Справа № 320/4031/19 Прізвище судді (суддів) першої інстанції:
Кушнова А.О.
30 березня 2020 року м. Київ
Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
головуючого - судді Костюк Л.О.;
суддів: Василенка Я.М., Собківа Я.М.;
за участю секретаря: Несін К.В.,
розглянувши у порядку письмового провадження апеляційну скаргу Вишгородської міської ради на рішення Київського окружного адміністративного суду від 16 грудня 2019 року (розглянута у письмовому провадженні, м. Київ, дата складання повного тексту рішення - 16 грудня 2019 року) у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Вишгородської міської ради про визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання вчинити певні дії, -
У січні 2020 року, ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1 ) звернувся до Київського окружного адміністративного суду з позовом до Вишгородської міської ради (далі - відповідач) у якому позивач просить:
- визнати протиправною бездіяльність Вишгородської міської ради, яка полягає у неприйнятті рішення за результатами розгляду заяви ОСОБА_1 від 04.04.2019 про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд орієнтовною площею 0,07 га;
- зобов'язати Вишгородську міську раду надати ОСОБА_1 дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд орієнтовною площею 0,07 га.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що 04.04.2019 позивач звернувся до Вишгородської міської ради із заявою про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у приватну власність, до якої позивачем були додані графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки.
Оскільки відповідач в місячний строк, як того вимагає ст. 118 Земельного кодексу України, не прийняв рішення за зверненням ОСОБА_1 , останній звернувся 26.06.2019 до відповідача із відповідним запитом щодо надання інформації відносно підстав неприйняття рішення за його заявою. 09.07.2019 відповідач надав відповідь, згідно якої апаратом відповідача було підготовлено проект рішення про надання дозволу на надання дозволу на розробку проекту землеустрою, проте 21.06.2019 на сесії Вишгородської міської ради за результатами розгляду заяви рішення прийнято не було у зв'язку з тим, що підготовлений проект рішення не набрав достатньої кількості голосів.
У зв'язку із протиправною бездіяльністю відповідача, яка виявилася у неприйнятті рішення про надання дозволу на виготовлення проекту землеустрою за заявою позивача, останній звернувся до суду із відповідною позовною заявою щодо зобов'язання відповідача надати дозвіл на розробку зазначеного проекту землеустрою.
Рішенням Київського окружного адміністративного суду від 16 грудня 2019 року адміністративний позов задоволено.
Визнано протиправною бездіяльність Вишгородської міської ради, яка полягає у неприйнятті рішення за результатами розгляду заяви ОСОБА_1 від 04.04.2019 про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд орієнтовною площею 0,07 га.
Зобов'язано Вишгородську міську раду надати ОСОБА_1 дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд орієнтовною площею 0,07 га, яка розташована в м. Вишгород Київської області.
Стягнено на користь ОСОБА_1 (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 , місце проживання: АДРЕСА_1 ) судові витрати у сумі 1768,40 грн. (одна тисяча сімсот шістдесят вісім грн. 40 коп.) за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень - Вишгородської міської ради (ідентифікаційний код 04054866, місцезнаходження: 07300, Київська обл., Вишгородський р-н., місто Вишгород, площа Шевченка, будинок 1).
Не погоджуючись з вказаною постановою, відповідачем подано апеляційну скаргу, в якій просить суд скасувати рішення з мотивів неповного з'ясування судом першої інстанції обставин, що мають значення для справи, невідповідності висновків суду першої інстанції обставинам справи, порушення норм матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи.
Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 311 КАС України, суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, у разі подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження).
З огляду на викладене, колегія суддів визнала за можливе розглянути справу в порядку письмового провадження, як це передбачено ст. 311 КАС України.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши повноту встановлення судом першої інстанції фактичних обставин справи та правильність застосування ним норм матеріального і процесуального права, колегія суддів дійшла наступного висновку, що апеляційні скарги не підлягає задоволенню та погоджується з висновком суду першої інстанції щодо задоволення позовних вимог, з огляду на наступне.
Як встановлено судом першої інстанції, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є громадянином України, що підтверджується паспортом серії НОМЕР_2 , виданим Костянтинівським МВ ГУ ДМС України в Донецькій області 02.10.2015.
З матеріалів справи вбачається, що позивач звернувся до Вишгородського міського голови із заявою від 04.04.2019 (а.с.35), в якій, керуючись ст. 118, 121, 122 Земельного кодексу України, просить надати дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у приватну власність для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд орієнтовною площею 0,07 га, яка розташована в м. Вишгород, Вишгородського району Київської області.
До заяви додані копія паспорту та картки платника податків, графічні матеріали із зазначенням бажаного місця розташування земельної ділянки.
Заява була отримана відповідачем 04.04.2019 та зареєстрована під № 2-31/А-2568, про що свідчить відмітка про реєстрацію вхідної кореспонденції.
Листом за вих. № 2-31/292 від 25.04.2019 відповідач повідомив позивача, що розгляд даного питання буде винесено на чергове засідання сесії Вишгородської міської ради, яка відбудеться в травні-червні 2019 року.
Оскільки відповідач в місячний строк, як того вимагає ст. 118 Земельного кодексу України, не прийняв рішення за зверненням ОСОБА_1 , останній 03.07.2019 звернувся з запитом на отримання публічної інформації. Запит було отримано відповідачем 03.07.2019, про що свідчить відмітка про реєстрацію вхідної кореспонденції.
