ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1
01 квітня 2020 року м. Київ № 640/6168/19
Суддя Окружного адміністративного суду міста Києва Вєкуа Н.Г., розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи адміністративну справу за позовом громадянина Гвінеї ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, третя особа - Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії, -
До Окружного адміністративного суду м. Києва звернувся громадянин Гвінеї ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1») з позовом до Державної міграційної служби України (01001, м. Київ, вул. Володимирська, 9, код ЄДРПОУ 37508470), третя особа - Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області (02152, м. Київ, вул. Березняківська, 4-а, код ЄДРПОУ 42552598), в якому просить суд:
- визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянина Гвінеї ОСОБА_1 ;
- зобов'язати Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву громадянина Гвінеї ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства.
В обґрунтування заявлених позовних вимог представник позивача зазначив, що оскаржуване рішення про відмову у визнанні позивача біженцем або особою, що потребує додаткового захисту є протиправним, оскільки відповідачем не враховані об'єктивні причини побоювання позивача за своє життя та здоров'я, а також переслідувань через політичні причини. Вказав на те, що влада Гвінеї не здатна забезпечити захист позивачу від переслідувань та убезпечити від систематичного порушення прав людини по всій країні.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 15.04.2019 відкрито провадження у справі за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.
Представником відповідача подано відзив на позов, в якому вказав про правомірність оскаржуваного рішення, прийнятого у межах та на підставі наявних повноважень. З урахуванням того, що позивач ні в заяві-анкеті, ні під час проведених співбесід не обґрунтував свої побоювання та не надав переконливих відомостей для отримання захисту на території України, а його доводи ґрунтуються лише на суб'єктивних твердженнях, непідкріплених будь-якими доказами, зазначене ставить під сумніви правдивість наданої інформації та прийняття іншого рішення.
Третьою особою не подано пояснень з приводу заявлених позовних вимог,
Представником позивача подано відповідь на відзив, в якій він заперечував проти викладених у відзиві тверджень відповідача та просив задовольнити позов в повному обсязі.
Розглянувши документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, судом встановлено наступне.
Як свідчать матеріали справи, ОСОБА_1, громадянин Гвінеї, народився ІНФОРМАЦІЯ_1 м. Далаба, за національністю - етнічна належність пьоль, за віросповіданням - мусульманин-суніт, освіта середня, побоюючись стати жертвою переслідувань через загальнопоширене насильство з боку правлячої етнічної групи «малінке», приїхав на територію України та звернувся із заявою-анкетою до Управління Державної міграційної служби України у Київській області про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
08.04.2019 року позивач отримав повідомлення Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області №27 від 01.03.2019 року про відмову визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, на підставі рішення Державної міграційної служби №56-19 від 25.02.2019 року.
Відмова відповідача була вмотивована відсутністю умов, передбачених п. 1 чи13 частини 1 статті 1 Закону України «про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
Не погоджуючись з оскаржуваним рішенням, позивач звернувся до суду з даним адміністративним позовом, при вирішенні якого суд виходить із наступного.
Частиною другою статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні врегульовано Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 08.07.2011 №3671-VI (далі - Закон №3671-VI).
Згідно з пунктом 1 частини першої статті 1 Закону №3671-VI біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Відповідно до пункту 4 частини першої статті 1 Закону №3671-VI додатковий захист - це форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, які загрожують їх життю, безпеці чи свободі.
Пунктом 13 статті 1 Закону №3671-VI визначено, що особа, яка потребує додаткового захисту - це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.
Відповідно до пункту 3 частини першої статті 1 Закону №3671-VI довідка про звернення за захистом в Україні - це документ, що засвідчує законність перебування особи на території України на період, що розпочинається з моменту звернення особи з відповідною заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, і є дійсною для реалізації прав і виконання обов'язків, передбачених цим Законом та іншими законами України, до остаточного визначення статусу такої особи чи залишення нею території України.
Частиною сьомою статті 7 вказаного Закону встановлено, що до заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин.
За змістом статті 8 Закону №3671-VI центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без громадянства про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає заявникові довідку про звернення за захистом в Україні та реєструє заявника. Протягом п'ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в заяві, та інші документи, вимагає додаткові відомості та приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання.
У разі прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, продовжує строк дії довідки про звернення за захистом в Україні.
У разі використання особою права на оскарження центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, до прийняття рішення за скаргою залишає на зберігання документи, що посвідчують особу заявника, та інші документи.
