Справа № 826/11839/17 Суддя (судді) першої інстанції: Костенко Д.А.
02 квітня 2020 року м. Київ
Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
головуючого-судді Парінова А.Б.,
суддів: Беспалова О.О.,
Лічевецького І.О.,
розглянувши у порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 , ОСОБА_2 на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 07 листопада 2018 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до Кабінету Міністрів України про визнання протиправними дій, зобов'язання вчинити дії,
До Окружного адміністративного суду міста Києва звернулись ОСОБА_1 , ОСОБА_2 з адміністративним позовом до Кабінету Міністрів України про:
- визнання незаконним і протиправним розповсюдження положень постанови КМ України від 16.03.2017 № 180 на учасників ліквідації аварії на ЧАЕС першої категорії в процесі реалізації пільг щодо безпідставного забезпечення їх ліками за рецептами лікарів, встановлених ст. 20 Закону України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи";
- зобов'язання відповідача доповнити постанову Кабінету Міністрів України від 16.03.2017 № 180 положенням відповідного змісту про те, що перелік основних медичних засобів, визначений цієї постановою, не може застосовуватися, як обмежувальний, при наданні медичними закладами пільгових рецептів інвалідам - ліквідаторам аварії на ЧАЕС відповідно до положень п. 1 ч. 1 ст. 20 Закону України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи".
Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 07 листопада 2018 позов задоволено частково. Зобов'язано Кабінет Міністрів України врегулювати відносини щодо можливості безплатного відпуску ліків особами, віднесених до категорії 1 постраждалих внаслідок Чорнобильської катастрофи, незалежно від місця проживання цих осіб з урахуванням висновків суду.
Не погоджуючись із вказаним судовим рішенням, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 подали апеляційну скаргу, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, в якій просять скасувати оскаржуване рішення та задовольнити позовні вимоги у повному обсязі.
Доводи апелянтів обґрунтовані тим, що суд першої інстанції неповно з'ясував обставини справи та не дав належної оцінки порушенню права позивачів, передбаченого п. 1 ч. 1 ст. 20 Закону України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи". Вказано, що судом не було враховано порушення права на соціальний захист осіб, постраждалих від наслідків Чорнобильської катастрофи, в результаті чого порушено ст.ст. 3, 8, 9, 16, 19, 21, 22, 55, 64, 129, 147 Конституції України. Крім того, зазначено про порушення строку розгляду справи та прийняття неправомірного, необґрунтованого рішення, яке суперечить завданню адміністративного судочинства.
Ухвалами Шостого апеляційного адміністративного суду від 25 листопада 2019 року відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 07 листопада 2018 року.
Відзиву Кабінету Міністрів України на апеляційну скаргу не надходило, що не перешкоджає апеляційному розгляду справи.
Учасники судового процесу у судове засідання, призначене на 02 квітня 2020 року, не з'явились та явку уповноважених представників до суду не забезпечили. Разом з тим, позивачами та представником відповідача було подано до суду клопотання про відкладення апеляційного розгляду даної справи до закінчення карантинного режиму, визначеного, Постанови КМУ від 11 березня 2020 року N 211 «Про запобігання поширенню на території України коронавірусу СОVID-19».
Водночас, розглянувши вказані клоптання учасників справи та керуючись приписами п. 2 ч. 1 ст. 311 та ч. 2 ст. 313 КАС України, колегія суддів дійшла висновку про можливість апеляційного розгляду даної справи за наявними у справі матеріалами у порядку письмового провадження.
Перевіряючи законність та обґрунтованість оскаржуваного рішення суду першої інстанції, колегія суддів виходить з наступного.
Як вбачається з матеріалів справи та вірно встановлено судом першої інстанції, 16 березня 2017 року Кабінетом Міністрів України прийнято постанову № 180 "Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність, деяких постанов Кабінету Міністрів України", якою відповідач постановив:
"1. Внести до постанов Кабінету Міністрів України зміни, що додаються.