Листом за вих. № 2-31/482 від 09.07.2019 відповідач повідомив позивача, що заява позивача від 04.04.2019 була розглянута по суті у місячний термін, про що надіслано письмову відповідь за вих. № 2-31/292 від 25.04.2019. Апаратом виконавчого комітету було підготовлено проект рішення «Про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність гр. ОСОБА_1 » та включено в порядок денний на засідання чергової LIII сесії Вишгородської міської ради VII скликання питання під № 20 від 21.06.2019 року. Згідно результатів поіменного голосування, вказаний вище проект рішення не набрав достатньої кількості голосів для позитивного вирішення даного питання.
Згідно Протоколу засідання земельної комісії Вишгородської міської ради від 04.06.2019 питання порядку денного № 15 сесії ВМР VII скликання, про надання дозволу на розробку проекту землеустрою гр. ОСОБА_1 результати голосування: «за» - 0, проти - 1, утримався - 5, рішення не прийнято. Примітки: накладка із учасників АТО (прописка м. Київ) (а.с. 58).
Згідно протоколу № 61 від 21.06.2019 Вишгородської міської ради, з питання 21 «Про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність гр. ОСОБА_1» проект рішення доповів ОСОБА_2 , повідомив, що проект розглядався на засіданні профільної комісії, висновок - негативний. Результати голосування - «за» 2, «утримались» 11, «проти» - 8, «не брали участі в голосуванні» - 7.
Згідно протоколу поіменного голосування з питання № 15 «Про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність гр. ОСОБА_1 », за проект рішення (а.с. 41) проголосувало 2 депутати, утрималися 11 депутатів, проголосували проти 8 депутатів, не голосували 7 депутатів, відсутні 7 депутатів.
Не погоджуючись з бездіяльністю відповідача щодо неприйняття рішення за результатами розгляду клопотання позивача про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність, позивач звернувся з даним позовом до суду про визнання протиправної бездіяльності та зобов'язання вчинити певні дії.
Надаючи правову цінку обставинам та матеріалам справи, а також наданим додатковим поясненням та запереченням сторін, колегія суддів зазначає наступне.
Згідно з ч. 2 ст. 14 Конституції України право власності на землю гарантується.
Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.
Статтею 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Суспільні відносини щодо володіння, користування та розпорядження землею врегульовано Земельним кодексом України від 25.10.2001 №2768-ІІІ (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин).
Відповідно до ч. 1 ст. 3 Земельного кодексу України земельні відносини регулюються Конституцією України, цим Кодексом, а також прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами.
Згідно положень ст. 5 Земельного кодексу України земельне законодавство базується на таких принципах: а) поєднання особливостей використання землі як територіального базису, природного ресурсу і основного засобу виробництва; б) забезпечення рівності права власності на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави; в) невтручання держави в здійснення громадянами, юридичними особами та територіальними громадами своїх прав щодо володіння, користування і розпорядження землею, крім випадків, передбачених законом; г) забезпечення раціонального використання та охорони земель; ґ) забезпечення гарантій прав на землю; д) пріоритету вимог екологічної безпеки.
Статтею 12 Земельного кодексу України встановлено, що до повноважень сільських, селищних, міських рад у галузі земельних відносин на території сіл, селищ, міст належить: а) розпорядження землями територіальних громад; б) передача земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб відповідно до цього Кодексу; в) надання земельних ділянок у користування із земель комунальної власності відповідно до цього Кодексу; г) вилучення земельних ділянок із земель комунальної власності відповідно до цього Кодексу; ґ) викуп земельних ділянок для суспільних потреб відповідних територіальних громад сіл, селищ, міст; д) організація землеустрою; е) координація діяльності місцевих органів земельних ресурсів; є) здійснення контролю за використанням та охороною земель комунальної власності, додержанням земельного та екологічного законодавства; ж) обмеження, тимчасова заборона (зупинення) використання земель громадянами і юридичними особами у разі порушення ними вимог земельного законодавства; з) підготовка висновків щодо вилучення (викупу) та надання земельних ділянок відповідно до цього Кодексу; и) встановлення та зміна меж районів у містах з районним поділом; і) інформування населення щодо вилучення (викупу), надання земельних ділянок; ї) внесення пропозицій до районної ради щодо встановлення і зміни меж сіл, селищ, міст; й) вирішення земельних спорів; к) вирішення інших питань у галузі земельних відносин відповідно до закону.
До повноважень виконавчих органів сільських, селищних, міських рад у галузі земельних відносин на території сіл, селищ, міст належать: 1) надання відомостей з Державного земельного кадастру відповідно до закону; 2) вирішення інших питань у галузі земельних відносин відповідно до закону.
Відповідно до ч.1 ст. 81 Земельного кодексу України, громадяни України набувають права власності на земельні ділянки на підставі: а) придбання за договором купівлі-продажу, ренти, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами; б) безоплатної передачі із земель державної і комунальної власності; в) приватизації земельних ділянок, що були раніше надані їм у користування; г) прийняття спадщини; ґ) виділення в натурі (на місцевості) належної їм земельної частки (паю).
