 Закону України від 20 грудня 1991 року 1991 року № 2011-ХІІ “Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей”, статтею 16-2 Закону України від 05 листопада 1996 року № 504/96-ВР “Про відпустки”.
Крім того, Інструкцією про порядок виплати грошового забезпечення та одноразової грошової допомоги при звільненні військовослужбовцям Національної гвардії України та іншим особам затвердженої наказом Міністерства внутрішніх справ України 15.03.2018 № 200 та зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 05 квітня 2018 року за №405/31857 визначено порядок виплати військовослужбовцям грошового забезпечення у разі звільнення з військової служби або переміщення.
Відповідно до абз.1 п.5 розділу XXXI Інструкції від 15.03.2018 № 200 (в редакції чинній на момент звільнення позивача з військової служби) ) у рік звільнення військовослужбовців зі служби, зазначених у пунктах 3, 4 цього розділу, у разі невикористання ними щорічної основної та додаткової відпусток їм виплачується грошова компенсація за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки, у тому числі військовослужбовцям-жінкам, які мають дітей.
Згідно з п.10 розділу XXXI Інструкції від 15.03.2018 № 200 грошова компенсація за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки проводиться, виходячи з розміру місячного грошового забезпечення, право на отримання якого має військовослужбовець відповідно до чинного законодавства України на день звільнення з військової служби. При цьому одноденний розмір грошового забезпечення визначається шляхом ділення розміру місячного грошового забезпечення на 30 календарних днів.
Також суд зауважує, що відповідно до абз. 1, 2 п. 3 розділу XXXI Інструкції від 15.03.2018 № 200 у рік звільнення військовослужбовцям (крім військовослужбовців строкової військової служби), звільненим з військової служби за віком, станом здоров'я, у зв'язку з безпосереднім підпорядкуванням близькій особі, у зв'язку зі скороченням штатів або проведенням організаційних заходів, які не використали щорічну основну відпустку або використали частково, за їх бажанням надається відпустка із наступним виключенням зі списків особового складу військової частини та виплачується грошове забезпечення у розмірі відповідно до кількості наданих днів відпустки або виплачується грошова компенсація за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки, в тому числі за минулі роки. Іншим військовослужбовцям (крім військовослужбовців строкової військової служби), які звільняються з військової служби, за їх бажанням надається відпустка із наступним виключенням зі списків особового складу військової частини тривалістю, що визначається пропорційно часу, прослуженому в році звільнення за кожен повний місяць служби, та за час такої відпустки виплачується грошове забезпечення або виплачується грошова компенсація за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки, в тому числі за минулі роки.
Отже, у випадку звільнення військовослужбовців з військової служби їм виплачується компенсація за всі невикористані ними дні щорічної відпустки, в тому числі за невикористані дні додаткової відпустки, передбаченої статтею 16-2 Закону №504/96-ВР та пунктом 12 частини першої статті 12 Закону №3551-ХІІ.
Спірні правовідносини щодо стягнення компенсації за невикористані ОСОБА_1 щорічні додаткові відпустки в 2015, 2016, 2017, 2018, 2019 рр. як учаснику бойових у зв'язку із звільненням позивача виникли в особливий період.
Отже, підстави та порядок надання додаткової відпустки особам, які мають статус учасника бойових дій, передбачені Законом України “Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей”. Так, відповідно до частини 14 статті 10-1 Закону України “Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей” у рік звільнення зазначених в абзацах першому та другому цього пункту військовослужбовців зі служби у разі невикористання ними щорічної основної або додаткової відпустки їм виплачується грошова компенсація за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки, зокрема, військовослужбовцям-жінкам, які мають дітей.
Суд зазначає, що норми Закону України “Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту” не обмежують та не припиняють право учасника бойових дій на отримання у рік звільнення виплати грошової компенсації за всі невикористані дні додаткової відпустки, право на яку набуто під час проходження військової служби в особливий період з моменту оголошення мобілізації.
Крім того, суд враховує висновки Європейського суду з прав людини, висловлені у рішенні від 30 квітня 2013 року справі “Тимошенко проти України” (заява № 49872/11), щодо принципу юридичної визначеності, який означає, що застосування національного законодавства має бути передбачуваним тією мірою, щоб воно відповідало стандарту “законності”, передбаченому Конвенцією - стандарту, що вимагає, щоб усе законодавство було сформульовано з достатньою точністю для того, щоб надати особі можливість - за потреби, за відповідної консультації - передбачати тією мірою, що є розумною за відповідних обставин, наслідки, які може потягнути за собою її дія (параграф 264).
