ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1
31 березня 2020 року м. Київ № 640/9217/19
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі судді Пащенка К.С., за участю секретаря судового засідання Легейди Я.А., розглянувши у спрощеному (письмовому) провадженні без проведення судового засідання та виклику учасників справи адміністративну справу
за позовом Публічного акціонерного товариства «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк»
доДержавної фіскальної служби України
провизнання протиправною та скасування податкової консультації,
Публічне акціонерне товариство «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» (далі - позивач або ПАТ «Промінвестбанк») подало на розгляд Окружному адміністративному суду міста Києва позов до Державної фіскальної служби України (далі - відповідач або ДФС України), в якому позивач просить суд визнати протиправною та скасувати індивідуальну податкову консультацію Державної фіскальної служби України № 1986/6/99-99-12-02-03-15/ІПК від 06.05.2019.
Ухвалою Окружного адміністративного суду м. Києва від 06.06.2019 (суддя Пащенко К.С.) відкрито провадження у даній справі та призначено справу до судового розгляду за правилами спрощеного позовного провадження у письмовому провадженні без виклику учасників справи та проведення судового засідання.
В обґрунтування позову позивач зазначає, що 02.04.2019 він звернувся до відповідача із запитом щодо надання індивідуальної податкової консультації з приводу роз'яснення моменту припинення в нього обов'язку з плати за землю при відчуженні нерухомого майна, яке знаходиться на відповідній орендованій ним земельній ділянці, але відповідачем, за твердженням позивача, не було надано чіткої відповіді саме на поставлене запитання та складено індивідуальну податкову консультацію з неправильним застосуванням норм податкового, земельного, цивільного законодавства та положень Закону України «Про оренду землі».
Відзив на позовну заяву від відповідача не надходив.
Розглянувши подані сторонами документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне.
ПАТ «Промінвестбанк» (ідентифікаційний код 00039002) зареєстровано як юридична особа та є платником земельного податку.
02.04.2019 позивач звернувся до ДФС України із запитом № 277-08/09 щодо отримання індивідуальної податкової консультації, в якому просив роз'яснити, з якого моменту у ПАТ «Промінвестбанк» припиняється обов'язок зі сплати плати за землю у випадку відчуження ним житлових будинків, будівель або споруд, що розташовані на орендованій земельній ділянці, якщо договором, який передбачає набуття іншою особою права власності на житловий будинок, будівлю або споруду, припиняється договір оренди земельної ділянки в частині оренди Банком земельної ділянки, на якій розташований такий житловий будинок, будівля або споруда».
03.05.2019 до ПАТ «Промінвестбанк» надійшло повідомлення від ДФС України за вих. № 19527/6199-99-12-02-03-15 про продовження строку розгляду поданого ним звернення на 10 календарних днів до 10.05.2019 включно.
10.05.2019 Позивач отримав від ДФС податкову консультацію № 1986/6/99-99-12-02-03-15/ІПК від 06.05.2019 наступного змісту:
«Банк, посилаючись на норми чинного законодавства, просить надати роз'яснення щодо наявності у нього обов'язку виконання податкових зобов'язань з плати за орендовану земельну ділянку комунальної власності за таких обставин.
Цивільно-правовою угодою між Банком та іншою особою передбачено перехід права власності на об'єкт нерухомості (будівлі), а також передбачено припинення договору оренди Банком земельної ділянки комунальної власності в частині ділянки, на якій розташовано об'єкт нерухомості (будівлі).
Землекористувачі сплачують плату з дня виникнення права користування земельною ділянкою (п. 287.1 ст. 287 Податкового кодексу України).
Підставою для нарахування орендної плати за земельну ділянку є договір оренди такої земельної ділянки (ст. 288 Податкового кодексу України).
Відповідно до вимог ст. 125 Земельного кодексу України, право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав.
Слід зазначити, що орендар, який має намір повністю або частково здійснити відчуження набутого за договором права оренди земельної ділянки за згодою орендодавця, подає особисто або надсилає рекомендованим листом орендодавцеві відповідну заяву.
Право оренди, а також відчужене право оренди земельної ділянки підлягає державній реєстрації у встановленому законодавством порядку (абз. третій та шостий ст. 81 Закону України «Про оренду землі»).
З огляду на викладене, обов'язок виконання податкових зобов'язань з плати у Банка залишається до дати державної реєстрації відчуження права оренди земельної ділянки, на якій розташований об'єкт нерухомості, набутий у власність іншою особою».