Частиною 1 ст. 116 Земельного кодексу України встановлено, що громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом, або за результатами аукціону.
Набуття права власності громадянами та юридичними особами на земельні ділянки, на яких розташовані об'єкти, які підлягають приватизації, відбувається в порядку, визначеному частиною першою ст. 128 цього Кодексу.
Згідно ч. 2 ст. 116 Земельного кодексу України, набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.
Згідно з ч.3 ст. 116 Земельного кодексу України, безоплатна передача земельних ділянок у власність громадян провадиться у разі: а) приватизації земельних ділянок, які перебувають у користуванні громадян; б) одержання земельних ділянок внаслідок приватизації державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій; в) одержання земельних ділянок із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених цим Кодексом.
Відповідно до ч.4 ст. 116 Земельного кодексу України, передача земельних ділянок безоплатно у власність громадян у межах норм, визначених цим Кодексом, провадиться один раз по кожному виду використання.
Частиною 1 ст. 121 Земельного Кодексу України встановлено, що громадяни України мають право на безоплатну передачу їм земельних ділянок із земель державної або комунальної власності в таких розмірах: а) для ведення фермерського господарства - в розмірі земельної частки (паю), визначеної для членів сільськогосподарських підприємств, розташованих на території сільської, селищної, міської ради, де знаходиться фермерське господарство. Якщо на території сільської, селищної, міської ради розташовано декілька сільськогосподарських підприємств, розмір земельної частки (паю) визначається як середній по цих підприємствах. У разі відсутності сільськогосподарських підприємств на території відповідної ради розмір земельної частки (паю) визначається як середній по району; б) для ведення особистого селянського господарства - не більше 2,0 гектара; в) для ведення садівництва - не більше 0,12 гектара; г) для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) у селах - не більше 0,25 гектара, в селищах - не більше 0,15 гектара, в містах - не більше 0,10 гектара; ґ) для індивідуального дачного будівництва - не більше 0,10 гектара; д) для будівництва індивідуальних гаражів - не більше 0,01 гектара.
Згідно з ч.6 ст. 118 Земельного кодексу України, громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибної ділянки), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів у межах норм безоплатної приватизації, подають клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу. У клопотанні зазначаються цільове призначення земельної ділянки та її орієнтовні розміри. До клопотання додаються графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки, погодження землекористувача (у разі вилучення земельної ділянки, що перебуває у користуванні інших осіб) та документи, що підтверджують досвід роботи у сільському господарстві або наявність освіти, здобутої в аграрному навчальному закладі (у разі надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства). У разі якщо земельна ділянка державної власності розташована за межами населених пунктів і не входить до складу певного району, заява подається до Ради міністрів Автономної Республіки Крим. Верховній Раді Автономної Республіки Крим, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, органам виконавчої влади або органам місцевого самоврядування, які передають земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, забороняється вимагати додаткові матеріали та документи, не передбачені цією статтею.
Частиною 7 ст.118 Земельного кодексу України передбачено, що відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу розглядає клопотання у місячний строк і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні. Підставою відмови у наданні такого дозволу може бути лише невідповідність місця розташування об'єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.
За змістом преамбули Закону України «Про землеустрій» цей Закон визначає правові та організаційні основи діяльності у сфері землеустрою і спрямований на регулювання відносин, які виникають між органами державної влади, органами місцевого самоврядування, юридичними та фізичними особами із забезпечення сталого розвитку землекористування.
Статтею 1 Закону України «Про землеустрій» визначено поняття проекту землеустрою, відповідно до якого це - сукупність економічних, проектних і технічних документів щодо обґрунтування заходів з використання та охорони земель, які передбачається здійснити за таким проектом.
Відповідно до ст. 50 Закону України «Про землеустрій» проекти землеустрою щодо відведення земельних ділянок складаються у разі зміни цільового призначення земельних ділянок або формування нових земельних ділянок.
Проекти землеустрою щодо відведення земельних ділянок погоджуються та затверджуються в порядку, встановленому Земельним кодексом України.
Проекти землеустрою щодо відведення земельних ділянок включають: завдання на розроблення проекту землеустрою; пояснювальну записку; копію клопотання (заяви) про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки (у разі формування та/або зміни цільового призначення земельної ділянки за рахунок земель державної чи комунальної власності); рішення Верховної Ради Автономної Республіки Крим, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки (у випадках, передбачених законом); письмову згоду землевласника (землекористувача), засвідчену нотаріально (у разі викупу (вилучення) земельної ділянки в порядку, встановленому законодавством), або рішення суду; довідку з державної статистичної звітності про наявність земель та розподіл їх за власниками земель, землекористувачами, угіддями; матеріали геодезичних вишукувань та землевпорядного проектування (у разі формування земельної ділянки); відомості про обчислення площі земельної ділянки (у разі формування земельної ділянки); копії правовстановлюючих документів на об'єкти нерухомого майна для об'єктів будівництва, що за класом наслідків (відповідальності) належать до об'єктів з середніми та значними наслідками, які розташовані на земельній ділянці; розрахунок розміру втрат сільськогосподарського та лісогосподарського виробництва (у випадках, передбачених законом); розрахунок розміру збитків власників землі та землекористувачів (у випадках, передбачених законом); акт приймання-передачі межових знаків на зберігання (у разі формування земельної ділянки); акт перенесення в натуру (на місцевість) меж охоронних зон, зон санітарної охорони, санітарно-захисних зон і зон особливого режиму використання земель за їх наявності (у разі формування земельної ділянки); перелік обмежень у використанні земельних ділянок; викопіювання з кадастрової карти (плану) або інші графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки (у разі формування земельної ділянки); кадастровий план земельної ділянки; матеріали перенесення меж земельної ділянки в натуру (на місцевість) (у разі формування земельної ділянки); матеріали погодження проекту землеустрою.
