Ухвала
03 березня 2020 року
м. Київ
справа № 750/256/19
провадження № 61-10378св19
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Крата В. І.,
суддів: Дундар І. О., Журавель В. І., Краснощокова Є. В. (суддя-доповідач), Русинчука М. М.,
учасники справи:
позивачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ,
відповідач - ОСОБА_3 ,
розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_3 на рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 27 лютого 2019 року у складі судді: Коверзнева В. О., та постанову Чернігівського апеляційного суду від 23 квітня 2019 року у складі колегії суддів: Бобрової І. О., Мамонової О. Є., Шитченко Н. В.,
Короткий зміст позовних вимог
У січні 2019 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 звернулись з позовом до ОСОБА_3 про вселення.
Позовна заява мотивована тим, що квартира АДРЕСА_1 (далі - квартира) належала ОСОБА_2 на підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом. В цій квартирі позивачі зареєстровані та проживають, їм стало відомо, що спірна квартира продана з прилюдних торгів відповідачу, який змінив в ній вхідні двері та замки, чим створив їм перешкоди
у користуванні житлом.
Позивачі зазначали, що відповідно до статті 109 ЖК УРСР вони не могли бути виселені без надання їм іншого житлового приміщення, що підтверджується висновком Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі
№ 753/12729/15-ц.
ОСОБА_1 та ОСОБА_2 просили:
вселити їх квартиру
АДРЕСА_1 , що належить ОСОБА_3 ;
стягнути з відповідача понесені по справі судові витрати.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Деснянського районного суду м. Чернігова від 27 лютого 2019 року позов задоволено. Вселено ОСОБА_1 та ОСОБА_2 в квартиру
АДРЕСА_1 , що належить ОСОБА_3 .
Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що ОСОБА_2 був власником квартири АДРЕСА_1 на підставі Свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 04 січня 2013 року № 5 Внаслідок проведених електронних торгів, право власності на Квартиру перейшло до відповідача, що підтверджується нотаріально посвідченим свідоцтвом від 22 червня 2017 року № 376, виданим на підставі акту державного виконавця, затвердженого начальником Центрального відділу державної виконавчої служби міста Чернігів Головного територіального управління юстиції у Чернігівській області. Починаючи
з 2016 року і до моменту заміни відповідачем вхідних дверей позивачі продовжували користуватися квартирою і не мали наміру втрачати своє право користування нею. 12 липня 2018 року здійснено заміну вхідних дверей квартири, що унеможливило фізичне потрапляння позивачів до квартири та користування нею. Відповідач самовільно (без рішення суду) позбавив позивачів права користування квартирою, що суперечить приписам статті 47 Конституції України, і в такій спосіб протиправно позбавив їх права на житло, порушені права позивачів підлягають захистові
в судовому порядку шляхом їх вселення в квартиру.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Постановою Чернігівського апеляційного суду від 23 квітня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 задоволено частково.
Рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 27 лютого 2019 року в частині вирішення позову ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про вселення та стягнення судових витрат скасовано. В задоволенні позову ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про вселення відмовлено. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін.
Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що ОСОБА_3 придбав на прилюдних торгах, що були проведені 22 червня 2017 року Центральним відділом державної виконавчої служби міста Чернігова при проведенні виконавчих дій
у зведеному виконавчому провадженні з примусового виконання виконавчого листа № 2/750/1942/16 від 24 жовтня 2016 року, виданого Деснянським районним судом м. Чернігова про стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_4 заборгованості в розмірі 57 329,75 грн. Звертаючись з позовом, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 посилались на те, що відповідач ОСОБА_3 змінив вхідні двері та замки, чим створив їм перешкоди у користуванні спірною квартирою. Особа, яка вважає порушеним своє право на користування житлом повинна довести правомірність свого проживання у даному житловому приміщенні. У вказаній квартирі зареєстровані ОСОБА_5 та з 03 червня 1997 року позивач ОСОБА_1 . На даний час відсутнє рішення щодо незаконності проживання ОСОБА_1
в спірній квартирі. ОСОБА_2 був зареєстрований у квартирі АДРЕСА_1 , проте 07 липня 2017 року його було знято
з реєстрації за вказаною адресою. Дане рішення ОСОБА_2 не оскаржував. відсутність реєстрації не впливає на реалізацію прав і свобод, передбачених Конституцією, проте, після зняття з реєстрації в житловому приміщенні право на подальше користування ним повинно ґрунтуватися на законній підставі, якої ані позивач ОСОБА_2 в позові, ані його представник в судовому засіданні, вказати не змогли. Таким чином, підстави для вселення ОСОБА_2 в спірну квартиру відсутні. На дану обставину суд першої інстанції уваги не звернув, що призвело до ухвалення помилкового рішення в цій частині. Тому рішення суду в частині задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 про його вселення в квартиру не можна визнати законним та обґрунтованим, воно підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову в задоволенні вимог в цій частині.
