вул. Герасима Кондратьєва, 159, м. Суми, 40021, E-mail: inbox@adm.su.court.gov.ua
31 березня 2020 р. Справа № 480/705/20
Сумський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді - Савицької Н.В., розглянувши в порядку письмового провадження в приміщенні суду в м. Суми адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Управління Державної міграційної служби України в Сумській області про визнання неправомірним та скасування наказу, зобов'язання вчинити дії,-
ОСОБА_1 (далі по тексту - позивач) звернувся до Сумського окружного адміністративного суду з позовом до Управління Державної міграційної служби України в Сумській області (далі по тексту - відповідач, Управління ДМС в Сумській області), і просить суд:
- визнати наказ Державної міграційної служби України в Сумській області № 6 від 22.01.2020 про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання позивача біженцем або особою, яка потребує захисту неправомірним та скасувати його;
- зобов'язати Державну міграційну службу України в Сумській області переглянути звернення позивача про оформлення документів для вирішення питання про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що у розумінні п. 13 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», позивач відповідає умовам для визнання його біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки перебуває за межами країни своєї громадянської належності, не може та не бажає повертатися до неї, оскільки має обґрунтовані побоювання за своє життя та здоров'я через конфлікт із сусідами, які погрожують йому помстою за те, що позивач ніби то скривдив їхню доньку та сестру. Стверджує, що звертаючись до Управління ДМС в Сумській області достатньо обґрунтував необхідність надання йому статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, однак всупереч відповідності особи позивача вимогам Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» відповідачем було прийнято наказ №6 від 22.01.2020, яким відмовлено йому в оформленні документів для вирішення питання про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Відтак, вважаючи оскаржуваний наказ протиправним позивач звернувся до суду з даним позовом.
Ухвалою суду від 05.02.2020 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін.
25.02.2020 відповідачем подано до суду письмовий відзив (а.с.17-23), у якому проти позовних заперечує та зазначає, що позивач не надав жодних належних та переконливих документів та доказів на підтвердження своїх слів щодо фактів його переслідування в країні походження, не повідомив про наявність переслідувань щодо нього на території країни громадської незалежності за ознаками раси, національності, громадянства (підданства), віросповідання, політичних переконань.
Так, проаналізувавши твердження позивача під час співбесіди у співвідношенні до інформації по країні походження, відповідач дійшов висновку про відсутність підстав характеризувати повідомлені позивачем факти щодо існування проблем між двома родинами, як кровну помсту.
Крім того, відповідач звертає увагу, що позивач на територію України прибув 11.03.2018 з метою навчання в Сумському національному аграрному університеті та був документований посвідкою на тимчасове проживання НОМЕР_1 терміном дії до 30.11.2018. Не маючи законних підстав для перебування на території України, ОСОБА_1 лише 28.12.2019, тобто, через рік та один місяць, звернувся за захистом, чим порушив вимоги частини 5 статті 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». Враховуючи тривалий час перебування на території України, достатній рівень освіти, наявність у відкритому доступі інформації про порядок звернення за захистом в Україні, пояснення позивача з приводу несвоєчасного звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а саме: що він не знав про таку можливість, не можна вважати обгрунтованими.
Враховуючи викладені вище обставини, відповідач вважає, що факти, на які посилався позивач, не є підставою для визнання його біженцем у відповідності до умов, передбачених п.1, п.13 ч.1 ст.1 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту”, так як матеріали особової справи свідчать про відсутність дискримінації стосовно позивача, а тому оскаржуване рішення прийняте в межах та з урахуванням норм чинного законодавства, у зв'язку з чим просить відмовити у задоволенні позовних вимог у повному обсязі.
Ухвалою суду від 26.02.2020 відмовлено у задоволенні клопотання Управління ДМС в Сумській області про розгляд справи за правилами загального позовного провадження.
Суд, дослідивши матеріали справи, з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, оцінивши зібрані докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, дійшов висновку про відмову у задоволенні позовних вимог, виходячи з наступного.
З матеріалів справи судом встановлено, що ОСОБА_1 1982 року народження є громадянином Йорданії, за національністю араб, за віросповіданням мусульман, рідна мова - арабська, сімейний стан не одружений. Державний кордон України перетнув 11.03.2018. За отриманням захисту на території України звертався вперше, на момент звернення із заявою про визнання біженцем на території України перебував нелегально.
