27.04.20
22-ц/812/601/20
Єдиний унікальний номер справи 476/113/19 Головуючий в апеляційній інстанції - Лисенко П.П.
Провадження №22-ц/812/601/20
Провадження №22-ц/812/668/20
іменем України
27 квітня 2020 року м. Миколаїв
Колегія суддів судової палати в цивільних справах Миколаївського апеляційного суду у складі:
головуючого: Лисенка П.П.,
суддів: Локтіонової О.В., Серебрякової Т.В.,
із секретарем судового засідання - Цуркан І.І.,
за участі:
представника прокуратури - Цвікілевич Н.В.,
представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 ,
переглянувши у відкритому судовому засіданні за апеляційними скаргами ОСОБА_3 та ОСОБА_1 рішення Єланецького районного суду Миколаївської області, яке ухвалене 23 січня 2020 року о 14 годині 03 хвилин, в приміщенні Єланецького районного суду Миколаївської області під головуванням судді Чернякової Н.В., у цивільній справі за позовом заступника керівника Миколаївської місцевої прокуратури № 1 в інтересах держави в особі Головного управління Держгеокадастру у Миколаївській області до Єланецької районної державної адміністрації Миколаївської області, ОСОБА_3 , ОСОБА_1 про визнання незаконними та скасування розпорядження, державного акту, витребування земельної ділянки,-
14 лютого 2019 року заступник керівника Миколаївської місцевої прокуратури № 1 в інтересах держави, в особі Головного управління Держгеокадастру у Миколаївській області, пред'явила до Єланецької районної державної адміністрації Миколаївської області, ОСОБА_3 , ОСОБА_1 вищезазначений позов, який обґрунтовувала наступним.
На підставі розпорядження голови Єланецької районної державної адміністрації Миколаївської області №755-р від 24 грудня 2012 року, ОСОБА_3 була надана земельна ділянка площею 2 га для ведення особистого селянського господарства в межах Калинівської сільської ради Єланецького району Миколаївської області, з кадастровим номером 4823081700:01:000:0622. 17 липня 2014 року державним реєстратором було зареєстровано право власності ОСОБА_3 на вказану земельну ділянку у Державному реєстрі речових прав за №6363837.
Зазначене розпорядження голови Єланецької райдержадміністрації прийняте з порушенням норм земельного законодавства, оскільки розпорядженням голови Миколаївської районної державної адміністрації Миколаївської області від 09 квітня 2003 року №125-р "Про затвердження проектів відведення земельних ділянок", ОСОБА_3 раніше вже набула безоплатно у власність із земель державної власності земельну ділянку площею 2 га з кадастровим номером 4824280400:15:000:0256, призначену для ведення особистого селянського господарства у межах території Веснянської сільської ради Миколаївського району Миколаївської області, що підтверджується державним актом на право власності на земельну ділянку серії МК №099241 від 18 червня 2003 року
Після отримання у власність земельної ділянки площею 2 га з кадастровим номером 4823081700:01:000:0622, ОСОБА_3 відчужила її ОСОБА_1 .
Посилаючись на те, що ОСОБА_3 отримуючи у власність земельну ділянку площею 2 га з кадастровим номером 4823081700:01:000:0622, порушила вимоги ст.ст. 116, 118, 121 ЗК України, повторно використавши своє право на безоплатне отримання у власність земельної ділянки з одним і тим же цільовим призначенням, заступник керівника Миколаївської місцевої прокуратури № 1 просила суд визнати незаконним та скасувати розпорядження голови Єланецької районної державної адміністрації Миколаївської області №755-р від 24 грудня 2012 року "Про затвердження проекту із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право власності на земельні ділянки для ведення особистого селянського господарства громадянам на території Калинівської сільської ради" в частині затвердження проекту землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право власності та надання ОСОБА_3 земельної ділянки площею 2 га з кадастровим номером 4823081700:01:000:0622 для ведення особистого селянського господарства у межах території Калинівської сільської ради Єланецького району Миколаївської області, визнати недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯК №260342 від 29 грудня 2012 року, виданий ОСОБА_3 на спірну земельну ділянку на підставі вищевказаного розпорядження, витребувати вказану земельну ділянку у порядку ст. 388 ЦК України від добросовісного набувача, відповідача ОСОБА_1 , якому вона була відчужена ОСОБА_3 , та стягнути судовий збір по справі.
