Справа № 466/2317/20
„23” квітня 2020 року Шевченківський районний суд м. Львова
в складі : головуючого - судді Кавацюка В.І
при секретарі Молінській С.В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Львові
заяву ОСОБА_1 про забезпечення позову в цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа, що не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача - орган опіки та піклування Шевченківської районної адміністрації Львівської міської ради про розірвання шлюбу та визначення місця проживання дитини,
27 березня 2020 року ОСОБА_1 пред'явила в суд позов до ОСОБА_2 про розірвання шлюбу.
Ухвалою судді Шевченківського районного суду м. Львова від 30 березня 2020 року відкрито спрощене позовне провадження та призначено судовий розгляд справи.
08 квітня 2020 року позивач ОСОБА_1 подала до суду уточнення до позовних вимог, згідно яких також просить визначити місце проживання дитини ОСОБА_3 разом з матір'ю, та в порядку ст.53 ЦПК України залучити до участі у справі в статусі третьої особи, що не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача - орган опіки та піклування Шевченківської районної адміністрації Львівської міської ради.
Ухвалою Шевченківського районного суду м.Львова від 09 квітня 2020 року прийнято до розгляду уточнену позовну заяву ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа, що не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача - орган опіки та піклування Шевченківської районної адміністрації Львівської міської ради про розірвання шлюбу та визначення місця проживання дитини та вказану вище справу повернуто у підготовче провадження.
22 квітня 2020 позивач ОСОБА_1 подала заяву про забезпечення даного позову, в якому просить вжити заходи забезпечення вищевказаного позову, а саме:
- заборонити ОСОБА_2 вчиняти дії щодо обмеження ОСОБА_1 у проведенні часу разом із її донькою - ОСОБА_3 , а також
- встановити обов'язок ОСОБА_2 вчиняти дії - передавати дитину ( ОСОБА_3 ) ОСОБА_1 кожну другу п'ятницю (через п'ятницю) о 17:30 годині за адресою: АДРЕСА_1 для почергового щотижневого проживання ОСОБА_3 зі своєю матір'ю - ОСОБА_1 за місцем її проживання та зі своїм батьком - ОСОБА_2 за місцем його проживання, при цьому перший тиждень проживання ОСОБА_3 після набрання законної сили цією ухвалою встановити з матір'ю - ОСОБА_1 .
В обґрунтування цієї заяви покликається на наступне.
Відповідно до ст. 141 Сімейного кодексу України, мати, батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов'язків щодо дитини.
Аналогічні положення визначені ч. 3 ст. 11 Закону України «Про охорону дитинства», де зазначено, що батько і мати мають рівні права та обов'язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов'язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини.
Згідно до положенням ст. 153 Сімейного кодексу України, мати, батько та дитина мають право на безперешкодне спілкування між собою.
Враховуючи наведене, вона, як матір, має рівні права з батьком на проведення часу з донькою, а батько та будь-які інші особи зобов'язані не чинити їй у цьому перешкоди.
Станом на даний час її місцем проживання є помешкання за адресою: АДРЕСА_2 .
Враховуючи те, що станом на теперішній час вони з ОСОБА_2 проживають окремо, для забезпечення рівності прав та обов'язків батьків, між ними було досягнуто усної домовленості про виховання доньки та її почергове перебування тиждень з мамою, тиждень з батьком за місцем проживання мами та за місцем проживання батька відповідно. Разом з тим, відповідач систематично порушував таку їх усну домовленість.
09 березня 2020 року відповідач забрав їх доньку з квартири, у якій вона, позивач, проживає, та по сьогоднішній день перешкоджає її перебуванню з донькою, мотивуючи це запровадженням крантинних заходів через поширення коронавірусу.
Зазначає, що її відвідини доньки за місцем проживання відповідача є небезпечними для її життя та здоров'я, що підтверджується долученими до заяви про уточнення позовних вимог копіями витягу з Єдиного реєстру досудових розслідувань від 28.03.2020р. та висновку судового експерта №465 від 03.04.2020р.
Наголошує, що з моменту народження доньки і до чотирирічного віку вона виховувала доньку самостійно, вони з ОСОБА_2 навіть спільно не проживали, на її судження, ОСОБА_2 ігнорував свої обов'язки, як батька. У підтвердження вказаного ОСОБА_2 та нею зазначено відповідну інформацію (щодо відсутності спільного проживання) в поданих деклараціях осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, копії яких долучено нею до заяви про уточнення позовних.
