ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1
04 травня 2020 року м. Київ № 640/4857/20
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі судді Аблова Є.В., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін адміністративну справу
за позовомГромадянки Ісламської Республіки Пакистан ОСОБА_1
до третя особаДержавної міграційної служби України, Центральне міжрегіональне управління ДМС у м.Києві та Київській області,
провизнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії
Громадянка Ісламської Республіки Пакистан ОСОБА_1 (далі по тексту - позивач) звернулась до Окружного адміністративного суду міста Києва з адміністративним позовом до Державної міграційної служби України (далі по тексту - відповідач, ДМС України), в якому просить: 1) визнати протиправним та скасувати рішення ДМС України №04-20 від 17 січня 2020 року про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянки Ісламської Республіки Пакистан ОСОБА_1 ; 2) зобов'язати ДМС України повторно розглянути заяву громадянки Ісламської Республіки Пакистан ОСОБА_1 про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства.
В обґрунтування заявлених позовних вимог позивач зазначила, що має об'єктивні причини побоюватися за своє життя та здоров'я через її переслідування зі сторони влади Пакистану, а також систематичного порушення прав людини по всій країні.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 03 березня 2020 року відкрито спрощене позовне провадження без повідомлення (виклику сторін) та проведення судового засідання за наявними у справі матеріалами.
Вказаною ухвалою суду відповідачу надано п'ятнадцятиденний строк з дня вручення йому даної ухвали надати відзив на позовну заяву, який повинен відповідати вимогам статті 162 Кодексу адміністративного судочинства України, або заяву про визнання позову.
30 березня 2020 року відповідач надав суду відзив на позовну заяву у якому, заперечуючи проти задоволення позовних вимог, посилається на те, що заявник не довів достовірність своїх тверджень та точність фактів, на яких ґрунтувалась його заява, у зв'язку з чим йому було обґрунтовано відмовлено у наданні статусу біженця або особою, яка потребує додаткового захисту.
Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Окружний адміністративний суд міста Києва, -
Позивач - ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є громадянкою Ісламської Республіки Пакистан, народилась у м. Джанг, Пакистан. За національністю пакистанка, за релігійною належністю мусульманка ахмаді. За сімейним станом - не заміжня. Має вищу освіту, навчалась у таких навчальних закладах:
1996 - 2012 рр. в середній школі;
2012 - 2016 рр. в університеті Панджабі.
Позивач разом з батьком, матір'ю та братом залишила країну постійного проживання - Пакистан:
Батько - ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 ;
Мати - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 ;
Брат - ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_4
09 липня 2018 року громадянка Ісламської Республіки Пакистан ОСОБА_1 звернулась до Управління Державної міграційної служби України в Київській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні.
За результатами розгляду особової справи позивача відповідачем встановлено, що стосовно заявниці умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", відсутні, про що прийнято рішення №04-20 від 17 січня 2020 року про відмову у визнані біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Позивачу направлено повідомлення від 11 лютого 2020 року №47 про відмов у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Незгода позивача з вказаним рішенням суб'єкта владних повноважень, обумовила останнього на звернення до суду з даним позовом.
Відповідно до частини другою статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Правові відносини у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні, є Закон України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".
У відповідності до пункту 1 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", біженцем є особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
При цьому, особа, яка потребує додаткового захисту - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань (пункт 13 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту").
Згідно з частинами першою та другою статті 5 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п'яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, під час в'їзду в Україну незаконно перетнула державний кордон України, повинна без зволікань звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Відповідно до пункту 2.1 Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, які затвердженні наказом МВС України №649 від 07 вересня 2011 року, уповноважена посадова особа органу міграційної служби, до якого особисто звернулась особа, яка має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою яка потребує додаткового захисту або її законний представник, у випадках, передбачених Законом:
а) встановлює особу заявника;
б) реєструє заявника в журналі реєстрації осіб, які бажають подати заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;
в) інформує заявника мовою, яку він/вона розуміє, про умови, за яких в Україні особа може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, про її права та обов'язки, а також про наслідки невиконання обов'язків;
г) забезпечує надання заявнику послуг перекладача;
ґ) перевіряє дотримання заявником передбаченого статтею 5 Закону (3671-17) порядку звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;
д) з'ясовує місце тимчасового перебування (проживання) заявника (фактичну адресу проживання в Україні);
е) протягом одного робочого дня здійснює перевірку наявності підстав, за яких заявнику може бути відмовлено в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Перевірка здійснюється в тому числі з урахуванням оновленої інформації по країні походження заявника на момент подачі заяви;
є) заносить отримані відомості до централізованої інформаційної системи.