Таким чином, на час прийняття наказу про виключення позивача зі списків особового складу, відповідачем протиправно не було проведено з позивачем усіх необхідних розрахунків щодо нарахування та виплати грошової компенсації за невикористані ОСОБА_1 календарні дні додаткової відпустки, передбаченої пунктом 12 частини першої статті 12 Закону України “Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту”, з 2015 року по 2019 рік.
Зважаючи на викладений аналіз, судом критично оцінюються і не можуть бути сприйняті доводи відповідача, викладені у його відзиві на позовну заяву про те, що з урахуванням дії в Україні особливого періоду та призупинення відповідних прав військовослужбовців щодо додаткових відпусток, позивач не набув відповідного права на отримання грошової компенсації за неотримані додаткові відпустки.
Суд вважає, що припинення відпустки на час особливого періоду не означає припинення права на відпустку, яке (тобто, право на відпустку) може бути реалізовано у один із таких двох способів: 1) безпосереднє надання особі відпустки після закінчення особливого періоду, який може тривати не визначений термін; 2) грошова компенсація відпустки особі.
При цьому, як встановлено судом та підтверджено доказами, наявними в матеріалах справи, та не заперечувалось відповідачем, позивач - ОСОБА_1 дійсно проходив військову службу за контрактом у військовій частині НОМЕР_1 з 2013 року по 12.02.2019 року (день звільнення з військової служби) на посаді начальника ремонтної майстерні ремонтного взводу спеціальних робіт ремонтної роти бронетанкової техніки ремонтно-відновлювального батальйону, є учасником бойових дій (посвідчення серія НОМЕР_4 ), дійсно брав участь у здійсненні заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії Російської Федерації в Донецькій області та Луганській областях, забезпеченні їх здійснення, перебуваючи безпосередньо у складі сил та засобів, які залучались та брали участь в антитерористичній операції/Операції об'єднаних сил на території Донецької та Луганської областей (довідки № 298 та 299 від 15.02.2019р.), а отже, є особою, на яку поширюється дія наведених вище норм чинного законодавства України про відпустки.
Суд також критично оцінює доводи відповідача про те, що позивач не набув відповідного права на отримання вказаної грошової компенсації у зв'язку із відсутністю письмового прохання (рапорту) від нього з цього приводу на момент звільнення, оскільки Інструкцією від 15.03.2018р. №200 не передбачено особистого звернення військовослужбовця з відповідним рапортом про виплату йому грошової компенсації за невикористані дні щорічної додаткової відпустки, бо така компенсація виплачується разом з компенсацією за невикористані дні щорічної основної відпустки без будь-якого звернення військовослужбовця на час прийняття наказу про виключення позивача зі списків особового складу.
Також, є безпідставними посилання відповідача на рапорт ОСОБА_1 від 12.02.2019 року про відсутність претензій останнього щодо звільнення та проведеного розрахунку, оскільки зазначений рапорт не звільняє відповідача від обов'язку нарахувати та виплатити позивачу компенсацію за невикористані дні додаткової відпустки.
З огляду на те, що відповідач не довів правомірність своєї бездіяльності, а позивач навів законні й обґрунтовані підстави для нарахування та виплати йому грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за період з 2015 року по 2019 рік, - то позовні вимоги ОСОБА_1 в частині щодо визнання протиправною бездіяльності військової частини НОМЕР_1 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 грошової компенсації за додаткову відпустку як учаснику бойових дій за період з 2015 року по 2019 рік, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби, а саме: 12.02.2019 року, слід задовольнити.
Аналогічна правова позиція висловлена Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 21.08.2019р. у зразковій справі №620/4218/18 (адміністративне провадження №Пз/9901/4/19).
