Іменем України
16 квітня 2020 року
м. Київ
справа № 520/6008/19
адміністративне провадження № К/9901/34214/19, К/9901/33611/19
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
судді-доповідача - Яковенка М. М.,
суддів - Дашутіна І. В., Шишова О. О.,
розглянувши в попередньому судовому засіданні в касаційній інстанції адміністративну справу № 520/6008/19
за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Державного бюро розслідувань, Директора Державного бюро розслідувань Труби Романа Михайловича про визнання протиправними дій, визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на посаді,
за касаційними скаргами ОСОБА_1 та Державного бюро розслідувань на постанову Другого апеляційного адміністративного суду (у складі колегії суддів: О. В. Присяжнюк, О. А. Спаскін, Л. В. Любчик) від 04 листопада 2019 року,
І. РУХ СПРАВИ
1. ОСОБА_1 звернувся до суду з адміністративним позовом до Державного бюро розслідувань (далі - ДБР), Директора Державного бюро розслідувань Труби Романа Михайловича, в якому, з урахуванням уточнень від 20 червня 2019 року, просить:
- визнати протиправними дії Директора ДБР Труби Р. М. з прийняття рішення про звільнення ОСОБА_1 та винесення наказу № 148-ос;
- зобов'язати Директора ДБР Трубу Р. М. утриматися від прийняття рішення, зокрема, шляхом видання наказів, розпоряджень інших формах, про звільнення ОСОБА_1 з посади Директора Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Полтаві, без погодження (отримання згоди) такого рішення із першим заступником та заступником Директора Державного бюро розслідувань у відповідності до положень частини другої статті 12 Закону України «Про Державне бюро розслідувань»;
- визнати протиправним та скасувати наказ про звільнення №148-ос від 28 травня 2019 року;
- поновити ОСОБА_1 на посаді Директора Територіального управління ДБР, розташованого у місті Полтаві.
2. Вимоги адміністративного позову мотивовано протиправністю спірного наказу про звільнення, які вчинені відповідачем за відсутності законних на те підстав та з грубим порушенням встановленої законодавством процедури звільнення, зокрема, пункту 9 частини першої статті 12 та частини першої статті 13 Закону України «Про державне бюро розслідувань», а також такими, що порушують права позивачем.
3. Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 08 серпня 2019 року позов задоволено частково.
Визнано протиправними дії Директора ДБР Труби Р. М. з прийняття рішення про звільнення позивача та винесення наказу № 148-ос.
Визнано протиправним та скасовано наказ про звільнення № 148-ос від 28 травня 2019 року.
Поновлено позивача на посаді директора Територіального управління ДБР, розташованого у місті Полтаві.
У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено.
4. Постановою Другого апеляційного адміністративного суду від 04 листопада 2019 року рішення Харківського окружного адміністративного суду від 08 серпня 2019 року у справі № 520/6008/19 скасовано та прийнято постанову, якою позов ОСОБА_1 задоволено частково.
Визнано протиправним і скасовано наказ директора ДБР № 148-ос від 28 серпня 2019 року.
В іншій частині позову ОСОБА_1 відмовлено.
5. Не погоджуючись з рішенням суду апеляційної інстанції, 05 грудня 2019 року ДБР звернулося до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить скасувати постанову Другого апеляційного адміністративного суду від 04 листопада 2019 року у справі № 520/6008/19 в частині визнання протиправним і скасування наказу Директора ДБР № 148-ос від 28 травня 2019 року та ухвалити в цій частині нову постанову, якою у задоволенні вимог ОСОБА_1 про визнання протиправним та скасування наказу Директора ДБР № 148-ос від 28 травня 2019 року відмовити.
6. Також, не погоджуючись з рішенням суду апеляційної інстанції, 09 грудня 2019 року позивач звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить скасувати постанову Другого апеляційного адміністративного суду від 04 листопада 2019 року у справі № 520/6008/19 в частині відмови у задоволенні позовних вимог, яким ухвалити нове рішення у відповідній частині про задоволення позовних вимог, а саме:
визнати протиправними дії Директора ДБР Труби Р. М. з прийняттям рішення про звільнення ОСОБА_1 та винесення наказу № 148-ос;
зобов'язати Директора ДБР Трубу Т. М. утриматися від прийняття рішення, зокрема, шляхом видання наказів, розпоряджень інших формах, про звільнення ОСОБА_1 з посади Директора Територіального управління ДБР, розташованого у місті Полтаві, без погодження (отримання згоди) такого рішення із першим заступником та заступником Директора ДБР у відповідності до положень частини другої статті 12 Закону України «Про державне бюро розслідувань»;
поновити ОСОБА_1 на посаді Директора Територіального управління ДБР, розташованого у місті Полтаві;
в іншій частині постанову Другого апеляційного адміністративного суду від 04 листопада 2019 року у справі № 520/6008/19 залишити без змін.