2. Визнати такими, що втратили чинність, постанови Кабінету Міністрів України згідно з переліком, що додається.
3. Міністерству охорони здоров'я у тримісячний строк:
1) затвердити Положення про застосування Національного переліку основних лікарських засобів під час організації процесу забезпечення населення лікарськими засобами в закладах і установах охорони здоров'я, що повністю або частково фінансуються з державного та місцевих бюджетів;
2) привести власні нормативно-правові акти у відповідність із цією постановою.
4. Ця постанова набирає чинності з 1 липня 2017 року, крім абзацу третього підпункту 1 та підпункту 2 пункту 2 змін, затверджених цією постановою, які набирають чинності з дня опублікування цієї постанови.".
Вказаною постановою затверджено "Перелік постанов Кабінету Міністрів України, що втратили чинність", згідно з яким втратили чинність:
- Постанова КМ України від 05.09.1996 №1071 "Про порядок закупівлі лікарських засобів закладами та установами охорони здоров'я, що фінансуються з бюджету".
- Пункт 1 постанови КМ України від 16.11.2001 №1499 "Про внесення змін до деяких постанов Кабінету Міністрів України".
Також вказаною постановою затверджено "Зміни, що вносяться до постанов Кабінету Міністрів України":
"1. Абзац другий пункту 1 постанови Кабінету Міністрів України від 17 серпня 1998р. №1303 "Про впорядкування безоплатного та пільгового відпуску лікарських засобів за рецеп-тами лікарів у разі амбулаторного лікування окремих груп населення та за певними катего-ріями захворювань" викласти в такій редакції:
"Безоплатно і на пільгових умовах відпускаються лікарські засоби, включені до Національного переліку основних лікарських засобів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 березня 2009р. №333".
2. У постанові Кабінету Міністрів України від 25 березня 2009р. №333 "Деякі питання державного регулювання цін на лікарські засоби і вироби медичного призначення":
1) доповнити постанову пунктами 1-1 і 1-2 такого змісту:
"1-1. Лікарські засоби, що в установленому законом порядку зареєстровані в Україні та включені до Національного переліку основних лікарських засобів, затвердженого цією постановою, підлягають закупівлі закладами і установами охорони здоров'я, що повністю або частково фінансуються з державного та місцевих бюджетів.
Обсяги потреби в закупівлі лікарських засобів визначаються за видами медичної допомоги в порядку, встановленому Міністерством охорони здоров'я.
За умови задоволення в повному обсязі потреби в лікарських засобах, зареєстрованих в Україні в установленому законом порядку та включених до Національного переліку основних лікарських засобів, затвердженого цією постановою, замовники можуть закупо-вувати лікарські засоби, що в установленому законом порядку зареєстровані в Україні та не включені до зазначеного Національного переліку. При цьому перевага надається лікарським засобам, включеним до галузевих стандартів у сфері охорони здоров'я.
1-2. Вимоги цієї постанови не поширюються на закупівлю лікарських засобів, що підлягають закупівлі відповідно до угод, що укладаються Міністерством охорони здоров'я із спеціалізованими організаціями, які здійснюють закупівлі.
Вимоги цієї постанови до 1 січня 2019 року не поширюються на пілотний проект щодо запровадження державного регулювання цін на препарати інсуліну, що реалізується відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 5 березня 2014р. №73 "Питання реалізації пілотного проекту щодо запровадження державного регулювання цін на препарати інсуліну";"
2) Національний перелік основних лікарських засобів, затверджений зазначеною постановою, викласти в такій редакції: <...>".
Не погоджуючись з прийнятими Кабінетом Міністрів України змінами та вважаючи такі протиправними, позивачі звернулися з даним позовом до суду.
Підставою позову зазначено те, що положеннями пункту 1 частини 1 статті 20 Закону України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи" передбачено право інвалідів - ліквідаторів аварії на ЧАЕС на безоплатне придбання ліків за рецептами лікарів.