Відповідно до ч.8 ст. 118 Земельного кодексу України, проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки погоджується в порядку, встановленому статтею 186-1 цього Кодексу.
Відповідно до положень ст. 186-1 Земельного Кодексу України проект землеустрою щодо відведення земельних ділянок усіх категорій та форм власності (крім земельних ділянок зони відчуження та зони безумовного (обов'язкового) відселення території, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи) підлягає обов'язковому погодженню з територіальним органом центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин (ч. 1 вказаної статті).
Розробник подає на погодження до органу, визначеного в частині першій цієї статті, за місцем розташування земельної ділянки оригінал проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, а до органів, зазначених у частинах другій і третій цієї статті, - завірені ним копії проекту, а щодо земельної ділянки зони відчуження або зони безумовного (обов'язкового) відселення території, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи, розробник подає оригінал проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки на погодження до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин, а до органів, зазначених у частині третій цієї статті, - завірені ним копії проекту (ч. 4 ст. 186-1 Земельного Кодексу України).
Органи, зазначені в частинах першій - третій цієї статті, зобов'язані протягом десяти робочих днів з дня одержання проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або копії такого проекту безоплатно надати або надіслати рекомендованим листом з повідомленням розробнику свої висновки про його погодження або про відмову в такому погодженні з обов'язковим посиланням на закони та прийняті відповідно до них нормативно-правові акти, що регулюють відносини у відповідній сфері (частина 5 відповідної статті).
Згідно з ч.9 ст. 118 Земельного кодексу України, відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених ст. 122 цього Кодексу, у двотижневий строк з дня отримання погодженого проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки (а в разі необхідності здійснення обов'язкової державної експертизи землевпорядної документації згідно із законом - після отримання позитивного висновку такої експертизи) приймає рішення про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та надання її у власність.
З аналізу наведених норм діючого законодавства вбачається, що надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок не означає, що земельна ділянка виділяється конкретній особі, та не є тотожним поняттю передачі земельної ділянки у власність, а є лише початковою стадією процедури безоплатного одержання у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності.
Відповідно до положень ч. 7 ст. 118 Земельного Кодексу України підставою відмови у наданні такого дозволу може бути лише невідповідність місця розташування об'єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.
Відтак ч. 6 ст. 118 Земельного кодексу України передбачений вичерпний перелік матеріалів та документів, які додаються особою, зацікавленою в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, до клопотання про надання дозволу на розробку проекту землеустрою такої ділянки, а саме: графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування та розмір земельної ділянки, письмова згода землекористувача, засвідчена нотаріально (у разі вилучення земельної ділянки). Даною нормою також зазначено, що забороняється вимагати додаткові матеріали та документи, не передбачені цією статтею.
Отже, Земельним кодексом України встановлений вичерпний перелік підстав для відмови у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність, а саме, невідповідність місця розташування об'єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.
Як вбачається з оскаржуваного рішення, відповідачем жодних зауважень щодо доданих позивачем до заяви документів не наведено.
При цьому, чинним законодавством не передбачено право суб'єкта владних повноважень відступати від положень ст. 118 Земельного кодексу України.
Як вбачається зі змісту рішення Вишгородської міської ради від 21.06.2019 «Про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність гр. ОСОБА_1 », вказаний вище проект рішення не набрав достатньої кількості голосів для позитивного вирішення даного питання. Результати голосування - «за» 2, «утримались» 11, «проти» - 8, «не брали участі в голосуванні» 7.
Колегія суддів звертає увагу на те, що рішення про відмову ОСОБА_1 в наданні дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність Вишгородською міською радою не приймалося.
Система та гарантії місцевого самоврядування в Україні, засади організації та діяльності, правового статусу і відповідальності органів та посадових осіб місцевого самоврядування визначені у Законі України «Про місцеве самоврядування в Україні» від 21.05.1997 №280/97-В (далі - Закон №280/97-ВР, в редакції, яка була чинна на момент виникнення спірних відносин).
Відповідно до ст.2 Закону №280/97-ВР, місцеве самоврядування в Україні - це гарантоване державою право та реальна здатність територіальної громади - жителів села чи добровільного об'єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища, міста - самостійно або під відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України.
Місцеве самоврядування здійснюється територіальними громадами сіл, селищ, міст як безпосередньо, так і через сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи, а також через районні та обласні ради, які представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст.
Згідно із ч.1 ст.10 Закону №280/97-ВР сільські, селищні, міські ради є органами місцевого самоврядування, що представляють відповідні територіальні громади та здійснюють від їх імені та в їх інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, визначені Конституцією України, цим та іншими законами.