Адміністративна справа, що розглядається, відповідає ознакам типової справи, що визначені у рішенні Верховного Суду у зразковій справі №620/4218/18 (адміністративне провадження №Пз/9901/4/19), а саме: позивач, фізична особа: учасник бойових дій, звільнений з військової служби; відповідач, суб'єкт владних повноважень у якого позивач перебував на забезпечені; підстави спору: а) фактичні - відносини, які виникли між учасником бойових дій і військовою частиною щодо проходження ним публічної (військової) служби, ненарахування та невиплати грошової компенсації відпустки як учаснику бойових дій; б) нормативні - норми права, які регулюють відносини між позивачем і відповідачем щодо проходження публічної (військової) служби, набуття статусу учасника бойових дій, нарахування та виплати грошової компенсації відпустки як учаснику бойових дій. Такими нормами права є: стаття 4 Закону України “Про відпустки”, статті 5, 12 Закону України “Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту”, стаття 101 Закону України “Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей”, стаття 1 Закону України “Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію”; предмет спору: а) протиправна бездіяльність військової частини щодо ненарахування та невиплати грошової компенсації при звільнені за невикористані календарні дні додаткової відпустки, передбаченої пунктом 12 частини першої статті 12 Закону України “Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту” в період визначений підпунктами 17-18 статті 101 Закону України “Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей”; б) стягнення невиплаченої грошової компенсацію при звільнені за невикористані календарні дні додаткової відпустки, передбаченої пунктом 12 частини першої статті 12 Закону України “Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту” в період визначений підпунктами 17-18 статті 101 Закону України “Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей”; відносини, що регулюються одними нормами права - відносини, які виникли між учасником бойових дій і військовою частиною щодо проходження ним публічної (військової) служби та які регулюються нормами Закону України “Про відпустки”, Закону України “Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту”, Закону України “Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей”, Закону України “Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію”; позивачами заявлено аналогічні вимоги: а) визнати протиправною бездіяльність військової частини щодо ненарахування та невиплати грошової компенсації відпустки як учаснику бойових дій; б) зобов'язати військову частину нарахувати та виплатити грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій.
Зважаючи на те, що у даному випадку відповідачем у справі є саме суб'єкт владних повноважень у якого позивач перебував на забезпечені, що відповідачем не заперечується, справа, що розглядається, відповідає ознакам типової справи, вказаним у рішенні Верховного Суду у зразковій справі №620/4218/18 (адміністративне провадження №Пз/9901/4/19).
Відповідно до ч.3 ст.291 Кодексу адміністративного судочинства України, при ухваленні рішення у типовій справі, яка відповідає ознакам, викладеним у рішенні Верховного Суду за результатами розгляду зразкової справи, суд має враховувати правові висновки Верховного Суду, викладені у рішенні за результатами розгляду зразкової справи.
За таких обставин, правові висновки, викладені у рішенні Верховного Суду у зразковій справі, підлягають застосуванню адміністративним судом за нормами ч.3 ст.291 Кодексу адміністративного судочинства України.
Відтак, у суду відсутні підстави для незастосування вищенаведеної правової позиції Верховного суду.
Щодо позовних вимог ОСОБА_1 в частині щодо зобов'язання Військової частини НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за період з 2015 року по 2019 рік, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби 12 лютого 2019 року, суд зазначає наступне.
Відповідно до п. 242 Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженого Указом Президента України від 10.12.2018р. №1153/2008, після надходження до військової частини письмового повідомлення про звільнення військовослужбовця з військової служби або після видання наказу командира (начальника) військової частини про звільнення військовослужбовець повинен здати в установлені строки посаду та підлягає розрахунку, виключенню зі списків особового складу військової частини і направленню на військовий облік до районного (міського) військового комісаріату за вибраним місцем проживання. Особи, звільнені з військової служби, зобов'язані у п'ятиденний строк прибути до районних (міських) військових комісаріатів для взяття на військовий облік. Особа, звільнена з військової служби, на день виключення зі списків особового складу військової частини має бути повністю забезпечена грошовим, продовольчим і речовим забезпеченням. Військовослужбовець до проведення з ним усіх необхідних розрахунків не виключається без його згоди зі списків особового складу військової частини.
Приписами розділу XXXI Інструкції про порядок виплати грошового забезпечення та одноразової грошової допомоги при звільненні військовослужбовцям Національної гвардії України та іншим особам затвердженої наказом Міністерства внутрішніх справ України 15.03.2018р. №200 та зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 05 квітня 2018р. за №405/31857, визначено порядок виплати військовослужбовцям грошового забезпечення у разі звільнення з військової служби або переміщення.