Вищевказане підтверджує той факт, що постійним місцем проживання з моменту народження доньки і по теперішній час не було житло за адресою: АДРЕСА_1 , як це стверджує відповідач, місцем проживання доньки завжди було місце проживання її матері.
Також зазначає, що реєстрація місця проживання доньки здійснена 07.06.2013 р. за її місцем реєстрації - АДРЕСА_3 . Натомість, згідно відповіді на її запит, Виконавчий комітет Брюховицької селищної ради м. Львова надав інформацію про те, що реєстрація ОСОБА_3 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) за адресою: АДРЕСА_1 не здійснювалась. У вказаному листі також зазначено про те, що, згідно свідчень сусідів, ОСОБА_3 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) проживає разом з батьком. Наведене додатково свідчить про вчинення їй перешкод у проживанні з донькою, порушуючи при цьому її права, як мами, та права дитини.
Факт вчинення їй перешкод у відвідуванні дитини навіть за адресою її примусового утримання батьком підтверджується також її заявами, адресованими голові Національної поліції України, начальнику Головного управління Національної поліції у Львівській області та Брюховицькій селищній раді щодо демонтажу незаконно встановлених технічних засобів регулювання дорожнього руху по АДРЕСА_4 , позаяк внаслідок встановлення таких технічних засобів вона позбавлена можливості безперешкодного пересування по дорозі загального користування та прибуття до будинку, де перебуває її донька.
Внаслідок протиправних дій батька дитини, вона була змушена звернутись до органу опіки та піклування з заявою про визначення місця проживання доньки.
Пункт 1 ст.3 ч. 1 Конвенції про права дитини, ратифікованої Постановою ВР № 789-ХІІ від 27 лютого 1991 року, передбачає, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.
Згідно п.2 зазначеної норми, дитині забезпечується такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов'язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом, і з цією метою вживають всіх відповідних законодавчих і адміністративних заходів.
У рішенні Європейського суду з прав людини по справі «М.С. проти України» від 11 липня 2017 року йдеться визначення «інтересів дитини», їх місця у взаємовідносинах між батьками.
При цьому ЄСПЛ зауважив, що при визначенні найкращих інтересів дитини у кожній конкретній справі необхідно враховувати два аспекти: по- перше, інтересам дитини найкраще відповідає збереження її зв'язків із сім'єю, крім випадків, коли сім'я є особливо непридатною або неблагополучною; по- друге, у найкращих інтересах дитини є забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є не благодійним.
Враховуючи наведене, просить суд звернути увагу на зазначене у постанові Верховного Суду у складі колегії судців Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 17.04.2019р. у справі №645/4582/16-ц, а саме: «Під час проживання з батьком останній інколи чинить перешкоди матері у спілкуванні з сином, що негативно відзначається на емоційному стані дитини».
Отже, те, що батько чинить перешкоди матері у спілкуванні з донькою негативно відзначається на емоційному стані доньки та не відповідає якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.
Враховуючи наведене, забезпечення позову у цій справі у визначений спосіб є таким, що відповідає якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.
Тривалий розгляд даної справи без проживання дитини з матір'ю може спричинити усталене відчужене ставлення дитини до матері, а перебування матері з дитиною безперечно будуть сприяти відновленню та налагодженню емоційних стосунків матері з малолітньою дитиною і ця обставина відповідатиме законним інтересам як батьків так і дитини, що в свою чергу може усунути загрозу невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про визначення місця проживання дитини. Крім цього, відновлення відносин та емоційного контакту малолітньої дитини з матір'ю повинно переважати над бажанням інших осіб обмежити або взагалі відгородити дитину від зустрічей.
Отже, з огляду на викладене вище, існує реальна загроза утруднення виконання рішення суду у цій справі у випадку невжиття відповідних заходів забезпечення позову.
Згідно ч.1 ст.3 Конституції України, людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.
