Іменем України
29 квітня 2020 року
м. Київ
справа №157/496/14-а
адміністративне провадження №К/9901/7546/18
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
головуючий - Стародуб О.П.,
судді - Єзеров А.А., Кравчук В.М.,
розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу приватного підприємства "Тимаг" на постанову Камінь-Каширського районного суду Волинської області від 12.05.2014р. (суддя - Гамула Б.С.) та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 13.04.2016р. (судді - Бруновська Н.В., Костів М.В., Шавель Р.М.) у справі за позовом приватного підприємства "Тимаг" до Камінь-Каширської міської ради Волинської області, треті особи на стороні відповідача, які не заявляють самостійних вимог на предмета спору: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про визнання нечинними рішень міської ради та зобов'язання вчинити певні дії,
встановив:
У березні 2014 року ПП "Тимаг" звернулось до суду з позовом, в якому, з врахуванням заяви про зміну позовних вимог, просило:
- визнати нечинним рішення Камінь-Каширської міської ради від 22.05.2013р. №34/47 «Про надання ПП "Тимаг" в оренду земельної ділянки»;
- зобов'язати надати ПП "Тимаг" в оренду земельну ділянку площею 0,16 га за адресою: АДРЕСА_1 в межах, встановлених для попереднього землекористувача ПП «Нікос», згідно державного акта на право постійного користування землею від 17 вересня 1999 року.
В обгрунтування позовних вимог посилалось на те, що відповідно до договору купівлі-продажу від 11.03.2013р. є власником нежитлових приміщень, розташованих на земельній ділянці за адресою: АДРЕСА_1 , у зв'язку з чим звернувся до відповідача із заявою про надання в оренду земельної ділянки площею 0,16 га. На день пред'явлення адміністративного позову позивач не отримав від відповідача жодного рішення або відповіді, що стосуються поданої позивачем заяви. Більше того, на частині земельної ділянки, яку позивач просив надати в оренду для обслуговування придбаного приміщення стоять два торгові павільйони підприємців ОСОБА_2 та ОСОБА_1 .
Вказуючи на порушення відповідачем положень ст. 377 ЦК України та ст. 120 ЗК України, які надають йому переважне право на земельну ділянку, на якій розміщене адміністративно-виробниче приміщення, право власності на яке він набув згідно договору купівлі-продажу від 11.03.2013р., просив позовні вимоги задовольнити.
Постановою Камінь-Каширського районного суду Волинської області від 12.05.2014р., залишеною без змін ухвалою Львівського апеляційного адміністративного суду від 13.04.2016р., у задоволенні позову відмовлено.
З рішеннями судів попередніх інстанцій не погодився позивач, звернувся з касаційною скаргою, в якій посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права, просив їх скасувати та ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити.
В обгрунтування касаційної скарги посилався на те, що судами попередніх інстанцій не в повній мірі з'ясовано обставини справи, які мають значення для правильного вирішення спору, неповно досліджено докази, що призвело до невідповідності висновків судів обставинам справи та ухвалення рішень, які підлягають скасуванню.
Заперечуючи проти касаційної скарги відповідач просив у її задоволенні відмовити, а оскаржувані судові рішення залишити без змін.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши в межах доводів касаційної скарги на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування судами норм матеріального та процесуального права суд приходить до висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково виходячи з наступного.
Судами попередніх інстанцій встановлено, що 19.04.2005р. між ТзОВ "Наш Край-8" (покупець) та ПП "Нікос" (продавець) був укладений договір купівлі-продажу адміністративно-виробничого приміщення загальною площею 1156,6 кв.м., яке знаходиться за адресою: АДРЕСА_1.
Згідно вказаного договору земельна ділянка площею 0,16 га, на якій розташоване адміністративно-виробниче приміщення, перебувала в постійному користуванні ПП "Нікос", відповідно до рішення Камінь-Каширської міської ради від 14.09.1999р. №328 та державного акту на право постійного користування землею від 17.09.1999р.
13.05.2005р. ПП "Нікос" звернулось до Камінь-Каширської міської ради із заявою про відмову від вказаної вище земельної ділянки в зв'язку із продажем приміщення, для обслуговування якого вона виділена.
11.03.2013р. між ТзОВ "Наш край-8" та ПП "Тимаг" укаладено договір купівлі-продажу серії ВТВ №958074, відповідно до якого ПП "Тимаг" стало власником майна - адміністративно-виробничого приміщення, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1.
Згідно з п. 1.4 даного Договору предмет договору розташований на земельній ділянці, яка є власністю територіальної громади м. Камінь-Каширський та згідно з Довідкою, виданою Управлінням Держкомзему у Камінь-Каширському районі Волинської області 07.02.2013р. №152, у власність чи тимчасове користування продавцю не надавалась, кадастровий номер земельної ділянки не визначено.