Частиною одинадцятою статті 9 Закону №3671-VI передбачено, що після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, орган міграційної служби готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Виходячи зі змісту статті 10 Закону №3671-VI спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань міграції приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Положеннями Конвенції про статус біженців 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року визначено, що поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця. Такими підставами є: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, - за межами країни свого колишнього місця проживання; наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: расової належності, релігії, національності (громадянства), належності до певної соціальної групи, політичних поглядів; неможливість або небажання особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.
Відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісару ООН у справах біженців, для того, щоб вважитися біженцем, особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування, надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.
Згідно положень пункту 195 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього, особа уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.
Аналіз наведених правових норм дає підстави для висновку, що у відповідача наявний обов'язок при розгляді документів заявника, перевіряти обставини, які надають підстави віднести особу до категорії осіб, які потребують додаткового захисту або встановити належність заяви, як такої, що носить характер зловживання.
При цьому заявник, в свою чергу, не зобов'язаний обґрунтовувати кожну обставину своєї справи беззаперечними матеріальними доказами і має доказувати вірогідність своїх доводів та точність фактів, на яких ґрунтується заява про надання статусу біженця, оскільки особи, які шукають статусу біженця, позбавлені в силу тих чи інших обставин можливості надати докази в підтвердження своїх доводів. Ненадання документального доказу усних тверджень не може перешкоджати прийняттю заяви чи прийняттю позитивного рішення щодо надання статусу біженця, якщо такі твердження співпадають із відомими фактами, та загальна правдоподібність яких є достатньою. Правдоподібність встановлюється, якщо заявник подав заяву, яка є логічно послідовною, правдоподібною та не суперечить загальновідомим фактам і, отже, викликає довіру.
З матеріалів справи відносно ОСОБА_1 встановлено, що позивач 28.01.2018 року залишив країну постійного проживання -Гвінею на підставі паспорту громадянина Гвінеї та, скориставшись повітряним транспортом, прибув у Марокко, де перебував протягом 2 годин, потім літаком прибув до Російської Федерації, в якій перебував з 29.01.2018 по 23.03.2018 року.
В м. Москва зустрів студента на ім'я ОСОБА_4 , за порадою якого вирішив поїхати до України.
23.02.2018 року позивач прибув на територію України нелегально, за допомогою перевізника, перетнувши державний кордон України поза пунктом пропуску, пішки. В подальшому на таксі прибув у м. Харків, а його паспорт залишився у перевізника.
04.04.2018 року позивач звернувся до міграційної служби із заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в якій зазначив, що не може повернутися до Гвінеї із побоювань стати жертвою переслідувань з боку етнічної групи «малінке», які знаходяться при владі, тому і не звертався за захистом у Гвінеї, будучи представником іншої етнічної групи («пьоль»). Крім того, вказав, що зазнавав насильства з боку мачухи, яка належить до етнічної групи «малінке».
Під час співбесіди 07.06.2018 позивач повідомив, що на нього був скоєний напад з боку невідомих осіб, які його побили, поранили і погрожували вбивством, якщо він не покине будинок мачухи.
Інших причин звернення із заявою позивач не зазначив.
В ході вивчення ситуації у відкритих джерелах по країні походження позивача Управлінням Державної міграційної служби України у Київській області в тому числі, щодо контролювання ситуації представниками етнічної групи «малінке» у регіоні проживання заявника, встановлено, що етнічна група фульбе (пьоль) є домінуючим етносом на території Гвінеї та складає більше 30% населення країни. У порівнянні з іншими африканськими державами, у Гвінеї ступінь реального впливу міжетнічних протиріч на внутрішньополітичні процеси значно нижче.
Разом з тим, зі змісту протоколів співбесіди вбачається, що будь-яких фактів або проявів дискримінації до позивача або членів його родини за ознакою належності до певної етнічної групи встановлено не було.
На основі всебічного вивчення наданих позивачем матеріалів та свідчень, а також матеріалів по країні походження (Гвінеї), відповідачем зроблено висновок про те, що позивач не надав достовірних чи правдоподібних фактів щодо особистого переслідування в країні походження і постійного проживання Гвінеї. Позивач не навів жодних інших фактів переслідування, окрім загального твердження про ситуацію в країні походження. Зазначені позивачем проблеми не доводять існування загрози його переслідувань в країні його походження та громадянської належності.
На думку відповідача та третьої особи, зазначене дає підстави вважати, що позивач намагається спотворити власну історію під загальновідому та загальнопоширену інформацію по країні його походження.
Крім того, як вбачається з матеріалів справи, позивач не брав участь у політичній та релігійній діяльності, не був членом жодних організацій чи політичних партій, не брав участі в демонстраціях, мітингах проти уряду Гвінеї. Таким чином, немає підстав вважати, що позивач має обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань.
