Справа № 500/2707/19
11 березня 2020 рокум.Тернопіль
Тернопільський окружний адміністративний суд, у складі:
головуючого судді Мандзія О.П.
за участю:
секретаря судового засідання Порплиці Т.В.
позивача ОСОБА_1
представника відповідача Мурована І.Я.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Головне управління ДПС у Тернопільській області про визнання протиправною та скасування вимоги,
ОСОБА_1 (далі - позивач) звернувся до Тернопільського окружного адміністративного суду з позовною заявою до Головного управління ДПС у Тернопільській області (далі - відповідач), в якій просить визнати протиправною та скасувати вимогу від 09.11.2018 року №Ф-3305-54 про сплату боргу (недоїмки) єдиного внеску на суму 15819,54 грн.
В обґрунтування позовних вимог зазначено, що позивач з 03.06.2010 року по 28.12.2018 року був зареєстрованим як фізична особа-підприємець. При ознайомленні з матеріалами виконавчого провадження ВП №60418692 з примусового виконання вимоги від 09.11.2018 року №Ф-3305-54 ро сплату боргу (недоїмки) єдиного внеску на суму 15819,54 грн. дізнався про існування такої. На переконання позивача, спірна вимога про сплату боргу (недоїмки) сформована з порушенням норм чинного законодавства, оскільки документальна перевірка не проводилась, а тільки даних інформаційної системи органів доходів і зборів не достатньо для її винесення. Не дотримання строків та підстав складання і надсилання податкової вимоги, порушило право на адміністративне оскарження та призвело до безпідставного накопичення суми заборгованості, а також штрафних санкцій.
За таких обставин, позивач вважає, що спірна вимога про сплату боргу (недоїмки), є протиправною та підлягає скасуванню, що, власне, і зумовило звернення до суду з даним позовом.
Ухвалою суду від 28.11.2019 року прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі. Ухвалено розгляд справи проводити за правилами спрощеного позовного провадження з повідомленням (викликом) сторін та призначено судове засідання.
На виконання вимог вказаної ухвали, Головним управлінням ДПС у Тернопільській області 16.12.2019 року подано до суду відзив на позовну заяву (а.с.37-42), просило відмовити у задоволенні позовних вимог в повному обсязі. Заперечуючи проти позову, відповідач послався на те, що з 01.01.2017 року набув чинності Закон України від 06.12.2016 року №1774-VIII "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України", яким внесені зміни до Закону України від 08.07.2010 №2464-VІ "Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування" (далі - Закон №2464-VІ). Відповідно до вказаних змін фізичні особи-підприємці та самозайняті особи, які не одержують доходи, зобов'язані сплачувати єдиний соціальний внесок, мінімальний розмір якого з 01.01.2017 року становить 704,00 грн., з 01.01.2018 року - 819,06 грн. Проведеним аналізом картки особового рахунку встановлено, що позивач 03.06.2010 року по 28.12.2018 року перебував на обліку в Головному управлінні ДФС у Тернопільській області як фізична особа-підприємець на загальній системі оподаткування, однак свій обов'язок, передбачений Законом №2464-VI, щодо сплати єдиного внеску не виконував. Внаслідок несплати не нижче розміру мінімального страхового внеску за 2017 рік та три квартали 2018 року, у позивача виникла заборгованість в сумі 15819,54 грн., наявність якої стало підставою для формування оскаржуваної вимоги. Просив відмовити у задоволенні позовних вимог в повному обсязі.
В судовому засіданні позивача позовні вимоги підтримав з мотивів, наведених в позовній заяві (а.с.5-10), просив позов задовольнити в повному обсязі. Пояснив, що в період реєстрації фізичною особою-підприємцем позивач крім того працював за трудовим договором. За даний період єдиний внесок сплачувався роботодавцем за позивача як найманого працівника, а тому у нього не виникає обов'язку зі сплати єдиного внеску як особи, що перебуває у трудових відносинах.
