ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1
13 квітня 2020 року м. Київ № 826/6594/18
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі судді Пащенка К.С., за участю
секретаря судового засідання Легейди Я.А., розглянувши у порядку письмового
провадження адміністративну справу
за позовомОСОБА_1
доДержавної міграційної служби України
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет споруУправління Державної міграційної служби України у Київській області
провизнання протиправним рішення, зобов'язання вчинити певні дії
представники сторін: позивача - Скорбач О.І.; відповідача - Пирожок О.Б.; третьої особи - не з'явився,
25.04.2018 ОСОБА_1 (далі - позивач) звернулася до Окружного адміністративного суду м. Києва з позовом до Державної міграційної служби України (надалі - відповідач), в якому просить суд:
- визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України від 12.04.2018 № 8.5-1171/8-18 про відмову у задоволенні скарги на рішення УДМСУ у Київській області про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;
- зобов'язати Державну міграційну службу України прийняти рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
В якості підстави позову позивач посилається на протиправність рішення відповідача щодо відмови у задоволенні скарги на рішення УДМСУ у Київській області про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, з огляду на те, що для визнання її біженцем позивачем надано усі необхідні документи, які були проігноровані відповідачем. Зокрема, позивач зазначає, що нею було надано відповідачу нові докази, які підтверджують, що першій загрожує небезпека; ситуація склалась навколо українсько-білоруських відносин - затримання у Білорусії українських журналістів як контррозвідників та порушення відносно них кримінальної справи, викрадення у країні походження громадянина України ОСОБА_2 , який потім опинився у СІЗО ФСБ Росії, погіршення прав людини та громадянина в Білорусі; що стосується ситуації відносно позивача як волонтера, то новими доказами є лист Міністерства оборони України про те, що волонтери можуть мати доступ до конфіденційної інформації військовослужбовців, виконуючи свою роботу; це спростовує формальні відписки від ДМСУ, яка надсилала запити до СБУ щодо того, чи має ОСОБА_1 право на отримання секретної інформації; Державна міграційна служба України вказала чому саме відповідач вважає, що лист МОУ не є доказом доступу до конфіденційної інформації; крім того, вказаний лист МОУ підтвердив ті обставини, що позивач поневолі стала власником конфіденційної інформації; також позивачем було надано новий спільний лист підтримку від народних депутатів України, громадських організацій та волонтерів госпіталю, які вважають, що рішення ДМСУ було неправильним; до того ж, позивачем було самостійно надано відповідачу численні документи та посилання на інформаційні джерела, які свідчать про недотримання країною походження прав людини, у т.ч. на досудовому слідстві та судових процесах, тортури та нелюдське поводження з боку правоохоронних органів, проте, вони не були прийняті до уваги; рішення на скаргу було прийнято формально і без врахування того, що порушується баланс між прийнятим рішенням та його наслідками, адже наслідки повернення до Білорусі військового волонтера - передбачувані та трагічні, її очікує засудження на довгий термін, тортури, які будуть застосовані та порушення її прав як людини кожної хвилини перебування у в'язниці; ОСОБА_1 вважає, що вона також може стати об'єктом переслідування не тільки з боку КДБ Білорусі, а й ФСБ Росії для отримання інформації відносно військовослужбовців; у скарзі від 19.03.2018 представником позивача було поставлено питання про особисту участь позивача та представника при розгляді скарги у ДМСУ, проте, у порушення п. 6 ст. 12 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», ст. 18 Закону України «Про звернення громадян» позивача та представника було позбавлено права брати участь у розгляді скарги.
Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу справу було передано судді Пащенку К.С.
30.04.2018 ухвалою Окружного адміністративного суду м. Києва було відкрито провадження в адміністративній справі № 826/6594/18 та призначено справу до розгляду за правилами загального позовного провадження у підготовче засідання на 14.06.2018.