Апеляційний суд вказав, що поняття «майно» в першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації
в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею
1 Першого протоколу до Конвенції. Відповідач, набувши право власності на квартиру АДРЕСА_1 , замінив вхідні двері та замки в квартирі, фактично позбавивши ОСОБА_1 права користування вказаним житлом, що стало причиною звернення останнього спочатку до правоохоронних органів, а потім із заявою до суду. Відповідно до частини другої статті 109 ЖК УРСР громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення. держави мають право здійснювати контроль за використанням майна шляхом уведення в дію «законів». Таким законом, є стаття 109 ЖК УРСР, яка закріплює правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. В усталеній практиці Верховного Суду України при розгляді вказаної категорії справ, у тому числі й у постановах від 22 червня 2016 року у справі № 6-197цс16, від 21 грудня 2016 року у справі № 6-1731цс16, роз'яснено порядок застосування статті 109 ЖК УРСР. ОСОБА_3 спірне житлове приміщення придбане на прилюдних торгах 22 червня 2017 року, при підготовці до яких мали бути зазначені обтяження у вигляді наявності осіб, які зареєстровані і проживають
у житловому приміщенні, тобто виявлені ризики, пов'язані з придбанням спірної нерухомості. Представник відповідача заперечував обізнаність ОСОБА_3 щодо цієї обставини, проте жодних доказів на підтвердження ґрунтовності заперечень відповідач не надав. Інформацію щодо наявності відповідного позову
ОСОБА_3 щодо порушень при проведенні торгів матеріали справи не містять,
є лише відомості про подачу ОСОБА_3 позову про визнання відповідачів такими, що втратили право проживання в спірній квартирі. За таких обставин пріоритетним є застосування до спірних правовідносин норм статті 109 ЖК УРСР, ніж положень, які регулюють захист права власності. Колегія суддів апеляційного суду вважала обов'язковим дотриматися правового висновку, сформульованого Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 31 жовтня 2018 року у справі
№ 753/12729/15-ц.
Аргументи учасників справи
У травні 2019 року ОСОБА_3 подав касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права в частині вселення ОСОБА_1 , просить скасувати судові рішення та ухвалити нове про відмову в задоволенні позову в повному обсязі.
Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційний суд не врахував, що позивачі не
є членами сім'ї відповідача, який є власником квартири, тому не набули права користування квартирою нарівні з власником. Право батька на користування спірною квартирою є похідним від права власності сина на квартиру. Оскільки ОСОБА_2 втратив право власності на квартиру, то ОСОБА_1 також втратив право користування спірною квартирою, що підтверджується правовою позицією постанови Верховного Суду від 16 січня 2019 року в аналогічній справі
№ 309/2477/16-ц (провадження № 61-43149св18), висновками Верховного Суду України у постановах від 05 листопада 2014 року у справі № 6-158цс14, від
16 листопада 2016 року у справі № 6-709цс16.
Звертає увагу, що власник має право вимагати будь-яких усунень свого порушеного права від будь-яких осіб будь-яким шляхом, який власник вважає прийнятним. Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю. При цьому не має значення ким саме спричинено порушене право та з яких підстав. Положення статей 383, 391 ЦК України передбачають право вимоги власника про захист порушеного права власності на жиле приміщення, будинок, квартиру тощо, від будь яких осіб, у тому числі осіб, які не є і не були членами його сім'ї. Суди попередніх інстанцій неправильно визначили зміст правовідносин, помилково застосувавши до спірних правовідносин положення ЖК УРСР, не звернули уваги, що в обґрунтування своїх заперечень, відповідач посилався на ЦК України; не врахували, що відповідач, як власник квартири, заперечує проти проживання позивачів у квартирі.
Вказує, що стаття 109 ЖК УРСР не підлягає застосуванню до спірних відносин, оскільки ОСОБА_1 в квартирі зареєстрований, однак фактично в ній не проживав, позивач його не виселяв, а заміна старих дверей в квартирі на нові не порушує прав її колишніх власників. Тобто апеляційний суд вважав, що до спірних правовідносин має застосування стаття 109 ЖК УРСР, яка закріплює правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Але в цій справі відповідач не подавав позову до позивачів про їх виселення без надання іншого жилого приміщення, це позивачі подали позов про вселення до чужої квартири.
Аналіз касаційної скарги свідчить, що судові рішення оскаржуються в частині задоволення позову ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про вселення. В іншій частині судові рішення не оскаржуються, а тому в касаційному порядку не переглядаються.