Представник відповідача в судовому засіданні позовні вимоги не визнав, з підстав викладених у відзиві (а.с.37-42), просив у задоволенні позову відмовити у повному обсязі. Вказав, що чинним законодавством надано право податковому органу нарахувати єдиний внесок з облікових даних з інформаційної системи органу доходів і зборів без складання акту перевірки у разі виявлення своєчасно не сплачених сум страхових внесків платниками єдиного внеску, які не виконали обов'язок щодо самостійного обчислення і сплати цих внесків в порядку і розмірах, визначених законом. Водночас, у розумінні Закону №2464-VI фізичні особи-підприємці та роботодавці (у тому числі підприємства, які виплачують заробітну плату) є окремими платниками єдиного внеску, а тому фізичні особи-підприємці, які одночасно є найманими працівниками підприємства, не звільняються від сплати єдиного внеску за себе як фізичні особи-підприємця.
Заслухавши в судовому засіданні пояснення позивача та представника відповідача, з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, оцінивши докази, які мають значення для розгляду і вирішення справи по суті, проаналізувавши на підставі фактичних обставин справи застосування норм матеріального та процесуального права, суд при прийняті рішення виходить з наступних підстав і мотивів.
Судом встановлено, що позивач ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) з 03.06.2010 року був зареєстрований як фізична особа-підприємець та припини підприємницьку діяльність 28.12.2018 року, що підтверджується відомостями з Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань (а.с.12-14) та даними інформаційної системи "Податковий блок" (а.с.45-48).
За даними інтегрованої картки платника податків ОСОБА_1 загальна заборгованість зі сплати єдиного внеску станом на 31.10.2018 року становить 15819,54 грн. (а.с.49).
Головним управлінням ДФС у Тернопільській області, правонаступником якого є відповідач, 09.11.2018 року, на підставі даних інформаційної системи органу доходів і зборів, виставило позивачу вимогу №Ф-3305-54 про сплату боргу (недоїмки) єдиного внеску на суму 15819,54 грн. (а.с.18).
Не погоджуючись з таким рішенням суб'єкта владних повноважень, позивач звернувся до суду з даним позовом.
Відповідно до ч.2 ст.2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Перевіряючи юридичну та фактичну обґрунтованість рішення відповідача на відповідність вимогам ч.2 ст.2 КАС України, суд виходить з наступного.
Відносини, що виникають у сфері справляння податків і зборів, вичерпний перелік податків та зборів, що справляються в Україні, та порядок їх адміністрування, платників податків та зборів, їх права та обов'язки, компетенцію контролюючих органів, повноваження і обов'язки їх посадових осіб під час здійснення податкового контролю, а також відповідальність за порушення податкового законодавства регулює та визначає Податковий кодекс України (далі - ПК України).
Пунктами 14.1.195, 14.1.226 п.14.1 ст.14 ПК України надано визначення поняттям "працівник" - це фізична особа, яка безпосередньо власною працею виконує трудову функцію згідно з укладеним з роботодавцем трудовим договором (контрактом) відповідно до закону, та "самозайнята особа" - платник податку, який є фізичною особою - підприємцем або провадить незалежну професійну діяльність за умови, що така особа не є працівником в межах такої підприємницької чи незалежної професійної діяльності.
Правові і організаційні засади забезпечення збору та обліку єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, умови та порядок його нарахування і сплати та повноваження органу, що здійснює його збір та ведення обліку визначено Законом №2464-VI.
Відповідно до п.2 ч.1 ст.1 Закону № 2464-VI єдиний внесок на загальнообов'язкове державне соціальне страхування (далі - єдиний внесок) - консолідований страховий внесок, збір якого здійснюється до системи загальнообов'язкового державного соціального страхування в обов'язковому порядку та на регулярній основі з метою забезпечення захисту у випадках, передбачених законодавством, прав застрахованих осіб на отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов'язкового державного соціального страхування.
Згідно з абз.2 п.1 та п.4 ч.1 ст.4 Закону № 2464-VI платниками єдиного внеску є, зокрема:
роботодавці підприємства, установи та організації, інші юридичні особи, утворені відповідно до законодавства України, незалежно від форми власності, виду діяльності та господарювання, які використовують працю фізичних осіб на умовах трудового договору (контракту) або на інших умовах, передбачених законодавством, чи за цивільно-правовими договорами (крім цивільно-правового договору, укладеного з фізичною особою - підприємцем, якщо виконувані роботи (надавані послуги) відповідають видам діяльності відповідно до відомостей з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців), у тому числі філії, представництва, відділення та інші відокремлені підрозділи зазначених підприємств, установ і організацій, інших юридичних осіб, які мають окремий баланс і самостійно ведуть розрахунки із застрахованими особами;
фізичні особи - підприємці, в тому числі ті, які обрали спрощену систему оподаткування.