06.06.2018 до Окружного адміністративного суду м. Києва від представника відповідача надійшов відзив на адміністративний позов, у якому останній заперечує проти задоволення позовних вимог з огляду на наступне: відповідно до п. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань; відповідно до п. 13 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» особа, яка потребує додаткового захисту, - це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань; постановою Пленуму Вищого адміністративного суду України від 25.06.2009 № 1 «Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, примусового повернення і примусового видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов'язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні» звернуто увагу судів, що згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця; такими підставами є: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів; 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань; в ході прийняття рішення щодо надання статусу біженця повинні враховуватися всі наведені підстави; при цьому не має значення, чи склалися обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідування за однією з наведених ознак чи за декількома; окрім того Пленум Вищого адміністративного суду України також звернув увагу та чітко зазначив, що об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними; проте, позивач не довела жодних конкретних фактів свого особистого переслідування (або загрози переслідування) в країні постійного проживання; крім того, вона не надала жодного документу на підтвердження виникнення нових обставин у справі; до того ж соціально-політична ситуація в Республіці Білорусь та стан дотримання прав людини в цій країні знаходиться під постійним моніторингом ООН, Євросоюзу та деяких країн, наприклад США, слід очікувати, що факти переслідування на території Республіки Білорусь волонтерів, порушення їх прав з боку правоохоронних органів обов'язково знайшли б відображення у відповідних звітах та офіційних документах; факти переслідування владою Білорусі громадян цієї країни за їх підтримку України наразі невідомі.
14.06.2018 до Окружного адміністративного суду м. Києва від представника позивача надійшов відклик на відзив, у якому останній зазначає, що позивач вважає, що у разі її повернення до Білорусі до неї будуть застосовані тортури та нелюдське поводження, проте, довести це вона об'єктивно не може, оскільки перераховані засоби у даний момент відносно неї не застосовуються; натомість позивач посилається на аналогічні відомі випадки, які були встановлені міжнародними правозахисниками; у разі певних сумнівів відповідач має застосувати прецедент - рішення ЄСПЛ від 08.11.2011 «Якубов проти Росії», у якому говориться, що вимога щодо представлення заявником «переконливих» доказів ризику зазнати жорстокого поводження в запитуючої країни було б рівносильним тому, що вимагати від нього передбачити подію в майбутньому, що неможливо, і покладає на нього важкий тягар.
14.06.2018 Окружним адміністративним судом м. Києва оголошено перерву у справі до 08.08.2018.
08.08.2018 ухвалою Окружного адміністративного суду м. Києва закрито підготовче провадження у справі та призначено справу до розгляду по суті на 13.09.2018.
13.09.2018 ухвалою Окружного адміністративного суду м. Києва залучено до участі у справі третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача - Управління Державної міграційної служби України у Київській області (далі - третя особа). У справі оголошено перерву до 25.10.2018.
25.10.2018 Окружний адміністративний суд м. Києва, зважаючи на відсутність заперечень сторін та їх представників, ухвалив про перехід до стадії письмового провадження на підставі ч. 3 ст. 194 Кодексу адміністративного судочинства України.
Розглянувши подані сторонами документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне.
11.01.2010 позивач звернулась до відповідного органу ДМС України із заявою про визнання біженцем, однак 29.01.2010 їй було відмовлено в оформленні документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця на підставі того, що її заява є очевидно необґрунтованою. Позивач оскаржила рішення в судовому порядку, проте, у зв'язку з введенням в Україні інституту додаткового захисту позовна заява була відкликана.
30.05.2012 ОСОБА_1 повторно звернулась до Управління Державної міграційної служби України в Сумській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Проте, рішенням ДМС України від 17.09.2012 № 495-12 їй було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, як особі, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 та 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», відсутні.
Постановою Сумського окружного адміністративного суду від 15.11.2012 у справі № 2а-1870/8520/12, залишеною без змін ухвалою Харківського апеляційного адміністративного суду від 26.02.2013, у задоволенні позову ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України про визнання рішення від 17.09.2012 № 495-12 протиправним та зобов'язання відповідача прийняти рішення про надання статусу біженця в Україні відмовлено.
Постановою Сумського окружного адміністративного суду від 23.05.2013 у справі № 818/2239/13-а, залишеною без змін ухвалою Харківського апеляційного адміністративного суду від 24.07.2013, у задоволенні позову ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України про визнання рішення від 17.09.2012 № 495-12 протиправним та зобов'язання відповідача прийняти рішення про надання статусу біженця або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні, відмовлено. У відкритті касаційного провадження було відмовлено.