Рішенням Єланецького районного суду Миколаївської області від 23 січня 2020 року позов задоволено у повному обсязі.
Визнано незаконним та скасовано розпорядження голови Єланецької районної державної адміністрації Миколаївської області №755-р від 24.12.2012 року "Про затвердження проекту із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право власності на земельні ділянки для ведення особистого селянського господарства громадянам на території Калинівської сільської ради" в частині затвердження проекту землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право власності та надання ОСОБА_3 земельної ділянки площею 2 га з кадастровим номером 4823081700:01:000:0622 для ведення особистого селянського господарства у межах території Калинівської сільської ради Єланецького району Миколаївської області.
Визнано недійсним державний акт на право власності на вказану земельну ділянку серії ЯК №260342 від 29.12.2012 року, виданий ОСОБА_3 , та витребувано цю земельну ділянку від ОСОБА_1 у власність держави в особі Головного управління Держгеокадастру у Миколаївській області.
Стягнуто з Єланецької районної державної адміністрації Миколаївської області, ОСОБА_3 , ОСОБА_1 на користь прокуратури Миколаївської області по 1921 грн. в рахунок відшкодування сплаченого судового збору.
Не погодившись з зазначеним рішенням, ОСОБА_1 звернувся до суду з апеляційною скаргою, в якій, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просив його скасувати та ухвалити нове, яким відмовити у задоволенні позову.
Апеляційна скарга вмотивована тим, що він є добросовісним набувачем оспорюваної земельної ділянки і від нього землю не могли витребувати ні за обставин її набуття, ні за спливом позовної давності.
ОСОБА_3 також звернувся до суду з апеляційною скаргою, в якій, просила скасувати рішення та ухвалити нове, яким відмовити у задоволенні позову.
Апеляційна скарга вмотивована тими ж обставинами, що і скарга ОСОБА_1 .
Апеляційні скарги слід залишити без задоволення, а оскаржене рішення суду 1 інстанції - без змін, оскільки суд ухвалив його з додержанням норм матеріального й процесуального права.
Так, задовольняючи позов, суд 1 інстанції виходив з того, що прокурор у повному обсязі виконав вимоги чинного законодавства України, щодо його правомочностей при захисті ним інтересів держави, законно та в строк звернувся з даним позовом, надав докази своїм твердженням.
Колегія суддів судової палати в цивільних справах Миколаївського апеляційного суду, погоджується з обставинами та правовідносинами, встановленими судом І інстанції, вважає їх вірними, обґрунтованими й законними.
За Конституцією України, ст. 4, 49 ЦПК України та ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка є частиною національного законодавства, кожній особі, як фізичній так і юридичній, а також державі гарантовано судовий захист їх інтересів.
Відповідно до статей 1, 3 ЦК України, 2, 4, 12-13, 367 ЦПК України завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення, в порядку позовного, наказного та окремого провадження, цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також справ, розгляд яких, в порядку цивільного судочинства, прямо передбачено законом.
Кожна особа, а у встановлених законом випадках, органи та особи, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси, мають право в порядку, встановленому Цивільним процесуальним кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів; або прав, свобод та інтересів інших осіб, інтереси яких вони захищають, державних чи суспільних інтересів.
Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України і обраний позивачем.
Суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до ЦПК України, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів, наданих сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі.
