Справа № 120/2750/19-а
Головуючий у 1-й інстанції: Мультян Марина Бондівна
Суддя-доповідач: Ватаманюк Р.В.
04 березня 2020 року
м. Вінниця
Сьомий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
головуючого судді: Ватаманюка Р.В.
суддів: Драчук Т. О. Полотнянка Ю.П.
розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 20 листопада 2019 року (виготовлене 20 листопада 2019 року у м. Вінниця) у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 (далі - позивач) до Головного управління ДПС у Вінницькій області (далі - відповідач) про визнання протиправною та скасування вимоги,
позивач 28.08.2019 звернувся із позовом до Вінницького окружного адміністративного суду в якому просив скасувати податкову вимогу № Ф-133892-53У від 26.11.2018 та № Ф-133892-53У від 07.02.2019.
Рішенням Вінницького окружного адміністративного суду від 20.11.2019 у задоволенні позову відмовлено повністю.
Не погоджуючись із рішенням суду першої інстанції, позивач подав апеляційну скаргу, в якій просить суд скасувати вказане рішення та прийняти нове, яким позов задовольнити повністю.
В обґрунтування апеляційної скарги апелянт вказав, що судом першої інстанції безпідставно не враховано те, що позивач підприємницькою діяльністю не займалася, доходів від неї не отримувала, в період з 23.10.2009 до 28.01.2019 перебувала у трудових відносинах та отримувала заробітну плату. При цьому, роботодавці сплачували з її заробітної плати єдиний внесок на загальнообов'язкове державне соціальне страхування.
Відповідач подав відзив на апеляційну скаргу вказавши, що вимога про сплату боргу (недоїмки) формується на підставі даних інформаційної системи податкового органу платника у випадку, зокрема, якщо такий платник має на кінець календарного місяця недоїмку зі сплати єдиного внеску. При цьому, жодних доказів існування обставин, які б звільняли позивача від сплати такої недоїмки позивачем не надано.
Перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, заслухавши суддю-доповідача, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу необхідно задовольнити, а рішення суду першої інстанції скасувати та прийняти нову постанову з таких підстав.
Відповідно до ч. 1 ст. 308 КАС України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Судом першої інстанції встановлені та неоспорені сторонами такі обставини.
Згідно із даними інформаційної системи "Податковий блок" ОСОБА_1 22.10.2009 зареєстрована Козятинською районною державною адміністрацією Вінницької області як фізична особа - підприємець, номер запису державної реєстрації №21540000000001578.
Відповідно до відомостей Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань Державну реєстрацію припинення підприємницької діяльності фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 проведено 28.01.2019 (запис № 21760050001005281), з обліку не знято.
В той же час, у зв'язку з невиконанням позивачкою вимог статті 6 Закону України "Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування" щодо нарахування, обчислення та сплати єдиного внеску за 2018-2019 роки Головне управління ДФС у Вінницькій області сформувало та надіслало на її адресу податкові вимоги № Ф-133892-53У від 26.11.2018 та № Ф-133892-53У від 07.02.2019 про сплату боргу (недоїмки).
Не погоджуючись із такими податковими вимогами, позивач звернувся до суду з даним адміністративним позовом.
Приймаючи оскаржуване рішення суд першої інстанції дійшов висновку, що державну реєстрацію припинення фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 було проведено лише 28.01.2019, при цьому, той факт, що протягом 2009-2018 років позивач не займалася підприємницькою діяльністю та не отримувала прибуток, а була працевлаштована не звільняє позивача від сплати єдиного соціального внеску, який підлягає сплаті незалежно від здійснення підприємницької діяльності та фінансового стану платника.
Апеляційний суд не погоджується з висновками суду першої інстанції за такими доводами.