7. Ухвалою Верховного Суду від 04 грудня 2019 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ДБР, відмовлено у задоволенні клопотання про зупинення дії постанови Другого апеляційного адміністративного суду від 04 листопада 2019 року у справі № 520/6008/19 до закінчення її перегляду в касаційному порядку, встановлено десятиденний строк з дня отримання копії цієї ухвали для подання відзиву на касаційну скаргу.
8. Ухвалою Верховного Суду від 11 грудня 2019 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою позивача та встановлено десятиденний строк з дня отримання копії цієї ухвали для подання відзиву на касаційну скаргу.
9. 02 січня 2020 року на адресу Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1 , у якому ДБР, посилаючись на те, що вимоги касаційної скарги є необґрунтовані та не можуть бути задоволені, просить в задоволенні касаційної скарги відмовити, а касаційну скаргу ДБР задовольнити у повному обсязі.
10. 10 січня 2020 року на адресу Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу ДБП, у якому позивач, посилаючись на те, що вимоги касаційної скарги є необґрунтовані та не можуть бути задоволені, просить в задоволенні касаційної скарги відмовити, а касаційну скаргу позивача задовольнити у повному обсязі.
11. Ухвалою Верховного Суду від 13 квітня 2020 року об'єднано в одне провадження для спільного розгляду і вирішення касаційні провадження за касаційними скаргами ДБР та ОСОБА_1, закінчено підготовку даної справи до касаційного розгляду та призначено її у до попереднього розгляду.
12. Станом на 16 квітня 2020 року відзив на касаційну скаргу ДБР та ОСОБА_1 від інших учасників справи до Верховного Суду не надходило, що не перешкоджає подальшого розгляду справи по суті.
IІ. ОБСТАВИНИ СПРАВИ
13. Судами попередніх інстанцій встановлено та підтверджено матеріалами справи, що наказом від 29 листопада 2018 року № 210-ос призначено ОСОБА_1 на посаду Директора Територіального управління ДБР, розташованого у місті Полтаві, як обраного за конкурсом з 30 листопада 2018 року, з випробувальним строком 6 місяців, на підставі його заяви про призначення на посаду Директора Територіального управління ДБР у місті Полтаві, протоколу засідання конкурсної комісії від 18 липня 2018 року № 64, подання конкурсної комісії від 18 липня 2018 року, довідки про результати спеціальної перевірки щодо ОСОБА_1 ..
14. Директором ДБР 18 січня 2019 року було проведено оперативну нараду, за результатами якої були прийняті рішення, серед яких, зокрема, директорів ТУ ДБР зобов'язано у визначений строк сформувати паспорти-характеристики регіонів, оперативне обслуговування яких віднесено до відповідного територіального управління ДБ, що підтверджуються протоколом оперативної наради в ДБР № 1 від 18 січня 2019 року.
15. Доповідною запискою керівників Управління оперативних розробок ДБР, Управління супроводження досудового розслідування ДБР, Управління інформаційно-аналітичної розвідки ДБР було поінформовано Директора ДБР Трубу Р. М. про результати виконання пункту 3 протоколу оперативної наради № 1, в якій зазначено, що пунктом 3 Протоколу оперативної наради в ДБР № 1 від 18 січня 2019 року виконаний не в повному обсязі, у зв'язку з чим запропоновано провести повторне слухання заступників Територіальних управлінь ДБР.
16. Наказом ДБР № 101 від 11 травня 2019 року утворено робочі групи з проведення цільових позапланових перевірок у Територіальних управліннях, зокрема, ДБР, розташованого у місті Полтаві щодо організації його діяльності в період з 13 травня 2019 року по 14 травня 2019 року, за результатами якої, складено довідку «Про проведення цільової позапланової перевірки організації діяльності Територіального управління ДБР, розташованого у місті Полтаві» від 21 травня 2019 року.
17. Згідно протоколу оперативної наради від 21 травня 2019 року № 6, на якій був присутній позивач, вирішено вважати незадовільним стан організації роботи директора Територіального управління ДБР у місті Полтаві та розробити план рекомендацій з усуненням недоліків, які встановлені за результатами перевірки.
18. Листом Директора ДБР від 21 травня 2019 року № 01-7237 повідомлено позивача, що оскільки його рівень професійної підготовки є недостатнім для виконання завдань та обов'язків Директора Територіального управління ДБР, розташованого у місті Полтаві, 28 травня 2019 року його буде звільнено з займаної посади з вищевказаних підстав та у порядку пункту 2 частини першої статті 87 Закону України «Про державну службу».