При цьому, суд сприяє всебічному і повному з'ясуванню обставин справи, для чого роз'яснює особам, які беруть участь у справі, їх права та обов'язки, попереджує про наслідки вчинення або не вчинення процесуальних дій і допомагає здійсненню їхніх прав.
Відповідно до статей 12, 78, 81, 263 ЦПК України та постанови Пленуму Верховного Суду України № 14 від 18 грудня 2009 року «Про судове рішення у цивільній справі» - рішення суду у цивільній справі, як найважливіший акт правосуддя, покликаний забезпечити захист гарантованих Конституцією України прав і свобод людини і наповнити реальністю принцип верховенства права, повинен ухвалюватися за неухильного додержання вимог чинного процесуального законодавства про його законність і обґрунтованість.
Рішення визнається законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги цивільно-процесуального законодавства, вирішив справу згідно із законом.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
При ухваленні рішення суд бере до уваги, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, при рівності прав щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості.
Враховуючи принцип безпосередності судового розгляду цивільних справ, рішення може бути обґрунтоване лише доказами, одержаними у визначеному законом порядку та дослідженими в тому судовому засіданні, в якому ухвалюється рішення.
Суд оцінює докази відповідно до вимог статей 77 - 78, ч.ч. 3-4 ст. 82, 89 ЦПК України за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Обставини, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть вважатися встановленими в цивільній справі, якщо такі засоби доказування відсутні.
Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення.
Обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній справі, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.
Результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті.
При цьому, згідно із статтею 81 ЦПК України, обов'язок доказування певних обставин лежить на стороні, яка посилається на них як на підставу своїх вимог та заперечень.
Недоведеність обставин, на наявності яких наполягає позивач - є підставою для відмови у позові; а у разі, якщо на тому наполягає відповідач - для відхилення його заперечень проти позову, а, відповідно, для задоволення вимог позивача.
Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їх права та обов'язки, мають право оскаржити рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку.
Під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Для цього він досліджує докази, які судом першої інстанції були досліджені з порушенням встановленого порядку або в дослідженні яких було неправомірно відмовлено, а також нові докази, неподання яких до суду першої інстанції було зумовлено поважними причинами.
При цьому, апеляційний суд не обмежений доводами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення.
Якщо поза увагою доводів апеляційної скарги залишилась очевидна незаконність або необґрунтованість рішення суду першої інстанції у справах окремого провадження, апеляційний суд перевіряє справу в повному обсязі.
Оскаржене рішення ухвалено у відповідності з виписаним.
Таз, за частиною 3 ст. 122 ЗК України (в редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин) визначено, що розпорядником земель державної власності є районні державні адміністрації.
Згідно ч.ч. 1-4 ст. 116 ЗК України (в редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин), громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону. Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування. Безоплатна передача земельних ділянок у власність громадян провадиться у разі, в тому числі, одержання земельних ділянок із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених цим Кодексом. Передача земельних ділянок безоплатно у власність громадян у межах норм, визначених цим Кодексом, провадиться один раз по кожному виду використання.
Згідно з пунктом б частини першої статті 121 ЗК України (в редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин) громадяни України мають право на безоплатну передачу їм земельних ділянок із земель державної або комунальної власності для ведення особистого селянського господарства в розмірі не більше 2,0 гектара.
Виключень з цього правила законодавець не передбачив.
Як вбачається з матеріалів справи, на підставі розпорядження голови Миколаївської районної державної адміністрації Миколаївської області №125-р від 09 квітня 2003 року "Про затвердження проектів відведення земельних ділянок" ОСОБА_3 набула безоплатно у власність із земель державної власності земельну ділянку площею 2 га з кадастровим номером 4824280400:15:000:0256, призначену для ведення особистого селянського господарства у межах території Веснянської сільської ради Миколаївського району Миколаївської області, що підтверджується державним актом на право власності на земельну ділянку серії МК №099241 від 18 червня 2003 року (том І а.с.27-37, 50).