Пунктом 34 ч.1 ст.26 Закону №280/97-ВР встановлено, що виключно на пленарних засіданнях сільської, селищної, міської ради вирішуються такі питання: вирішення відповідно до закону питань регулювання земельних відносин.
Частинами 1-2 ст.59 Закону №280/97-ВР визначено, що рада в межах своїх повноважень приймає нормативні та інші акти у формі рішень.
Рішення ради приймається на її пленарному засіданні після обговорення більшістю депутатів від загального складу ради, крім випадків, передбачених цим Законом. При встановленні результатів голосування до загального складу сільської, селищної, міської ради включається сільський, селищний, міський голова, якщо він бере участь у пленарному засіданні ради, і враховується його голос.
Рішення ради приймаються відкритим поіменним голосуванням, окрім випадків, передбачених п.п. 4 і 16 ст.ст. 26, п.п. 1, 29 і 31 ст. 43 та ст.ст. 55, 56 цього Закону, в яких рішення приймаються таємним голосуванням. Результати поіменного голосування підлягають обов'язковому оприлюдненню та наданню за запитом відповідно до Закону України "Про доступ до публічної інформації". На офіційному веб-сайті ради розміщуються в день голосування і зберігаються протягом необмеженого строку всі результати поіменних голосувань. Результати поіменного голосування є невід'ємною частиною протоколу сесії ради (ч.3 ст.59 Закону №280/97-ВР).
Виходячи з наведених правових норм в контексті спірних правовідносин вбачається, що рішення про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та про надання її у власність належить до виключних повноважень Вишгородської міської ради шляхом прийняття відповідних рішень на пленарному засіданні; при цьому рішення, дії або бездіяльність Вишгородської міської ради щодо надання земельних ділянок можуть бути оскаржені до суду.
Тобто, приписами чинного законодавства встановлено, що розгляд клопотання заінтересованої особи у вирішенні зазначеного питання повинно прийматись у формі рішення, що є виключною компетенцією органів місцевого самоврядування чи органів виконавчої влади виключно на пленарних засіданнях сільської, селищної, міської ради.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховним Судом від 14.01.2019 у справі №826/8870/16.
Відповідно до ч.5 ст.242 КАС України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Таким чином, результат розгляду міською радою клопотання заінтересованої особи про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність оформлюється у формі рішення, яке приймається виключно на пленарному засіданні міської ради.
З матеріалів справи вбачається, що Вишгородська міська рада, розглянувши клопотання ОСОБА_1 про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність, листом за вих. № 2-31/482 від 09.07.2019 повідомила позивача, що заява від 04.04.2019 була розглянута по суті у місячний термін, про що надіслано письмову відповідь за вих. № 2-31/292 від 25.04.2019. Апаратом виконавчого комітету було підготовлено проект рішення «Про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність гр. ОСОБА_1 » та включено в порядок денний на засідання чергової LIII сесії Вишгородської міської ради VII скликання питання під № 20 від 21.06.2019 року. Згідно результатів поіменного голосування, вказаний вище проект рішення не набрав достатньої кількості голосів для позитивного вирішення даного питання (а.с. 12).
Відповідачем під час розгляду справи не було надано доказів на підтвердження того, що за результатами розгляду клопотання позивача про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність на пленарному засіданні ради було прийнято відповідне рішення протягом строку, встановленого чинним законодавством України.
У той же час, матеріали справи свідчать про те, що результат розгляду клопотання ОСОБА_1 про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність був оформлений у вигляді листа, а не у вигляді рішення, прийнятого на пленарному засіданні ради, що суперечить вимогам Закону України «Про місцеве самоврядування» та свідчить про наявність в діях позивача ознак бездіяльності.
На підставі вище зазначеного, колегія суддів приходить до висновку щодо задоволення позовни вимог про визнання протиправною бездіяльності Вишгородської міської ради щодо неприйняття рішення за результатами розгляду клопотання ОСОБА_1 від 04.04.2019 про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у приватну власність для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд орієнтовною площею 0,07 га, яка розташована в м. Вишгород, Вишгородського району Київської області.
Щодо позовної вимоги про зобов'язання Вишгородської міської ради надати ОСОБА_1 дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд орієнтовною площею 0,07 га, колегія суддів зазначає наступне.
Згідно з ч.2 ст. 5 КАС України, захист порушених прав, свобод чи інтересів особи, яка звернулася до суду може здійснюватися судом також в інший спосіб, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Щоб бути ефективним в сенсі ст.13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод засіб захисту має бути спроможним запобігти виникненню або продовженню стверджуваного порушення.
У пункті 75 рішення Європейського суду з прав людини від 5 квітня 2005 року у справі «Афанасьєв проти України» (заява №38722/02) суд зазначає, що засіб захисту, котрий вимагається згаданою статтею, повинен бути «ефективним», як у законі, так і на практиці, зокрема, у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави.
Так, встановлено, що у відповідача були відсутні підстави, передбачені ч.7 ст.118 Земельного кодексу України, для надання відмови у наданні дозволу за відповідним клопотанням позивача.
Перелік підстав, визначений ч.7 ст.118 Земельного кодексу України, є вичерпним.