19. Листом Конкурсної комісії з проведення конкурсу на зайняття посад Директора ДБР, першого заступника та заступника Директора ДБР, директорів територіальних органів та керівників підрозділів центрального апарату ДБР, працівників підрозділів внутрішнього контролю ДБР (в подальшому - Конкурсна комісія) від 23 травня 2019 року, за результатами розгляду заяви ОСОБА_1 , повідомлено позивача, що на адресу Конкурсної комісії не надходило звернення Директора ДБР про звільнення позивача, і Конкурсна комісія не розглядала і не вносила відповідного подання Директору ДБР.
20. Листом першого заступника Директора ДБР Варченко О. О. № 01-7550 від 23 травня 2019 року позивача повідомлено, що станом на 23 травня 2019 року до першого заступника Директора ДБР не надходила будь-яка інформація щодо звільнення позивача із займаної посади та ним не погоджувалось рішення про звільнення позивача з посади, будь-які матеріали для розгляду та прийняття такого рішення не надавались.
21. Листом заступника Директора ДБР Буряка О. В. № 01-7549 від 23 травня 2019 року ОСОБА_1 повідомлено, що ним не погоджувалося звільнення позивача із займаної посади та відповідний наказ йому на розгляд не надавався.
22. Листом завідувача сектору кадрової роботи та державної служби Територіального управління ДБР, розташованого у місті Полтаві, № 6608/10 від 24 травня 2019 року повідомлено керівника кадрової роботи ДБР Француза В . Й. , що ОСОБА_1 з 24 травня 2019 року перебуває на стаціонарному лікуванні.
23. Листом заступника Директора ДБР Буряка О. В. № 01-7978 від 29 травня 2019 року, повідомлено позивачу, що 28 травня 2019 року першим заступником і заступником Директора ДБР прийнято вмотивоване рішення про відмову Директору ДБР у звільненні позивача з посади Директора Територіального управління ДБР, розташованого у місті Полтаві.
24. Наказом Директора ДБР Труба Р . М. № 148-а від 28 травня 2019 року відповідно до пункту 2 частини першої статті 87 Закону України «Про державну службу» та у зв'язку з виявленою невідповідністю займаній посаді, на яку він прийнятий зі строком випробування 6 місяців, ОСОБА_1 звільнено з посади Директора Територіального управління ДБР, розташованого у місті Полтаві, у перший робочий день після тимчасової непрацездатності як такого, що не відповідає займаній посаді протягом строку випробовування. Вказаний наказ прийнятий на підставі письмового попередження Директора ДБР про звільнення від 21 травня 2019 року № 01-7237.
25. Не погоджуючись з діями Директора ДБР Труби Р. М. та наказом ОСОБА_1 звернувся до суду з цим адміністративним позовом.
IІІ. ОЦІНКА СУДІВ ПЕРШОЇ ТА АПЕЛЯЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЙ
26. Частково задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що станом на дату прийняття оскаржуваного у даній справі наказу, відповідачу заборонено одноособово без погодження із першим заступником Директора та заступником Директора ДБР здійснювати повноваження передбачені пунктами 2, 6, 7, 9, 10, 11, 12, 13, 19 частиною першою статті 12 Закону України «Про Державне бюро розслідувань», тобто щодо звільнення ОСОБА_1 . Відтак, суд першої інстанції дійшов висновку, що частина позовних вимог про визнання протиправними дій Директора ДБР Труби Р. М. з прийняття рішення про звільнення ОСОБА_1 та винесення наказу № 148-ос та визнання протиправним та скасування наказу про звільнення № 148-ос від 28 травня 2019 року одноособово, без погодження із заступником та першим заступником Директора ДБР, є обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню.
27. При цьому, посилаючись на постанову Верховного Суду України від 21 травня 2014 року у справі № 6-33цс14, у якій зазначено, що у разі встановлення факту звільнення без законної підстави або з порушенням передбаченого законом порядку, суд зобов'язаний поновити працівника на попередній роботі, суд поновив позивача на посаді Директора Територіального управління ДБР, розташованого у місті Полтаві.
28. Щодо частини позовних вимог про зобов'язання Директора ДБР Трубу Р. М. утриматися від прийняття рішення, зокрема, шляхом видання наказів, розпоряджень інших формах, про звільнення ОСОБА_1 з посади Директора Територіального управління ДБР, розташованого у місті Полтаві, без погодження (отримання згоди) такого рішення із першим заступником та заступником Директора ДБР у відповідності до положень частини другої статті 12 Закону України «Про Державне бюро розслідувань», судом вказано, що ці вимоги спрямовані на майбутнє, а тому суд не вбачає підстав для їх задоволення.