Таким чином, вона використала передбачене законом право на безоплатне отримання у власність земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства в максимально встановленому розмірі.
Достовірно знаючи про це, та, грубо нехтуючи довірою державного органу, уповноваженого на передачу земельних ділянок у власність, 24 грудня 2012 року ОСОБА_3 звернулася до Єланецької районної державної адміністрації Миколаївської області для затвердження їй проекту із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право власності на земельну ділянку площею 2 га, призначену для ведення особистого селянського господарства у межах території Калинівської сільської ради Єланецького району Миколаївської області (том І а.с. 17, 21-23).
Без належної перевірки обставин, необхідних для передачі землі у приватну власність громадян, розпорядженням голови Єланецької районної державної адміністрації Миколаївської області №755-р від 24 грудня 2012 року "Про затвердження проекту із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право власності на земельні ділянки для ведення особистого селянського господарства громадянам на території Калинівської сільської ради" Геллі К. Д . затверджено проект землеустрою щодо складання документу, що посвідчує право власності та передано їй у власність земельну ділянку площею 2 га з кадастровим номером 4823081700:01:000:0622, призначену для ведення особистого селянського господарства у межах території Калинівської сільської ради Єланецького району Миколаївської області (том 1 а.с. 14-16, 24). На підставі вказаного розпорядження відповідачціеві протиправно видано державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯК №260342 від 29 грудня 2012 року (том 1 а.с. 25-26).
Зазначені вище дії ОСОБА_3 та посадової особи, уповноваженої від імені держави на вчинення дій з видачі землі громадянам, є явно протиправними, а тому підлягали визнанню саме такими, з застосуванням наслідків, на яких наполягав прокурор.
Встановивши таке, суд першої інстанції дав правильну оцінку діям та доказам, названих осіб, дійшовши правильних висновків про те, що ОСОБА_3 двічі скористалася правом на отримання безоплатно земельних ділянок для ведення особистого селянського господарства із земель державної власності, що суперечить нормам ст.ст. 116, 121 ЗК України і тягне за собою визнання рішення про передачу землі незаконним та, позбавлення набувача права на цю земельну ділянку, пов'язаним зі скасуванням правовстановлюючого документу та права розпорядження землею.
Колегія вважає такі висновки суду 1 інстанції правильними, законними та обґрунтованими.
Як вбачається зі справи далі, отримавши спірну земельну ділянку у власність, ОСОБА_3 відчужила її відповідачу ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу від 06 листопада 2014 року, посвідченого державним нотаріусом Єланецького районного нотаріального округу Миколаївської області (том 1 а.с. 24, 38-40, 118-119).
Проте, виходячи з вище викладеного, ОСОБА_3 такого права не мала, а, відповідно, не міг набути такого права і ОСОБА_1 .
Відповідно до ч. 1 ст. 126 ЗК України право власності на земельну ділянку посвідчується державним актом, крім випадків, визначених частиною другою цієї статті.
Тобто, державний акт на право власності на земельну ділянку є лише документом, яким оформлюється та підтверджується відповідне право, але не є підставою набуття права власності на земельну ділянку у розумінні ст. 328 ЦК України та ст. 116 ЗК України. Такий державний акт не породжує виникнення у суб'єкта відповідного права, а тільки фіксує факт його наявності.
Доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 про те, що він є добросовісним набувачем, а тому, спірна земельна ділянка не могла бути від нього витребувана, не заслуговують на увагу, виходячи з наступного.
Відповідно до п.10 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» реституція як спосіб захисту цивільного права (ч. 1 ст. 216 ЦК України) застосовується лише в разі наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним чи який визнано недійсним. У зв'язку з цим вимога про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, за правилами реституції може бути пред'явлена тільки стороні недійсного правочину.
Згідно ч. 1 ст. 388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.