11.12.2014 заявниця звернулась до УДМС України в Сумській області з повторною заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні, у зв'язку з новими обставинами, які, на думку заявниці, виникли під час її перебування в Україні та через які її життю та свободі загрожує небезпека в разі повернення до країни громадянської належності, а саме: її участь у подіях на Майдані, які відбулися в Україні наприкінці 2013 - початку 2014 року, її волонтерська діяльність в Ірпінському військовому шпиталі, де лікуються військовослужбовці із зони АТО, та факт появи у розпорядженні компетентних органів Республіки Білорусь інформації про звернення заявниці за захистом в Україні.
31.12.2014 наказом УДМС України в Сумській області № 170 позивачу було відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує податкового захисту, оскільки її заява визнана очевидно необґрунтованою. Заявниця оскаржила до ДМС України вказане рішення. За результатами розгляду скарги ДМС України прийнято рішення від 02.03.2015 № 12-15 про її відхилення. В подальшому, позивач звернулася до суду з позовною заявою щодо визнання незаконним рішення УДМС України в Сумській області від 31.12.2014 № 170 про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та зобов'язання прийняти рішення про оформлення таких документів.
Постановою Сумського окружного адміністративного суду від 11.06.2015 у справі № 818/1151/15, залишеною без змін ухвалою Харківського апеляційного адміністративного суду від 21.09.2015, визнано протиправним та скасовано наказ УДМС України в Сумській області від 31.12.2014 № 170 та зобов'язано УДМС України в Сумській області повторно розглянути заяву від 11.12.2014 про визнання ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Постановою Верховного Суду від 07.02.2018 у справі № 818/1151/15 (провадження К/9901/1130/18) постанову Сумського окружного адміністративного суду від 11.06.2015 та ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 21.09.2015 у цій справі залишено без змін.
На виконання вказаного рішення суду та відповідно до наказу УДМС України в Сумській області від 09.10.2015 № 179 здійснено повторний розгляд заяви від 11.12.2014 про визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, під час якого встановлено, що заявниця має побоювання, що в разі повернення до Республіки Білорусь її можуть заарештувати та піддати покаранню за її участь у подіях українського Майдану та через її волонтерську діяльність у військовому шпиталі, де лікуються військовослужбовці із зони АТО.
09.03.2016 Державною міграційною службою України було прийнято рішення № 141-16 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, ОСОБА_1 .
Постановою Сумського окружного адміністративного суду від 30.06.2016 у справі № 818/493/16, залишеною без змін ухвалою Харківського апеляційного адміністративного суду від 13.09.2016, визнано протиправним рішення Державної міграційної служби України від 09.03.2016 № 141-16 про відмову у визнанні біженцем або особою, що потребує додаткового захисту, ОСОБА_1 та зобов'язано Державну міграційну служби України повторно розглянути заяву ОСОБА_1 від 11.12.2014 про визнання біженцем або особою, що потребує додаткового захисту. Постановою Верховного Суду від 07.11.2018 у справі № 818/493/16 (адміністративне провадження К/9901/12730/18) постанову Сумського окружного адміністративного суду від 30.06.2016 та ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 13.09.2016 у цій справі залишено без змін.
На виконання вказаного рішення суду було здійснено повторний розгляд заяви від 11.12.2014 про визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, під час якого встановлено, що заявниця вважає, що вона брала участь в акціях на підтримку Майдану в Україні; інформацію про події від неї отримували члени її сім'ї та друзі, що приїздили в Україну. Більшість знайомих просили її провести екскурсію на Майдані. Сам факт відвідування громадянами ОСОБА_1 наприкінці 2013-початку 2014 року негативно сприймався білоруською владою та правоохоронними органами, а тому постійне перебування у центрі подій та участь в демонстраціях значно погіршили її становище та можуть бути кваліфіковані як злочин за Кримінальним Кодексом Республіки Білорусь.