29. Другий апеляційний адміністративний суд, скасовуючи постанову суду першої інстанції, виходив з того, що оскільки ОСОБА_1 звільнено з посади Директора Територіального управління ДБР, розташованого у місті Полтаві, з порушенням вимог Закону України «Про Державне бюро розслідувань», суд апеляційної інстанції вважає, що позовні вимоги ОСОБА_1 про визнання протиправним і скасування наказу Директора ДБР Труби Р. М. № 148-а від 28 травня 2019 року та про визнання протиправними дій Директора ДБР Труби Р. М. з прийняття рішення про звільнення позивача та винесення наказу № 148-ос необхідно задовольнити частково та визнати протиправним і скасувати наказ Директора ДБР Труби Р. М. № 148-а від 28 травна 2019 року, оскільки в спірних правовідносинах скасування цього наказу є належним способом захисту прав позивача.
30. Окрім того, суд апеляційної інстанції вважає, що позовна вимога ОСОБА_1 про зобов'язання Директора ДБР Труби Р. М. утриматися від прийняття рішення, зокрема, шляхом видання наказів, розпоряджень інших формах, про звільнення позивача з посади Директора Територіального управління ДБР, розташованого у місті Полтаві, без погодження (отримання згоди) такого рішення із першим заступником та заступником Директора ДБР відповідно до частини другої статті 12 Закону України «Про Державне бюро розслідувань» є передчасною та в її задоволенні відмовив, оскільки вважав, що відсутні підстави для захисту прав позивача, які на теперішній час не порушені.
31. Водночас, суд апеляційної інстанції вважав, що позовні вимоги ОСОБА_1 про поновлення його на посаді Директора Територіального управління ДБР, розташованого у місті Полтаві, не підлягають задоволенню, оскільки як на час звернення позивача до суду з адміністративним позовом, так і на час ухвалення судом першої інстанції рішення в цій справі, позивач не був звільнений з посади.
IV. ДОВОДИ КАСАЦІЙНОЇ СКАРГИ
32. Скаржники у своїх касаційних скаргах не погоджуються з висновками суду апеляційної інстанції, вважають їх необґрунтованими та такими, що підлягають скасуванню, оскільки судом неправильно застосовано норми матеріального права та порушено норми процесуального права, що призвело до ухвалення незаконного судового рішення у справі.
33. Скаржники наводять доводи аналогічні доводам адміністративному позову, апеляційної скарги, відзивів, здійснює виклад обставин та надає їм відповідну оцінку, цитую норми процесуального та матеріального права, а також висловлює свою незгоду із оскаржуваним судовим рішенням.
34. Зокрема, ДБР наголошує, що такого поняття як відмова від погодження наказу Директора ДБР не існує відповідно до Інструкції з діловодства в електронній формі. Не проставлення візи у встановлений строк тягне за собою погодження проекту за замовчуванням.
35. При цьому, позивач не погоджується з висновками суду апеляційної інстанції про необхідність розгляду судом першої інстанції цієї справи за правилами загального, а не спрощеного позовного провадження, оскільки жодної умови, визначеної пунктами 1, 3-7 частини третьої статті 257 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), суд апеляційної інстанції не встановив і не навів у спірному рішенні, а тому вказані висновки не відповідають вимогам чинного законодавства України, й, відповідно, є порушенням процесуального права.
36. Також, позивач, серед іншого, вказує, що визнання дій суб'єкта владних повноважень протиправними та зобов'язання утриматися від вчинення певних дій, зокрема, від прийняття рішення, шляхом видання наказів, розпоряджень в інших формах, про звільнення з посади, є таким способом захисту порушених прав позивача, який чітко випливає з положень законодавства України, а саме: пунктом 3 частини першої статті 5 КАС України, пункту 3 частини другої статті 245 КАС України, а також статті 12 та 13 Закону України «Про державне бюро розслідувань».
V. ОЦІНКА ВЕРХОВНОГО СУДУ
37. Враховуючи положення п. 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України № 460-ІХ, а також те, що касаційна скарга на судові рішення у цій справі була подана до набрання чинності цим Законом і розгляд їх не закінчено до набрання чинності цим Законом, Верховний Суд розглядає цю справу у порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. Отже, застосуванню підлягають положення КАС України у редакції, чинній до 08 лютого 2020 року.
38. Верховний Суд, переглянувши оскаржуване судове рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, на підставі встановлених фактичних обставин справи, перевіривши правильність застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права у спірних правовідносинах, у відповідності до частини першої статті 341 КАС України, виходить з наступного.
39. Частиною шостою статті 43 Конституції України громадянам гарантовано захист від незаконного звільнення.
40. Приписами частини другої статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
41. Відповідно до частини 2 статті 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.