В той же час, як вказано позивачами, з липня 2017 року лікарі почали відмовляти у наданні цій категорії пацієнтів пільгових рецептів на ліки, які не увійшли до переліку основних лікарських засобів, наведеному у вищевказаній постанові КМ України від 16.03.2017 № 180. Зазначено, що перелік основних лікарських засобів не включає значну кількість ліків, якими постійно лікувалися ліквідатори аварії на ЧАЕС, у т.ч. позивачі, які є інвалідами ІІ групи. Вважають, що всупереч п. 1 ч. 1 ст. 20 Закону України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи", якою не передбачено ніяких переліків, відповідачем розповсюджено положення постанови КМ України від 16.03.2017 №180 на пільги інвалідів - ліквідаторів аварії на ЧАЕС. Крім цього зазначено, що Громадська координаційна рада з питань контролю за реалізацією Чорнобильських програм звернулася до КМ України для отримання роз'яснення та врегулювання суперечності, однак дане звернення було направлено на розгляд Міністерства соціальної політики України, яке, на думку позивачів, надало відписку не по суті звернення.
Також позивачами було зазначено про порушення прав ліквідаторів аварії на ЧАЕС, зумовлено невідповідністю постанови КМ України від 17.08.1998 № 1303 "Про впорядкування безоплатного та пільгового відпуску лікарських засобів за рецептами лікарів у разі амбулаторного лікування окремих груп населення та за певними категоріями захворювань" нормам Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" та необхідністю приведення цієї постанови КМ України до вимог вказаного Закону, а саме:
- стосовно неврахування можливості надання пільгових безоплатних ліків в процесі лікування у стаціонарних лікувальних закладах, що постановою не передбачено;
- стосовно можливості отримання ліків під захворювання, виниклих при перебуванні у справах або на відпочинку в інших регіонах України не за місцем проживання;
- у частині протиправного встановлення обмежень додатком 2 до постанови КМ України від 17.08.1998 №1303 за категоріями захворювань;
- у частині необхідності встановлення заборони Міністерству охорони здоров'я України самостійно застосовувати будь-які обмежувальні переліки ліків, що відпускаються безкоштовно за рецептами лікарів ліквідаторам аварії на ЧАЕС.
Суд першої інстанції частково задовольняючи позовні вимоги виходив з того, що доводи позивачів не свідчать про незаконність чи протиправність постанов КМ України від 17.08.1998 №1303 і від 16.03.2017 №180, однак з метою ефективного захисту прав та законних інтересів позивачів та згідно із ч. 2 ст. 9 КАС України наявні підстави вийти за межі позовних вимог і зобов'язати Кабінет Міністрів України врегулювати відносини щодо можливості безплатного відпуску ліків особам, віднесеним до категорії 1 постраждалих внаслідок Чорнобильської катастрофи, незалежно від місця проживання цих осіб.
Оцінюючи доводи апелянтів у взаємозв'язку з обставинами справи, колегія суддів виходить з наступного.
Так, даний спір стосується правомірності нормативно-правових актів і зобов'язання відповідача внести зміни до нормативно-правового акта.
Як на час розгляду справи в суді першої інстанції, так і на час апеляційного розгляду, постанова Кабінету Міністрів України від 16.03.2017 № 180 є чинною.
Разом з тим викладений у ній абзац 2 пункту 1 постанови Кабінету Міністрів України від 17.08.1998 №1303 не є діючим, оскільки з 01.01.2018 вступила у дію постанова КМ України від 13.12.2017 №1009, якою викладено у новій редакції абзац 2 п. 1 постанови КМ України від 17.08.1998 №1303: "Безоплатно і на пільгових умовах відпускаються лікарські засоби, які зареєстровані в Україні в установленому порядку та включені до галузевих стандартів у сфері охорони здоров'я.".