Пунктом 21 постанови Пленуму ВССУ з розгляду цивільних і кримінальних справ «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав» № 5 від 07 лютого 2014 року передбачено, що спір про повернення майна, що виникає з договірних відносин або відносин, пов'язаних із застосуванням наслідків недійсності правочину, підлягає вирішенню відповідно до законодавства, яке регулює ці відносини. У разі коли між особами відсутні договірні відносини або відносини, пов'язані із застосуванням наслідків недійсності правочину, спір про повернення майна власнику підлягає вирішенню за правилами статей 387, 388 ЦК України. Якщо власник вимагає повернення свого майна з володіння особи, яка незаконно ним заволоділа, така позовна вимога підлягає розгляду та вирішенню також за правилами статей 387, 388 ЦК України.
Відповідно до п.п. 22, 26 вищевказаної постанови, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати це майно з незаконного володіння набувача (статті 387, 388 ЦК). У зв'язку із цим, якщо майно придбано за договором в особи, яка не мала права його відчужувати, то власник має право на підставі статті 388 ЦК звернутися до суду з позовом про витребування майна у добросовісного набувача, а не з позовом про визнання договору про відчуження майна недійсним. Це стосується не лише випадків, коли укладено один договір із порушенням закону, а й випадків, коли спірне майно відчужено на підставі наступних договорів. Власник має право витребувати своє майно із чужого незаконного володіння незалежно від заперечення відповідача про те, що він є добросовісним набувачем, якщо доведе факт вибуття майна з його володіння чи володіння особи, якій він передав майно, не з їхньої волі.
За такого, суд першої інстанції правильно прийшов до висновку, що обраний прокурором спосіб захисту порушеного права держави цілком відповідає правовій природі спірних правовідносин та вважає за необхідне витребувати у ОСОБА_1 у власність держави, в особі Головного управління Держгеокадастру у Миколаївській області, спірну земельну ділянку площею 2 га з кадастровим номером 4823081700:01:000:0622 у відповідності до ст. 388 ЦК України.
Доводи апеляційних скарг, щодо неналежних повноважень прокурора по даній справі, також не можна взяти до уваги, оскільки повноваження прокурора на здійснення представництва в суді законних інтересів держави, в певних випадках, передбачені статтею 131-1 Конституції України, статтями 23 Закону «Про прокуратуру, статтею 56 ЦПК, а наявність підстав такого представництва ґрунтується на визначенні поняття інтересів держави, яке містить рішення Конституційного суду України від 8 квітня 1999 року у справі №3-рп/99 та положення статті 13,14 Конституції України, статті 373 ЦК щодо особливого статусу землі.
Зокрема, відповідно до пункту 3 частини 1 статті 131-1 Конституції України в Україні діє прокуратура, яка здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.
Європейський суд з прав людини неодноразово звертав увагу на участь прокурора в суді на боці однієї зі сторін як обставину, що може впливати на дотримання принципу рівності сторін. Оскільки прокурор або посадова особа з аналогічними функціями, пропонуючи задовольнити або відхилити … скаргу, стає противником або союзником сторін у справі, його участь може викликати в однієї зі сторін відчуття нерівності (рішення у справі "Ф. В. проти Франції" (F. W. v. France) від 31.03.2005, заява № 61517/00, пункт 27).
Водночас ЄСПЛ звертав увагу також на категорії справ, у яких підтримка прокурора не порушує справедливого балансу. Так, у справі «Менчинська проти Російської Федерації» (рішення від 15.01.2009 року, заява № 42454/02, пункт 35) ЄСПЛ висловив таку позицію (у неофіційному перекладі): «Сторонами цивільного провадження виступають позивач і відповідач, яким надаються рівні права, в тому числі право на юридичну допомогу. Підтримка, що надається прокуратурою одній зі сторін, може бути виправдана за певних обставин, наприклад, у разі захисту інтересів незахищених категорій громадян (дітей, осіб з обмеженими можливостями та інших категорій), які, ймовірно, не в змозі самостійно захищати свої інтереси, або в тих випадках, коли відповідне правопорушення зачіпає інтереси значного числа громадян, або у випадках, коли потрібно захистити інтереси держави».