42. Відповідно до преамбули Закону України «Про державну службу» цей Закон визначає принципи, правові та організаційні засади забезпечення публічної, професійної, політично неупередженої, ефективної, орієнтованої на громадян державної служби, яка функціонує в інтересах держави і суспільства, а також порядок реалізації громадянами України права рівного доступу до державної служби, що базується на їхніх особистих якостях та досягненнях.
43. Відповідно до частин першої - шостої статті 35 Закону України «Про державну службу» в акті про призначення на посаду суб'єкт призначення може встановити випробування з метою перевірки відповідності державного службовця займаній посаді із зазначенням його строку.
При призначенні особи на посаду державної служби вперше встановлення випробування є обов'язковим.
Випробування при призначенні на посаду державної служби встановлюється строком до шести місяців.
У разі незгоди особи з рішенням про встановлення випробування вона вважається такою, що відмовилася від зайняття посади державної служби. У такому разі застосовується відкладене право другого за результатами конкурсу кандидата на зайняття вакантної посади державної служби. Якщо конкурсною комісією такого кандидата не визначено, проводиться повторний конкурс.
Якщо державний службовець у період випробування був відсутній на роботі у зв'язку з тимчасовою непрацездатністю, перебуванням у додатковій відпустці у зв'язку з навчанням або з інших поважних причин, строк випробування продовжується на відповідну кількість днів, протягом яких він фактично не виконував посадові обов'язки.
Суб'єкт призначення має право звільнити державного службовця з посади до закінчення строку випробування у разі встановлення невідповідності державного службовця займаній посаді на підставі пункту 2 частини першої статті 87 цього Закону. Суб'єкт призначення попереджає державного службовця про звільнення у письмовій формі не пізніш як за сім календарних днів із зазначенням підстав невідповідності займаній посаді.
44. Приписами пункту другого частини першої статті 87 Закону України «Про державну службу» обумовлено, що підставою для припинення державної служби за ініціативою суб'єкта призначення є, зокрема, встановлення невідповідності державного службовця займаній посаді протягом строку випробування.
45. Встановлювати випробувальний строк при призначенні на посаду є правом відповідача, що він і зробив (частина перша статті 35 Закону № 889-VIII). Позивачу встановили шість місяців випробувального строку, до завершення якого він мав би зарекомендувати себе як кваліфікований працівник, а відповідач своєю чергою мав можливість пересвідчитися у його відповідності займаній посаді.
46. Випробувальний строк власне і надається для того, щоб особа проявила себе на новопризначеній посаді в усіх аспектах як кваліфікований і відповідальний працівник, тим паче коли йдеться про центральний орган виконавчої влади. Те, наскільки добре державний службовець справляється зі своїми обов'язками оцінює насамперед суб'єкт призначення. Водночас, для висновку про невідповідність займаній посаді повинні бути достатні очевидні (фактичні) підстави, на основі яких можна пересвідчитися у тому, наскільки обґрунтованими є висновки суб'єкта призначення.
47. Окрім того, відповідно до статей 1, 2 Закону України «Про Державне бюро розслідувань» від 12 листопада 2015 року № 794-VIII (далі - Закон № 794-VIII) державне бюро розслідувань є центральним органом виконавчої влади, що здійснює правоохоронну діяльність з метою запобігання, виявлення, припинення, розкриття та розслідування злочинів, віднесених до його компетенції.
Державне бюро розслідувань у своїй діяльності керується Конституцією України, міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, цим та іншими законами України, а також іншими нормативно-правовими актами, прийнятими на їх основі.
48. Згідно із статтею 3 Закону України «Про Державне бюро розслідувань» Державне бюро розслідувань організовується і діє на засадах: 1) верховенства права, відповідно до якого людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю, а права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави; 2) законності; 3) справедливості; 4) неупередженості; 5) незалежності і персональної відповідальності кожного працівника Державного бюро розслідувань; 6) відкритості та прозорості діяльності Державного бюро розслідувань для суспільства та демократичного цивільного контролю, підзвітності і підконтрольності визначеним законом державним органам. Державне бюро розслідувань діє гласно тією мірою, що не порушує права і свободи людини і громадянина, не суперечить вимогам кримінального процесуального законодавства та законодавства про державну таємницю; 7) політичної нейтральності і позапартійності. Використання Державного бюро розслідувань у партійних, групових чи особистих інтересах не допускається. Діяльність політичних партій у Державному бюро розслідувань забороняється; 8) єдиноначальності у поєднанні з колективним способом реалізації окремих повноважень Державного бюро розслідувань. Принцип єдиноначальності не заперечує принципу процесуальної самостійності слідчого органу Державного бюро розслідувань.
