31 березня 2020 року справа № 320/6386/19
Київський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Дудіна С.О., розглянув у порядку письмового провадження за правилами загального позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Державної податкової служби у Київській області про визнання протиправною та скасування вимоги про сплату боргу (недоїмки).
Суть спору: До Київського окружного адміністративного суду звернувся ОСОБА_1 з позовом до Головного управління Державної податкової служби у Київській області про визнання протиправною та скасування вимоги про сплату боргу (недоїмки) ГУ ДПС у Київській області від 05.11.2019 №Ф-14462-51 в сумі 10719,72 грн.
Обґрунтовуючи свої вимоги, позивач зазначив, що спірною вимогою від 05.11.2019 №Ф-14462-51 йому визначено до сплати недоїмку з єдиного соціального внеску на суму 10719,72 грн.Позивач вважає, що спірна вимога є протиправною, оскільки він не є платником єдиного соціального внеску, позаяк у 1997 році ним була подана заява про припинення підприємницької діяльності, а з того часу єдиний соціальний внесок за нього сплачує роботодавець.
Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 04.12.2019 відкрито провадження у справі, вирішено здійснювати розгляд справи за правилами загального позовного провадження. Розпочато підготовку справи до судового розгляду та призначено підготовче засідання по справі.
Відповідач, заперечуючи проти позовних вимог, зазначив, що згідно даних ІТС "Податковий блок" ОСОБА_1 зареєстрований як фізична особа-підприємець з 17.06.1997, перебуває на загальній системі оподаткування та є платником єдиного соціального внеску, а тому зобов'язаний здійснювати сплату єдиного соціального внеску, незважаючи на сплату ЄСВ за ОСОБА_1 його роботодавцем.
Відповідач стверджує, що починаючи з 01.01.2017 фізичні особи-підприємці на загальній системі оподаткування, які не отримували дохід (прибуток) у звітному році або окремому місяці року, зобов'язані сплачувати ЄСВ за себе не менше мінімального страхового внеску за місяць: у 2017 році - не менше 704 грн. на місяць, у 2018 - не менше 819,06 грн. на місяць, у 2019 році - не менше 918,06 грн. на місяць. За таких обставин, відповідач зазначає, що спірна вимога була винесена правомірно, оскільки визначена нею сума ЄСВ є заборгованістю позивача за 4 квартал 2018 року та І-ІІІ квартали 2019 року.
28.12.2019 на адресу суду від представника позивача надійшло клопотання про здійснення розгляду справи за відсутності представника Головного управління ДПС у Київській області.
Присутній у судовому засіданні 06.02.2020 представник позивача заявив клопотання про здійснення подальшого розгляду справи у порядку письмового провадження.
Згідно з частиною третьою статті 194 Кодексу адміністративного судочинства України учасник справи має право заявити клопотання про розгляд справи за його відсутності. Якщо таке клопотання заявили всі учасники справи, судовий розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження на підставі наявних у суду матеріалів.
Усною ухвалою суду від 06.02.2020, постановленою без виходу до нарадчої кімнати із занесенням до протоколу судового засідання, закрито підготовче провадження та призначено справу до розгляду по суті у порядку письмового провадження.
Дослідивши матеріали справи та оцінивши докази, які є у справі, суд
ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є громадянином України, про що свідчить паспорт серії НОМЕР_1 , виданий 09.09.1998 Баришівським РВ ГУ МВС України в Київській області (а.с.17).
Як вбачається з реєстраційних даних з ІТС «Податковий блок», ОСОБА_1 з 17.06.1997 зареєстрований в якості суб'єкта підприємницької діяльності Баришівською районною державною адміністрацією та взятий на облік платників податків за податковою адресою: АДРЕСА_1 (а.с.45).
З матеріалів справи вбачається, що 05.11.2019 Головним управлінням ДПС у Київській області було прийнято вимогу про сплату боргу (недоїмки) №Ф-14462-51, якою позивачу станом на 31.10.2019 визначено до сплати недоїмку з єдиного соціального внеску у розмірі 10719,72 грн. (а.с.7).