Як вбачається з матеріалів справи, зокрема, листа відповідача за вих. № 2-31/482 від 09.07.2019 заява позивача від 04.04.2019 була розглянута по суті у місячний термін, про що надіслано письмову відповідь за вих. № 2-31/292 від 25.04.2019. Апаратом виконавчого комітету було підготовлено проект рішення «Про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність гр. ОСОБА_1 » та включено в порядок денний на засідання чергової LIII сесії Вишгородської міської ради VII скликання питання під № 20 від 21.06.2019 року. Згідно результатів поіменного голосування, вказаний вище проект рішення не набрав достатньої кількості голосів для позитивного вирішення даного питання (а.с. 12).
При цьому відповідачем у відзиві зазначено, що заява позивача була розглянута на черговій сесії Вишгородської міської ради 21.06.2019, проте рішення не було прийняте, оскільки не набрало необхідну кількість голосів депутатів.
Проте, єдиним законним рішенням відповідача у спірних правовідносин могло бути рішення про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою. Зазначене рішення в спірній ситуації повинно було бути безальтернативним та не передбачало дискреції відповідача, оскільки визначені ст. 118 Земельного кодексу України підстави для відмови були відсутні, а подана позивачем заява та додані до неї документи відповідали вимогам ст. 118 Земельного кодексу України.
Згідно з Рекомендацією № R (80) 2 Комітету Міністрів РЄ державам-членам стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом Міністрів 11.03.1980 на 316-й нараді, під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.
Дискреційні повноваження в більш вузькому розумінні - це можливість діяти за власним розсудом, але можливість обрати з двох або більш альтернатив, кожна з яких є законною. У разі, коли законом передбачено єдиний можливий варіант поведінки адміністративного органу, але він діє в іншій спосіб, аніж той, що передбачено законом, мова про дискрецію не йде, в такому випадку порушено принцип законності як складової принципу Верховенства права. Слід зауважити, що межі судового контролю за рішеннями та діями адміністративного органу дозволяють оцінити їх за критеріями, визначеними статтею 2 Кодексу адміністративного судочинства України, у тому числі у розрізі висвітленої проблематики.
Отже, дискреційним повноваженням є повноваження, яке надає певний ступінь свободи адміністративному органу при прийнятті рішення, тобто, коли у межах, які визначені законом, адміністративний орган має можливість самостійно (на власний розсуд) обрати один з кількох варіантів рішення.
Так, за відсутністю підстав до відмови вимоги заяви позивача підлягали задоволенню. Жодного іншого законного способу поведінки для відповідача положеннями Земельного кодексу України не передбачено.
Практика Європейського суду з прав людини підтверджує, що дискреційні повноваження не повинні використовуватися свавільно, а суд повинен контролювати рішення, прийняті на підставі реалізації дискреційних повноважень, максимально ефективно (див. рішення у справі «Hasan and Chaush v. Bulgaria» №. 30985/96).
Суд, перевіряючи рішення, дію чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень на відповідність закріпленим ч.3 ст.2 Кодексу адміністративного судочинства України критеріям, не втручається у дискрецію (вільний розсуд) суб'єкта владних повноважень поза межами перевірки за названими критеріями.
Водночас, згідно п. 4 ч. 2 ст. 245 КАС України у разі задоволення адміністративного позову суд може прийняти рішення про зобов'язання відповідача вчинити певні дії.
Відповідно до ч.4 ст.245 КАС, у випадку, визначеному пунктом 4 частини другої цієї статті, суд може зобов'язати відповідача - суб'єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб'єкта владних повноважень діяти на власний розсуд.
Верховний Суд України у постанові від 16 вересня 2015 року у справі №826/4418/14 зазначив, що спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень, а у випадку невиконання, або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення.
З урахуванням тієї обставини, що оскаржувана бездіяльність відповідача в розглядуваній ситуації не ґрунтується на дискреційних повноваженнях, колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції щодо зобов'язання Вишгородську міську раду надати ОСОБА_1 дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд орієнтовною площею 0,07 га., яка розташована в м. Вишгород, Вишгородського району Київської області.
Згідно з ч.1 ст.9 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Щодо вимоги позивача про стягнення витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 2000,00 грн. за рахунок бюджетних асигнувань Вишгородської міської ради, колегія суддів зазначає наступне.
Відповідно до ч.1 ст.139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Згідно з ч. 1 ст. 132 КАС України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.
Частиною 3 ст. 132 КАС України встановлено, що до витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати: 1) на професійну правничу допомогу; 2) сторін та їхніх представників, що пов'язані із прибуттям до суду; 3) пов'язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертиз; 4) пов'язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; 5) пов'язані із вчиненням інших процесуальних дій або підготовкою до розгляду справи.
Згідно з вимогами ч. 1 ст. 134 КАС України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
Як вбачається з п. 1 ч. 3 ст. 134 КАС України, розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою.
Згідно з вимогами п. 2 ч. 3 ст. 134 КАС України розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Відповідно до положень ч.4 ст. 134 КАС України для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Згідно із з ч. 5 ст. 134 КАС України, розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
Частиною 6 ст.134 КАС України визначено, що у разі недотримання вимог частини п'ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.
Згідно з ч.7 ст.134 КАС України у разі недотримання вимог щодо співмірності витрат суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на оплату робіт (послуг) спеціаліста, перекладача чи експерта, які підлягають розподілу між сторонами.