При цьому, ЄСПЛ уникає абстрактного підходу до розгляду питання про участь прокурора у цивільному провадженні. Розглядаючи кожен випадок окремо, суд вирішує наскільки участь прокурора у розгляді справи відповідала принципу рівноправності сторін.
У Рекомендаціях Парламентської Асамблеї Ради Європи від 27.05.2003 № 1604 (2003) «Про роль прокуратури в демократичному суспільстві, заснованому на верховенстві закону» щодо функцій органів прокуратури, які не стосуються сфери кримінального права, передбачено важливість забезпечення обмеження повноважень і функцій прокурорів сферою переслідування осіб, винних у скоєнні кримінальних правопорушень, і вирішення загальних завдань щодо захисту інтересів держави через систему здійснення кримінального правосуддя, водночас для виконання будь-яких інших функцій має бути засновано окремі, належним чином розміщені та ефективні органи.
Згідно ч. 3 ст. 23 Закону України «Про прокуратуру», прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.
Оскільки, уповноважений орган не вчинив дій на захист інтересів держави у спірних правовідносинах, то суд правильно вважав, що наявні всі підстави для звернення прокурора до суду з таким позовом в межах своєї компетенції, передбаченої ст. 131 Конституції України, статтями 23, 24 Закону України «Про прокуратуру», ст. 56 ЦПК України.
Щодо застосування наслідків пропуску прокурором строку позовної давності, про що заявляли відповідачі, то вони є теж необґрунтованими.
Так суд 1 інстанції виходив з того, що позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 ЦК України).
Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).
Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України).
Положеннями частини четвертої статті 267 ЦК України передбачено, що сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.
Як роз'яснено в пункті 11 постанови Пленуму Верховного Суду України № 14 від 18 грудня 2009 року «Про судове рішення у цивільній справі», встановивши, що строк для звернення з позовом пропущено без поважної причини, суд у рішенні зазначає про відмову у позові з цих підстав, якщо про застосування позовної давності заявлено стороною у спорі, зробленою до ухвалення ним рішення, крім випадків, коли позов не доведено, що є самостійною підставою для цього.
Матеріали справи свідчать про те, що прокурор, який звернувся до суду для захисту інтересів держави, довідався про порушення таких інтересів раніше, ніж орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, а тому відлік строку позовної давності необхідно рахувати саме з грудня 2018 року. Іншого відповідачі належними та допустимими доказами не довели, хоча за процесуальним законом, то є їх обов'язком.
За таких обставин, суд першої інстанції прийшов до обґрунтованого висновку, що прокурором не пропущено строку позовної давності для звернення до суду із даним позовом, а через це не вбачає підстав для застосування її наслідків.
Інші доводи апеляційних скарг фактично направлені на переоцінку тих доказів, які були предметом дослідження суду першої інстанції. Доводів про те, що суд не дав оцінки якимось доказам, апеляційна скарга не містить.
Таким чином, розглядаючи справу в межах заявлених, в уставленому законом порядку, позовних вимог та доводів апеляційних скарг, колегія суддів вважає, що суд правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і надав їм належну правову оцінку, правильно встановив обставини справи, у результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права, а отже, підстави для його скасування відсутні.
Керуючись ст. ст. 367, 368, 374, 375, 381, 382 ЦПК України, судова колегія,-
Апеляційні скарги ОСОБА_3 та ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Єланецького районного суду Миколаївської області від 23 січня 2020 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку у випадках, передбачених статтею 389 ЦПК України, протягом тридцяти днів до Верховного Суду, починаючи з дня складення повного судового рішення.
Головуючий: П.П.Лисенко
Судді: О.В.Локтіонова
Т.В. Серебрякова
Повний текст постанови складено 28 квітня 2020 року