Платник єдиного внеску зобов'язаний своєчасно та в повному обсязі нараховувати, обчислювати і сплачувати єдиний внесок (п.1 ч.2 ст.6 Закону № 2464-VI).
Відповідно до абз.1 п.1 та п.2 ч.1 ст.7 Закону № 2464-VI єдиний внесок нараховується:
для платників, зазначених у пунктах 1 (крім абзацу сьомого) частини першої статті 4 цього Закону, - на суму нарахованої кожній застрахованій особі заробітної плати за видами виплат, які включають основну та додаткову заробітну плату, інші заохочувальні та компенсаційні виплати, у тому числі в натуральній формі, що визначаються відповідно до Закону України "Про оплату праці", та суму винагороди фізичним особам за виконання робіт (надання послуг) за цивільно-правовими договорами;
для платників, зазначених у пунктах 4 (крім фізичних осіб - підприємців, які обрали спрощену систему оподаткування), 5 та 5 1 частини першої статті 4 цього Закону, - на суму доходу (прибутку), отриманого від їх діяльності, що підлягає обкладенню податком на доходи фізичних осіб. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску на місяць.
У разі якщо таким платником не отримано дохід (прибуток) у звітному кварталі або окремому місяці звітного кварталу, такий платник зобов'язаний визначити базу нарахування, але не більше максимальної величини бази нарахування єдиного внеску, встановленої цим Законом. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску.
В той же час відносини щодо адміністрування єдиного внеску при одночасному перебуванні фізичної особи в трудових відносинах та наявності у неї статусу фізичної особи-підприємця Законом № 2464-VI не врегульовано.
Необхідними умовами для сплати особою єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування є провадження такою особою, зокрема, підприємницької діяльності та отримання доходу від такої діяльності, який і є базою для нарахування єдиного внеску. Отже, саме дохід особи від такої діяльності є базою для нарахування, проте за будь-яких умов розмір єдиного внеску не може бути меншим за розмір мінімального страхового внеску за місяць. При цьому, за відсутності бази для нарахування єдиного внеску у відповідному звітному кварталі або окремому місяці звітного кварталу, законодавство встановлює обов'язок особи самостійно визначити цю базу, розмір єдиного внеску не може бути меншим за розмір мінімальної заробітної плати.
Таким чином, метою встановлення розміру мінімального страхового внеску та обов'язку сплачувати його незалежно від наявності бази для нарахування є забезпечення у передбачених законодавством випадках мінімального рівня соціального захисту осіб шляхом отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов'язкового державного соціального страхування.
Наведене правове врегулювання дає підстави для висновку, що, з урахуванням особливостей форми діяльності осіб, що зареєстровані як фізичні особи-підприємці, проте фактично не здійснюють та не ведуть господарську діяльність та доходи не отримують, саме задля досягнення вищевказаної мети збору єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування законодавством встановлено обов'язок сплати особами мінімального страхового внеску незалежно від фактичного отримання доходу від їх діяльності.
Таким чином, особа, яка зареєстрована як фізична особа-підприємець, проте господарську діяльність не веде та доходи не отримує, зобов'язана сплачувати єдиний внесок на загальнообов'язкове державне соціальне страхування не нижче розміру мінімального страхового внеску незалежно від фактичного отримання доходу лише за умови, що така особа не є найманим працівником. В іншому випадку, якщо особа є найманим працівником, така особа є застрахованою і платником єдиного внеску за неї є її роботодавець, а мета збору єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування досягається за рахунок його сплати роботодавцем.
Інше тлумачення норм Закону №2464-VI щодо необхідності сплати єдиного внеску особами, які перебувають на обліку в податкових органах і зареєстровані як фізичні особи-підприємці (однак господарську діяльність не здійснюють і доходи не отримують), та які одночасно перебувають у трудових відносинах, спричиняє подвійну його сплату (безпосередньо особою та роботодавцем), що суперечить меті запровадженого державою консолідованого страхового внеску.
Вказаний правовий висновок викладено в постанові Верховного Суду від 04.12.2019 року у справі №440/2149/19, що відповідно до ч.5 ст.242 КАС України, враховується судом при виборі і застосуванні норм права до спірних правовідносин.