У липні 2019 року ОСОБА_1 подав відзив на касаційну скаргу, в якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскарженні рішення в частині задоволення його позову без змін.
Вказує, що статтею 9 ЖК України встановлено, що ніхто не може бути виселений із займаного приміщення або обмежений у праві користування ним інакше як на підставах і в порядку, передбаченому законодавством. Враховуючи ту обставину, що відповідач самовільно (без рішення суду) позбавив ОСОБА_1 права користування квартирою, що суперечить приписам статті 47 Конституції України, порушене право підлягає захистові в судовому порядку шляхом вселення в квартиру. Спірне житлове приміщення відповідачем придбане на прилюдних торгах, при підготовці до яких мали бути зазначені обтяження у вигляді наявності осіб, які зареєстровані і проживають у житловому приміщенні, тобто виявлені ризики, пов'язані з придбанням спірної нерухомості. Державний виконавець повинен був зазначити про обтяження квартири у вигляді проживання у ній її власника разом із членами сім'ї. В постанові Великої Падати Верховного Суду України від 31 жовтня 2018 року у справі № 753/12729/15-ц зазначено, що в усталеній практиці Верховного Суду України при розгляді вказаної категорії справ, у тому числі й у постановах від
22 червня 2016 року у справі № 6-197цс16, від 21 грудня 2016 року у справі
№ 6¬1731цс16, роз'яснено порядок застосування статті 109 ЖК УРСР. Зазначено, що частина друга статті 109 ЖК УРСР установлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення.
Рух справи
Ухвалою Верховного Суду від 07 червня 2019 року відкрито касаційне провадження
в справі.
Ухвалою Верховного Суду від 14 серпня 2019 року зупинено виконання рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 27 лютого 2019 року та постанови Чернігівського апеляційного суду від 23 квітня 2019 року до закінчення касаційного провадження.
Ухвалою Верховного Суду від 24 лютого 2020 року справу призначено до судового розгляду.
У пункті 2 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ», який набрав чинності 08 лютого 2020 року, встановлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
Позиція Верховного Суду
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду заслухав суддю-доповідача, перевірив наведені у касаційній скарзі доводи, за результатами чого робить висновок про наявність правових підстав для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, з таких мотивів.
Суди встановили, що ОСОБА_3 є власником квартири АДРЕСА_1 , яку придбав на електронних прилюдних торгах, проведених 22 червня 2017 року Центральним відділом державної виконавчої служби міста Чернігова при проведенні виконавчих дій у зведеному виконавчому провадженні про стягнення коштів з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_4 заборгованості в розмірі 57 329,75 грн.
ОСОБА_1 зареєстрований у квартирі з 03 червня 1997 року.
ОСОБА_3 , набувши право власності на квартиру АДРЕСА_1 , замінив вхідні двері та замки в квартирі, фактично позбавивши ОСОБА_1 права користування вказаним житлом, що стало причиною звернення останнього спочатку до правоохоронних органів, а потім із заявою до суду.
При задоволенні позову ОСОБА_1 суди вважали, що правовідносини щодо виселення/вселення між новим власником та власниками, в яких припинилося право власності, та членами їх сім'ї регулюються нормами ЖК УРСР, зокрема статтею 109 ЖК УРСР, якою встановлено загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. При цьому вказано, що пріоритетним є застосування до спірних правовідносин норм статті 109 ЖК УРСР, ніж положень, які регулюють захист права власності та застосовано висновок, зроблений в постанові Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі
№ 753/12729/15-ц.
В постанові Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 753/12729/15-ц (провадження № 14-317цс18) зроблено висновок, що:
«невиконання кредитних зобов'язань стало підставою подання до суду позовів банками про звернення стягнення на іпотечне майно, надане за договорами забезпечення кредитів, що зумовило масове виселення колишніх власників
з неповнолітніми дітьми із житла. Це створило напругу в суспільстві, яка могла призвести до масових заворушень.
В усталеній практиці Верховного Суду України при розгляді вказаної категорії справ, у тому числі й у постановах від 22 червня 2016 року у справі № 6-197цс16, від 21 грудня 2016 року у справі № 6-1731цс16, роз'яснено порядок застосування статті 40 Закону № 898-IVта статті 109 ЖК УРСР. Зазначено, що частина друга статті 109 ЖК УРСР установлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Зроблено висновок про те, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців при зверненні стягнення на жиле приміщення застосовуються як положення статті 40 Закону № 898-IV, так
і норма статті 109 ЖК УРСР.
Велика Палата Верховного Суду зазначає, що Верховний Суд України застосував норми права, які регулюють спірні правовідносини, тобто суд діяв згідно із законом.
Дійсно, внаслідок відмови в задоволенні позову про виселення, неволодіючий власник несе певні обмеження.