49. Згідно з частиною першою статті 10 вказаного Закону керівництво діяльністю Державного бюро розслідувань здійснює його Директор, який частину своїх повноважень реалізує спільно із першим заступником Директора Державного бюро розслідувань і заступником Директора Державного бюро розслідувань відповідно до частини другої статті 12 цього Закону.
50. Пунктом 9 частини першої статті 12 Закону № 794-VIII визначено, що Директор Державного бюро розслідувань призначає на посади та звільняє з посад працівників центрального апарату Державного бюро розслідувань, директорів та заступників директорів територіальних органів Державного бюро розслідувань.
51. Відповідно до частини другої вказаної статті повноваження з питань, передбачених пунктами 2, 6, 7, 9, 10, 11, 12, 13, 19 частини першої цієї статті, Директор Державного бюро розслідувань реалізовує за погодженням із першим заступником та заступником Директора Державного бюро розслідувань, а рішення з питань діяльності територіальних органів, передбачених пунктами 4 і 5 частини першої цієї статті, також за поданням директорів територіальних органів Державного бюро розслідувань.
52. За змістом частини першої статті 13 Закону № 794-VIII директори територіальних органів, керівники підрозділів центрального апарату Державного бюро розслідувань призначаються на посаду та звільняються з посади Директором Державного бюро розслідувань за поданням Конкурсної комісії в порядку, передбаченому частинами другою - одинадцятою статті 11 цього Закону.
53. Отже, аналіз вищенаведених норм законодавства дає підстави для висновку, що Директор ДБР частину своїх повноважень реалізує спільно із першим заступником Директора ДБР і заступником Директора ДБР, зокрема, повноваження щодо звільнення з посади Директора Територіального управління ДБР, розташованого у місті Полтаві, він може реалізувати виключно за погодженням із першим заступником та заступником Директора Державного бюро розслідувань, та лише за наявності подання Конкурсної комісії.
54. Судами попередніх інстанцій встановлено та підтверджено матеріалами справи, що ОСОБА_1 звільнений з посади Директора Територіального управління ДБР, розташованого у місті Полтаві, без подання Конкурсної комісії, без погодження з першим заступником Директора ДБР та заступником Директора ДБР, тобто, з порушенням вимог Закону № 794-VIII.
55. Із врахуванням вищевикладених обставин, суд касаційної інстанції погоджується з висновками суду апеляційної інстанції, що позовні вимоги ОСОБА_1 про визнання протиправним і скасування наказу Директора ДБР Труби Р. М. № 148-а від 28 травня 2019 року підлягають задоволенню, а також погоджується з твердженням про те, що у спірних правовідносинах скасування цього наказу є належним способом захисту прав позивача.
56. Щодо позовної вимоги ОСОБА_1 про зобов'язання Директора ДБР Труби Р. М. утриматися від прийняття рішення, зокрема, шляхом видання наказів, розпоряджень інших формах, про звільнення позивача з посади Директора Територіального управління ДБР, розташованого у місті Полтаві, без погодження (отримання згоди) такого рішення із першим заступником та заступником Директора ДБР відповідно до частини другої статті 12 Закону № 794-VIII, Суд зазначає таке.
57. Відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.
58. Справедливість судового рішення вимагає, аби такі рішення достатньою мірою висвітлювали мотиви, на яких вони ґрунтуються. Межі такого обов'язку можуть різнитися залежно від природи рішення і мають оцінюватись у світлі обставин кожної справи. Національні суди, обираючи аргументи та приймаючи докази, мають обов'язок обґрунтувати свою діяльність шляхом наведення підстав для такого рішення. Таким чином, суди повинні дослідити: основні доводи (аргументи) сторін та з особливою прискіпливістю й ретельністю - змагальні документи, що стосуються прав і свобод, гарантованих Конвенцією.
59. Статтею 55 Конституції України встановлено, що кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
60. Конституційний Суд України, вирішуючи питання, порушені в конституційному зверненні і конституційному поданні щодо тлумачення частини другої статті 55 Конституції України, в Рішенні від 14 грудня 2011 року № 19-рп/2011 зазначив, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (частина друга статті 3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, встановлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб'єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист. Право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб порушення, про яке стверджує позивач, було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.
61. Відповідно до частини першої статті 5 КАС України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси.
62. Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 року № 18-рп/2004 поняття «порушене право», за захистом якого особа може звертатися до суду і яке вживається в низці законів України, має той самий зміст, що й поняття «охоронюваний законом інтерес». Щодо останнього, то в цьому ж Рішенні Конституційний Суд України зазначив, що поняття «охоронюваний законом інтерес» означає правовий феномен, який: а) виходить за межі змісту суб'єктивного права; б) є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб'єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним.