Відповідно до частини сьомої статті 2 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" до заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, його прізвище, ім'я, по батькові та інші дані про нього попередньо, до встановлення особи, записуються за його вказівкою, про що зазначається в реєстраційному листку на особу та робиться відповідний запис на заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
У відповідності до частини першої статті 7 Закону оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника.
Положеннями частини шостої статті 8 зазначеного Закону передбачено, що рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.
У разі використання особою права на оскарження центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, до прийняття рішення за скаргою залишає на зберігання документи, що посвідчують особу заявника, та інші документи (частина восьма статті 8 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту").
Рішення, що приймаються центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, щодо визнання іноземця або особи без громадянства біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також рішення про втрату чи позбавлення статусу біженця або додаткового захисту, про скасування рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, можуть бути оскаржені в установленому законом порядку та в установлені цим Законом строки до суду (частина друга статті 12 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту").
Як було встановлено вище, оскаржуваним рішенням відмовлено у визнанні позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Підставою такої відмови стала необґрунтованість поданої позивачем заяви, а саме, не надання обґрунтованих доказів щодо загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства ва ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
Надаючи оцінку вказаним рішенням, суд зазначає наступне.
Відповідно до Директиви Ради Європейського Союзу "Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається" від 27 квітня 2004 року №8043/04, які використовуються у практиці Європейського Суду з прав людини, заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними, не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри (пункт 5 статті 4 Директиви).
"Побоювання стати жертвою переслідувань" складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи "побоювання". "Побоювання" є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Термін "побоювання" означає, що особа не обов'язково постраждала від дій, які змусили її покинути країну, а відтак побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової або соціальної групи, тощо).
Як міжнародно-правові норми, так і положення законодавства України, що регулює питання надання особі статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, не визначають конкретну кількість випадків з аналогічними або зі схожими обставинами, яка має викликати в особі, яка звертається за захистом до міграційної служби, побоювання настання негативних наслідків для неї в країні походження. Відтак, достатньо лише наявності правдоподібної інформації про таку можливість, наданої заявником, що ґрунтується як на його особистому припущенні, так і на отриманих відомостях з якнайбільшої кількості джерел, використаних органом влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, в процесі розгляду ним заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Судом під час розгляду даної справи встановлено, що позивачем у заяві було зазначено, що вона виїхала з Пакистану через проблеми, які виникали у зв'язку з належністю до релігійної общини Ахмаді. Позивач повідомила про випадок фізичного насилля, що з нею стався в університеті: після суперечки на релігійну тему одна дівчина - мусульманка (сунітка) штовхнула її, в результаті чого вона вдарилась головою об стіну.
Зі слів позивача, вона боїться повертатись до Пакистану, оскільки вважає, що з нею може трапитись те, що сталося з її батьком. А саме її батька звинуватили в тому, що він був учасником збройного угрупування, яке займалось пограбуванням будинків. Проти батька відкрили справу, після чого вони були змушені покинути Пакистан.
Зі слів позивача, вона з вищезазначеними членами своєї сім'ї мали намір потрапити до України, але українську візу їм не вдалось оформити, після чого вони вирішили поїхати до Російської Федерації на футбол. Приїхали до Росії під час чемпіонату світу з футболу.
09 липня 2018 року вони вилетіли з м. Фейсалабад, Пакистан до м. Москва, Росія, (транзит м. Дубай 1,5 години), мали візи терміном дії до 25 липня 2018 року. У м. Москва 15 днів проживали у квартирі, яку щодобово орендували. 25 липня 2018 року з м. Москви, Росія, до України (місце перетину кордону не відомо) позивач та члени її сім'ї приїхали на машині таємно, нелегально, без документів, за допомогою контрабандистів.
Як стверджує позивач паспорти її та членів сім'ї, що її супроводжували, залишились у контрабандистів.
Позивач повідомила, що планує отримати документи в Україні та виїхати до Німеччини, де проживають дві її сестри.