Держава цілеспрямовано вносила законодавчі обмеження, направлені на захист прав громадян України, щодо виселення, які пов'язані з виконанням зобов'язань за кредитами, наданими в іноземній валюті та забезпеченими іпотекою. Вказана обставина обумовлена тим, що фізична особа, яка отримала кредит
у іноземній валюті, не має впливу на здешевлення гривні, коливання валютного курсу, проте саме держава зобов'язана забезпечувати як дотримання прав усіх суб'єктів, так і баланс прав, у тому числі і прав кредитодавця та позичальника
у кредитних правовідносинах.
Разом з тим не можна не звернути уваги на порушення прав нового власника. Однак при цьому необхідно врахувати, що спірна квартира придбана при реалізації предмета іпотеки державним виконавцем. Державний виконавець повинен був зазначити про обтяження квартири у вигляді проживання у ній її власника разом із членами сім'ї, серед яких є неповнолітня дитина.
Банк при наданні згоди на реалізацію предмета іпотеки мав виконати вимоги частини другої статті 109 ЖК УРСР, оскільки на той час вона вже діяла у зміненій редакції, яка містила заборону виселення боржника за кредитним договором без надання іншого житлового приміщення.
Тобто новий власник може частково поновити свої права шляхом звернення про відшкодування шкоди до продавця, якщо той неналежним чином виконав свої зобов'язання про повне інформування можливих покупців квартири про її обтяження, чи до банку про виконання останнім обов'язку із забезпечення осіб, які підлягають виселенню, іншим житловим приміщенням та відшкодування збитків».
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2019 року у справі № 643/18788/15-ц (№ 14-93цс19) зроблено висновок, що:
«частина друга статті 109 ЖК УРСР установлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Велика Палата Верховного Суду вважає, що статтю 109 ЖК УРСР викладено в саме в такій редакції з урахуванням економічної та соціальної ситуації
в державі з метою захисту суспільних інтересів, зокрема незахищених верст населення, які в силу об'єктивних обставин мають ризики втратити право користування житлом. Разом з тим, відповідно до практики ЄСПЛ вживаючи будь-яких заходів, у тому числі й обмеження мирного володіння майном, держава повинна дбати про забезпечення при цьому відповідного пропорційного співвідношення між засобами, які застосовуються для цього, і метою, що ставиться. Державний виконавець зобов'язаний був надавати інформацію про обтяження майна, яке реалізується на електронних торгах. Зокрема, зазначити, що в ній зареєстрований та проживає власник, який передав майно в іпотеку, разом з членами його сім'ї.
А покупець такого майна, в свою чергу, мав оцінити ризики та обмеження пов'язані
з його придбанням. Неповне інформування учасників електронних торгів про обтяження майна, яке реалізується, є підставою для відшкодування збитків, що свідчить про наявність альтернативних способів захисту прав нового власника. Отже, обмеження права власника, який набув жиле приміщення за результатами звернення стягнення на предмет іпотеки, на підставі статей 109 ЖК УРСР та статті 40 Закону
№ 898-IV, є передбачуваними. З урахуванням викладеного, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що до спірних правовідносин між власником, який набув жиле приміщення за результатами звернення стягнення на предмет іпотеки, та особами, які мають право користування таким приміщенням, підлягають застосуванню норми статті 40 Закону № 898-IV та статті 109 ЖК УРСР. Однак суд першої інстанції не встановлював обставини придбання квартири АДРЕСА_1, не з'ясовував джерела коштів за які її було придбано ОСОБА_1 та не пов'язував своє рішення з зазначеними обставинами. Як вбачається зі змісту постанови Апеляційного суду Харківської області від 18 січня 2018 року зазначене питання не було предметом дослідження
і апеляційного суду. На порушення вимог статей 263, 264 ЦПК України апеляційний суд не навів жодних доказів на яких ґрунтуються його висновки, в цій частині. Встановлення вищезазначених обставин справи має суттєве значення для правильного вирішення цього спору».