Як зазначалося вище, згідно з п.10 розділу XXXI Інструкції від 15.03.2018р. № 200 грошова компенсація за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки проводиться, виходячи з розміру місячного грошового забезпечення, право на отримання якого має військовослужбовець відповідно до чинного законодавства України на день звільнення з військової служби. При цьому одноденний розмір грошового забезпечення визначається шляхом ділення розміру місячного грошового забезпечення на 30 календарних днів.
Отже, розмір грошової компенсації за всі невикористані дні додаткової відпустки повинен бути розрахований від розміру місячного грошового забезпечення станом на день фактичного звільнення з військової служби.
При цьому згідно з п.2 розділу І Інструкції від 15.03.2018 № 200 визначено, що до складу грошового забезпечення входять: посадовий оклад, оклад за військовим званням; щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); одноразові додаткові види грошового забезпечення.
Так, відповідно до довідки військової частини НОМЕР_1 № 475 від 04.03.2020 року, грошове забезпечення старшого сержанта ОСОБА_1 на дату звільнення з військової служби (12.02.2019р.) складало 11578,05 грн., в тому числі : посадовий оклад - 3080,00 грн., оклад за військовим званням - 810,00 грн., надбавка за вислугу років (30% посадового окладу та окладу за військове звання) -1167,00 грн., надбавка за особливості проходження служби (65% посадового окладу за військове звання та надбавки за вислугу років)-3287,05 грн., премія (105% посадового окладу)-3234,00 грн.
При цьому судом встановлено, що відповідачем не було здійснено ні нарахування, ні виплату позивачеві належної йому грошової компенсації за всі невикористані дні додаткової відпустки за 2015-2019р.р.
Таким чином, позовні вимоги в частині зобов'язання військової частини НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за додаткову відпустку як учаснику бойових дій за період з 2015 року по 2019 рік, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби 12 лютого 2019 року, підлягають задоволенню.
Щодо позовних вимог в частині зобов'язання військової частини НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за весь час затримки виплат належних сум по день фактичного розрахунку, суд зазначає наступне.
Частиною 1 ст.47 КЗпП України передбачено, що власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.
За змістом положень статті 116 КЗпП при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.
Згідно з ч.1 ст.117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Так, за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовані спірні правовідносини.
Проте ні Закон України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», ні Постанова Кабінету Міністрів України від 30 серпня 2017 року № 704 «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб», ні Інструкція про порядок виплати грошового забезпечення та одноразової грошової допомоги при звільненні військовослужбовцям Національної гвардії України та іншим особам, затверджена наказом Міністерства внутрішніх справ України 15.03.2018 № 200 та зареєстрована в Міністерстві юстиції України 05 квітня 2018р. за №405/31857, не містять норм щодо виплати звільненому військовослужбовцю середнього заробітку в зв'язку із затримкою з вини роботодавця всіх належних йому виплат при звільненні.
Таким чином, суд вважає, що нерозповсюдження на військовослужбовців норм КЗпП України стосується лише норм, якими врегульована оплата праці (виплата грошового забезпечення) вказаних осіб та спорів щодо цього забезпечення, таких як: спорів щодо розміру посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премії, одноразових додаткових видів грошового забезпечення, порядку їх нарахування та виплати. Разом з тим, питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні осіб рядового і начальницького складу, зокрема, затримку виплати як грошового забезпечення, так і затримку виплати коштів за період вимушеного прогулу на виконання рішення суду, одноразової грошової допомоги при звільненні, компенсації за невикористану відпустку, які не є складовими грошового забезпечення, неврегульовані положеннями спеціального законодавства, що регулює порядок, умови, склад, розміри виплати грошового забезпечення, тому щодо них необхідно застосувати положення КЗпП України, а саме приписи ст.116, 117 цього Кодексу, оскільки трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціальних законів не врегульовано спірних правовідносин.
Аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі №807/3664/14, від 31 жовтня 2019 року у справі №2340/4192/18.
Таким чином, суд відхиляє доводи відповідача про те, що виплата компенсації за затримку виплати при звільненні осіб, які проходили військову службу, не передбачена спеціальним законодавством, а дія норм КЗпП України на них не поширюється, оскільки такі спростовуються наведеними вище мотивами.