17.02.2017 Державною міграційною службою України було прийнято рішення № 49-17 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, ОСОБА_1 у зв'язку з відсутністю умов, передбачених п. п. 1, 13 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
Постановою Сумського окружного адміністративного суду від 18.05.2017 у справі № 818/422/17, залишеною без змін ухвалою Харківського апеляційного адміністративного суду від 28.09.2017, в задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України про визнання протиправним рішення № 49-17 від 17.02.2017 про відмову у визнанні біженцем або особою, що потребує додаткового захисту, зобов'язання визнати біженцем або особою, що потребує додаткового захисту відмовлено у зв'язку з необґрунтованістю.
Не отримавши бажаний статус, ОСОБА_1 14.02.2018 звернулась до Управління Державної міграційної служби України в Київській області із заявою № 35 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Наказом Управління Державної міграційної служби України в Київській області № 82 від 05.03.2018 було відмовлено ОСОБА_1 в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Повідомленням від 05.03.2018 № 41 про відмову особі в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, було повідомлено позивачу про відмову в оформленні документів. Зазначене повідомлення позивач отримана 14.03.2018, що підтверджується її підписом на зазначеному повідомленні.
19.03.2018 представником ОСОБА_1 подано до ДМС України скаргу у порядку ст. 12 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
12.04.2018 за вих. № 8.5-1171/8-18 повідомлено представника позивача про результати розгляду скарги.
11.05.2018 Державною міграційною службою України винесено рішення № 59-18 «Про відхилення скарги на рішення територіального органу ДМС про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту».
Не погоджуючись із результатами розгляду скарги, представник позивача звернувся з позовом до Окружного адміністративного суду м. Києва.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, що виникли між сторонами, суд виходить з наступного.
Частиною 2 ст. 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Частиною 1 ст. 9 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що суд при вирішенні справи керується принципом законності, відповідно до якого суд вирішує справи відповідно до Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України; суд застосовує інші нормативно-правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, у межах повноважень та у спосіб, передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до вимог ч. 2 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо, з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів осіб і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Отже, під час розгляду спорів щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень, суд зобов'язаний незалежно від підстав, наведених у позові, перевіряти оскаржувані рішення, дії та бездіяльність на їх відповідність усім зазначеним вимогам.
Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні визначається Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
Відповідно до ч. 1 ст. 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без громадянства про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає заявникові довідку про звернення за захистом в Україні та реєструє заявника. Протягом п'ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в заяві, та інші документи, вимагає додаткові відомості та приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання.
За приписати ч. 4 ст. 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» рішення про оформлення або відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймається на підставі письмового висновку працівника, який веде справу, і оформлюється наказом уповноваженої посадової особи центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту.
Відповідно до ч. 6 ст. 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.
За п. 1 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Відповідно до п. 13 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» особа, яка потребує додаткового захисту, - це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
В силу норми п. 4 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» додатковий захист - це форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, зазначених у пункті 13 частини першої цієї статті.
Необхідність доказування наявності умов для надання статусу біженця знаходить своє підтвердження у міжнародно-правових документах.
Згідно Конвенції про статус біженців 1951 року та ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» поняття біженець включає чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця, це: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства - за межами країни свого колишнього місця проживання; неможливість або побоювання користуватись захистом країни походження; наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов'язано з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців 1951 року, а саме расова належність, релігія, національність (громадянство), належність до певної соціальної групи, політичні погляди.
Законом України «Про ратифікацію Угоди між Урядом України та Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців та Протоколу про доповнення пункту 2 статті 4 Угоди між Урядом України та Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців» ратифіковано Угоду між Урядом України та Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців та Протокол про доповнення п. 2 ст. 4 Угоди між Урядом України та Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців.
Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців ухвалено Керівництво з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця, відповідно до Конвенції 1951 року та Протоколу 1967 року (Женева, 1992 рік), далі - Керівництво УВК ООН СБ, яке встановлює критерії оцінки при здійсненні процедур розгляду заяви особи щодо надання їй статусу біженця.
За п.п. 45, 66 Керівництва УВК ООН СБ, особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатись біженцем, особа повинна надати свідоцтва повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками. Саме обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця.