У своїй заяві до Управління Державної міграційної служби України в Сумській області про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 28.12.2019 ОСОБА_1 зазначив, що не може повернутись до країни свого походження через існування проблем із сусіднім кланом (а.с.30-34).
За результатами розгляду заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та проведення співбесід з позивачем, висновком Управління ДМС України в Сумській області від 22.01.2020 було відмовлено заявнику - громадянину Йорданії ОСОБА_1 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку із відсутністю умов, передбачених п. п. 1, 13 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» (а.с.83-86) .
Як вбачається зі змісту висновку про відмову, заявник (позивач) не має підстав для побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, національності, віросповідання, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, тобто умови, передбачені п. 1 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», на думку відповідача, є відсутніми.
На підставі вказаного висновку, наказом Управління ДМС у Сумській області №6 від 22.01.2020 позивачу відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку із відсутністю умов, передбачених п.п.1, 13 ч.1 ст.1 цього Закону (а.с.80).
Повідомленням Управління ДМС України в Сумській області від 24.01.2020 ОСОБА_1 повідомлено, що на підставі наказу №6 від 22.01.2020 завнику відмовлено у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с.10).
Так, вважаючи наказ Управління ДМС України в Сумській області №6 від 22.01.2020 безпідставним та протиправним, позивач звернувся за захистом власних прав та інтересів із позовною заявою до суду.
Надаючи правову оцінку обставинам справи, суд виходить з наступного.
Частиною 2 статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні, визначено Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 8 липня 2011року №3671-VI (зі змінами та доповненнями), відповідно до п.п.1, 13 ч.1 ст.1 біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань; особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
Відповідно до ч.ч. 1, 7 ст.7 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до органу міграційної служби в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі за місцем тимчасового перебування заявника. До заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі, якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин.
Обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення статусу біженця. Під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем, а тому з'ясування об'єктивних обставин є першочерговим завданням судів під час вирішення даних спорів.
Зі змісту ст.8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» вбачається, що Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без громадянства про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає заявникові довідку про звернення за захистом в Україні та реєструє заявника. Протягом п'ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в заяві, та інші документи, вимагає додаткові відомості та приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання.
Рішення про оформлення або відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймається на підставі письмового висновку працівника, який веде справу, і оформлюється наказом уповноваженої посадової особи центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту.
Рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.
У разі прийняття рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом трьох робочих днів з дня його прийняття надсилає заявнику або його законному представнику письмове повідомлення з викладенням причини відмови і роз'ясненням порядку оскарження такого рішення.
У разі використання особою права на оскарження центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, до прийняття рішення за скаргою залишає на зберігання документи, що посвідчують особу заявника, та інші документи.
Згідно зі статтею 4 Директиви Ради Європейського Союзу «Про мінімальні стандарти для кваліфікації і статусу громадян третьої країни та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту з інших причин, а також змісту цього захисту» (29 квітня 2004року) в разі, якщо аспекти тверджень заявника не підтверджуються документальними або іншими доказами, ці аспекти не вимагають підтвердження, якщо виконуються наступні умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати заяву; всі важливі факти, наявні в його/її розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення щодо відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими, правдоподібними, та не суперечать наявній конкретній та загальній інформації у його справі; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше, якщо заявник не зможе привести поважну причину відсутності подачі цієї заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.
Відповідно до п. п. 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного комісаріату ООН у справах біженців особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатись біженцем, особа повинна надати свідоцтва повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.
Обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї, під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем. Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.
Згідно з п.195 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951року та Протоколом щодо статусу біженців 1967року), у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.
Виходячи зі змісту Конвенції про статус біженців 1951 року, Протоколу 1967 року та статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", поняття "біженець" включає чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця. До таких підстав відносяться: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів; 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.
Таким чином, особа, яка звертається із заявою про надання статусу біженця, повинна надати конкретні документи, які б свідчили про наявність реальної загрози, та цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань.