Вказана вимога була отримана позивачем 11.11.2019, про що свідчить його підпис на корінці вимоги про сплату боргу (недоїмки) (а.с.41).
Не погоджуючись з правомірністю прийняття спірної вимоги, позивач звернувся з даним позовом до суду про визнання її протиправною та скасування, з приводу чого суд зазначає таке.
Відповідно до частини першої статті 1 Закону України "Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування" від 08.07.2010 №2464-VI (далі - Закон №2464-VI, в редакції, яка була чинна на момент винесення відповідачем спірної вимоги) у цьому Законі нижченаведені терміни вживаються в такому значенні:
- єдиний внесок на загальнообов'язкове державне соціальне страхування (далі - єдиний внесок) - консолідований страховий внесок, збір якого здійснюється до системи загальнообов'язкового державного соціального страхування в обов'язковому порядку та на регулярній основі з метою забезпечення захисту у випадках, передбачених законодавством, прав застрахованих осіб на отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов'язкового державного соціального страхування;
- застрахована особа - фізична особа, яка відповідно до законодавства підлягає загальнообов'язковому державному соціальному страхуванню і сплачує (сплачувала) та/або за яку сплачується чи сплачувався у встановленому законом порядку єдиний внесок;
- недоїмка - сума єдиного внеску, своєчасно не нарахована та/або не сплачена у строки, встановлені цим Законом, обчислена органом доходів і зборів у випадках, передбачених цим Законом.
Згідно зі статтею 4 Закону №2464 платниками єдиного внеску є, зокрема:
- роботодавці - підприємства, установи та організації, інші юридичні особи, утворені відповідно до законодавства України, незалежно від форми власності, виду діяльності та господарювання, які використовують працю фізичних осіб на умовах трудового договору (контракту) або на інших умовах, передбачених законодавством, чи за цивільно-правовими договорами (крім цивільно-правового договору, укладеного з фізичною особою - підприємцем, якщо виконувані роботи (надавані послуги) відповідають видам діяльності, відповідно до відомостей з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців), у тому числі філії, представництва, відділення та інші відокремлені підрозділи зазначених підприємств, установ і організацій, інших юридичних осіб, які мають окремий баланс і самостійно ведуть розрахунки із застрахованими особами (п.1);
- фізичні особи - підприємці, в тому числі ті, які обрали спрощену систему оподаткування (п.4).
Частиною першою статті 7 Закону №2464 визначено, що єдиний внесок нараховується, серед іншого:
- для платників, зазначених у пунктах 1 (крім абзацу сьомого) частини першої статті 4 цього Закону, - на суму нарахованої кожній застрахованій особі заробітної плати за видами виплат, які включають основну та додаткову заробітну плату, інші заохочувальні та компенсаційні виплати, у тому числі в натуральній формі, що визначаються відповідно до Закону України "Про оплату праці", та суму винагороди фізичним особам за виконання робіт (надання послуг) за цивільно-правовими договорами (п.1);
- для платників, зазначених у пунктах 4 (крім фізичних осіб - підприємців, які обрали спрощену систему оподаткування), 5 та 5-1 частини першої статті 4 цього Закону, - на суму доходу (прибутку), отриманого від їх діяльності, що підлягає обкладенню податком на доходи фізичних осіб. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску на місяць.
У разі якщо таким платником не отримано дохід (прибуток) у звітному кварталі або окремому місяці звітного кварталу, такий платник зобов'язаний визначити базу нарахування, але не більше максимальної величини бази нарахування єдиного внеску, встановленої цим Законом. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску (п.2);
- для платників, зазначених у пункті 4 частини першої статті 4 цього Закону, які обрали спрощену систему оподаткування, - на суми, що визначаються такими платниками самостійно для себе, але не більше максимальної величини бази нарахування єдиного внеску, встановленої цим Законом. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску (п.3).
Згідно з пунктом 5 частини першої статті 1 Закону №2464 мінімальний страховий внесок - сума єдиного внеску, що визначається розрахунково як добуток мінімального розміру заробітної плати на розмір внеску, встановлений законом на місяць, за який нараховується заробітна плата (дохід), та підлягає сплаті щомісяця.