Постановою КМ України від 13.12.2017 № 1081 "Про внесення змін до Національного переліку основних лікарських засобів", яка набрала чинності з 01.01.2018, викладено Національний перелік основних лікарських засобів, затверджений постановою КМ України від 25.03.2009 № 333, у новій редакції.
Враховуючи те, що постанова КМ України від 25.03.2009 № 333, якою затверджено Національний перелік основних лікарських засобів, не є предметом оскарження у даній справі, і те, що вказаний Національний перелік діє у новій редакції постанови КМ України від 13.12.2017 №1082, яка теж не є предметом оскарження, як і постанова КМ України від 13.12.2017 № 1009, якою викладено у новій редакції абзац 2 п. 1 постанови КМ України від 17.08.1998 №1303, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для визнання незаконною та нечинною постанови КМ України від 16.03.2017 №180.
В той же час, оцінюючи доводи позивачів щодо незаконності і протиправності постанови КМ України від 16.03.2017 № 180 у взаємозв'язку з постановою КМ України від 17.08.1998 № 1303, колегія суддів вважає обґрунтованими висновки суду першої інстанції, з огляду на таке.
Статтею 19 Конституції України визначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Статтею 46 Конституції України встановлено, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.
Повноваження Кабінету Міністрів України регулюються статтею 116 Конституції України, згідно з якою Кабінет Міністрів України забезпечує проведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики; політики у сферах праці й зайнятості населення, соціального захисту, освіти, науки і культури, охорони природи, екологічної безпеки і природокористування.
Статтею 117 Конституції України визначено, що Кабінет Міністрів України в межах своєї компетенції видає постанови і розпорядження, які є обов'язковими до виконання. Акти Кабінету Міністрів України підписує Прем'єр-міністр України.
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 20 Закону України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи" встановлено, що особам, віднесеним до категорії 1, надаються такі гарантовані державою компенсації та пільги, зокрема безплатне придбання ліків за рецептами лікарів.
Так, дослідивши вказані акти законодавства, колегія суддів погоджується з тим, що зміст постанови КМ України від 16.03.2017 № 180 і додатків до неї, що наведений вище, не суперечить п. 1 ч. 1 ст. 20 Закону України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи" і праву позивачів на безплатне придбання ліків за рецептами лікарів, оскільки згідно з пп. 1 п. 1 додатку 1 до постанови КМ України від 17.08.1998 №1303 позивачі були віднесені і залишаються включеними у переліку груп населення, у разі амбулаторного лікування яких лікарські засоби за рецептами лікарів відпускаються безоплатно або на пільгових умовах.
Більше того, включення позивачів до такого переліку не може суперечити п. 1 ч. 1 ст. 20 Закону України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи", адже спрямований саме на реалізацію державою пільги з безплатного придбання ліків за рецептами лікарів. Виключення позивачів з-під дії постанови КМ України від 17.08.1998 № 1303 (чинна) чи від 16.03.2017 № 180 (як просять позивачі) призведе до погіршення їх правового становища, оскільки п. 1 ч. 1 ст. 20 Закону України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи" лише передбачає пільгу (безоплатне придбання ліків за рецептами лікарів), але не врегульовує порядок і умови її надання, натомість відсутність іншого правового регулювання може створити загрозу неотримання позивачами чи іншими особами відповідної групи населення безоплатних ліків за рецептами лікарів у разі їх амбулаторного лікування.
До прийняття відповідачем постанови від 16.03.2017 № 180 безоплатно і на пільгових умовах відпускалися лікарські засоби, зазначені у переліку лікарських засобів вітчизняного та іноземного виробництва, затвердженому постановою КМ України від 05.09.1996 № 1071.
З прийняттям відповідачем постанови від 16.03.2017 № 180 передбачено безоплатний і на пільгових умовах відпуск лікарських засобів, включених до Національного переліку основних лікарських засобів, затвердженого постановою КМ України від 25.03.2009 №333.
Зміна у правовому регулюванні зумовлена запровадженням Національного переліку основних лікарських засобів.