11.03.2020р. Кабінетом Міністрів України було прийнято Постанову №211 «Про запобігання поширенню на території України коронавірусу СОVID-19» (зі змінами внесеними Постановою Кабінету Міністрів України №215 від 16.03.2020р.), відповідно до якої, з 12 березня до 03 квітня 2020 року в Україні введено карантин через спалах у світі коронавірусу СОVID-19 з метою убезпечити населення України від розповсюдження гострої респіраторної хвороби та масового поширення вірусної інфекції коронавірусу.
Задля дотримання карантинного режиму та недопущення поширення гострих респіраторних захворювань та коронавірусу СОVID-19, з метою дотримання вимог Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на запобігання виникнення і поширення коронавірусної хвороби (СОVID-19)», Постанови Кабінету Міністрів України №211 від 11.03.2020р. «Про запобігання поширенню на території України коронавірусу СОVID-19», встановлено певні обмеження, які стосуються, в тому числі і людей, що перебувають у зоні найбільшого ризику ураження вищевказаними захворюваннями.
Так, у зоні ризику - люди літнього віку та ті, хто мають проблеми зі здоров'ям, наприклад, цукровий діабет чи високий тиск.
Вік ОСОБА_2 , його стан здоров'я (цукровий діабет) дають підстави стверджувати, що ОСОБА_2 знаходиться у зоні ризику ураження гострими респіраторними захворюваннями та коронавірусом СОVID-19, що в свою чергу, ставить під ризик безпечність безперервного перебування з ним їх доньки.
Водночас, згідно відомостей, що містяться в Єдиному державному реєстрі судових рішень та які знаходяться у вільному доступі, ОСОБА_2 , як суддею, в період запровадженого карантину ухвалено (постановлено) 95 рішень/ухвал, а отже, незважаючи на перебування в зоні ризику, ОСОБА_2 в період запроваджених карантинних заходів знаходився у постійному контакті з великою кількістю людей, як серед працівників суду так і серед учасників судових справ, чим не лише себе одного піддав ризику ураження гострими респіраторними захворюваннями та коронавірусом СОVID-19.
Отже, вказане дає підстави стверджувати про умисне ставлення ОСОБА_2 під ризик безпечності перебування з ним їхньої доньки, що в свою чергу підтверджує необхідність у проведенні нею, ОСОБА_1 , часу разом із її донькою -г ОСОБА_3 , а також, у встановленні обов'язку ОСОБА_2 вчиняти дії щодо проживання ОСОБА_3 зі своєю матір'ю - ОСОБА_1 , яка не перебуває в зоні ризику ураження зазначеними захворюваннями та вік якої є значно меншим, ніж вік ОСОБА_2 .
Враховуючи викладене, просить заяву задовольнити.
Сторони в судове засідання не з'явились.
У відповідності до положень ч.2 ст. 247 ЦПК України у зв'язку з неявкою в судове засідання всіх учасників справи, фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.
Суд, оглянувши та перевіривши матеріали справи, вважає, що заява не підлягає до задоволення з таких підстав.
Відповідно до ч. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка є частиною національного законодавства, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.
Згідно із ст. 4 ЦПК України здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України.
Статтею 124 Конституції України визначений принцип обов'язковості судових рішень, який із огляду на положення статей 14, 153 ЦПК України 2004 року поширюється також на ухвалу суду про забезпечення позову. При цьому відповідно до частини третьої статті 151 ЦПК України 2004 року забезпечення позову допускається на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття заходів забезпечення може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення суду.
Забезпечення позову по суті - це обмеження суб'єктивних прав, свобод та інтересів відповідача або пов'язаних із ним інших осіб в інтересах забезпечення реалізації в майбутньому актів правосуддя і задоволених вимог позивача (заявника). Зазначені обмеження встановлює суд в ухвалі, вони діють до заміни судом виду забезпечення позову або скасування заходів забезпечення позову (стаття 154 ЦПК України 2004 року).
Суд постановляє ухвалу про забезпечення позову, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист, або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду.
Пунктом 4 постанови Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 2006 року № 9 «Про практику застосування судами цивільного процесуального законодавства при розгляді заяв про забезпечення позову» роз'яснено, що розглядаючи заяву, суд з урахуванням доказів, наданих позивачем на підтвердження своїх вимог, має пересвідчитися, зокрема, в тому, що між сторонами дійсно виник спір та існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову; з'ясувати обсяг позовних вимог, дані про особу відповідача, а також відповідність виду забезпечення позову, який просить застосувати особа, котра звернулася з такою заявою, позовним вимогам.