Відповідно до частини п'ятої статті 8 Закону №2464 єдиний внесок для платників, зазначених у статті 4 цього Закону, встановлюється у розмірі 22 відсотки до визначеної статтею 7 цього Закону бази нарахування єдиного внеску.
У разі якщо база нарахування єдиного внеску не перевищує розміру мінімальної заробітної плати, встановленої законом на місяць, за який отримано дохід, сума єдиного внеску розраховується як добуток розміру мінімальної заробітної плати, встановленої законом на місяць, за який отримано дохід (прибуток), та ставки єдиного внеску.
Згідно зі статтею 8 Закону України «Про Державний бюджет України на 2018 рік» розмір мінімальної заробітної плати з 1 січня 2018 року дорівнював 3723 гривні.
Відповідно до статті 8 Закону України «Про Державний бюджет України на 2019 рік» мінімальну заробітну плату з 1 січня 2019 року визначено на рівні 4173 гривні.
Отже, розмір мінімального страхового внеску дорівнював:
- у 2018 році - 819,06 грн. на місяць (3723,00 грн. х 22%), 2457,18 грн. на квартал (819,06 грн. х 3);
- у 2019 році - 918,06 грн. на місяць (4173,00 грн. х 22%), 2754,18 грн. на квартал (918,06 грн. х 3).
За таких обставин, загальна сума ЄСВза період з 01.10.2018 по 30.09.2019, яка підлягає сплаті фізичними особами - підприємцями, складає 10719,72 грн. (2457,18 грн. + (2754,18 грн. х 3), яка і була визначена спірною вимогою.
У той же час відносини щодо адміністрування єдиного внеску при одночасному перебуванні фізичної особи в трудових відносинах та наявності у неї статусу фізичної особи-підприємця Законом №2464 не врегульовано.
Верховний Суд у постанові від 04.12.2019 у справі №440/2149/19 (реєстраційний номер судового рішення в ЄДРСР - 86203700) зазначив, що необхідними умовами для сплати особою єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування є провадження такою особою, зокрема, підприємницької діяльності та отримання доходу від такої діяльності, який і є базою для нарахування ЄСВ. Отже, саме дохід особи від такої діяльності є базою для нарахування, проте за будь-яких умов розмір ЄСВ не може бути меншим за розмір мінімального страхового внеску за місяць. При цьому, за відсутності бази для нарахування ЄСВ у відповідному звітному кварталі або окремому місяці звітного кварталу, законодавство встановлює обов'язок особи самостійно визначити цю базу, розмір єдиного внеску не може бути меншим за розмір мінімальної заробітної плати.
Таким чином, метою встановлення розміру мінімального страхового внеску та обов'язку сплачувати його незалежно від наявності бази для нарахування є забезпечення у передбачених законодавством випадках мінімального рівня соціального захисту осіб шляхом отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов'язкового державного соціального страхування.
Наведене правове врегулювання дає підстави для висновку, що, з урахуванням особливостей форми діяльності осіб, що зареєстровані як фізичні особи підприємці, проте фактично не здійснюють та не ведуть господарську діяльність та доходи не отримують, саме задля досягнення вищевказаної мети збору єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування законодавством встановлено обов'язок сплати особами мінімального страхового внеску незалежно від фактичного отримання доходу від їх діяльності.
У зазначеній справі №440/2149/19 Верховний Суд сформулював правовий висновок, відповідно до якого особа, яка зареєстрована як фізична особа-підприємець, проте господарську діяльність не веде та доходи не отримує, зобов'язана сплачувати єдиний внесок на загальнообов'язкове державне соціальне страхування не нижче розміру мінімального страхового внеску незалежно від фактичного отримання доходу лише за умови, що така особа не є найманим працівником. В іншому випадку (якщо особа є найманим працівником), така особа є застрахованою і платником єдиного внеску за неї є її роботодавець, а мета збору єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування досягається за рахунок його сплати роботодавцем.