Суд першої інстанції вірно вказав, що незгода позивачів з цим переліком або відсутністю у ньому певних лікарських засобів, або з наявністю у лікарських засобів інших побічних ефектів не свідчить про незаконність чи протиправність постанов КМ України від 17.08.1998 № 1303 і від 16.03.2017 № 180, зважаючи на наступне:
- по-перше, посилання позивачів на те, що з липня 2017 року лікарі почали відмовляти у наданні цій категорії пацієнтів пільгових рецептів на ліки, які не увійшли до переліку, наведеному у постанові КМ України від 16.03.2017 № 180, не дає суду підстав вважати дану постанову протиправною, тобто такою, що порушує права чи законні інтереси саме позивачів, а не необмеженого кола осіб, які не є учасниками справи, оскільки, як вже зазначав суд, позивачами не зазначено ні захворювань, ні ліків, які вони потребують та які відсутні у Національному переліку основних лікарських засобів, а ні фактів відмови у безоплатному їх придбанні позивачами з підстав, передбачених у постановах КМ України від 17.08.1998 № 1303 і від 16.03.2017 № 180;
- по-друге, Положенням про Національний перелік основних лікарських засобів та Положенням про Експертний комітет з відбору та використання основних лікарських засобів, які затверджені наказом Міністерства охорони здоров'я України від 11.02.2016 № 84, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 18.02.2016 за № 258/28388, передбачено можливість внесення змін до Національного переліку основних лікарських засобів, що відноситься до повноважень Експертного комітету з відбору та використання основних лікарських засобів, та право позивачів звернутися до названого Комітету для внесення лікарського засобу до Національного переліку із заявою відповідної форми та необхідною інформацією;
- по-третє, абзац 2 п. 1 постанови КМ України від 17.08.1998 № 1303 (чинна редакція) передбачає безоплатний або на пільгових умовах відпуск лікарських засобів, які зареєстровані в Україні в установленому порядку та включені до галузевих стандартів у сфері охорони здоров'я, а не лише тих, які включені до Національного переліку основних лікарських засобів.
З огляду на викладене, колегія суддів зазначає, що доводи позивачів щодо протиправності постанов КМ України від 17.08.1998 № 1303 та від 16.03.2017 № 180 та не відповідності їх п. 1 ч. 1 ст. 20 Закону є необґрунтованими, та підстави для їх скасування - відсутні.
За наведених обставин відсутні підстави для задоволення вимоги про зобов'язання відповідача доповнити постанову КМ України від 16.03.2017 № 180 положенням відповідного змісту про те, що перелік основних медичних засобів, визначений цієї постановою, не може застосовуватися, як обмежувальний, при наданні медичними закладами пільгових рецептів інвалідам - ліквідаторам аварії на ЧАЕС відповідно до положень п. 1 ч. 1 ст. 20 Закону.
Обгрунтовано відхилені посилання позивачів на неврахування у постановах КМ України від 17.08.1998 № 1303 і від 16.03.2017 №180 можливості надання безкоштовних ліків в процесі лікування у стаціонарних лікувальних закладах, суд не бере до уваги, оскільки це не стосується суті спору і предмету доказування у справі, адже вказані акти врегульовують відносини щодо відпуску лікарських засобів за рецептами лікарів у разі амбулаторного лікування окремих груп населення, а не стаціонарного.
Колегія суддів критично оцінює посилання позивачів на необхідність встановлення заборони Міністерству охорони здоров'я України самостійно застосовувати будь-які обмежувальні переліки ліків, що відпускаються безкоштовно за рецептами лікарів ліквідаторам аварії на ЧАЕС, позаяк апелянтами не наведено аргументованих доводів протиправності постанов КМ України від 17.08.1998 № 1303 і від 16.03.2017 №180 у даному аспекті і не спростовано заперечень відповідача щодо відсутності у цих постановах таких нормативних положень.