Незгода з наданою відповідачем індивідуальною податковою консультацією обумовила звернення позивача до суду з цим адміністративним позовом.
Вирішуючи спір по суті, суд наголошує на такому.
Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та Законами України.
Відносини, що виникають у сфері справляння податків і зборів, зокрема, перелік податків та зборів, що справляються в Україні, порядок їх адміністрування, платників податків та зборів, їх права та обов'язки, компетенцію контролюючих органів, повноваження і обов'язки їх посадових осіб під час здійснення податкового контролю, а також відповідальність за порушення податкового законодавства регулюються Податковим кодексом України (далі - ПК України).
Згідно з пп. 14.1.172 п. 14.1 ст. 14 ПК України податкова консультація - допомога контролюючого органу конкретному платнику податків стосовно практичного використання конкретної норми закону або нормативно-правового акта з питань адміністрування, нарахування та сплати податків чи зборів, контроль за справлянням яких покладено на такий контролюючий орган.
Пунктом 191.1.28 статті 191 ПК України визначено, що контролюючі органи надають консультації відповідно до цього Кодексу, законодавства з питань сплати єдиного внеску та інформаційно-довідкові послуги з питань оподаткування й іншого законодавства, контроль за додержанням якого покладено на контролюючі органи.
У п.п. 52.1, 52.2, 52.3, 52.5 ст. 52 ПК України передбачено, що за зверненням платників податків контролюючі органи надають безоплатно консультації з питань практичного використання окремих норм податкового законодавства протягом 30 календарних днів, що настають за днем отримання такого звернення даним контролюючим органом.
Податкова консультація має індивідуальний характер і може використовуватися виключно платником податків, якому надано таку консультацію.
За вибором платника податків консультація надається в усній, письмовій або електронній формі.
Контролюючі органи мають право надавати консультації виключно з тих питань, що належать до їх повноважень.
Водночас, платник податків може оскаржити до суду як правовий акт індивідуальної дії податкову консультацію контролюючого органу, викладену в письмовій або електронній формі, яка, на думку такого платника податків, суперечить нормам або змісту відповідного податку чи збору.
Визнання судом такої податкової консультації недійсною є підставою для надання нової податкової консультації з урахуванням висновків суду (п. 53.3 ст. 53 ПК України).
Отже, податкова консультація є актом індивідуальної дії, який містить правову позицію податкового органу щодо застосування конкретних норм податкового законодавства та може бути оскаржений платником податків у судовому порядку.
При цьому, отримання платником індивідуальної податкової консультації є юридичним фактом, що надає підстави для звільнення його від відповідальності, якщо він діятиме у відповідності до наданих такою консультацією роз'яснень з питань практичного застосування окремих норм податкового законодавства.
Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 20.02.2018 по справі №813/2617/15 та відповідно до ч. 5 ст. 242 КАС України є обов'язковою для застосування судами.
Підпунктом 14.1.147 пункту 14.1 статті 14 ПК України встановлено, що плата за землю - обов'язковий платіж у складі податку на майно, що справляється у формі земельного податку та орендної плати за земельні ділянки державної і комунальної власності.
Згідно з п.п. 14.1.72 і 14.1.73 п. 14.1 ст. 14 ПК України земельним податком визнається обов'язковий платіж, що справляється з власників земельних ділянок та земельних часток (паїв), а також постійних землекористувачів. Землекористувачами можуть бути юридичні та фізичні особи (резиденти і нерезиденти), яким відповідно до закону надані у користування земельні ділянки державної та комунальної власності, у тому числі на умовах оренди.
Відповідно до пп. 269.1.1 і 269.1.2 п. 269.1 ст. 269 ПК України платниками земельного податку є власники земельних ділянок, земельних часток (паїв) та землекористувачі.
У пп. 270.1.1 п. 270.1 ст. 270 ПК України закріплено, що об'єктами оподаткування є земельні ділянки, які перебувають у власності або користуванні.
За правилами пункту 287.7 статті 287 ПК України в разі надання в оренду земельних ділянок (у межах населених пунктів), окремих будівель (споруд) або їх частин власниками та землекористувачами, податок за площі, що надаються в оренду, обчислюється з дати укладення договору оренди земельної ділянки або з дати укладення договору оренди будівель (їх частин).