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року в справі
№ 569/4373/16-ц (провадження № 14-298цс19) зазначено, що:
«навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності
у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції. Не є підставою для виселення членів сім'ї власника квартири, у тому числі й колишніх, сам факт переходу права власності на це майно до іншої особи без оцінки законності такого виселення, яке по факту є втручанням у право на житло у розумінні положень статті 8 Конвенції, на предмет пропорційності у контексті відповідної практики ЄСПЛ. Підстави для виселення особи без надання іншого жилого приміщення передбачені у статті 116 ЖК УРСР. Позивачем таких підстав не зазначено. Крім того, Велика Палата Верховного Суду вважає, що права членів сім'ї власника житла також підлягають захисту
і позбавлення права на житло не лише має ґрунтуватися на вимогах закону, але таке втручання повинно бути виправданим, необхідним для захисту прав позивача та не покладати надмірний тягар на відповідача. Отже, сам факт переходу права власності на квартиру до іншої особи не є безумовною підставою для виселення членів сім'ї власника цього нерухомого майна, у тому числі і колишніх. Законність виселення, яке по факту є втручанням у право на житло та право на повагу до приватного життя
у розумінні статті 8 Конвенції, має бути оцінено на предмет пропорційності такого втручання. Оскільки у справі, що розглядається, позивач, придбаваючи житло, знав про проживання в ньому відповідача - члена сім'ї колишнього власника цього житла, який є особою з інвалідністю ІІ групи, іншого житла не має та набув охоронюване законом право на мирне володіння майном у законний спосіб, але тим не менше не виявив розумну дбайливість про інтереси відповідача, не з'ясував, чи відмовляється відповідач від свого права користування жилим приміщенням, то апеляційний суд обґрунтовано відмовив у задоволенні позову про виселення відповідача, оскільки ні
у ЦК України, ні у ЖК УРСР не передбачена можливість виселення члена сім'ї колишнього власника без надання іншого жилого приміщення (стаття 116 ЖК УРСР та стаття 405 ЦК України). Разом з тим Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне зазначити, що позивач не є таким, що самоправно вселився до жилого приміщення, тому підстави, передбачені у тому числі й статтею 116 ЖК УРСР, для його виселення відсутні. Апеляційний суд при розгляді справи не звернув уваги на підстави позову та не застосував норми ЖК УРСР та ЦК України, які підлягали застосуванню до спірних правовідносин, хоч зробив правильні висновки по суті вирішеного спору. Велика Палата Верховного Суду вважає, що питання про відступ від висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 05 листопада
2014 року (провадження № 6-158цс14), не може розглядатися при вирішенні даної справи, оскільки обставини справ не є тотожними та мають різне правове регулювання».
Колегія суддів Верховного Суду вважає, що відсутні підстави для застосування зазначених висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду до правовідносин, в яких колишній власник житла та/або члени його сім'ї, звертається
з позовом про вселення до нового власника житла, що придбав його при зверненні стягнення на нього у порядку, встановленому для виконання судових рішень, обґрунтовуючи такий позов незаконністю їх фактичного виселення внаслідок дій нового власника житла, з таких мотивів.
По-перше, відповідно до частини першої статті 319 ЦК України правом власності
є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Право власності, як суб'єктивне цивільне право, містить у своєму складі: правомочність на власні дії; правомочність вимоги від інших; та правомочність захисту.
Найбільш значущою для власника є правомочність на власні дії, яка характеризується як:
- пряме та безпосереднє панування над річчю. Власник здійснює надані йому правомочності своєю владою, не тільки незалежно від інших осіб, а й у такому правовому полі, коли не може бути ніякої влади над цією ж річчю з боку інших суб'єктів. Дії власника обумовлені його інтересом;
- виключне панування особи над річчю, тобто таке панування, що унеможливлює втручання інших осіб, на яких покладено пасивний обов'язок утримання від вчинення подібних дій;
- абсолютність влади полягає в наданні власнику закріпленої правом можливості визначати, яким чином поводитися зі своєю річчю, коли та як реалізовувати свої правомочності по відношенню до неї.
Згідно з частиною першою та другою статті 321 ЦК України право власності
є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом. Тобто, непорушність права власності проявляється у тому, що правомірним буде визнане лише таке позбавлення права власності або обмеження у його здійсненні, яке відбувається у випадках і в порядку, встановлених законом.
Європейський суд з прав людини вказує, що найважливішою вимогою статті
1 Першого протоколу є те, що будь-яке втручання органу влади у мирне володіння майном має бути законним. Цей принцип означає, що застосовні положення національного законодавства є достатньо доступними, чіткими та передбачуваними
у їх застосуванні (BUDCHENKO v. UKRAINE, № 38677/06, § 40, ЄСПЛ, від 24 квітня
2014 року).
Тлумачення статті 109 ЖК дозволяє зробити висновок, що ця норми не регулює ситуацію, за якої позов про вселення колишній власник житла та/або члени його сім'ї. Більше того така ситуація і не може регулюватися статтею 109 ЖК, оскільки вона не направлена на закріплення обмежень для нового власника житла у вигляді встановлення на підставі рішення суду виселяти колишнього власника та членів його сім'ї, а мають іншу сферу застосування. Стаття 109 ЖК не встановлює та не може бути підставою для встановлення обов?язку для нового власника житла забезпечити колишнього власника та/або членів його сім'ї іншим житловим приміщенням.