Окрім того, Кабінетом Міністрів України обґрунтовано вказано, що право позивачів на безоплатне отримання ліків не може вважатися порушеним, позаяк постановою КМ України від 17.08.1998 № 1303 передбачено групи населення та категорії захворювань, яким проводиться безоплатний або пільговий відпуск лікарських засобів за рецептами лікарів у разі амбулаторного лікування, до яких віднесено осіб, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи і віднесені до категорій 1 та 2 відповідно до Закону України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи", тобто позивачів. Разом з тим, постановою КМ України від 13.12.2017 № 1081 внесені зміни до Національного переліку основних лікарських засобів та викладено його в новій редакції, тому попередня редакція, затверджена постановою КМ України від 16.03.2017 №180, втратила чинність.
Позивачами також вказувалось, що відпуск лікарських засобів безоплатно у разі амбулаторного лікування осіб провадиться аптеками за рецептами, виписаними лікарями лікувально-профілактичних закладів за місцем проживання цих осіб, але пільга діє по всій території України. Зауважили на тому, що вони можуть бути у відпустці, у відряджені чи з інших причин не знаходитися за місцем проживання, однак потребувати ліків.
Відповідач спростовував мотиви позивачів, вказавши, що у преамбулі постанови КМ України від 17.08.1998 №1303 зазначено про прийняття цієї постанови "з метою забезпечення раціонального використання бюджетних коштів, усунення множинності рішень щодо безоплатного і пільгового відпуску лікарських засобів у разі амбулаторного лікування окремих груп населення та за певними категоріями захворювань", а також п. 2 цієї постанови про те, що "Відпуск лікарських засобів безоплатно і на пільгових умовах у разі амбулаторного лікування осіб провадиться аптеками за рецептами, виписаними лікарями лікувально-профілактичних закладів за місцем проживання цих осіб.
Особи, які обслуговуються у відомчих лікувально-профілактичних закладах і мають право на безоплатний або пільговий відпуск лікарських засобів, отримують їх у аптеках, закріплених за цими закладами.
Безоплатний відпуск лікарських засобів дітям з інвалідністю провадиться за рецептами лікарів незалежно від місця проживання цих дітей, але в межах Автономної Республіки Крим, області, міст Києва і Севастополя. У цьому разі витрати, пов'язані з оплатою вартості лікарських засобів, беруть на себе органи охорони здоров'я за місцем їх відпуску».
Разом з тим, суд першої інстанції вірно вказав на формальність таких доводів відповідача, оскільки право на безоплатне придбання ліків, передбачене п. 1 ч. 1 ст. 20 Закону не обмежується адміністративною територією, в межах якої вони проживають, і про те, що за звичайних умов життя (відпочинок, відпустка, відвідини родичів тощо) необхідність у отриманні ліків для амбулаторного лікування у них може виникнути поза межами цієї території.
Так, в абзаці 3 пукнту 2 постанови КМ України від 17.08.1998 №1303 передбачено проведення безоплатного відпуску лікарських засобів дітям з інвалідністю за рецептами лікарів незалежно від місця проживання цих дітей, але в межах Автономної Республіки Крим, області, міст Києва і Севастополя, що свідчить про аргументовані мотиви суду впорядкувати безоплатний відпуск лікарських засобів й особам, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи 1 категорії, до якої відносяться позивачі та обгрунтованість виходу за межі позовних вимог шляхом зобов'язання Кабінет Міністрів України врегулювати відносини щодо безплатного відпуску ліків особам, віднесеним до категорії 1 постраждалих внаслідок Чорнобильської катастрофи, незалежно від місця проживання цих осіб.
В частині вимоги позивачів про визнання незаконним і протиправним розповсюдження положень постанови КМ України від 16.03.2017 № 180 на учасників ліквідації аварії на ЧАЕС 1 категорії, то така вимога не підлягає задоволенню з огляду на неналежно обраний спосіб захисту порушеного права, позаяк згідно з ст. 264 КАС України належним предметом спору і способом захисту порушеного права є вимога про визнання такого акта протиправним (незаконним) та нечинним.