Конституційний Суд України у рішенні від 22 лютого 2012 року №4-рп/2012 щодо офіційного тлумачення положень статті 233 КЗпП України у взаємозв'язку з положеннями статей 117, 237-1 цього Кодексу роз'яснив, що згідно зі статтею 47 КЗпП України роботодавець зобов'язаний виплатити працівникові при звільненні всі суми, що належать йому від підприємства, установи, організації, у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, а саме в день звільнення або не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про проведення розрахунку. Не проведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Невиплата звільненому працівникові всіх сум, що належать йому від власника або уповноваженого ним органу, є триваючим правопорушенням, а отже, працівник може визначити остаточний обсяг своїх вимог лише на момент припинення такого правопорушення, яким є день фактичного розрахунку.
Отже, виходячи з наведених вище вимог законодавства всі суми, належні до сплати працівникові, мають бути виплачені у день його звільнення. Закон прямо покладає на підприємство, установу, організацію обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать; в разі ж невиконання такого обов'язку наступає передбачена нормами КЗпП України відповідальність.
З урахуванням встановлених обставин справи, відсутністю спору між сторонами щодо конкретної суми компенсації за невикористані дні додаткової відпустки, суд дійшов висновку про обґрунтованість вимоги позивача про зобов'язання відповідача виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за весь час затримки виплати належних йому при звільненні сум по день фактичного розрахунку.
Таким чином, суд дійшов висновку про задоволення позовних вимог у повному обсязі.
Вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд зважає на таке.
Частиною 1 статті 143 КАС України визначено, що суд вирішує питання щодо судових витрат у рішенні, постанові або ухвалі.
Згідно з частиною 1 статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України, при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Суд зазначає, що позивач у справі, що розглядається, звільнений від сплати судового збору на підставі п.13 ч.1 ст.5 Закону України “Про судовий збір”, тому судовий збір останнім сплачено не було, а отже відсутні підстави для здійснення розподілу судових витрат у цій частині.
Крім того, позивачем у позові заявлено клопотання щодо стягнення з відповідача судових витрат на професійну правничу допомогу, понесених позивачем, у сумі 4000,00грн., при вирішенні якого суд керуються наступними нормами КАС України.
Так, за змістом приписів ч.1 ст.132 КАС України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.
Пунктом 1 частини третьої статті 132 КАС України визначено, що до витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу.
Частинами 1 та 2 статті 134 КАС України передбачено, що витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.
Згідно з ч.3 ст.134 КАС України для цілей розподілу судових витрат:
1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;
2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Відповідно до частини четвертої цієї статті для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Розмір витрат на оплату послуг адвоката, виходячи із положень частини п'ятої статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України, має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
Відповідно до частини 6 статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України у разі недотримання вимог частини п'ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.
При цьому обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (частина сьома статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України).
Як зазначалося вище, за правилами частини першої статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Згідно з ч.7 ст.139 КАС України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. За відсутності відповідної заяви або неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.
При вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов'язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору (у випадках, коли відповідно до закону досудове вирішення спору є обов'язковим) та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись (частина дев'ята статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України).
Зміст наведених положень законодавства дає підстави для висновку про те, що документально підтверджені судові витрати на правничу допомогу адвоката підлягають компенсації стороні, яка не є суб'єктом владних повноважень та на користь якої ухвалене рішення, за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень.
Суд звертає увагу на те, що при визначенні суми відшкодування судових витрат суд повинен керуватися критерієм реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерієм розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та суті виконаних послуг. Витрати на правову допомогу мають бути документально підтверджені та доведені договором про надання правничої допомоги, актами приймання-передачі наданих послуг, платіжними документами про оплату таких послуг, розрахунками таких витрат тощо.
Водночас, при визначенні суми компенсації витрат, понесених на правничу допомогу, суди мають досліджувати на підставі належних та допустимих доказів обсяг фактично наданих адвокатом послуг і виконаних робіт, кількість витраченого часу, розмір гонорару, співмірність послуг категорії складності справи, витраченого адвокатом часу, об'єму наданих послуг, ціни позову та (або) значенню справи.
Судом встановлено, що на підтвердження розміру понесених позивачем витрат на професійну правничу допомогу в сумі 4000,00грн. останнім надано договір про надання правової допомоги від 21.01.2020р., укладений ОСОБА_1 з адвокатом Берест О.М (свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю серія ДП№2888, видане на підставі рішення Ради адвокатів Дніпропетровської області від 10.02.2015р. №36).