Інше тлумачення норм Закону №2464 щодо необхідності сплати єдиного внеску особами, які перебувають на обліку в органах ДФС і зареєстровані як фізичні особи-підприємці (однак господарську діяльність не здійснюють і доходи не отримують), та які одночасно перебувають у трудових відносинах, спричиняє подвійну його сплату (безпосередньо особою та роботодавцем), що суперечить меті запровадженого державою консолідованого страхового внеску.
На підставі цього Верховний Суд зауважив, що суди попередніх інстанцій при вирішенні спору повинні були зокрема перевірити обставини щодо: наявності у позивача статусу фізичної особи-підприємця; здійснення нею підприємницької діяльності та отримання нею доходу у періоді, за який податковим органом нарахований єдиний внесок; нараховування та сплати роботодавцем за позивача, як за застраховану особу, єдиного внеску в розмірі не меншому мінімального страхового внеску на місяць.
Відповідно до частини п'ятої статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Частиною шостою статті 13 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 02.06.2016 №1402-VIII передбачено, що висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, враховуються іншими судами при застосуванні таких норм права.
Отже, правовий висновок, викладений у вищевказаній постанові, підлягає обов'язковому врахуванню у спірних правовідносинах.
Відповідно до відомостей з трудової книжки позивач з 24.01.2007 працює в Комунальному підприємстві «Плессо». Так, 19.06.2014 позивача було призначено на посаду начальника служби охорони навколишнього середовища та з питань підготовки будівництва (а.с.12-14).
Відповідно до відомостей з Реєстру застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов'язкового державного соціального страхування (а.с.15-16), позивачу у період з 4 кварталу 2018 року по ІІІ квартали 2019 року включно був нарахований дохід (заробітна плата) у таких розмірах:
- за 4 квартал 2018 року - 12000,00 грн.;
- за 1 квартал 2019 роу - 15000,00 грн.;
- за 2 квартал 2019 роу - 15000,00 грн.;
- за 3 квартал 2019 року - 10000,00 грн.
Таким чином, враховуючи встановлену статтею 8 Закону №2464 ставку ЄСВ на рівні 22% бази нарахування, суми ЄСВ, обов'язок по утриманню та перерахуванню до бюджету яких покладено на роботодавця позивача, є такими:
- за 4 квартал 2018 року - 2640,00 грн. (12000,00 грн. х 22%);
- за І квартал 2019 року - 3300,00 грн. (15000,00 грн. х 22%);
- за ІІ квартал 2019 року - 3300,00 грн. (15000,00 грн. х 22%);
- за IІІ квартал 2019 року - 2200,00грн. (10000,00 грн. х 22%).
Отже, загальна сума єдиного внеску за період з 4 кварталу 2018 року по ІІІ квартал 2019 року включно, обов'язок по утриманню та перерахуванню до бюджету яких покладено на роботодавця позивача, складає 11440,00 грн., тобто перевищує суму мінімальних страхових внесків за цей період (10719,72 грн.), що свідчить про безпідставне визначення позивачеві недоїмки за спірною вимогою.
Крім того, суд зауважує, що для вирішення питання щодо наявності обов'язку сплати єдиного внеску першочергове значення має визначення наявності у особи статусу фізичної-особи підприємця.
З метою встановлення наявності у позивача такого статусу, суд звертає увагу на таке правове регулювання.
1 липня 2004 року набув чинності Закон України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців» (у подальшому змінено назву на Закон України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань», далі - Закон №755).
Відповідно до частини першої статті 4 Закону №755 (в редакції станом на момент набрання ним чинності) державна реєстрація юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців - засвідчення факту створення або припинення юридичної особи, засвідчення факту набуття або позбавлення статусу підприємця фізичною особою, а також вчинення інших реєстраційних дій, які передбачені цим Законом, шляхом внесення відповідних записів до Єдиного державного реєстру.
Згідно з частиною першою статті 7 Закону №755 (в чинній редакції) Єдиний державний реєстр створюється з метою забезпечення державних органів та органів місцевого самоврядування, а також учасників цивільного обороту достовірною інформацією про юридичних осіб, громадські формування, що не мають статусу юридичної особи, та фізичних осіб-підприємців з Єдиного державного реєстру.