Разом з тим, суд звертає увагу, що ст.134 КАС України не виключає права суду перевіряти дотримання позивачем вимог ч.5 ст.134 щодо співмірності заявлених до стягнення витрат на професійну правничу допомогу.
Верховний Суд в додатковій постанові від 12.09.2018 (справа №810/4749/15) зазначив, що з аналізу положень ст.134 Кодексу адміністративного судочинства України вбачається, що склад та розмір витрат на професійну правничу допомогу підлягає доказуванню в судовому процесі - сторона, яка хоче компенсувати судові витрати повинна довести та підтвердити розмір заявлених судових витрат, а інша сторона може подати заперечення щодо не співмірності розміру таких витрат. Результат та вирішення справи безпосередньо пов'язаний із позицією, зусиллям і участю в процесі представника інтересів сторони за договором. При цьому, такі надані послуги повинні бути обґрунтованими, тобто доцільність надання такої послуги та її вплив на кінцевий результат розгляду справи, якого прагне сторона, повинно бути доведено стороною в процесі.
Також Верховний Суд у постанові від 22.12.2018 (справа №826/856/18) зазначив про те, що розмір витрат на правничу допомогу встановлюється судом на підставі оцінки доказів щодо детального опису робіт, здійснених адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Тобто, питання розподілу судових витрат пов'язане із суддівським розсудом (дискреційні повноваження).
Крім того, у справі «East/West Alliance Limited» проти України» Європейський суд із прав людини, оцінюючи вимогу заявника щодо здійснення компенсації витрат у розмірі 10 % від суми справедливої сатисфакції, виходив з того, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (рішення у справі «Ботацці проти Італії», заява №34884/97, п.30).
У пункті 269 рішення у цій справі Суд зазначив, що угода, за якою клієнт адвоката погоджується сплатити в якості гонорару певний відсоток від суми, яку присудить позивачу суд - у разі якщо така сума буде присуджена та внаслідок якої виникають зобов'язання виключно між адвокатом та його клієнтом, не може бути обов'язковою для Суду, який повинен оцінити рівень судових та інших витрат, що мають бути присуджені з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично, але й також - чи була їх сума обґрунтованою.
Згідно з п. 4 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» від 05.07.2012 №5076-VI (далі - Закон №5076) договір про надання правової допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об'єднання) зобов'язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов'язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.
Таким чином, договір про надання правової допомоги укладається на такі види адвокатської діяльності як захист, представництво та інші види адвокатської діяльності.
Представництво - вид адвокатської діяльності, що полягає в забезпеченні реалізації прав і обов'язків клієнта в цивільному, господарському, адміністративному та конституційному судочинстві, в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами, прав і обов'язків потерпілого під час розгляду справ про адміністративні правопорушення, а також прав і обов'язків потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача у кримінальному провадженні (п.9 ч.1 ст.1 Закону №5076).
Інші види правової допомоги - види адвокатської діяльності з надання правової інформації, консультацій і роз'яснень з правових питань, правового супроводу діяльності клієнта, складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру, спрямованих на забезпечення реалізації прав, свобод і законних інтересів клієнта, недопущення їх порушень, а також на сприяння їх відновленню в разі порушення (п.6 ч.1 ст.1 Закону №5076).
Статтею 19 Закону №5076 визначено, зокрема, такі види адвокатської діяльності як надання правової інформації, консультацій і роз'яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави; складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру; представництво інтересів фізичних і юридичних осіб у судах під час здійснення цивільного, господарського, адміністративного та конституційного судочинства, а також в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами.
Відповідно до ст.30 Закону №5076 гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.
Як вбачається з матеріалів справи, між ОСОБА_1 (Клієнт) та Петиченком Іллею Вікторовичем (Адвокат) було укладено договір про надання юридичної допомоги від 12.07.2019 №12/07, за яким адвокат зобов'язався надавати за дорученням клієнта юридичну допомогу в обсязі та на умовах, передбачених договором.
Відповідно до п. 4.2 договору правову допомогу, що надається адвокатом, клієнт оплачує в гривнях шляхом переказу суми, яка підлягає сплаті за надану правову допомогу згідно ставок, визначених пунктом 4.3 Договору. Згідно п. 4.2. Договору, вартість правової допомоги, що надається адвокатом відповідно до умов цього договору становить письмова консультація - 1000,00 грн.; складання позовної заяви 2000,00 грн.; складання відповіді на відзив на позовну заяву 1000,00 грн.; складання клопотань - 250,00 грн.; участь у судовому розгляді справи 4000,00 грн (+2000,00 грн. за другий та наступні судодні) (а.с.15-16).
Позивачем на підтвердження заявлених до стягнення витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 4 000,00 грн. додано копії рахунку №1 від 15.07.2019; рахунку № 2 від 12.10.2019, копію свідоцтва про заняття адвокатською діяльністю № 5207 від 29.08.2012, видане на ім'я Петиченка Іллі Вікторовича (а.с.19) та дублікати квитанцій від 19.07.2019 №0.0.1414631748.1 на суму 3 000,00 грн. (а.с. 18); від 15.10.2019 № 0.0.1493027718.1 на суму 1 000,00 грн. (а.с.68).