У пункті 5.1 вищезазначеного договору визначено, що за надання адвокатських послуг клієнт виплачує виконавцеві авансом гонорар в сумі 4000 грн. (чотири тисячі гривень), за надання наступної правничої допомоги:
- консультації та підготовки заяви до в/ч НОМЕР_1 - 1000 грн.;
- підготовка адміністративного позову - 3000 грн.
В описі робіт виконаних адвокатом Берест О.М., на підставі договору про надання правової (правничої) допомоги від 21.01.2020 року ОСОБА_1 , зазначено найменування наданих послуг:
- консультація з правових питань та підготовка заяви до в/ч НОМЕР_1 (21.01.2020 р. - 2 години) - 1000 грн.;
- підготовка позовної заяви до суду та додатків до неї в порядку КАСУ (17-19.02.2020 р. - 6 годин) - 3000 грн;
- представництво в суді як вид правничої допомоги (за фактом кожного судового розгляду справи).
ОСОБА_1 здійснена оплата наданих по договору від 21.01.2020 р. послуг з правової (правничої) допомоги у розмірі 4000 (чотири тисячі) гривень, що підтверджується квитанцією №351319 від 19.02.2020 року форми № ПО-Д2.
Зважаючи на наведене, позивач просить суд стягнути з відповідача за рахунок бюджетних асигнувань останнього на користь позивача понесені ним витрати на професійну правничу допомогу саме у сумі 4000,00грн.
У відзиві на позов та запереченнях на відповідь на відзив відповідач зазначав, що заявлений позивачем розмір витрат на професійну правничу допомогу є завищеним та неспівмірним зі складністю справи та значенням справи для сторони, оскільки сама справа має шаблонний характер та є справою незначною складності. Додатково відповідачем зауважено, що на його думку, в першому та другому пунктах «Опису робіт» (наданих послуг) виконаних адвокатом, зазначені одні і ті ж процесуальні документи, а тому розподіл та оплата цих послуг, як за дві різні, є не правомірною, а щодо третього пункту - представництво в суді як вид правничої допомоги, то відповідно до ухвали суду від 04.03.2020 року справа призначена до розгляду у спрощеному позовному провадженні без виклику сторін, тобто відсутнє представництво адвоката в суді, як вид правничої допомоги.
Вирішуючи питання про розподіл понесених позивачем витрат на професійну правничу допомогу, суд враховує, що дана справа не викликає складності у правовому розумінні, та є зразковою.
Як встановлено матеріалами справи, на підтвердження понесених витрат на надання правової допомоги позивач долучив до матеріалів позову квитанцію №351319 від 19.02.2020 року форми № ПО-Д2.
Однак, суд звертає увагу на те, що надана позивачем квитанція №351319 від 19.02.2020 року форми № ПО-Д2 не містить будь-яких реквізитів рахунку адвоката та виписана адвокатом ОСОБА_2 , а тому не є належним фінансовим документом, який підтверджує в даному випадку факт понесення позивачем витрат на правову допомогу.
Окрім цього, форма квитанції № ПО-Д2 передбачена наказом Укрсоюзсервісу від 29.09.1995р. за № 8, яким затверджено Інструкцію по використанню форм документів суворої звітності, що застосовуються для оформлення замовлень та розрахунків із споживачами за побутові послуги.
Так, положеннями пункту 1.4 цієї Інструкції передбачено, зокрема, що форми документів суворої звітності складені та мають позначення залежно від видів послуг (робіт). Позначення форм включає: ПО - побутове обслуговування; В, Д, О, П, ПА, Р, Ю - види послуг (робіт) відповідно: Д - дрібні та невиробничі послуги; 1, 2, 3... - порядковий номер форми виду послуг.
Згідно з приписами пунктів 2.3-2.4 вказаної Інструкції вартість замовлення підтверджується підписом замовника, а сума отриманих коштів підтверджується підписом представника господарюючого суб'єкта. Під час видачі замовлення виконавець проводить остаточний розрахунок із замовником, проставляє фактичну дату видачі замовлення і заповнює гарантійний талон до квитанції. Гарантійний талон з печаткою або штампом господарюючого суб'єкта передається замовнику.