1 липня 2010 року прийнято Закон України «Про внесення змін до Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців» №2390-VI (надалі - Закон №2390-VI), який набув чинності 3 березня 2011 року.
Відповідно до підпунктів 2, 3 Розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №2390-VI процес включення до Єдиного державного реєстру відомостей про юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, зареєстрованих до 1 липня 2004 року, завершується через рік, починаючи з дня набрання чинності цим Законом. Усі юридичні особи та фізичні особи - підприємці, створені та зареєстровані до 1 липня 2004 року, зобов'язані у встановлений пунктом 2 цього розділу строк подати державному реєстратору реєстраційну картку для включення відомостей про них до Єдиного державного реєстру та для заміни свідоцтв про їх державну реєстрацію на свідоцтва про державну реєстрацію єдиного зразка або для отримання таких свідоцтв.
Пункт 3 Розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №2390-VI у зв'язку з набранням чинності Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо спрощення процедур припинення юридичних осіб та підприємницької діяльності фізичних осіб - підприємців за їх рішенням» від 19 травня 2011 року №3384-VI (надалі - Закон №3384-VI) викладено у такій редакції:
«Усі юридичні особи та фізичні особи-підприємці, створені та зареєстровані до 1 липня 2004 року, зобов'язані у встановлений пунктом 2 цього розділу строк подати державному реєстратору рєстраційну картку для включення відомостей про них до Єдиного державного реєстру. Державний реєстратор при надходженні від юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців реєстраційної картки зобов'язаний, відповідно до вимог статті 19 цього Закону, провести включення відомостей про діючі юридичні особи та фізичних осіб - підприємців і видати їм виписку з Єдиного державного реєстру».
Відповідно до пунктів 7, 8 Розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №2390-VI спеціально уповноважений орган з питань державної реєстрації протягом місяця з дати завершення процесу включення до Єдиного державного реєстру відомостей про юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, зареєстрованих до 1 липня 2004 року, передає відомості про юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, включених до Єдиного державного реєстру, органам виконавчої влади та органам місцевого самоврядування, які в межах своїх повноважень ведуть облік юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців та/або проводять реєстрацію юридичних осіб будь-яких організаційно-правових форм та фізичних осіб-підприємців. Після закінчення передбаченого для включення відомостей до Єдиного державного реєстру строку, встановленого пунктом 2 цього розділу, уповноважені органи у місячний строк проводять остаточне звірення даних відомчих реєстрів (баз даних реєстрів, журналів реєстрації, обліку тощо), за результатами якого готують аналітичну інформацію для передачі її тимчасовим міжвідомчим спеціальним комісіям, утвореним з метою проведення в Автономній Республіці Крим та відповідних областях інвентаризації юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, зареєстрованих до 1 липня 2004 року, відомості про яких до строку, встановленого пунктом 2 цього розділу, не включені до Єдиного державного реєстру.
Пунктом 4 та абзацом 2 пункту 8 Розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №2390-VI передбачено, що свідоцтва про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, оформлені з використанням бланків старого зразка та видані до 1 липня 2004 року, після настання встановленого пунктом 2 цього розділу строку вважаються недійсними; за результатами проведеної тимчасовими міжвідомчими спеціальними комісіями роботи відомості про юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, зареєстрованих до 1 липня 2004 року, включаються до Єдиного державного реєстру з відміткою про те, що свідоцтва про їх державну реєстрацію, оформлені з використанням бланків старого зразка та видані до 1 липня 2004 року, вважаються недійсними.
Про необхідність врахування наведених законодавчих положень для перевірки дійсності свідоцтв про державну реєстрацію фізичних осіб-підприємців, як передумови для нарахування сум єдиного внеску, зазначив Верховний Суд у постанові від 04.12.2019 у справі №440/2149/19 (реєстраційний номер судового рішення в ЄДРСР - 86203700).
Як було вказано раніше, ОСОБА_1 зареєстрований в якості суб'єкта підприємницької діяльності Баришівською районною державною адміністрацією 17.06.1997 та взятий на облік платників податків з 17.06.1997.