У постанові Пленуму Вищого адміністративного суду України від 25.06.2009 № 1 «Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, примусового повернення і примусового видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов'язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні» зазначається, що при розгляді зазначених справ судам слід ураховувати, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем, а тому з'ясування суб'єктивних обставин є першочерговим завданням судів під час вирішення таких спорів.
Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Факти обґрунтованості побоювань переслідування (загальну інформацію в країні походження біженця) можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, із звітів Міністерства закордонних справ тощо.
Згідно з п. 195 Керівництва УВК ООН СБ у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і лише після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі доводи та достовірність тверджень заявника.
Статтею 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» встановлено умови, за яких особа не визнається біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Так, відповідно до ст. 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа: яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві; яка вчинила злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо таке діяння відповідно до Кримінального кодексу України належить до тяжких або особливо тяжких злочинів; яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об'єднаних Націй; стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні; яка до прибуття в Україну була визнана в іншій країні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні.
Відповідно до ч. 1 ст. 7 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника.
За приписами ч. 1 ст. 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без громадянства про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає заявникові довідку про звернення за захистом в Україні та реєструє заявника.
Так, як вбачається з матеріалів справи, 14.02.2018 Управлінням Державної міграційної служби у Київській області було прийнято до розгляду заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту № 35, яка була подана ОСОБА_1 . Заявниці було видано довідку про звернення за захистом в Україні від 14.02.2018 № 008823.
В силу приписів ч. 4 ст. 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» рішення про оформлення або відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймається на підставі письмового висновку працівника, який веде справу, і оформлюється наказом уповноваженої посадової особи центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту.
Так, на виконання зазначеної норми, 05.03.2018 головним спеціалістом відділу з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції Дударчуком Д.В. було складено висновок про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у справі № 2018 KV 0035, яким вважається за доцільне прийняти рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, громадянки Республіки Білорусь ОСОБА_1 .
Відповідно до ч. 6 ст. 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.
Керуючись ч. ч. 4, 6 ст. 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», та на підставі письмового висновку головного спеціаліста відділу з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції Дударчука Д.В. від 05.03.2018, Управлінням Державної міграційної служби України у Київській області було прийнято наказ від 05.03.2018 № 82 «Про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, гр. Республіки Білорусь ОСОБА_1 ».
Як вбачається із приписів норми ч. 4 ст. 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», наказ приймається уповноваженою особою центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту.
Відповідно до п. 1 Положення про Державну міграційну службу України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 20.08.2014 № 360, Державна міграційна служба України (ДМС) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується та координується Кабінетом Міністрів України через Міністра внутрішніх справ і який реалізує державну політику у сферах міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів.
Відповідно до п. 7 Положення про Державну міграційну службу України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 20.08.2014 № 360, ДМС здійснює свої повноваження безпосередньо і через утворені в установленому порядку територіальні органи та територіальні підрозділи, у тому числі міжрегіональні.
Враховуючи той факт, що Державна міграційна служба України може здійснювати свої повноваження через свої територіальні підрозділи, то Управління ДМС України у Київській області є належним суб'єктом прийняття рішення у формі наказу, що передбачене приписами ч. 4 ст. 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
Відповідно до ч. 7 ст. 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» у разі прийняття рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом трьох робочих днів з дня його прийняття надсилає заявнику або його законному представнику письмове повідомлення з викладенням причини відмови і роз'ясненням порядку оскарження такого рішення.
Як вбачається з матеріалів справи, повідомлення від 05.03.2018 № 41 було отримане ОСОБА_1 14.03.2018.
У вказаному повідомленні ОСОБА_1 було роз'яснено, що відповідно до ст. 12 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, протягом п'яти робочих днів з дня отримання повідомлення про відмову можуть бути оскаржені в установленому законом порядку до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, а також до суду у строки, встановлені цим Законом.
Позивач реалізував своє право на оскарження рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, і звернувся зі скаргою від 19.03.2018 до Державної міграційної служби України.
Процедура розгляду в Україні заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату, позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, розгляду скарг тощо врегульована «Правилами розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту», затвердженими наказом Міністерства внутрішніх справ України від 07.09.2011 № 649.