Під час співбесіди 09 жовтня 2018 року позивач повідомила, що оригінал закордонного паспорта загубила, а під час співбесіди 04 липня 2019 року стверджувала, що закордонний паспорт у неї забрали контрабандисти перед перетином російсько-українського кордону, оскільки вони мали домовленість, що спочатку контрабандисти отримають кошти за переправлення заявниці та членів її сім'ї, і лише після цього повернуть їм паспортні документи. Крім цього, контрабандисти їх попередили, що у разі затримання прикордонниками, заявницю та членів її сім'ї одразу буде вислано назад по Пакистану, за наявності паспортів.
У співбесіді 09 жовтня 2018 року позивач стверджувала, що вона не зазнавала переслідувань через належність до групи Ахмаді , через те, що батьки їй не дозволяли відкрито виражати свою релігійну приналежність. І вона молилась вдома. У той же час заявниця повідомила, що у 5 класі її побили діти, через її належність до Ахмаді . В їхньому класі було 7 дівчат, які належали до її релігійної групи, однак інших не побили.
Як стверджує позивач, у ході співбесіди 04 липня 2019 року, вона виїхала з Пакистану через проблеми, які виникали у зв'язку з належністю до релігійної общини Ахмаді. А саме, дві її однокласниці (одногрупниці) з якими вона мала дуже гарні дружні стосунки, перестали з нею нормально спілкуватись після того як довідались, що вона сповідує релігію Ахмаді, а деякі інші ображали її лайливими словами. З нею відмовлялись сидіти за одним столом у класі, і вона завжди була змушена сидіти з однією дівчиною, яка також була Ахмаді . На перервах студенти не хотіли брати їжу з їхнього посуду. Позивач розповіла, що одного разу після суперечки на релігійну тему, дівчина мусульманка (сунітка) її штовхнула, і заявниця вдарилась головою об стіну. Вона поскаржилась заступнику директора університету, який побачивши на її голові сліди крові від удару об стіну, викликав її батька, батько відвіз доньку до лікарні, де їй надали медичну допомогу. Батько повернувся до університету зі скаргою стосовно інциденту, однак у відповідь отримав інформацію, що вона сама винувата у тому, що трапилось.
Також у співбесіді 04 липня 2019 року позивач повідомила, що в її класі 46 осіб, 15 з яких Ахмаді .
Позивач спочатку стверджує, що не зазнавала переслідувань, через те, що вона Ахмаді. А потім, розповідає про те, що зазнала фізичного насилля у 5 класі. Під час другої співбесіди позивач вже повідомляє, що єдиним випадком фізичного насилля, був випадок в університеті, коли її штовхнула дівчина мусульманка (сунітка), через сварку на релігійну тему.
Отже, за висновками відповідача, позивач не обґрунтувала свої побоювання стати жертвою переслідування конкретними фактами ні в заяві, ні в ході проведення співбесіди. Як вбачається з матеріалів справи позивача, свідчення стосовно можливих переслідувань, та подій, які змусили її виїхати з країни приналежності мають суттєві розбіжності.
Суд погоджується з таким висновком Державної міграційної служби України, виходячи з наступного.
Відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісару ООН у справах біженців, особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.
Згідно з Позицією УВКБ ООН "Про обов'язки та стандарти доказів у біженців" 1998 року, факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов'язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява.
Обов'язок доказування покладається на заявника, який повинен надавати правдиві обґрунтування фактів, викладених у заяві, і щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте належне рішення. Це означає, що заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень.
Згідно з пунктом 5 статті 4 Директиви Ради Європейського Союзу "Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається" №8043/04 від 27.04.2004, заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними і не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.
Проте, заява позивача зазначеним критеріям не відповідала, що і зумовило прийняття оскаржуваного рішення.
Відтак, у даному випадку позивач не змогла довести існування фактів загроз життю, безпеці чи свободі в країні своєї громадської належності через побоювання застосування щодо неї та її дітей смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує людську гідність поводження чи покарання. Висновки органу міграційної служби відносно того, що позивачем не доведено факт переслідувань його за расовою належністю, віросповіданням, національністю, громадянством та підданством, відношення до певної соціальної групи, політичних переконань, та що небажання повертатися до країни громадської належності у зв'язку з ймовірними переслідуваннями з боку третіх осіб не можуть бути визнаними підставою для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні, у відповідності до умов, передбачених пунктами 1, 13 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" знайшли своє підтвердження та є правомірними. Натомість, заявлена позивачем інформація носить загальний характер і не містить відомостей про події переслідувань та утисків в Афганістані його особисто або членів його сім'ї за політичною, релігійною чи іншими ознаками.