На момент реєстрації позивача в якості суб'єкта підприємницької діяльності діяло Положення про державну реєстрацію суб'єктів підприємницької діяльності, затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 29.04.1994 №276 (далі - Положення №276), яким визначено порядок державної реєстрації та перереєстрації суб'єктів підприємницької діяльності незалежно від їх організаційних форм і форм власності, за винятком окремих видів суб'єктів підприємництва (банки, засоби масової інформації, фондові біржі тощо), для яких законодавчими актами України встановлено спеціальні правила державної реєстрації.
Згідно з пунктом 2 Положення №276 державна реєстрація суб'єктів підприємницької діяльності проводиться у виконавчому комітеті міської, районної в місті Ради або в районній, районній міст Києва і Севастополя державній адміністрації за їх місцезнаходженням (місцем проживання).
Відповідно до пункту 6 Положення №276 громадянин, який має намір провадити провадити підприємницьку діяльність без створення юридичної особи (заявник), подає органу державної реєстрації реєстраційну картку, яка одночасно є заявою про державну реєстрацію суб'єкта підприємницької діяльності, і документ, що підтверджує сплату реєстраційного збору, а також пред'являє документ, що посвідчує його особу.
За наявності всіх документів, зазначених у пунктах 4 і 6 цього Положення,орган державної реєстрації протягом п'яти робочих днів з дати надходження цих документів зобов'язаний провести державну реєстрацію суб'єкта підприємницької діяльності і видати заявникові свідоцтво та один примірник установчих документів з відповідною відміткою органу державної реєстрації (для юридичної особи).
Пунктом 25 Положення №276 (у редакції станом на 1997 рік, у якому, за твердженням позивача, ним було подано заяву про припинення підприємницької діяльності) визначено, що скасування державної реєстрації суб'єкта підприємницької діяльності - фізичної особи здійснюється органом державної реєстрації за особистою заявою підприємця-громадянина, а також на підставі рішення суду у разі: визнання недійсними або такими, що суперечать законодавству, установчих документів; провадження діяльності, яка суперечить установчим документамта законодавству; несвоєчасного повідомлення суб'єктом підприємницької діяльності про зміну свого місцезнаходження.
Відповідно до пункту 27 Положення орган державної реєстрації, який прийняв рішення про скасування державної реєстрації суб'єкта підприємницької діяльності, виключає його із журналу обліку реєстрації, заповнює і в 10-денний термін подає:
- до відповідної державної податкової інспекції повідомлення за формою згідно з додатком N 8 (якщо суб'єкт підприємницької діяльності є фізичною особою);
- до відповідного органу державної статистики повідомлення за формою згідно з додатком N 9 (якщо суб'єкт підприємницької діяльності є юридичною особою).
Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 04.12.2019 було витребувано від Бориспільської районної державної адміністрації Київської області та від Бориспільської районної ради:.
- копію заява суб'єкта підприємницької діяльності - фізичної особи ОСОБА_1 (ідентифікаційний номер НОМЕР_2 ), подану у 1997 році про припинення підприємницької діяльності;
- копію сторінок із журналу обліку реєстрації із записом про скасування державної реєстрації суб'єкта підприємницької діяльності - фізичної особи ОСОБА_1 ;
- докази направлення до повідомлення до державної податкової інспекції про скасування державної реєстрації суб'єкта підприємницької діяльності - фізичної особи ОСОБА_1 за формою згідно із додатком №8 до Положення про державну реєстрацію суб'єктів підприємницької діяльності. Бориспільська районна рада Київської області листом від 19.12.2019 №1-17/256 повідомила суду про відсутність у неї витребуваних документів, оскільки Бориспільська районна рада Київської області не є їх розпорядником (а.с.63).
Бориспільська районна державна адміністрація Київської області витребувані докази суду не надала та про причини їх ненадання суду не повідомила.
Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 19.12.2019 були витребувані вищевказані докази від Баришівської районної ради та Баришівської районної державної адміністрації.
Баришівська районна рада Київської області листом від 09.01.2020 б/н повідомила про відсутність у органу місцевого самоврядування відповідних документів (а.с.67).