Згідно з ч.ч. 1, 2 ст. 120 Земельного кодексу України в разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об'єкти.
До особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення. Якщо жилий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, що перебуває у користуванні, то в разі набуття права власності на ці об'єкти до набувача переходить право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача.
Відповідно до ч. 1 ст. 377 Цивільного кодексу України, до особи, яка набула право власності на житловий будинок (крім багатоквартирного), будівлю або споруду, переходить право власності, право користування на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення в обсязі та на умовах, встановлених для попереднього землевласника (землекористувача).
У відповідності до статті 7 Закону України «Про оренду землі» від 06.101998 № 161-XIV до особи, якій перейшло право власності на житловий будинок, будівлю або споруду, що розташовані на орендованій земельній ділянці, також переходить право оренди на цю земельну ділянку. Договором, який передбачає набуття права власності на житловий будинок, будівлю або споруду, припиняється договір оренди земельної ділянки в частині оренди попереднім орендарем земельної ділянки, на якій розташований такий житловий будинок, будівля або споруда.
Системний аналіз викладених правових норм надає можливість визначити, хто саме є платником земельного податку, що є об'єктом оподаткування, з якого моменту виникає (набувається, переходить) обов'язок сплати цього податку, подію (явище), з якою припиняється його сплата, умови та підстави сплати цього платежу у разі вчинення правочинів із будівлею, що розташована на відповідній земельній ділянці.
У розумінні положень підпунктів 14.1.72, 14.1.73 пункту 14.1 статті 14, підпунктів 269.1.1, 269.1.2 пункту 269.1, пункту 269.2 статті 269, підпунктів 270.1.1, 270.1.2 пункту 270.1 статті 270, пункту 287.7 статті 287 ПК України платником плати за землю є, зокрема, землекористувач, якими може бути фізична чи юридична особа. Обов'язок сплати цього податку для його платника виникає з моменту набуття (переходу) в установленому законом порядку права власності на земельну ділянку чи права користування нею і триває до моменту припинення (переходу) цього права.
При цьому, якщо певна фізична чи юридична особа набула право власності на будівлю або його частину, що розташовані на орендованій земельній ділянці, то до набувача переходить право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача.
Отже, до нового власника об'єкта нерухомості переходить і встановлений податковим законом обов'язок зі сплати податку за земельну ділянку (плати за землю), на якій розташоване набуте ним майно.
Аналогічні правові висновки викладені в постанові Верховного Суду від 18.04.2019 у справі № 807/292/18.
Враховуючи вищевикладене, суд звертає увагу на те, що позиція податкового органу, викладена в оскаржуваній позивачем індивідуальній податковій консультації № 1986/6/99-99-12-02-03-15/ІПК від 06.05.2019, фактично зводиться до того, що єдиною підставою для припинення в юридичної особи обов'язку зі сплати плати за землю є державна реєстрація припинення права оренди.
Проте, такі висновки ДФС України не ґрунтуються на повному та всебічному аналізі вищенаведених норм податкового, земельного, цивільного законодавства і Закону України «Про оренду землі», не відповідають закріпленим у них положенням та є неправомірними.
Крім того, як вбачається з матеріалів справи, у запиті ПАТ «Промінвестбанк» поставлено чітке запитання щодо моменту припинення в нього обов'язку зі сплати земельного податку (плати за землю) у разі відчуження об'єктів нерухомості, що розташовані на відповідній земельній ділянці, та наведено правові норми, зокрема, ст.ст. 120, 141 Земельного кодексу України, ч. 1 ст. 377 Цивільного кодексу України, ст. 7 Закону України «Про оренду землі», застосування яких Банк просить роз'яснити саме в контексті податкових правовідносин.
Однак, жодної з вказаних Банком законодавчих норм відповідачем при складанні спірної ІПК проаналізовано не було. Натомість в наданій ІПК ДФС України стверджує про укладання між Банком та іншою особою цивільно-правової угоди, хоча саме таких відомостей у запиті на отримання ІПК позивачем не вказувалося і жодних угод, зокрема цивільно-правових, до ДФС України разом з таким запитом не подавалося.
З огляду на викладене, суд приходить до висновку, що надана відповідачем на запит позивача № 277-08/09 від 02.04.2019 індивідуальна податкова консультація № 1986/6/99-99-12-02-03-15/ІПК від 06.05.2019 не ґрунтується на нормах законодавства, а напроти - суперечить їм.