Більш того, стосовно позивача відсутня також інформація стосовно кримінального переслідування по відношенню до нього.
Окрім того, зі слів позивача, вилетівши із Гвінеї 28.01.2018, він прибув літаком в Марокко, де перебував протягом 2 годин, в подальшому прибув до Російської Федерації, де перебував протягом 24 днів , після чого приїхав до України у березні 2018 року.
Суд звертає увагу на те, що зі слів позивача, він легально, вільно та безперешкодно вибув з країни походження 28.01.2018. Факт легального виїзду особи із Гвінеї до Росії, з використанням паспортного документу, вказує на відсутність елементу його переслідування з боку представників державної влади Гвінеї, в тому числі етнічної групи «малінке».
Таким чином, до приїзду в Україну позивач перебував на території третіх безпечних країн і мав нагоду звернутися з приводу отримання відповідного статусу до органів державної влади цих країн.
Частина двадцять друга статті 1 Закону №3671-VI дає визначення терміну «третя безпечна країна» - це країна, в якій особа перебувала до прибуття в Україну, крім випадків транзитного проїзду через територію такої країни, і могла звернутися з клопотанням про визнання біженцем чи особою, яка потребує додаткового захисту.
Отже, позивач перебував у третій безпечній країні та мав можливість звернутися за захистом, однак не скористався своїм правом, що ставить під сумнів його можливе переслідування чи погрози на його адресу в країні постійного проживання.
Аналізуючи вищевказані обставини, суд приходить до висновку, що позивач звернувся із заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, виключно з метою уникнення примусового повернення та легалізації на території України.
Суд звертає увагу, що не бажання позивача повертатись в країну громадянської належності саме по собі не є підставою для прийняття рішення про визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
З матеріалів справи та пояснень позивача вбачається, що в обґрунтування позовних вимог громадянином Гвінеї ОСОБА_1 надано відомості, які не підтверджують факту переслідування позивача або його побоювань стати жертвою переслідувань чи розумної можливості того, що позивачу буде заподіяно шкоду або неприйнятні страждання у разі його повернення до країни громадянської належності та, відповідно, не доводять наявності підстав, передбачених законодавством, для надання позивачу статусу біженця або визнання його особою, яка потребує додаткового захисту.
Позивачем не було надано суду документів, які підтвердили б наявність переслідувань або утисків відносно нього, зокрема з боку етнічної групи «малінке», що відповідали б вимогам пунктів 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону №3671-VI.
В межах розгляду даної справи судом враховано ситуацію в Гвінеї та прийнято до уваги наявність загальновідомих фактів і подій, які, з одного боку, могли б слугувати підставою для обґрунтованих побоювань позивача від переслідувань, однак, аналізуючи особову справу громадянина Гвінеї ОСОБА_1 , суд не вбачає у останнього об'єктивної сторони критерію побоювань стати жертвою переслідувань, який є визначальним, оскільки позивачем не надано жодного достатнього та належного доказу того, що ці побоювання є реальними.
Одночасно, побоювання, які виникли у позивача, мають суто суб'єктивний характер і не підтверджені жодними доказами, заявник також не має доказів наявності погроз у його бік, як і не має інших документальних підтверджень щодо його слів.
Враховуючи вищезазначені норми законодавства, оцінивши наявні докази у справі та встановлені обставини, відповідачем при прийнятті рішення проведено аналіз інформації про країну походження, про особу заявника, за наслідками перевірки якої не встановлено наявність фактичних доказів того, що побоювання позивача стати жертвою переслідувань в країні походження є реальними, а тому, на думку суду, обґрунтовано прийнято рішення про відмову громадянину Гвінеї ОСОБА_1 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Згідно із частиною першою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
З огляду на викладене, системно проаналізувавши норми законодавства, оцінивши докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні, суд дійшов висновку, що спірне рішення відповідача є обґрунтованим та правомірним, а позовні вимоги є безпідставними та задоволенню не підлягають.
Керуючись ст.ст. 72-77, 139, 241-246 Кодексу адміністративного судочинства України суд,
1. У задоволенні адміністративного позову громадянина Гвінеї ОСОБА_1 відмовити повністю.
Рішення набирає законної сили в порядку передбаченому ст. 255 Кодексу адміністративного судочинства та може бути оскаржена в апеляційному порядку повністю або частково за правилами, встановленими ст. ст. 293, 295-297 КАС України, шляхом подання через суд першої інстанції апеляційної скарги
Суддя Н.Г. Вєкуа