63. Отже, гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права/інтересу, але вимагає, щоб порушення, про яке стверджує позивач, було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.
64. Водночас, згідно із частиною першою статті 9 КАС України, розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
65. Суд погоджується з висновком суду апеляційної інстанції про те, що право на судовий захист має лише та особа, яка є суб'єктом (носієм) порушених прав, свобод чи інтересів. Відповідно, для того, щоб особі було надано судовий захист, адміністративний суд повинен встановити, що особа дійсно має право, свободу чи інтерес, про захист яких вона просить, і це право, свобода чи інтерес порушені відповідачем. Водночас, задоволенню в адміністративному судочинстві підлягають лише ті вимоги, які відновлюють порушені права чи інтереси особи в сфері публічно-правових відносин.
66. Отже, позивач, обираючи такий спосіб судового захисту як зобов'язання Директора ДБР Труби Р. М. утриматися від прийняття рішення, зокрема, шляхом видання наказів, розпоряджень інших формах, про звільнення позивача з посади Директора Територіального управління ДБР, розташованого у місті Полтаві, без погодження (отримання згоди) такого рішення із першим заступником та заступником Директора ДБР відповідно до частини другої статті 12 Закону № 794-VIII не довів тих обставин, на яких ґрунтуються його вимоги відповідно до частини першої статті 77 КАС України, а тому ця частина позовних вимог є передчасною та в її задоволенні необхідно відмовити, оскільки відсутні підстави для захисту прав позивача, які на теперішній час не порушені.
67. Щодо позовних вимог ОСОБА_1 про поновлення його на посаді Директора Територіального управління ДБР, розташованого у місті Полтаві, Суд виходить з такого.
68. Судами встановлено, що позивач з 24 травня 2019 року по 18 вересня 2019 року був відсутній на роботі, у зв'язку з хворобою, що підтверджується листками непрацездатності, копії яких знаходяться в матеріалах справи та згідно запису № 9 в трудовій книжки ОСОБА_1 від 25 березня 2009 року АФ № 858294, з 19 вересня 2019 року позивача звільнено з посади на підставі наказу № 148-ос від 28 травня 2019 року.
69. За таких обставин, суд касаційної інстанції вважає правильним висновки суду апеляційної інстанції, що оскільки як на час звернення позивача до суду з адміністративним позовом, так і на час ухвалення судом першої інстанції рішення в цій справі, позивач не був звільнений з посади, а тому у задоволенні позовних вимог про поновлення ОСОБА_1 на посаді Директора Територіального управління ДБР, розташованого у місті Полтаві, не підлягають задоволенню.
70. Враховуючи вищенаведене, суд касаційної інстанції погоджується з висновками суду апеляційної інстанції, не спростованими доводами касаційної скарги, про наявність законних підстав для часткового задоволення позовних вимог.
71. Крім цього, колегія суддів наголошує, що до повноважень Верховного Суду не входить дослідження доказів, встановлення фактичних обставин справи або їх переоцінка, тобто об'єктом перегляду касаційним судом є виключно питання застосування права.
72. Щодо доводів позивача, викладених у касаційній скарзі стосовно помилковості висновків суду апеляційної інстанції про необхідність розгляду судом першої інстанції цієї справи за правилами загального, а не спрощеного позовного провадження, Суд зазначає таке.
73. Так, зміст позовних вимог щодо скасування рішення про звільнення, поновлення на посаді, а також статус позивача дозволяє зробити висновок, що спір у цій справі виник з приводу проходження публічної служби та звільнення з неї.
74. Положеннями статті 12 КАС України передбачено, що адміністративне судочинство здійснюється за правилами, передбаченими цим Кодексом, у порядку позовного провадження (загального або спрощеного).
75. Спрощене позовне провадження призначене для розгляду справ незначної складності та інших справ, для яких пріоритетним є швидке вирішення справи.
76. Загальне позовне провадження призначене для розгляду справ, які через складність або інші обставини недоцільно розглядати у спрощеному позовному провадженні.
77. Для цілей цього Кодексу справами незначної складності є справи щодо, зокрема, прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби, окрім справ, в яких позивачами є службові особи, які у значенні Закону України «Про запобігання корупції» займають відповідальне та особливо відповідальне становище.
78. Згідно з приміткою до статті 50 Закону України «Про запобігання корупції» до службових осіб, які займають відповідальне та особливо відповідальне становище віднесено, зокрема, особи, посади яких частиною другою статті 6 Закону України «Про державну службу» віднесені до категорії «Б».