Доводи апеляційної скарги зазначених вище висновків не спростовують та не свідчать про наявність підстав для скасування оскаржуваного рішення суду.
Натомість, колегією суддів встановлено, що судом першої інстанції було у повній мірі встановлено обставини справи, яким надано належну правову оцінку із дотриманням чинних норм матеріально та процесуального права.
Крім того, при розгляді апеляційної скарги ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 07 листопада 2018 року, колегія суддів вважає за доцільне звернути увагу на приписи частини 1 статті 147 Конституції України Конституційний Суд України вирішує питання про відповідність Конституції України законів України та у передбачених цією Конституцією випадках інших актів, здійснює офіційне тлумачення Конституції України, а також інші повноваження відповідно до цієї Конституції.
Статтею 150 Конституції України визначено повноваження Конституційного Суду України, до яких, зокрема, належить вирішення питань про відповідність Конституції України (конституційність) актів Президента України.
Згідно з частиною 1 статті 152 Конституції України закони та інші акти за рішенням Конституційного Суду України визнаються неконституційними повністю чи в окремій частині, якщо вони не відповідають Конституції України або якщо була порушена встановлена Конституцією України процедура їх розгляду, ухвалення або набрання ними чинності.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 7 Закону України від 13 липня 2017 року № 2136-VIII «Про Конституційний Суд України» до повноважень Конституційного Суду України належить, зокрема, вирішення питань про відповідність Конституції України (конституційність) законів України та інших правових актів ВРУ, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим.
У зв'язку з наведеним, колегія суддів вказує на те, що вирішення питання про невідповідність постанов Кабінету Міністрів України Конституції України, віднесено до юрисдикції Конституційного Суду України.
В той же час, положення, викладені в підзаконних нормативно-правових актах, які на переконання апелянтів, суперечать їхньому праву на соціальний захист є чинними та не визнані Конституційним Судом України не конституційними.
У рішенні Конституційного Суду України № 20-рп/2011 від 26.12.2011 зазначено, що одним з визначальних елементів у регулюванні суспільних відносин у соціальній сфері є додержання принципу пропорційності між соціальним захистом громадян та фінансовими можливостями держави, а також гарантування права кожного на достатній життєвий рівень. Передбачені законами соціально-економічні права не є абсолютними. Механізм реалізації цих прав може бути змінений державою, зокрема, через неможливість їх фінансового забезпечення шляхом пропорційного перерозподілу коштів з метою збереження балансу інтересів усього суспільства. Крім того, такі заходи можуть бути обумовлені необхідністю запобігання чи усунення реальних загроз економічній безпеці України, що згідно з частиною першою статті 17 Конституції України є найважливішою функцією держави. Водночас зміст основного права не може бути порушений, що є загальновизнаним правилом. Неприпустимим також є встановлення такого правового регулювання, відповідно до якого розмір пенсій, інших соціальних виплат та допомоги буде нижчим від рівня, визначеного в частині третій статті 46 Конституції України, і не дозволить забезпечувати належні умови життя особи в суспільстві та зберігати її людську гідність, що суперечитиме статті 21 Конституції України.
Рішенням Конституційного Суду України № 3-рп/2012 від 25.01.2012 встановлено, що суди під час вирішення справ про соціальний захист громадян керуються, зокрема, принципом законності. Цей принцип передбачає застосування судами законів України, а також нормативно-правових актів відповідних органів державної влади, виданих на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією України та законами України, в тому числі нормативно-правових актів Кабінету Міністрів України, виданих у межах його компетенції, на основі і на виконання Бюджетного кодексу України, закону про Державний бюджет України на відповідний рік та інших законів України. Однією з ознак України як соціальної держави є забезпечення загальносуспільних потреб у сфері соціального захисту за рахунок коштів Державного бюджету України виходячи з фінансових можливостей держави, яка зобов'язана справедливо і неупереджено розподіляти суспільне багатство між громадянами і територіальними громадами та прагнути до збалансованості бюджету України. При цьому рівень державних гарантій права на соціальний захист має відповідати Конституції України, а мета і засоби зміни механізму нарахування соціальних виплат та допомоги - принципам пропорційності і справедливості.