При цьому, відповідачем не надано жодних доказів, які б підтверджували зворотне.
Водночас, постулатом адміністративного процесуального законодавства є презумпція винуватості відповідача у справі - суб'єкта владних повноважень (ч.2 ст.77 КАС України).
У свою чергу, податковим законодавством презюмується правомірність рішень, дій та бездіяльності платника податків (ст. 4 ПК України).
Зазначене в сукупності обумовлює покладення обов'язку доказування в податкових спорах на податковий орган, який у відповідності до принципу офіційного з'ясування обставин справи повинен доводити в суді обставини, що стали підставою для нарахування платнику податків спірних податкових зобов'язань, та правомірність прийняття свого рішення.
Аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного суду від 20.02.2018 у справі № 817/149/17, від 29.03.2018 у справі № 813/2758/16.
Разом з тим, суд враховує правові висновки Європейського суду з прав людини, викладені в п.п. 70, 71 рішення у справі RYSOVSKYY v. UKRAINE («Рисовський проти України») заява № 29979/04 Європейським судом з прав людини підкреслено особливу важливість принципу «належного урядування», відповідно до якого, в разі, коли йдеться про питання загального інтересу, державні органи повинні діяти в належний і якомога послідовніший спосіб (див. рішення у справах «Беєлер проти Італії» [ВП] (Beyeler v. Italy [GC]), заява № 33202/96, п. 120, ECHR 2000-I, «Онер'їлдіз проти Туреччини» [ВП] (Oneryildiz v. Turkey [GC]), заява № 48939/99, п. 128, ECHR 2004-XII, «Megadat.com S.r.l. проти Молдови» (Megadat.com S.r.l. v. Moldova), заява № 21151/04, п. 72, від 8 квітня 2008 року, і «Москаль проти Польщі» (Moskal v. Poland), заява № 10373/05, п. 51, від 15 вересня 2009 року).
Крім того, в рішеннях у справах «Лелас проти Хорватії» (Lelas v. Croatia), заява № 55555/08, п. 74, від 20 травня 2010 року, і «Тошкуце та інші проти Румунії» (Toscuta and Others v. Romania), заява № 36900/03, п. 37, від 25 листопада 2008 року Європейський суд з прав людини наголосив, що саме на державні органи покладено обов'язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій та мінімізують ризик помилок.
Статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
На підставі викладеного, суд дійшов висновку, що індивідуальна податкова консультація № 1986/6/99-99-12-02-03-15/ІПК від 06.05.2019 є протиправною та підлягає скасуванню, а позовні вимоги ПАТ «Промінвестбанк» - задоволенню.
Відповідно до змісту статті 5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом, зокрема: визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень; визнання бездіяльності суб'єкта владних повноважень протиправною та зобов'язання вчинити певні дії.
Захист порушених прав, свобод чи інтересів особи, яка звернулася до суду, може здійснюватися судом також в інший спосіб, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Згідно з пунктом 2 частини другої статті 245 КАС України у разі задоволення позову суд може прийняти рішення про визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень.
Наразі слід виокремити, що частинами 1 та 2 ст. 6 КАС України встановлено, що суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
Так, Європейський суд з прав людини у п. 50 рішення від 13.01.2011 (остаточне) по справі «Чуйкіна проти України» (case of Chuykina v. Ukraine) (Заява № 28924/04) зазначив, що суд нагадує, що процесуальні гарантії, викладені у ст. 6 Конвенції, забезпечують кожному право звертатися до суду з позовом щодо своїх цивільних прав та обов'язків.
Таким чином ст. 6 Конвенції втілює "право на суд", в якому право на доступ до суду, тобто право ініціювати в судах провадження з цивільних питань становить один з його аспектів (див. рішення від 21.02.1975 у справі "Голдер проти Сполученого Королівства" (Golder v. the United Kingdom), пп. 2836, Series A № 18). Крім того, порушення судового провадження саме по собі не задовольняє усіх вимог п. 1 ст. 6 Конвенції. Ціль Конвенції гарантувати права, які є практичними та ефективними, а не теоретичними або ілюзорними. Право на доступ до суду включає в себе не лише право ініціювати провадження, а й право отримати "вирішення" спору судом. Воно було б ілюзорним, якби національна правова система Договірної держави дозволяла особі подати до суду цивільний позов без гарантії того, що справу буде вирішено остаточним рішенням в судовому провадженні. Для п. 1 ст. 6 Конвенції було б неможливо детально описувати процесуальні гарантії, які надаються сторонам у судовому процесі провадженні, яке є справедливим, публічним та швидким, не гарантувавши сторонам того, що їхні цивільні спори будуть остаточно вирішені (див. рішення у справах «Мултіплекс проти Хорватії» (Multiplex v. Croatia), заява № 58112/00, п. 45, від 10.07.2003, та «Кутіч проти Хорватії» (Kutic v. Croatia), заява № 48778/99, п. 25, ECHR 2002-II).