Таким чином, така форма квитанції, яку долучив позивач, використовується при наданні господарюючими суб'єктами побутових послуг (а не юридичних, правових), окрім того, при наданні побутової послуги має бути обов'язково підпис замовника, що підтверджує вартість замовлення та виданий гарантійний талон з печаткою або штампом господарюючого суб'єкта.
Водночас, позивачем не надано жодних доказів оприбуткування отриманих від нього коштів адвокатом, зокрема, витягу з Книги обліку доходів і витрат, яку ведуть фізичні особи - підприємці, крім осіб, що обрали спрощену систему оподаткування, і фізичні особи, які провадять незалежну професійну діяльність.
Так, відповідно до практики Європейського суду з прав людини, про що, зокрема, відзначено у пункті 95 рішення у справі «Баришевський проти України» від 26.02.2015, пунктах 34-36 рішення у справі «Гімайдуліна і інших проти України» від 10.12.2009, пункті 80 рішення у справі «Двойних проти України» від 12.10.2006, пункті 88 рішення у справі «Меріт проти України» від 30.03.2004, пункті 268 рішення у справі «East/WestAllianceLimited» проти України» від 02.06.2014, заява № 19336/04, заявник має право на відшкодування судових та інших витрат лише у разі, якщо доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їх розмір обґрунтованим.
Суд зазначає, що на підтвердження витрат, понесених на професійну правничу допомогу, мають бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов'язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат.
Аналогічна правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 27.06.2018 у справі № 826/1216/16.
Таким чином, з огляду на те, що позивачем не надано належних в розумінні ст. 73 КАС України доказів на підтвердження здійснення відповідних витрат на професійну правничу допомогу у сумі 4000,00грн., суд доходить висновку про відмову у задоволенні клопотання позивача про відшкодування витрат на професійну правничу допомогу, які позивач поніс у зв'язку із розглядом справи.
Керуючись ст. ст. 242-246, 250 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -
Позовну заяву ОСОБА_1 (р.н.о.к.п.п. НОМЕР_3 , місце проживання: АДРЕСА_1 ) до Військової частини НОМЕР_1 (код ЄДРПОУ НОМЕР_2 , місцезнаходження: АДРЕСА_2 ) про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити певні дії - задовольнити у повному обсязі.
Визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 (код ЄДРПОУ НОМЕР_2 , місцезнаходження: АДРЕСА_2 ) щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 (р.н.о.к.п.п. НОМЕР_3 , місце проживання: АДРЕСА_1 ) грошової компенсації за невикористані в 2015, 2016, 2017, 2018, 2019 роках додаткові відпустки, встановлені учасникам бойових дій Законом України «Про правовий статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби, а саме: станом на 12 лютого 2019 року.
Зобов'язати Військову частину НОМЕР_1 (код ЄДРПОУ НОМЕР_2 , місцезнаходження: АДРЕСА_2 ) нарахувати та виплатити ОСОБА_1 (р.н.о.к.п.п. НОМЕР_3 , місце проживання: АДРЕСА_1 ) грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за період з 2015 року по 2019 рік, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби, а саме: станом на 12 лютого 2019 року.
Зобов'язати Військову частину НОМЕР_1 (код ЄДРПОУ НОМЕР_2 , місцезнаходження: АДРЕСА_2 ) нарахувати та виплатити ОСОБА_1 (р.н.о.к.п.п. НОМЕР_3 , місце проживання: АДРЕСА_1 ) середній заробіток за весь час затримки виплат належних йому при звільненні сум грошової компенсації за невикористані в 2015, 2016, 2017, 2018, 2019 роках додаткові відпустки, встановлені учасникам бойових дій Законом України «Про правовий статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», по день фактичного розрахунку.
У стягненні з Військової частини НОМЕР_1 на користь ОСОБА_1 витрат на професійну правничу допомогу - відмовити.
Рішення суду набирає законної сили відповідно до вимог статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене до Третього апеляційного адміністративного суду в порядку та у строки, передбачені ст. ст. 295-297 Кодексу адміністративного судочинства України.
До дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи рішення суду оскаржується до Третього апеляційного адміністративного суду через Дніпропетровський окружний адміністративний суд відповідно до підпункту 15.5 пункту 15 Розділу VII Перехідних положень Кодексу адміністративного судочинства України.
Повний текст рішення суду складено 04.05.2020 року.
Суддя О.М. Турова