З матеріалів справи вбачається, що у своїй заяві-анкеті про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також у проведених співбесідах, заявник (позивач) вказав, що причиною звернення за захистом є існування проблем із сусіднім кланом. При цьому, жодних доказів щодо звернення до правоохоронних органів у зв'язку з погрозами позивачем не надано. Під час співбесіди, на запитання чому заявник не звертався до поліції, позивач пояснив, що поліція не втручається в подібні справи, однак, вказане твердження позивача спростовується інформацією викладеною у дослідженнях Канадської ради з питань імміграції біженців, у якій зазначено, що компетентні органи компетентні органи влади забезпечують захист для тих, хто знаходиться під загрозою стати жертвою помсти. Наприклад, компетентні органи влади, які представлені в особі адміністративного губернатора, поміщають осіб, які заходяться під ризиком, у в'язницю з метою їх захисту, а не покарання; таким чином вони будуть під захистом уряду поки їх справа не буде передана до компетентного cуду.
Суд також зауважує, що під час співбесіди заявник зазначив, що за час проживання в Йорданії переслідуванням чи фізичному насиллю за ознаками раси, релігії, національності, громадянства чи політичних поглядів не піддавався (а.с.67 зворотна сторона).
Крім того, на співбесіді позивач не назвав ні членів клану, який йому погрожує, ні хто його очолює, ні чим вони займаються. Також повідомив, що учасники подій переїхали до інших місць, а у разі коли вони не бачаться, то проблем не виникає.
Також, суд звертає увагу, що позивач стверджує, що країну походження покинув через побоювання за своє життя, однак із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту він звернувся через 1,5 роки перебування в Україні, що ставить під сумнів правдивість тверджень позивача про переслідування.
Так, судом з'ясовано, що докази переслідування позивача за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань відсутні як у матеріалах справи, так і не були надані до Управління ДМС в Сумській області при розгляді заяви позивача про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Матеріалами справи разом із наявною інформацією по країні громадянського походження заявника підтверджується відсутність умов, які можуть бути розглянуті в контексті надання заявникові додаткового захисту в Україні через відсутність доведених фактів серйозної і не вибіркової загрози життю, фізичній цілісності чи свободі в країні громадянського походження. Також не встановлено жодних фактів щодо можливості застосування до заявника нелюдського поводження або катування у разі повернення на Батьківщину.
Суд зазначає, що позивачем не наведено інших об'єктивних фактів та обставин, які можна розцінювати як переконливі докази обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань, а причини, які позивач зазначає, щоб залишитись в Україні, не пов'язані з його обґрунтованими побоюваннями стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань.
З огляду на викладене, суд погоджується із висновком Управління ДМС в Сумській області про те, що позивач не надав достовірних чи правдивих фактів його особистого переслідування в країні постійного проживання, а також не навів фактів, які б свідчили про переслідування або про загрозу його життю, безпеці чи свободі в країні походження.
За таких обставин суд приходить до висновку, що наказ Управління ДМС в Сумській області №6 від 22.01.2020 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, є правомірним, обґрунтованим та таким, що прийнятий уповноваженим органом в порядку та спосіб, визначений чинним законодавством України.
Щодо вимоги про зобов'язання відповідача переглянути звернення позивача про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства, суд приходить до висновку про відмову у її задоволенні, оскільки вказана вимога є похідною позовною вимогою.
Відповідно до ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії).
Згідно з приписами ст. 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.
Критерій прийняття рішення, вчинення (невчинення) дії обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення або вчинення дії відображає принцип обґрунтованості рішення або дії. Він вимагає від суб'єкта владних повноважень враховувати як обставини, на обов'язковість урахування яких прямо вказує закон, так і інші обставини, що мають значення у конкретній ситуації. Для цього він має ретельно зібрати і дослідити матеріали, що мають доказове значення у справі, наприклад, документи, пояснення осіб, висновки експертів тощо. Суб'єкт владних повноважень повинен уникати прийняття невмотивованих висновків.
Суд зазначає, що при прийнятті оскаржуваного рішення суб'єктом владних повноважень було дотримано принцип обґрунтованості.
Згідно з ч. 1, 2 ст. 77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок, щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
Слід зазначити, що згідно практики Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі «Серявін та інші проти України» від 10 лютого 2010 року, заява 4909/04, відповідно до п.58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п.29).
З урахуванням викладеного, керуючись ст.ст. 2, 77, 90, 139, 143, 241- 246, 250, 255, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
У задоволенні позову ОСОБА_1 до Управління Державної міграційної служби України в Сумській області про визнання неправомірним та скасування наказу, зобов'язання вчинити дії - відмовити.
Рішення може бути оскаржено до Другого апеляційного адміністративного суду шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня складення повного рішення. Апеляційні скарги до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи подаються через Сумський окружний адміністративний суд.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Суддя Н.В. Савицька