Крім того, суд зазначає, що згідно абзацу 6 частини першої статті 6 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні.
З матеріалів справи вбачається, що позивач цілеспрямовано покинула Пакистан, прямуючи до України. На шляху була транзитна зупинка в аеропорту Дубаі (ОАЕ) та у Російській Федерації. Жодна з цих країн не розглядалась як третя безпечна країна.
У даному контексті суд зауважує, що, людина, якій загрожує небезпека не буде вирішувати питання вибору місця проживання, а змушена шукати притулку для найскорішого захисту свого життя, що є втіленням інстинкту самозбереження притаманному кожній людині.
Вищевказані обставини дають підстави для висновку, що позивач не мала наміру звертатись за міжнародним захистом в першій безпечній країні, а також не скористалася альтернативою внутрішнього переміщення.
Позивачем не надано доказів на підтвердження фактів здійснення над нею фізичного насильства, або здійснення будь-якого тиску відповідних органів країни походження, що унеможливлювало б її перебування на території країни походження.
За матеріалами особової справи не спостерігаються елементи переслідування або дискримінації особи в країні громадянської належності. Відносно позивача ніколи не висувалися офіційні звинувачення в країні громадянської належності
У зв'язку з тим, що позивачем не доведено наявність небезпеки її життю в Пакистані та побоювання за своє життя через переслідування, зазначені обставини не знайшли свого підтвердження у ході судового розгляду справи, у суду відсутні підстави вважати, що у разі повернення позивача до країни громадянської належності будуть мати місце існування загрози її життю, безпеці чи свободі через побоювання застосування щодо неї смертної кари, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.
За наведених обставин суд погоджується з доводами відповідача про відсутність у позивача об'єктивного елементу обґрунтованості побоювань щодо існування загрози її життю, безпеці чи свободі на батьківщині, а звернення до органів Державної міграційної служби мало на меті лише легалізацію перебування Громадянки Ісламської Республіки Пакистан ОСОБА_1 на території України.
Враховуючи вищевикладене, суд приходить до висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову позивача, оскільки рішення відповідача про відмову у оформленні останній документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту є обґрунтованим та таким, яке повністю відповідає нормам діючого законодавства, яке регулює спірні правовідносини.
Щодо позовної вимоги про зобов'язання Державної міграційної служби України повторно розглянути заяву позивача про визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства, суд вказує, що остання є похідною від розглянутої вище позовної вимоги, у задоволенні якої суд дійшов до висновку про відмову в її задоволенні, відтак, вимога про зобов'язання вчинити дії також задоволенню не підлягає.
Згідно із частиною першою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Відповідно до частини другої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Частиною другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Таким чином, суд приходить до переконання про доведеність відповідачем правомірності прийнятого рішення та відсутність підстав для задоволення позовних вимог.
Беручи до уваги положення статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України та враховуючи відмову позивачу у задоволенні позовних вимог, відшкодування судового збору останньому не здійснюється.
Керуючись статтями 2, 6, 8, 9, 77, 243 - 246, 257 - 263 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -
У задоволенні адміністративного позову Громадянки Ісламської Республіки Пакистан ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії відмовити.
Рішення суду набирає законної сили в строк і порядку, передбачені статтею 255 Кодексу адміністративного судочинства України.
Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку шляхом подачі апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Відповідно до п/п. 15.5 п. 15 Розділу VII «Перехідні положення» КАС України в редакції Закону №2147-VIII до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди, а матеріали справ витребовуються та надсилаються судами за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.
Суддя Є.В. Аблов
Позивач: Громадянка Ісламської Республіки Пакистан ОСОБА_1 (поштова адреса: офіс БФ "Право на захист", код ЄДРПОУ НОМЕР_1, АДРЕСА_1)
Відповідач: Державна міграційна служба України (01001, Київ, вул.Володимирська, 9, код ЄДРПОУ 37508470)
Третя особа: Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби у м.Києві та Київській області (02152, Київ, вул.Березняківська, 4-А, код ЄДРПОУ 42552598)