Так, відповідно до п. 8.1 Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України від 07.09.2011 № 649, ДМС відповідно до статті 12 Закону здійснює розгляд скарг на рішення територіальних органів ДМС: а) про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; б) про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Відповідно до п. 8.2 Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України від 07.09.2011 № 649, у разі надходження до ДМС скарги на рішення територіального органу ДМС структурний підрозділ з питань біженців ДМС: а) реєструє скаргу в журналі реєстрації скарг на рішення територіального органу ДМС (додаток 35); б) витребовує особову справу заявника від територіального органу ДМС, що ухвалив оскаржене рішення; в) після отримання матеріалів особової справи заявника розглядає скаргу із дотриманням вимог, встановлених частинами шостою та сьомою статті 12 Закону; г) готує висновок за результатами розгляду скарги, в якому обов'язково робиться посилання на використану інформацію про країну походження заявника, включаючи сторінки, назви інформаційних звітів, роки та найменування установ чи організацій, що його підготували, посилання на електронну адресу, якщо звіти було опубліковано в Інтернеті, та її співвідношення із змістом заяви та відомостями, отриманими під час співбесіди із заявником або його законним представником. Висновок повинен включати посилання на точну, актуальну інформацію з декількох джерел.
Відповідно до п. 8.3 Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України від 07.09.2011 № 649, за результатами розгляду скарги ДМС в межах строку, передбаченого частиною п'ятою статті 12 Закону, приймає одне з таких рішень: а) про задоволення скарги та скасування рішення територіального органу ДМС про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; б) про відхилення скарги на рішення територіального органу ДМС про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; в) про залишення скарги без розгляду.
У лівій частині першого аркуша рішення передбачається місце для фотокартки заявника або відцифрованого зображення його обличчя, яке може виконуватися способом принтерного друку.
Відповідно до п. 8.5 Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України від 07.09.2011 № 649, рішення, передбачені пунктом 8.3 цього розділу, оформлюються рішенням ДМС (додаток 36), реєструються в журналі реєстрації рішень про розгляд скарг (додаток 37) та надсилаються разом з особовою справою заявника у встановленому порядку до відповідного територіального органу ДМС.
Відповідно до пп. «а» п. 8.7 Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України від 07.09.2011 № 649, у разі надходження від ДМС рішень, передбачених підпунктами «б», «в» пункту 8.3 цього розділу, територіальний орган ДМС протягом семи робочих днів з дня його отримання надсилає або видає особі письмове повідомлення про відхилення чи залишення без розгляду скарги на рішення територіального органу ДМС про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (додаток 38), з викладенням причин такого рішення і роз'ясненням порядку його оскарження, про що робиться відповідний запис у журналі реєстрації видачі повідомлень.
Як вбачається з матеріалів справи, позивачем оскаржується рішення Державної міграційної служби України «Про розгляд скарги» від 12.04.2018 № 8.5-1171/8-18, проте, вказаний документ не є рішенням ДМС України в розумінні Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» та Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України від 07.09.2011 № 649.
Натомість, в матеріалах справи наявне рішення «Про відхилення скарги на рішення територіального органу ДМС про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту» від 11.05.2018 № 59-18, яке відповідає всім критеріям рішення, що визначені Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» та Правилами розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затвердженими наказом Міністерства внутрішніх справ України від 07.09.2011 № 649.
У відповідності до вищевказаних норм законодавства, Державною міграційною службою перед прийняттям рішення від 11.05.2018 № 59-18 було підготовлено висновок від 10.05.2018 у справі № 2018KV0035 за результатами розгляду скарги на рішення територіального органу ДМС про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Враховуючи наведені норми права, суд приходить до висновку, що правові наслідки для позивача породжує саме рішення про відхилення скарги від 11.05.2018 № 59-18, у той час, коли документ № 8.5-1171/8-18 від 12.04.2018 несе в собі лише інформативну навантаженість та яким представник позивача повідомляється про те, що розгляд скарги проведено.
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 19 Кодексу адміністративного судочинства України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема, у спорах фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження.
Відповідно до п. 19 ст. 4 Кодексу адміністративного судочинства України індивідуальний акт - це акт (рішення) суб'єкта владних повноважень, виданий (прийняте) на виконання владних управлінських функцій або в порядку надання адміністративних послуг, який стосується прав або інтересів визначеної в акті особи або осіб, та дія якого вичерпується його виконанням або має визначений строк.
Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є правильність рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій.
Акт державного чи іншого органу - це юридична форма рішень цих органів, тобто офіційний письмовий документ, який породжує певні правові наслідки, спрямований на регулювання тих чи інших публічно-правових відносин і має обов'язковий характер для суб'єктів цих відносин.
При цьому, залежно від компетенції органу, який прийняв такий документ, і характеру та обсягу відносин, що врегульовано ним, акти поділяються на нормативно-правові і такі, що не мають нормативно-правового характеру, тобто індивідуальні.
Правовий акт індивідуальної дії - це виданий суб'єктом владних повноважень документ, прийнятий із метою реалізації положень нормативно-правового акту (актів) щодо конкретної життєвої ситуації, не містить загальнообов'язкових правил поведінки та стосується прав і обов'язків, чітко визначеного суб'єкта (суб'єктів), якому він адресований. До того ж, обов'язковою ознакою як нормативно-правового, так і правового акту індивідуальної дії, є юридичний характер, тобто обов'язковість його приписів для відповідного суб'єкта (суб'єктів), дотримання якого забезпечується правовими механізмами.
Обов'язковою ознакою нормативно-правового акту чи акту індивідуальної дії, а також відповідних дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень є створення ними юридичних наслідків у формі прав, обов'язків, їх зміни чи припинення.
Таким чином, до адміністративних судів можуть бути оскаржені лише рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, які породжують, змінюють або припиняють права та обов'язки у сфері публічно-правових відносин, вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі, на виконання делегованих повноважень.
Відповідно до ч. 1 ст. 12 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, протягом п'яти робочих днів з дня отримання повідомлення про відмову можуть бути оскаржені в установленому законом порядку до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, а також до суду у строки, встановлені цим Законом.
Відповідно до ч. 9 ст. 12 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» особа, яка отримала повідомлення про відхилення скарги про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, і не використала права на його оскарження до суду протягом п'яти робочих днів, повинна залишити територію України в установлений строк, якщо вона не має інших законних підстав для перебування в Україні, встановлених Законом України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства».
Отже, із системного аналізу вищенаведених законодавчих приписів вбачається, що в межах спірних правовідносин предметом оскарження може бути, зокрема, рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або рішення про відхилення скарги про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Саме вказані рішення є такими, що породжують для суб'єкта цих рішень певні права та/або обов'язки.
Таким чином, суд зазначає, що оскаржуваний позивачем документ № 8.5-1171/8-18 від 12.04.2018 за своїм змістом не є рішенням суб'єкта владних повноважень у розумінні положень Кодексу адміністративного судочинства України, а також не є нормативно-правовим актом чи правовим актом індивідуальної дії, та не створює і не припиняє прав чи обов'язків особи, а лише фіксує певні обставини.
Крім того, суд вважає за необхідне наголосити, що законодавством не передбачено можливості для оскарження в судовому порядку, та відповідно визнання протиправним та скасування будь-яких документів Державної міграційної служби, що формуються нею в процесі розгляду заяв і скарг осіб, які бажають отримати статус біженців або осіб, які потребують додаткового захисту, так як зазначені документи не завжди є рішеннями суб'єкта владних повноважень у розумінні положень Кодексу адміністративного судочинства України, (нормативно-правовими актами чи правовими актами індивідуальної дії).
Зважаючи на все викладене вище, суд приходить до висновку про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, оскільки нею оскаржується документ який не є рішенням в силу Кодексу адміністративного судочинства України, та не породжує для неї жодних правових наслідків.
Статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
Завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень (ч. 1 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України).