Вирішуючи питання про забезпечення позову, суд має здійснити оцінку обґрунтованості доводів заявника щодо необхідності вжиття відповідних заходів з урахуванням розумності, доведеності і адекватності вимог заявника щодо забезпечення позову; забезпечення збалансованості інтересів сторін, а також інших учасників судового процесу; наявності зв'язку між конкретним заходом до забезпечення позову і предметом позовної вимоги, зокрема, чи спроможний такий захід забезпечити фактичне виконання судового рішення в разі задоволення позову; імовірності утруднення виконання або невиконання рішення суду в разі невжиття таких заходів; запобігання порушенню у зв'язку із вжиттям таких заходів прав та охоронюваних законом інтересів осіб, що не є учасниками даного судового процесу.
Інститут забезпечення позову є особливим видом судової юрисдикції, яка має свою процесуальну форму, і з цих підстав забезпечення позову розглядається як вимога, яка характеризується своєю універсальністю, охоронною функцією, превентивністю, імперативністю та обов'язковістю. Поняття забезпечення позову визначається, як встановлені законом тимчасові процесуальні дії примусового характеру, що застосовуються судом та гарантують або можуть гарантувати зацікавленій особі виконання судового рішення.
У статті 152 ЦПК України 2004 року передбачено, що позов забезпечується, зокрема, встановлення обов'язку вчинити певні дії.
Встановлення обов'язку вчинити певні дії має на меті обмежити пасивну поведінку особи, щодо якої вживаються заходи забезпечення позову. При цьому ухвалою про забезпечення позову суд не може вирішувати спір по суті.
Звертаючись до суду з указаним позовом ОСОБА_1 , посилається на те, що відповідач ОСОБА_2 чинить їй перешкоди у спілкуванні з дитиною та її вихованні, а тому просить ухвалити рішення, яким визначити місце проживання їх спільної дитини з нею.
При цьому, суд не вбачає обґрунтованості доводів заявника щодо необхідності вжиття відповідних заходів, чи спроможний такий захід забезпечити фактичне виконання судового рішення, і чи є взагалі в ньому потреба, виходячи за самого поняття забезпечення позову, як тимчасової процесуальної дії примусового характеру, що застосовуються з метою гарантування виконання судового рішення в разі задоволення позову, та яким чином заборона відповідачу вчиняти дії щодо обмеження позивача у проведенні часу разом із донькою, та встановлення обов'язку передавати дитину позивачці кожну другу п'ятницю о 17.30год для почергового щотижневого проживання з матір'ю за її місцем проживання та зі своїм батьком за його місцем проживання, забезпечить виконання, чи унеможливить утруднення виконання рішення суду.
Крім цього, задоволення заяви про забезпечення позову буде фактично ухваленням рішення без розгляду цивільної справи по суті, оскільки позивач просить заборонити відповідачу вчиняти дії щодо обмеження позивача у проведенні часу разом із донькою, та встановлення обов'язку передавати дитину позивачці кожну другу п'ятницю о 17.30год для почергового щотижневого проживання з матір'ю за її місцем проживання та зі своїм батьком за його місцем проживання, що за змістом є тотожним задоволенню заявлених позовних вимог.
Вжиття такого заходу забезпечення позову суперечитиме вимогам ч.10 ст.150 ЦПК України, оскільки судом наперед буде надано правову оцінку позовним вимогам.
Враховуючи вищевказані норми, вивчивши доводи позивача викладені у заяві про забезпечення позову, оглянувши цивільний позов, з урахуванням доказів, наданих на підтвердження позовних вимог, суд приходить до висновку, що заява ОСОБА_1 про забезпечення позову не підлягає до задоволення.
На підставі викладеного, керуючись ст.ст.149, 151, 152, 153, 258, 260 ЦПК України, суд
У задоволенні заяви ОСОБА_1 про забезпечення позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа, що не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача - орган опіки та піклування Шевченківської районної адміністрації Львівської міської ради про розірвання шлюбу та визначення місця проживання дитини - відмовити.
Ухвала може бути оскаржена в апеляційному порядку до Львівського апеляційного суду протягом п'ятнадцяти днів з дня її проголошення.
Суддя: В. І. Кавацюк