27.03.2013р. за вих. №28/1 позивач звернувся до міського голови Камінь-Каширської міської ради із заявою про надання в оренду земельної ділянки площею 0,16 га у межах встановлених для попереднього землекористувача згідно державного акту на право постійного користування від 17.09.1999р.
22.05.2013р. відповідачем прийнято рішення №34/47 «Про розгляд заяви ПП "Тимаг" про надання в оренду земельної ділянки за адресою АДРЕСА_1 » яким відмінено рішення міської ради №30/40 від 10.01.2013р. «Про надання ТзОВ "Наш-Край" дозволу на виготовлення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки в оренду для обслуговування адміністративно-виробничого приміщення за адресою: АДРЕСА_1». Надано позивачу дозвіл на виготовлення проекту із землеустрою щодо відведення земельної ділянки в оренду на 49 років площею 0,1600 га (згідно схеми, що додається) для обслуговування адміністративно-виробничого приміщення за адресою АДРЕСА_1.
Не погоджуючись з рішенням відповідача, вважаючи його таким, що порушує його переважне право на отримання в оренду спірної земельної ділянки, позивач звернувся до суду з вказаним позовом.
Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позовних вимог суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що розглянувши заяву позивача, відповідачем в повній мірі виконано вимоги ст. 120 та 123 Земельного кодексу України щодо надання дозволу на виготовлення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки в оренду.
При цьому суди виходили з того, що положення ст. 120 ЗК України не містять будь-яких вимог щодо меж земельної ділянки, а передбачають лише умови (право власності, користування, право на оренду) і обсяг (площа) що були у попереднього землекористувача.
Суди дійшли висновку, що в даному випадку дозвіл на виготовлення проекту землеустрою для надання спірної ділянки в оренду на 49 років площею 0,16 га надано позивачу на тих самих умовах, що були у попереднього землекористувача - ТзОВ "Наш Край-8".
Також суди дійшли висновку, що зазначена в доданому до заяви державному акті від 17.09.1999р. схема земельної ділянки, не має імперативного значення для відповідача при вирішенні питання про надання позивачу дозволу на виготовлення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки в оренду, оскільки позивачем не надано суду технічної документації або будь-яких інших графічних матеріалів до державного акту на право постійного користування землею, якими можна було б підтвердити можливість виділення на місцевості земельної ділянки саме в такій конфігурації, в якій просить позивач.
Крім того, суди дійшли висновку, що спірне рішення в частині відміни рішення міської ради №30/40 від 10.01.2013 р. «Про надання ТзОВ» "Наш Край-8" дозволу на виготовлення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки в оренду стосується виключно прав та інтересів саме ТзОВ "Наш Край-8", та жодним чином не порушує прав та інтересів позивача.
Враховуючи викладене, суди дійшли висновку, що оспорюване рішення прийняте в межах повноважень спосіб передбачений Конституцією та законами України.
Розглядаючи справу та приймаючи рішення по суті позовних вимог суди вважали, що між сторонами існує публічно-правовий спір, у зв'язку з чим розгляд даної справи слід здійснювати за правилами адміністративного судочинства.
З такими висновками судів першої та апеляційної інстанції колегія суддів не погоджується з наступних мотивів та передбачених законом підстав.
Відповідно до частини другої статті 2 КАС України (у редакції, чинній на час ухвалення рішень судами попередніх інстанцій) до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.
Відповідно до пункту 7 частини першої статті 3 КАС України суб'єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.
Згідно із частиною другою статті 4 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.
Пунктом 1 частини другої статті 17 КАС України визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.
Наведені норми узгоджуються з положеннями статей 2, 4 та 19 КАС України (у редакції, чинній з 15.12.2017р.), якими визначено завдання та основні засади адміністративного судочинства, зміст публічно-правового спору та справи, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово висловлювала правові позиції щодо правил віднесення спорів до адміністративної юрисдикції, які полягають в наступному.
«До компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.
Публічно-правовий спір має особливий суб'єктний склад. Участь суб'єкта владних повноважень є обов'язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий. Проте сама собою участь у спорі суб'єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати спір із публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції.
Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.
Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.
Разом з тим приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу (як правило майнового) конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб'єктів владних повноважень.
Якщо порушення своїх прав особа вбачає у наслідках, які спричинені рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень, які вона вважає неправомірними, і ці наслідки призвели до виникнення, зміни чи припинення цивільних правовідносин, мають майновий характер або пов'язаний з реалізацією її майнових або особистих немайнових інтересів, то визнання незаконними (протиправними) таких рішень є способом захисту цивільних прав та інтересів.».