Частинами 1 та 2 ст. 6 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
Так, Європейський суд з прав людини у п. 50 рішення від 13.01.2011 (остаточне) по справі «Чуйкіна проти України» (case of Chuykina v. Ukraine) (Заява № 28924/04) зазначив, що суд нагадує, що процесуальні гарантії, викладені у статті 6 Конвенції, забезпечують кожному право звертатися до суду з позовом щодо своїх цивільних прав та обов'язків. Таким чином стаття 6 Конвенції втілює «право на суд», в якому право на доступ до суду, тобто право ініціювати в судах провадження з цивільних питань становить один з його аспектів (див. рішення від 21.02.1975 у справі «Голдер проти Сполученого Королівства» (Golder v. The United Kingdom), пп. 2836, Series A № 18). Крім того, порушення судового провадження саме по собі не задовольняє усіх вимог п. 1 ст. 6 Конвенції. Ціль Конвенції гарантувати права, які є практичними та ефективними, а не теоретичними або ілюзорними. Право на доступ до суду включає в себе не лише право ініціювати провадження, а й право отримати «вирішення» спору судом. Воно було б ілюзорним, якби національна правова система Договірної держави дозволяла особі подати до суду цивільний позов без гарантії того, що справу буде вирішено остаточним рішенням в судовому провадженні. Для п. 1 ст. 6 Конвенції було б неможливо детально описувати процесуальні гарантії, які надаються сторонам у судовому процесі провадженні, яке є справедливим, публічним та швидким, не гарантувавши сторонам того, що їхні цивільні спори будуть остаточно вирішені (див. рішення у справах «Мултіплекс проти Хорватії» (Multiplex v. Croatia), заява № 58112/00, п. 45, від 10.07.2003, та «Кутіч проти Хорватії» (Kutic v. Croatia), заява № 48778/99, п. 25, ECHR 2002-II).
Аналіз наведених норм у їх сукупності дає підстави для висновку про те, що завданням судочинства є вирішення судом спору з метою ефективного захисту порушеного права.
Статтею 90 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), що міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Виходячи зі змісту статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року справедливість судового рішення вимагає, аби такі рішення достатньою мірою висвітлювали мотиви, на яких вони ґрунтуються. Межі такого обов'язку можуть різнитися залежно від природи рішення і мають оцінюватись у світлі обставин кожної справи. Національні суди, обираючи аргументи та приймаючи докази, мають обов'язок обґрунтувати свою діяльність шляхом наведення підстав для такого рішення. Таким чином, суди мають дослідити: основні доводи (аргументи) сторін та з особливою прискіпливістю й ретельністю - змагальні документи, що стосуються прав та свобод, гарантованих Конвенцією.
Рішенням ЄСПЛ від 19 квітня 1993 року у справі «Краска проти Швейцарії» визначено, що ефективність справедливого розгляду досягається тоді, коли сторони процесу мають право представити перед судом ті аргументи, які вони вважають важливими для справи. При цьому такі аргументи мають бути почуті, тобто ретельно розглянуті судом. Іншими словами, суд має обов'язок провести ретельний розгляд подань, аргументів та доказів, поданих сторонами.
Надаючи оцінку кожному окремому специфічному доводу всіх учасників справи, що мають значення для правильного вирішення адміністративної справи, суд застосовує позицію ЄСПЛ (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану в пункті 58 рішення у справі «Серявін та інші проти України» (№ 4909/04): згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) № 303-A, пункт 29).
Наведена позиція ЄСПЛ також застосовується у практиці Верховним Судом, що, як приклад, відображено у постанові від 28.08.2018 (справа № 802/2236/17-а).
З огляду на все викладене вище та виходячи із заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України, оцінки поданих доказів за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, виходячи з наведених висновків в цілому, суд доходить висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 не підлягають задоволенню.
Відповідно до ч. 1 ст. 139 Кодексу адміністративного судочинства України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Враховуючи, що суд дійшов до висновку про відмову у задоволенні позову, то питання про розподіл судових витрат не вирішується.
Керуючись ст.ст. 1, 2, 9, 72-78, 241-246, 250 КАС України, суд, -
У задоволенні позову ОСОБА_1 - відмовити повністю.
Рішення, відповідно до ст. 255 КАС України, набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма часниками справи, якщо таку скаргу не було подано, а у разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного провадження.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо у судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного ухвали.
Відповідно до пп. 15.5 п. 1 Розділу VII Перехідні положення КАС України до початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні скарги подаються учасниками справи через Окружний адміністративний суд міста Києва.
Суддя К.С. Пащенко