Як вбачається з рахунку №1 від 15.07.2019, адвокатом Петиченком І.В. була надана позивачу юридична допомога на загальну суму 3 000,00 грн., яка складається з надання письмової консультації у розмірі 1 000,00 грн. та складання та направлення позовної заяви у розмірі 2 000,00 грн.
Як вбачається з рахунку №2 від 12.10.2019, адвокатом Петиченком І.В. була надана позивачу юридична допомога на загальну суму 1 000,00 грн., яка складається з складання відповіді на відзив у розмірі 1 000,00 грн.
Відповідно до квитанції від 19.07.2019 №0.0.1414631748.1 позивач здійснив сплату 3000,00 грн. за отриману юридичну допомогу.
Відповідно до квитанції від 15.10.2019 № 0.0.1493027718.1 позивач здійснив сплату 1000,00 грн. за отриману юридичну допомогу.
Дослідивши вищевказані документи, суд дійшов висновку про те, що розмір заявлених позивачем до стягнення витрат на оплату послуг адвоката в даному випадку не є співмірним із складністю справи та виконаними адвокатом роботами (послугами).
Так, колегія суддів звертає увагу на те, що дана справа є справою незначної складності, а вартість наданих позивачу відповідно до рахунку №1 від 15.07.2019, рахунку № 2 від 12.10.2019 послуг є завищеною.
У зв'язку з цим, враховуючи незначну складність адміністративної справи та обсяг та зміст позовної заяви з доданими до неї документами, колегія суддів погоджується із висновком суду першої нстанції, що позивачу за рахунок бюджетних асигнувань Вишгородської міської ради на користь позивача підлягають стягненню витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 1 000,00 грн.
Згідно з ч.1 ст. 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Частиною 1 ст. 4 Закону України «Про судовий збір» №3674-VI від 08.07.2011 передбачено, що судовий збір справляється у відповідному розмірі від прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року, в якому відповідна заява або скарга подається до суду, - у відсотковому співвідношенні до ціни позову та у фіксованому розмірі.
Згідно з п. 3 ч.2 ст. 4 Закону №3674 за подання до адміністративного суду адміністративного позову немайнового характеру, який подано фізичною особою встановлюється ставка судового збору - 0,4 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб.
Положеннями ст. 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2019 рік» від 23.11.2018 № 2629-VIII встановлено, що у 2019 році прожитковий мінімум для працездатних осіб з 1 січня 2019 року становить 1921 гривня.
Відтак під час звернення із даним позовом до суду до сплати належав судовий збір у розмірі 768,40 грн. (1921 х 0,4).
Позивачем під час звернення до суду було сплачено судовий збір у сумі 802,80 грн., що підтверджується квитанцією від 25.07.2019 №0.0.142039780.1.1 (а.с.26), тобто в більшому розмірі, ніж передбачено Законом.
Враховуючи задоволення позовних вимог, стягненню на користь позивача за рахунок бюджетних асигнувань відповідача підлягає судовий збір у сумі 768,40 грн.
Відповідно до п. 1 ч.1 ст. 7 Закону України «Про судовий збір», питання про повернення з Державного бюджету України судового збору, сплаченого в більшому розмірі, ніж встановлено законом, вирішується за клопотанням особи, що його сплатила.
Беручи до уваги відсутність такого клопотання у матеріалах справи, питання про повернення позивачеві надміру сплаченої суми судового збору у розмірі 34,40 грн. судом першої інстанції під час розподілу судових витрат не вирішувалась.
Отже, загальна сума судових витрат, які підлягають стягненню з відповідача на користь позивача складає 1768,40 грн.
Оцінивши докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх всебічному, повному та об'єктивному дослідженні, та враховуючи всі наведені обставини, колегія суддів приходить до висновку, що судом першої інстанції в повній мірі досліджено обставини справи на підставі яких суд першої інстанції прийшов до правильного висновку, що адміністративний позов підлягає задоволенню.
Згідно з ч. 2 ст. 2 КАС України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Відповідно до ч. 1 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Згідно з ч. 2 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. У таких справах суб'єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.
Відповідач по справі, як суб'єкт владних повноважень, не виконав покладений на нього обов'язок щодо доказування правомірності вчинених ним дій та прийняття оскаржуваного рішення.
Натомість, позивачем надано достатньо доказів в підтвердження обставин, якими обґрунтовує позовні вимоги.
Зі змісту частин 1-4 ст. 242 КАС України, рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права, обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.
Доводи апеляційної скарги зазначених вище висновків суду попередньої інстанції не спростовують і не дають підстав для висновку, що судом першої інстанції при розгляді справи неправильно застосовано норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, чи порушено норми процесуального права.
Згідно з п.1 ч.1 ст.315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.
Відповідно до ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
З урахуванням вище викладеного, колегія суддів дійшла висновку, що судом першої інстанції правильно встановлені обставини справи, судове рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і підстав для його скасування не вбачається, апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а постанова суду першої інстанції - без змін.
Керуючись ст.ст. 241, 242, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів, -
Апеляційну скаргу Вишгородської міської ради - залишити без задоволення, а рішення Київського окружного адміністративного суду від 16 грудня 2019 року - без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, проте на неї може бути подана касаційна скарга до Верховного Суду в порядку та строки, передбачені ст. 329 КАС України.
Головуючий суддя: Л.О. Костюк
Судді: Я.М. Василенко,
Я.М. Собків