79. Положеннями частини другої статті 6 вказаного Закону передбачено, що до категорії «Б» відносяться такі посади державної служби - керівників та заступників керівників державних органів, юрисдикція яких поширюється на територію Автономної Республіки Крим, однієї або кількох областей, міст Києва і Севастополя, одного або кількох районів, районів у містах, міст обласного значення; керівників державної служби у державних органах, юрисдикція яких поширюється на територію Автономної Республіки Крим, однієї або кількох областей, міст Києва і Севастополя, одного або кількох районів, районів у містах, міст обласного значення; керівників та заступників керівників структурних підрозділів державних органів незалежно від рівня юрисдикції таких державних органів;.
80. Як встановлено судами, позивача було звільнено з посади Директора Територіального управління ДБР. Отже, посада, на якій перебував позивач, відноситься до категорії «Б», а позивач, відповідно - до службових осіб, які займають відповідальне та особливо відповідальне становище.
81. Частинами 1-3 статті 257 КАС України встановлено, що за правилами спрощеного позовного провадження розглядаються справи незначної складності.
За правилами спрощеного позовного провадження може бути розглянута будь-яка справа, віднесена до юрисдикції адміністративного суду, за винятком справ, зазначених у частині четвертій цієї статті.
При вирішенні питання про розгляд справи за правилами спрощеного або загального позовного провадження суд враховує: 1) значення справи для сторін; 2) обраний позивачем спосіб захисту; 3) категорію та складність справи; 4) обсяг та характер доказів у справі, в тому числі чи потрібно у справі призначати експертизу, викликати свідків тощо; 5) кількість сторін та інших учасників справи; 6) чи становить розгляд справи значний суспільний інтерес; 7) думку сторін щодо необхідності розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження.
82. Виключення щодо можливості розгляду справи у спорах за правилами спрощеного позовного провадження встановлені ч. 4 ст. 257 КАС України.
83. За таких обставин, спір щодо прийняття на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби ОСОБА_1, як особи, посада якого відноситься до категорії «Б», хоча не може вважатися справою незначної складності відповідно до п. 1 ч. 6 ст. 12 КАС України, в той же час не виключена можливість здійснити такий розгляд за правилами спрощеного позовного провадження відповідно до ч. 2 ст. 257 КАС України, при наявності на то обставин наведених у частині 3 цієї статті. Зазначена справа за своїм характером спірних правовідносин не виключала можливості розгляду за правилами спрощеного позовного провадження та ухвалення рішення за наявними у справі доказами.
84. Питання віднесення справи до незначної складності за переліком наведеним у ч. 6 ст. 12 КАС України та питання розгляду справи за правилами загального чи спрощеного провадження, як утримують свої відмінності у процедурі, мають різне правове навантаження.
85. За таких встановлених обставин, з огляду на те, що такі висновки суду апеляційної інстанції не вплинули на суть спірного питання щодо можливості задоволення вимог позивача, а тому з урахуванням ч. 2 ст. 350 КАС України, Суд не вбачає підстав для скасування правильного по суті судового рішення, як таке що не призвело і не могло призвести до неправильного вирішення справи.
86. Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справах «Пономарьов проти України», «Рябих проти Росії», «Нєлюбін проти Росії»), повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію, а сама можливість існування двох точок зору на один предмет не є підставою для нового розгляду. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.
87. Європейський суд з прав людини в рішенні у справі «Серявін та інші проти України» зазначив, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.
88. Оцінюючи доводи касаційних скарг, колегія суддів зазначає, що ці доводи були ретельно перевірені та проаналізовані судом апеляційної інстанції під час розгляду та ухвалення оскаржуваного судового рішення, та їм була надана належна правова оцінка, жодних нових аргументів, які б доводили порушення судом апеляційної інстанції норм матеріального або процесуального права, у касаційній скарзі не наведено.
89 Враховуючи наведене, Суд не встановив неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні оскаржуваного судового рішення і погоджується з висновками суду апеляційної інстанції у справі про часткове задоволення позовних вимог.
90. Згідно з пункту 1 частини першої статті 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення першої та (або) апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.
91. Відповідно до частини третьої статті 343 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
92. Жодні доводи та вимоги скарг не доводять необхідності для їх задоволення. Отже, касаційні скарги ОСОБА_1 та Державного бюро розслідувань підлягають залишенню без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін.
93. Відповідно до статті 139 КАС України, судові витрати розподілу не підлягають.
На підставі викладеного, керуючись статтями 3, 341, 343, 345, 349, 350, 355, 356, 359 КАС України, Суд
Касаційні скарги ОСОБА_1 та Державного бюро розслідувань залишити без задоволення, а постанову Другого апеляційного адміністративного суду від 04 листопада 2019 року у справі № 520/6008/19 - без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Суддя-доповідач М. М. Яковенко
Судді І. В. Дашутін
О. О. Шишов