Європейський суд з прав людини зауважує, що стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою. Перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно бути законним. Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля. Будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно забезпечити «справедливий баланс» між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар. Іншими словами, має існувати обґрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються, та метою, яку прагнуть (EAST WEST ALLIANCE LIMITED v. UKRAINE, № 19336/04, § 166-168, ЄСПЛ, від 23 січня 2014 року).
Європейський суд з прав людини «не виключає можливості того, що особа, яка має право на користування житлом, не будучи його власником, може мати майнові права або інтерес, визнані відповідно до внутрішньодержавного законодавства, щодо житла, і такий інтерес буде представляти його або її «майно», що захищається статтею 1 Першого протоколу N 1 до Конвенції. Однак за загальним правилом право проживати в певному нерухомому майні, що не належить заявнику, не складає «майно» за змістом зазначеного положення (PCHELINTSEVA AND OTHERS v. RUSSIA, № 47724/07, 58677/11, 2920/13, 3127/13 and 15320/13, § 78, ЄСПЛ, від 11 січня
2017 року).
Спосіб, у який тлумачиться та застосовується стаття 109 ЖК у постанові Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 753/12729/15-ц (провадження № 14-317цс18), в постанові Великої Палати Верховного Суду від
05 червня 2019 року у справі № 643/18788/15-ц (№ 14-93цс19), у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року в справі № 569/4373/16-ц (провадження № 14-298цс19) призводить до наслідків, несумісних із принципами Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Застосування статті 109 ЖК до правовідносин, на які вони не розраховані, а саме до вирішення позову про вселення, порушує вимоги Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо «якості закону», не є чітким або передбачуваним.
По-друге, слід визначитися з тим, які ж норми регулюють застосування такого способу захисту як вселення.
У статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.
Особа, яка має речове право на чуже майно, має право на захист цього права, у тому числі і від власника майна, відповідно до положень глави 29 цього Кодексу (стаття 396 ЦК України).
Тлумачення статті 391 ЦК України свідчить, що негаторний позов - це вимога власника (особи, яка має речове право на чуже майно) про усунення перешкод. Тобто негаторний позов подається з метою усунення перешкод у здійсненні власником (особою, яка має речове право на чуже майно) права користування та розпоряджання своїм майном, тобто припинення неправомірних дій, не пов'язаних
з порушенням володіння.
Негаторний позов може вчинятися тоді, коли майно не вибуває з володіння власника (особи, яка має речове право на чуже майно), тобто при порушенні насамперед такої правомочностей власника, як користування та розпорядження своїм майном.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18) зроблено висновок, що:
«предметом віндикаційного позову є вимога власника, який не є фактичним володільцем індивідуально-визначеного майна, до особи, яка незаконно фактично володіє цим майном, про повернення його з чужого незаконного володіння.
Негаторний позов - це позов власника, який є фактичним володільцем майна, до будь-якої особи про усунення перешкод, які ця особа створює у користуванні чи розпорядженні відповідним майном. Позивач за негаторним позовом вправі вимагати усунути існуючі перешкоди чи зобов'язати відповідача утриматися від вчинення дій, що можуть призвести до виникнення таких перешкод. Означений спосіб захисту спрямований на усунення порушень прав власника, які не пов'язані
з позбавленням його володіння майном.
Визначальним критерієм для розмежування віндикаційного та негаторного позовів є наявність або відсутність в особи права володіння майном на момент звернення з позовом до суду.
Враховуючи специфіку речей в обороті, володіння рухомими та нерухомими речами відрізняється: якщо для володіння першими важливо встановити факт їх фізичного утримання, то володіння другими може бути підтверджене, зокрема, фактом державної реєстрації права власності на це майно у встановленому законом порядку».
У пунктах 32 - 33 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 вересня
2019 року в справі № 761/5115/17 (провадження № 14-391цс19) вказано, що
«суди першої й апеляційної інстанцій встановили, що позивач набув речове право на приміщення на підставі чинного договору оренди, а ОСОБА_6 створює перешкоди у реалізації цього права. Під час розгляду справи суди не встановили обставин, які би підтверджували нікчемність цього договору, визнання його недійсним або розірвання сторонами. Одним зі способів захисту права користування майном є припинення дії, яка це право порушує (пункт 3 частини другої статті 16 ЦК України), - усунення перешкод у здійсненні права користування майном (негаторний позов). Підставою для подання такого позову є вчинення перешкод правомірній реалізації речового права. Цей спосіб захисту може використати не тільки власник майна, але й особа, яка відповідно до закону або договору має право користування ним, зокрема і у випадку, коли перешкоди у здійсненні зазначеного права чинить власник майна».