Відповідно до підпункту 14.1.226 пункту 14.1 статті 14 ПК України самозайнята особа - платник податку, який є фізичною особою-підприємцем або провадить незалежну професійну діяльність за умови, що така особа не є працівником в межах такої підприємницької чи незалежної професійної діяльності. Незалежна професійна діяльність - участь фізичної особи у науковій, літературній, артистичній, художній, освітній або викладацькій діяльності, діяльність лікарів, приватних нотаріусів, приватних виконавців, адвокатів, арбітражних керуючих (розпорядників майна, керуючих санацією, ліквідаторів), аудиторів, бухгалтерів, оцінщиків, інженерів чи архітекторів, особи, зайнятої релігійною (місіонерською) діяльністю, іншою подібною діяльністю за умови, що така особа не є працівником або фізичною особою - підприємцем та використовує найману працю не більш як чотирьох фізичних осіб.
Підпунктом 14.1.195 п. 14.1 ст. 14 ПК України визначено, що працівник - це фізична особа, яка безпосередньо власною працею виконує трудову функцію згідно з укладеним з роботодавцем трудовим договором (контрактом) відповідно до закону;
Згідно п. 2 ч. 1 ст. 1 Законом України "Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування" від 08.07.2010 № 2464-VI (далі - Закон № 2464-VI) єдиний внесок на загальнообов'язкове державне соціальне страхування (далі - єдиний внесок) - консолідований страховий внесок, збір якого здійснюється до системи загальнообов'язкового державного соціального страхування в обов'язковому порядку та на регулярній основі з метою забезпечення захисту у випадках, передбачених законодавством, прав застрахованих осіб на отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов'язкового державного соціального страхування.
Відповідно до статті 2 Закону № 2464-VI його дія поширюється на відносини, що виникають під час провадження діяльності, пов'язаної із збором та веденням обліку єдиного внеску. Дія інших нормативно-правових актів може поширюватися на зазначені відносини лише у випадках, передбачених цим Законом, або в частині, що не суперечить цьому Закону. Виключно цим Законом визначаються: принципи збору та ведення обліку єдиного внеску; платники єдиного внеску; порядок нарахування, обчислення та сплати єдиного внеску; розмір єдиного внеску; орган, що здійснює збір та веде облік єдиного внеску, його повноваження та відповідальність; склад, порядок ведення та використання даних Державного реєстру загальнообов'язкового державного соціального страхування; порядок здійснення державного нагляду за збором та веденням обліку єдиного внеску.
Пунктами 3 і 10 ч. 1 ст. 1 Закону № 2464-VI надано визначення поняттям:
застрахована особа - фізична особа, яка відповідно до законодавства підлягає загальнообов'язковому державному соціальному страхуванню і сплачує (сплачувала) та/або за яку сплачується чи сплачувався у встановленому законом порядку єдиний внесок;
страхувальники - це роботодавці та інші особи, які відповідно до цього Закону зобов'язані сплачувати єдиний внесок.
Згідно п. 4 ч. 1 ст. 4 Закону № 2464-VI платниками єдиного внеску є фізичні особи - підприємці, в тому числі ті, які обрали спрощену систему оподаткування.
Відповідно до абзацу першого п. 1, 2 та п. 3 ч. 1 ст. 7 Закону № 2464-VI єдиний внесок нараховується:
для платників, зазначених у пунктах 1 (крім абзацу сьомого), частини першої статті 4 цього Закону, - на суму нарахованої кожній застрахованій особі заробітної плати за видами виплат, які включають основну та додаткову заробітну плату, інші заохочувальні та компенсаційні виплати, у тому числі в натуральній формі, що визначаються відповідно до Закону України «Про оплату праці», та суму винагороди фізичним особам за виконання робіт (надання послуг) за цивільно-правовими договорами;
для платників, зазначених у пунктах 4 (крім фізичних осіб-підприємців, які обрали спрощену систему оподаткування), 5 та 5-1 частини першої статті 4 цього Закону, - на суму доходу (прибутку), отриманого від їх діяльності, що підлягає обкладенню податком на доходи фізичних осіб. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску на місяць. У разі якщо таким платником не отримано дохід (прибуток) у звітному кварталі або окремому місяці звітного кварталу, такий платник зобов'язаний визначити базу нарахування, але не більше максимальної величини бази нарахування єдиного внеску, встановленої цим Законом. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску.
для платників, зазначених у пункті 4 частини першої статті 4 цього Закону, які обрали спрощену систему оподаткування, - на суми, що визначаються такими платниками самостійно для себе, але не більше максимальної величини бази нарахування єдиного внеску, встановленої цим Законом. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску.