Як видно з матеріалів справи і це не заперечується сторонами, позивач з 03.06.2010 року по 28.12.2018 року був зареєстрованим як фізична особа-підприємець.
За даними інтегрованої картки платника податків, внаслідок несплати не нижче розміру мінімального страхового внеску за 2017 рік та три квартали 2018 року, у позивача виникла заборгованість в сумі 15819,54 грн., наявність якої стало підставою для формування оскаржуваної вимоги
Разом з тим, відповідно до індивідуальних відомостей про застраховану особу ОСОБА_1 з реєстру застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов'язкового державного соціального страхування (довідка форми ОК-5), у періоді, за який податковим органом нараховано єдиний внесок позивачу, останній працював і страхові внески у розмірі, не меншому мінімального страхового внеску на місяць, сплачував за нього роботодавець.
Враховуючи обставини у справі та законодавчі положення, що регулюють спірні правовідносини, з огляду на нараховування та сплату роботодавцем за позивача, як за застраховану особу, єдиного внеску у розмірі, не меншому мінімального страхового внеску на місяць, за спірний період, суд приходить до висновку про відсутність у позивача обов'язку зі сплати єдиного внеску, як наслідок оскаржувана вимога від 09.11.2018 року №Ф-3305-54 про сплату боргу (недоїмки) єдиного внеску на суму 15819,54 грн. є необґрунтованою, винесеною без урахування усіх обставин, які мають значення для прийняття рішення, з порушенням вимог ч.2 ст.2 КАС України, а отже є протиправною та підлягає скасуванню.
Відповідно до ч.2 ст.19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно ч.1 ст.77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Відповідно до ч.2 ст.77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Такий підхід узгоджується з практикою Європейського Суду з прав людини. Так, у пункті 110 рішення від 23.07.2002 року у справі "Компанія "Вестберґа таксі Актіеболаґ" та Вуліч проти Швеції" суд визначив, що "... адміністративні суди, які розглядають скарги заявників стосовно рішень податкового управління, мають повну юрисдикцію у цих справах та повноваження скасувати оскаржені рішення. Справи мають бути розглянуті на підставі і поданих доказів, а довести наявність підстав, передбачених відповідними законами, для призначення податкових штрафів має саме податкове управління".
За наслідками судового розгляду, відповідач, як суб'єкт владних повноважень, не надав суду достатніх беззаперечних доказів на обґрунтування обставин, на яких ґрунтуються його заперечення, і не довів правомірності оскаржуваного рішення.
Таким чином, виходячи з встановлених обставин справи, оцінивши добуті докази в їх сукупності за правилами ст.90 КАС України та наведені положення чинного законодавства, суд дійшов висновку, що позовні вимоги підлягають до задоволення. Приймаючи рішення у даній справі, суд виходить із повноважень, визначених ч.2 ст.245 КАС України, де передбачено, що у разі задоволення позову суд може прийняти рішення про скасування індивідуального акта, попередньо визнавши його протиправним.
При задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа (ч.1 ст.139 КАС України).
Таким чином, оскільки позов підлягає до задоволення, то до відшкодування за рахунок бюджетних асигнувань відповідача підлягає сплачена позивачем сума судового збору у розмірі 768,40 грн. згідно квитанції №6 від 27.11.2019 року (а.с.4).
Керуючись ст.139, 241-246, 250 КАС України, суд,
Позов задовольнити.
Визнати протиправною та скасувати вимогу Головного управління ДПС у Тернопільській області від 09.11.2018 року №Ф-3305-54 про сплату боргу (недоїмки) єдиного внеску на суму 15819,54 грн.
Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління ДПС у Тернопільській області на користь ОСОБА_1 судовий збір за подання позову на суму 768 (сімсот шістдесят вісім) гривні 40 (сорок) копійок, сплачений відповідно до квитанції №6 від 27.11.2019 року.
Реквізити сторін:
ОСОБА_1 (місце проживання: АДРЕСА_1 , РНОКПП: НОМЕР_1 ).
Головне управління ДПС у Тернопільській області (місцезнаходження: вул.Білецька, 1, м.Тернопіль, 46003, ЄДРПОУ: 43142763).
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана до Восьмого апеляційного адміністративного суду через Тернопільський окружний адміністративний суд протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повне судове рішення складено 16 березня 2020 року.
Головуючий суддя Мандзій О.П.
копія вірна
Суддя Мандзій О.П.