Тобто Великою Палатою Верховного Суду зроблено висновок про застосування такого речового способу захисту як негаторний позов до ситуації коли між суб'єктами існують договірні, зобов'язальні правовідносини.
Право користування, яке виникає на підставі договору оренди земельної ділянки,
є зобов'язальним, а не речовим правом, адже:
а) право користування виникає на підставі договору найму (оренди), який регулюється книгою 5 ЦК «Зобов'язальне право». Тому це право не може бути іншим по своїй суті, - тільки аніж зобов'язальне;
б) основною направленістю договору найму (оренди) є надання наймачеві користування річчю за плату на певний строк, що підтверджують положення статті 759 ЦК України. Користування є досить нетиповим зобов'язальним правом, оскільки воно стосується не права вимоги дій до боржника (наймодавця) як зобов'язаної особи, а права на власні дії кредитора (наймача) щодо користування предметом найму. Водночас боржник (наймодавець) зобов'язаний утримуватися від дій, які перешкоджатимуть кредиторові (наймачу) користуватися річчю;
в) право користування завжди презюмується як тимчасове, строкове, тобто як право на певний час. Його строковість втілюється в таких правових засобах, як строк договору найму (стаття 763 ЦК України), право на відмову від договору найму (стаття 782 ЦК України) та його розірвання (статті 783, 784 ЦК України). Водночас, наприклад, такому речовому праву, як сервітут, властива безстроковість (або постійність) через намір суб'єкта задовольняти свої потреби в користуванні чужою річчю на тривалій
і постійній основі;
г) властивість слідування іманентно характерна речовим правам на чужі речі. Натомість її закріплення щодо зобов'язальних прав є спеціальним засобом юридичної техніки, який підтверджує не зміну сутності зобов'язального права, а спробу законодавця надати суб'єктові зобов'язання додаткові можливості з метою охорони його прав. При порівнянні законодавчого втілення властивості слідування, наприклад, в конструкції найму (стаття 770 ЦК України) чи то сервітуту (частина шоста статті 403 ЦК України) стає очевидною різниця між ними.
Згідно частини першої статті 27 Закону України «Про оренду землі» орендареві забезпечується захист його права на орендовану земельну ділянку нарівні із захистом права власності на земельну ділянку відповідно до закону. Такий підхід
в законодавстві укорінився ще з радянських часів. «Прототипом» цих положень стала стаття 170 ЦК УРСР 1922 року, в якій передбачалося, що «наймач має право на судовий захист проти всякого порушника його володіння, в тому числі і проти власника».
Проте і частина перша статті 27 Закону України «Про оренду землі» не дозволяє орендарю (не власнику земельної ділянки) вимагати застосування для відновлення порушеного права користування, що виникло на підставі договору оренди земельної ділянки, застосування речових способів (віндикаційного позову, негаторного позову) щодо орендодавця (власника земельної ділянки). Тлумачення частини першої статті 27 Закону України «Про оренду землі» свідчить, що речові способи захисту можуть бути застосовані на вимогу орендаря (не власника земельної ділянки) до тих суб'єктів з яким в нього відсутні договірні відносини.
По своїй суті позов про вселення є різновидом негаторного позову, і тому коли
в особи відсутнє право власності чи право на чужу річ, такий позов задоволений бути не може.
У постанові Верховного Суду України від 05 листопада 2014 року у справі
№ 6-158цс14 зроблено висновок, що: «право членів сім'ї власника будинку користуватись цим жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за наявності права власності на будинок в особи, членами сім'ї якого вони є; із припиненням права власності особи втрачається й право користування жилим приміщенням у членів його сім'ї. Ухвалюючи рішення про відмову в позові, суд зазначив, що відповідачі зареєстровані в будинку як члени сім'ї власника будинку,
є добросовісними наймачами, несуть витрати на ремонт і утримання будинку. Разом із тим, судом не враховано, що право на користування жилим приміщенням членів сім'ї власника будинку і наймачів регулюється різними нормами».
По-третє, щодо пріоритетності норм ЖК над нормами ЦК.
Положення цього Кодексу застосовуються до врегулювання відносин, які виникають у сферах використання природних ресурсів та охорони довкілля, а також до трудових та сімейних відносин, якщо вони не врегульовані іншими актами законодавства. Законом можуть бути передбачені особливості регулювання майнових відносин
у сфері господарювання (стаття 9 ЦК України).
До договору найму житла, крім найму житла, що є об'єктом права державної або комунальної власності, застосовуються положення цього Кодексу, якщо інше не встановлено законом (частина третя статті 810 ЦК України).
Варто зауважити, що законодавець при прийнятті ЦК України у статті 9 не визначив особливостей застосування положень ЦК України до житлових відносин. Це і не дивно, оскільки відносини, регулювання яких міститься в ЖК, в більшості своїй
є цивільно-правовими та мають регулюватися саме ЦК України.