Баришівська районна державна адміністрація Київської області листом від 14.01.2020 №3 повідомила про неможливість надання витребуваних доказів.
Крім того у листі вказано про відсутність у Баришівської районної державної адміністрації Київської області доступу до інформації про запис про державну реєстрацію припинення юридичної особи, громадських формувань, що не мають статус юридичної особи, або державну реєстрацію припинення підприємницької діяльності фізичної особи--підприємця (а.с.68).
Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 21.01.2020 було повторно витребувано від Баришівської районної державної адміністрації відповідні документи.
Проте, Баришівська районна державна адміністрація вимоги ухвали суду не виконала, витребувані докази суду не надала та про причини їх ненадання суду не повідомила.
Отже, матеріали справи свідчать про те, що позивач дійсно набув 17.06.1997 статус суб'єкта підприємницької діяльності, проте в матеріалах справи відсутні реєстраційна справа, а також запис в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань про підприємницьку діяльність позивача.
З наведеного вбачається, що у строк, встановлений пунктом 2 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №2390-VI (тобто до 04 березня 2012 року), позивач не подавав державному реєстратору реєстраційну картку для включення відомостей про нього до Єдиного державного реєстру та для заміни свідоцтва про його державну реєстрацію на свідоцтво про державну реєстрацію єдиного зразка, у зв'язку з чим, згідно з пунктом 4 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №2390-VI, свідоцтво про державну реєстрацію позивача як фізичної особи-підприємця, оформлене з використанням бланку старого зразка та виданого до 1 липня 2004 року, після настання встановленого пунктом 2 цього розділу строку (тобто після 04.03.2012) вважається недійсним.
При цьому, відсутність в Єдиному державному реєстрі інформації про позивача з відміткою про те, що свідоцтво про його державну реєстрацію, оформлене з використанням бланку старого зразка та видане до 1 липня 2004 року, вважається недійсним, пов'язано виключно з бездіяльністю держави.
Так, як було передбачено пунктами 7 та 8 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №2390-VI, спеціально уповноважений орган з питань державної реєстрації повинен був передати відомості про юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, включених до Єдиного державного реєстру, органам виконавчої влади та органам місцевого самоврядування (далі - уповноважені органи), які в межах своїх повноважень ведуть облік юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців та/або проводять реєстрацію юридичних осіб будь-яких організаційно-правових форм та фізичних осіб - підприємців. У свою чергу, ці уповноважені органи протягом місяця з дня отримання таких відомостей повинні були провести звірення даних реєстрів (баз даних реєстрів, журналів реєстрації, обліку тощо), що ведуться ними, з даними Єдиного державного реєстру, та, за результатами остаточного звірення даних відомчих реєстрів (баз даних реєстрів, журналів реєстрації, обліку тощо), підготувати аналітичну інформацію для передачі її тимчасовим міжвідомчим спеціальним комісіям, утвореним з метою проведення в Автономній Республіці Крим та відповідних областях інвентаризації юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, зареєстрованих до 1 липня 2004 року, відомості про яких до строку, встановленого пунктом 2 цього розділу, не включені до Єдиного державного реєстру. За результатами проведеної тимчасовими міжвідомчими спеціальними комісіями роботи відомості про юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, зареєстрованих до 1 липня 2004 року, мали бути включені до Єдиного державного реєстру з відміткою про те, що свідоцтва про їх державну реєстрацію, оформлені з використанням бланків старого зразка та видані до 1 липня 2004 року, вважаються недійсними.
Відповідно до статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права.
Відповідно до статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.
Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини дії суб'єкта владних повноважень щодо втручання чи обмеження прав людини повинні бути обґрунтованими, законними, необхідними, а втручання - пропорційним. Дискреційність повноважень органу влади повинна бути зведена до мінімуму, а логіка рішень органу влади повинна бути чіткою і зрозумілою, як і можливі наслідки таких дій. Особа не повинна відповідати за помилки, вчинені органом держави.
У рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Рисовський проти України" (CASE OF RYSOVSKYY v. UKRAINE) Суд підкреслив особливу важливість принципу "належного урядування". Він передбачає, що у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб. Зокрема, на державні органи покладено обов'язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси. Принцип "належного урядування", як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість. Будь-яка інша позиція була б рівнозначною, санкціонуванню неналежного розподілу обмежених державних ресурсів, що саме по собі суперечило б загальним інтересам. З іншого боку, потреба виправити минулу "помилку" не повинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу. Іншими словами, державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов'язків. Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються. Принцип "належного урядування" покладає на державні органи обов'язок діяти невідкладно, виправляючи свою помилку.
Принцип "належного урядування", як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість (рішення у справі "Москаль проти Польщі" (Moskal v. Poland), пункт 73). Будь-яка інша позиція була б рівнозначною, inter alia, санкціонуванню неналежного розподілу обмежених державних ресурсів, що саме по собі суперечило б загальним інтересам (див. там само). З іншого боку, потреба виправити минулу "помилку" не повинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу (рішення у справі "Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки" (Pincova and Pine v. the Czech Republic), заява № 36548/97, пункт 58). Іншими словами, державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов'язків (див. зазначене вище рішення у справі "Лелас проти Хорватії" (Lelas v. Croatia), пункт 74).
Враховуючи викладене, суд вважає, що невиконання державою процедури, передбаченої пунктами 7 та 8 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №2390-VI, що призвело до відсутності в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань інформації про позивача з відміткою про те, що свідоцтво про його державну реєстрацію, оформлене з використанням бланку старого зразка та видане до 1 липня 2004 року, вважається недійсним, свідчить про недотримання принципу «належного урядування», а тому ризик помилки держави має покладатися саме на неї, а такі помилки не можуть виправлятися за рахунок позивача.
При цьому, оскільки відповідно до пункту 4 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №2390-VI свідоцтво про державну реєстрацію позивача як фізичної особи-підприємця, оформлене з використанням бланку старого зразка та видане до 1 липня 2004 року, вважається недійсним, у позивача відсутній статус фізичної-особи підприємця, як визначена пунктом 4 частини першої статті 4 Закону №2464-VI передумова для наявності обов'язку сплати єдиного соціального внеску.
Таким чином, оскільки за період нарахування (з 4 кварталу 2018 року по ІІІ квартали 2019 року включно) позивач не був платником єдиного внеску, цей факт є додатковою підставою для визнання протиправною та скасування спірної вимоги.
Частиною першою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Відповідно до частини другої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Оскільки матеріали справи свідчать про відсутність у позивача обов'язку зі сплати єдиного соціального внеску за період з 4 кварталу 2018 року по ІІІ квартал 2019 року включно, у той час як відповідачем не було надано належних та допустимих доказів, які б спростовували вищевстановлене, суд дійшов висновку про те, що спірна вимога прийнята протиправно та підлягає скасуванню.
Таким чином, позовні вимоги підлягають задоволенню.
Відповідно до частини 1 статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України, при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Під час звернення до суду позивачем сплачено судовий збір у розмірі 768,40 грн., що підтверджується квитанцією від 18.11.2019 №501810001 (а.с.3).
Враховуючи часткове задоволення позовних вимог, сума судового збору, яка підлягає стягненню на користь позивача за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень - Головного управління ДПС у Київській області, становить 768,40 грн.
На підставі викладеного, керуючись статтями 243-246, Кодексу адміністративного судочинства України, суд
1. Адміністративний позов задовольнити у повному обсязі.
2. Визнати протиправною та скасувати вимогу Головного управління ДПС у Київській області про сплату боргу (недоїмки) від 05.11.2019 №Ф-14462-51.
3. Стягнути на користь ОСОБА_1 (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_2 , місце проживання: АДРЕСА_2 ) судовий збір у сумі 768,40 грн. (сімсот шістдесят вісім грн. 40 коп.) за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень - Головного управління ДПС у Київській області (ідентифікаційний код: 43141377, місцезнаходження: 03680, м. Київ, вул. Народного Ополчення, буд.5-А).
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.
Відповідно до підпункту 15.5 пункту 1 Розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України до початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні скарги подаються учасниками справи до або через Київський окружний адміністративний суд.
Суддя Дудін С.О.