Оцінюючи доводи апелянтів стосовно необхідності прийняття окремої ухвали суду щодо неправомірних дій суддів першої інстанції, колегія суддів зазначає наступне.
В контексті положень Кодексу адміністративного судочинства України вбачається, що окрема ухвала суду - це рішення, яким суд реагує на виявлені під час розгляду справи порушення закону, причини та умови, що сприяли вчиненню порушення.
Так, частинами 1-3 статті 249 КАС України встановлено, що суд, виявивши під час розгляду справи порушення закону, може постановити окрему ухвалу і направити її відповідним суб'єктам владних повноважень для вжиття заходів щодо усунення причин та умов, що сприяли порушенню закону.
У разі необхідності суд може постановити окрему ухвалу про наявність підстав для розгляду питання щодо притягнення до відповідальності осіб, рішення, дії чи бездіяльність яких визнаються протиправними.
Суд може постановити окрему ухвалу у випадку зловживання процесуальними правами, порушення процесуальних обов'язків, неналежного виконання професійних обов'язків (в тому числі якщо підписана адвокатом чи прокурором позовна заява містить суттєві недоліки) або іншого порушення законодавства адвокатом або прокурором. Окрема ухвала щодо прокурора або адвоката надсилається органу, до повноважень якого належить притягнення до дисциплінарної відповідальності прокурора або адвоката відповідно.
Таким чином, з наведеного слідує, що винесення окремої ухвали є правом, а не обов'язком суду.
Окрема ухвала є формою реагування суду на порушення норм права, причини та умови, що спричинили ці порушення, з метою їх усунення та запобігання таким порушенням у майбутньому та може бути постановлена лише у разі, якщо під час судового розгляду встановлено певне правопорушення.
Матеріали справи не містять жодних доказів щодо протиправності дій суддів першої інстанції при розгляді вказаного адміністративного спору.
Разом з тим, суд апеляційної інстанції акцентує увагу на тому, що незгода апелянтів з правовою позицією, викладеною у рішенні Окружного адміністративного суду міста Києва від 07 листопада 2018 року не може бути достатньою та обґрунтованою підставою для винесення окремої ухвали.
Крім того, апеляційна скарга не містить належних посилань на явно незаконні дії суддів під час розгляду справи, як і посилань на конкретні випадки вчинення вказаними особами дій чи бездіяльності, які б свідчили про наявність підстав для притягнення останніх до кримінальної відповідальності, про що просять апелянти.
Враховуючи встановлені судом обставини справи та оцінивши наявні в матеріалах справи докази, колегія суддів дійшла висновку про відсутність підстав для винесення окремої ухвали.
Відповідно до ст. 242 КАС України, рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.
Разом з цим, колегією суддів встановлено, що судом першої інстанції було у повній мірі встановлено обставини справи, яким надано належну правову оцінку із дотриманням діючих норм матеріально та процесуального права.
За правилами ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
З огляду на зазначене, та враховуючи, що колегією суддів не встановлено порушень судом першої інстанції під час вирішення даної справи, які відповідно до ст. 317 КАС України є підставою для його скасування, суд апеляційної інстанції приходить до висновку про залишення апеляційної скарги без задоволення, а оскаржуване рішення суду першої інстанції - без змін.
Керуючись ст.ст. 242, 308, 311, 313, 315-316, 321-322, 325, 328-329 КАС України,
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 та ОСОБА_2 залишити без задоволення.
Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 07 листопада 2018 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття та може бути оскаржена протягом тридцяти днів шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.
Головуючий суддя: Парінов А.Б.
Судді: Беспалов О.О.
Лічевецький І.О.