У рішенні Конституційного Суду України від 13 березня 2012 року у справі
№ 5-рп/2012 вказано, що «згідно з правовою позицією Конституційного Суду України конкретна сфера суспільних відносин не може бути водночас врегульована однопредметними нормативними правовими актами однакової сили, які за змістом суперечать один одному (абзац п'ятий пункту 3 мотивувальної частини Рішення від
3 жовтня 1997 року № 4-зп). Виходячи з наведеного Конституційний Суд України вважає, що невідповідність окремих положень спеціального закону положенням Кодексу не може бути усунена шляхом застосування правила, за яким з прийняттям нового нормативно-правового акта автоматично призупиняє дію акт (його окремі положення), який був чинним у часі раніше. Оскільки Кодекс є основним актом цивільного законодавства, то будь-які зміни у регулюванні однопредметних правовідносин можуть відбуватися лише з одночасним внесенням змін до нього відповідно до порядку, встановленого абзацом третім частини другої статті
4 Кодексу.».
Для вирішення того, яка норма підлягає застосуванню (ЦК чи ЖК) слід застосовувати частину другу статті 4 ЦК, яка закріплює пріоритет норм ЦК над нормами інших законів. Причому, що такий спосіб вирішення колізії норм ЦК із нормами інших законів, із констатацією пріоритету норм ЦК над нормами інших законів, підтримувався як Конституційним Судом України (рішення від 13 березня 2012 року
у справі № 5-рп/2012), так і Верховним Судом України (постанова Верховного Суду України від 30 жовтня 2013 у справі № 6-59цс13, постанова Верховного Суду України від 16 грудня 2015 у справі № 6-2023цс15).
У зв'язку з наведеним колегія суддів вважає за необхідне відступити від висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року
у справі № 753/12729/15-ц (провадження № 14-317цс18), в постанові Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2019 року у справі № 643/18788/15-ц (№ 14-93цс19),
у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року в справі № 569/4373/16-ц (провадження № 14-298цс19),у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 вересня 2019 року в справі № 761/5115/17 (провадження
№ 14-391цс19) і не застосовувати: норми ЖК УРСР до вирішення спорів про вселення; негаторний позов для захисту інтересу особи, в якої припинилося (чи відсутнє) речове право; статтю 109 ЖК УРСР до правовідносин про вселення за позовом колишнього власника житла та/або членів його сім'ї до власника житла, що придбав його при зверненні стягнення на нього у порядку, встановленому для виконання судових рішень.
Європейський суд з прав людини зауважив, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який, між іншим, вимагає щоб при остаточному вирішенні справи судами їх рішення не викликали сумнівів (BRUMARESCU v. ROMANIA, № 28342/95, § 61, ЄСПЛ, від 28 жовтня 1999 року). Якщо конфліктна практика розвивається в межах одного з найвищих судових органів країни, цей суд сам стає джерелом правової невизначеності, тим самим підриває принцип правової визначеності та послаблює довіру громадськості до судової системи (LUPENI GREEK CATHOLIC PARISH AND OTHERS v. ROMANIA, № 76943/11,
§ 123, ЄСПЛ, від 29 листопада 2016 року). Судові рішення повинні бути розумно передбачуваними (S.W. v. THE UNITED KINGDOM, № 20166/92, § 36, ЄСПЛ, від
22 листопада 1995 року).
Надана судам роль в ухваленні судових рішень якраз і полягає в розвіюванні тих сумнівів щодо тлумачення, які існують. Оскільки завжди існуватиме потреба
в з'ясуванні неоднозначних моментів і адаптації до обставин, які змінюються (VYERENTSOV v. UKRAINE, № 20372/11, § 65, ЄСПЛ, від 11 квітня 2013 року; DEL RIO PRADA v. SPAIN, № 42750/09, § 93, ЄСПЛ, від 21 жовтня 2013 року).
Колегія суддів вважає, що передача справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики, зокрема, необхідності визначення:
чи застосовуються норми ЖК УРСР до вирішення спорів про вселення;
чи застосовується негаторний позов для захисту інтересу особи, в якої припинилося (чи відсутнє) речове право;
чи застосовується стаття 109 ЖК УРСР до правовідносин про вселення за позовом колишнього власника житла та/або членів його сім'ї до власника житла, що придбав його при зверненні стягнення на нього у порядку, встановленому для виконання судових рішень.
Керуючись статтями 260, 403, 404 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,
Передати справу № 750/256/19 на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає.
Головуючий В. І. Крат
Судді: І. О. Дундар
В. І. Журавель
Є. В. Краснощоков
М. М. Русинчук