Таким чином, з огляду на викладені приписи КАС України, керуючись наведеними концептуальними позиціями Європейського суду з прав людини, з урахуванням викладених судом висновків та п. 53.3 ст. 53 ПК України, слід акцентувати, що задоволення позовних вимог саме у спосіб, обраний позивачем, є дотриманням судом гарантій на те, що спір між сторонами буде остаточно вирішений.
При цьому, суд наголошує, що приписами вказаної норми ст. 53 ПК України прямо передбачено, що визнання судом податкової консультації недійсною є підставою для надання нової податкової консультації з урахуванням висновків суду.
Відповідно до частини першої статті 90 КАС України, суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному та об'єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), що міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
У пункті 50 рішення Європейського суду з прав людини «Щокін проти України» (№ 23759/03 та № 37943/06) зазначено, що перша та найважливіша вимога статті 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року полягає в тому, що будь-яке втручання публічних органів у мирне володіння майном повинно бути законним. Говорячи про «закон», стаття 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року посилається на ту саму концепцію, що міститься в інших положеннях цієї Конвенції (див. рішення у справі «Шпачек s.r.о.» проти Чеської Республіки» (SPACEK, s.r.o. v. THE CZECH REPUBLIC № 26449/95). Ця концепція вимагає, перш за все, щоб такі заходи мали підстави в національному законодавстві. Вона також відсилає до якості такого закону, вимагаючи, щоб він був доступним для зацікавлених осіб, чітким та передбачуваним у своєму застосуванні (див. рішення у справі «Бейелер проти Італії» (Beyeler v. Italy № 33202/96).
У Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.
При цьому, зазначений Висновок, крім іншого, акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.
Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану, зокрема у справах «Салов проти України» (заява № 65518/01; пункт 89), «Проніна проти України» (заява № 63566/00; пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (заява № 4909/04; пункт 58): принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; пункт 29).
Наведена позиція ЄСПЛ також застосовується у практиці Верховним Судом, що, як приклад, відображено у постанові від 20.05.2019 (справа № 417/3668/17).
Отже, враховуючи вищевикладене, виходячи із системного аналізу положень чинного законодавства України, оцінки поданих сторонами доказів за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, суд приходить до висновку, що вимоги позивача підлягають задоволенню в повному обсязі.
Згідно з частиною першою статті 139 КАС України, при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Оскільки в даному випадку суд дійшов висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог, то судові витрати підлягають відшкодуванню на користь позивача за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень - відповідача у справі.
Керуючись статтями 2, 6, 8, 9, 72-77, 241-246, 250, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
1. Позов Публічного акціонерного товариства «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» - задовольнити повністю.
2. Визнати протиправною та скасувати індивідуальну податкову консультацію Державної фіскальної служби України № 1986/6/99-99-12-02-03-15/ІПК від 06.05.2019.
3. Cтягнути на користь Публічного акціонерного товариства «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» (адреса: 01001, м. Київ, провулок Шевченка, 12, ідентифікаційний код 00039002) за рахунок бюджетних асигнувань Державної фіскальної служби України (адреса: 04053, м. Київ, Львівська площа, 8, ідентифікаційний код 39292197) понесені ПАТ «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» витрати по сплаті судового збору в розмірі 1921,00 грн. (одна тисяча дев'ятсот двадцять одна гривня).
Рішення, відповідно до ст. 255 КАС України, набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо таку скаргу не було подано, а у разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного провадження.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо у судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного ухвали.
Відповідно до пп. 15.5 п. 1 Розділу VII Перехідні положення КАС України до початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні скарги подаються учасниками справи через Окружний адміністративний суд міста Києва.
Суддя К.С. Пащенко