Зважаючи на те, що саме Велика Палата Верховного Суду є судом, уповноваженим вирішувати юрисдикційні спори, колегія суддів не має підстав не погодитися із запропонованим підходом.
Виникнення спірних правовідносин у даній справі зумовлено незгодою позивача з рішенням відповідача, яким, крім іншого, позивачу надано дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки в оренду для обслуговування адміністративно-виробничого приміщення, оскільки на думку позивача він, в силу положень ст. 377 ЦК України та ст. 120 ЗК України, має переважне право на користування спірною земельною ділянкою.
Отже, цей позов подано на поновлення прав позивача у сфері земельних відносин.
Обставини, які необхідно доводити в межах даної справи, фактично свідчать про те, що відповідач заперечує факт оформлення права користування на спірну земельну ділянку попередніми власниками розташованого на ній нерухомого майна, а відтак і той факт, що таке право перейшло до позивача разом з придбаним ним нерухомим майном, що також свідчить про наявність між сторонами спору про право, зокрема право на земельну ділянку.
Крім того, вирішення спору про право на спірну земельну ділянку, стосується прав третіх осіб у справі, а саме підприємців ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , оскільки на спірній земельні ділянці розташовані належні їм нежитлові приміщення.
Таким чином, звернувшись до суду з вимогами про визнання протиправним та скасування оскаржуваного рішення, позивач намагається захистити своє право на спірну земельну ділянку від його порушення відповідачем, що свідчить про приватноправовий, а не публічно-правовий характер спірних правовідносин.
Відповідно до правової позиції Великої Палати Верховного Суду, не є публічно-правовим спір між органом державної влади та/або органом місцевого самоврядування (суб'єктом владних повноважень) як суб'єктом публічного права та юридичною особою або органом державної влади, у якому управлінські дії суб'єкта владних повноважень спрямовані на виникнення, зміну або припинення цивільних прав фізичної чи юридичної особи. У такому випадку це спір про право цивільне, незважаючи на те, що у спорі бере участь суб'єкт публічного права, а спірні правовідносини врегульовано нормами цивільного та адміністративного права.
Згідно зі статтею 1 ГПК України (тут і далі - в редакції, чинній на момент прийняття оскаржуваних рішень) підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності (далі - підприємства та організації), мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.
Відповідно до пункту 6 частини першої статті 12 ГПК України господарським судам підвідомчі справи у спорах, що виникають із земельних відносин, в яких беруть участь суб'єкти господарської діяльності, за винятком тих, що віднесено до компетенції адміністративних судів.
Зі змісту позовних вимог та наведених на їх обґрунтування доводів убачається, що підприємство звернулося до адміністративного суду з позовом, направленим на поновлення порушеного, на його думку, відповідачем права користування земельною ділянкою (права на укладення договору оренди), яке з огляду на суб'єктний склад сторін у справі підлягає захисту в порядку господарського судочинства.
Відповідно до частини 3 статті 3 КАС України провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 238 Кодексу адміністративного судочинства України, суд закриває провадження у справі, якщо справу не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.
Відповідно до частини 1 статті 354 КАС України суд касаційної інстанції скасовує судові рішення в касаційному порядку повністю або частково і залишає позовну заяву без розгляду або закриває провадження у справі у відповідній частині з підстав, встановлених відповідно статтями 238, 240 цього Кодексу. Порушення правил юрисдикції адміністративних судів, визначених статтею 19 цього Кодексу, є обов'язковою підставою для скасування рішення із закриттям провадження незалежно від доводів касаційної скарги.
За таких обставин провадження у справі підлягає закриттю.
Відповідно до статті 239 КАС України позивач має право протягом десяти днів з дня отримання ним цієї постанови звернутися до суду, який прийняв постанову про закриття провадження у справі, із заявою про направлення справи за встановленою юрисдикцією.
Керуючись ст. 238, 239, 341, 345, 349, 354, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, -
постановив:
Касаційну скаргу приватного підприємства «Тимаг» - задовольнити частково.
Постанову Камінь-Каширського районного суду Волинської області від 12.05.2014р. та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 13.04.2016р. - скасувати.
Провадження у справі №157/496/14-а за позовом приватного підприємства "Тимаг" до Камінь-Каширської міської ради Волинської області, треті особи на стороні відповідача, які не заявляють самостійних вимог на предмета спору: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про визнання нечинними рішень міської ради та зобов'язання вчинити певні дії, - закрити.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Судді:
О.П. Стародуб
А.А. Єзеров
В.М. Кравчук