В той же час відносини щодо адміністрування єдиного внеску при одночасному перебуванні фізичної особи в трудових відносинах та наявності у неї права на здійснення підприємницької діяльності, яку особа фактично не здійснює, Законом № 2464-VI не врегульовано.
Системний аналіз наведених норм свідчить про те, що платниками єдиного соціального внеску є, зокрема, фізичні особи-підприємці. Необхідними умовами для сплати особою єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування є провадження такою особою господарської діяльності та отримання доходу від такої діяльності, який і є базою для нарахування ЄСВ. Отже, саме дохід особи від господарської діяльності є базою для нарахування, проте за будь-яких умов розмір ЄСВ не може бути меншим за розмір мінімального страхового внеску за місяць. При цьому, за відсутності бази для нарахування ЄСВ у відповідному звітному кварталі або окремому місяці звітного кварталу, законодавство встановлює обов'язок особи самостійно визначити цю базу, але її розмір не може бути меншим за розмір мінімальної заробітної плати.
Таким чином, метою встановлення розміру мінімального страхового внеску та обов'язку сплачувати його незалежно від наявності бази для нарахування є забезпечення у передбачених законодавством випадках мінімального рівня соціального захисту осіб шляхом отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов'язкового державного соціального страхування.
На підставі наведеного можна зробити висновок, що, з урахуванням особливостей форми діяльності самозайнятих осіб, саме задля досягнення вищевказаної мети збору єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування законодавством встановлено обов'язок сплати особами мінімального страхового внеску незалежно від фактичного отримання доходу від їх діяльності.
Отже, особа, яка провадить господарську діяльність, вважається самозайнятою особою і зобов'язана сплачувати єдиний внесок на загальнообов'язкове державне соціальне страхування не нижче розміру мінімального страхового внеску незалежно від фактичного отримання доходу лише за умови, що така особа не є найманим працівником. В іншому випадку (якщо особа є найманим працівником), така особа є застрахованою і платником єдиного внеску за неї є її роботодавець, а мета збору єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування досягається за рахунок його сплати роботодавцем у розмірі не меншому за мінімальний.
Інше тлумачення норм Закону № 2464-VI щодо необхідності сплати єдиного внеску фізичними особами-підприємцями, які одночасно перебувають у трудових відносинах, спричиняє подвійну його сплату (безпосередньо особою та роботодавцем), що суперечить меті запровадженого державою консолідованого страхового внеску.
Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом у постанові від 27.11.2019 у справі №160/3114/19) та в подальшому підтримана у постанові від 04.12.2019 у справі №440/2149/19, від 05.12.2019 у справі №260/358/19, від 23.01.2020 у справі №480/4656/18.
Згідно матеріалів справи, протягом 2009-2018 років позивач була офіційно працевлаштована, тобто була найманим працівником. У цей період роботодавець сплачував за позивача єдиний внесок на загальнообов'язкове державне соціальне страхування у розмірах, визначених законодавством.
З 20.11.2015 позивач працює на посаді голови Фермерського господарства "Влад" та отримує заробітну плату з якої сплачується єдиний внесок.
Вказані обставини підтверджуються копією трудової книжки, довідкою ФГ "Влад" про нараховану заробітну плату та розмір сплаченого єдиного внеску, витягом з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань щодо Фермерського господарства "Влад".
Доказів отримання позивачем у цей період доходів від провадження господарської діяльності судом не встановлено.
Факт перебування особи на обліку в органах фіскальної служби не змінює вищенаведених висновків, оскільки взяття на облік осіб, в тому числі юридичних або самозайнятих, здійснюється органом доходів і зборів незалежно від наявності обов'язку щодо сплати того чи іншого податку або збору.
Таким чином, оскільки єдиною метою збору єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування є забезпечення захисту у випадках, передбачених законодавством саме прав фізичних осіб на отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов'язкового державного соціального страхування, то в розумінні Закону № 2464-VI позивач є застрахованою особою, і єдиний внесок за нього в період, за який винесено оскаржувані вимоги (2018-2019 роки), нараховував та сплачував роботодавець в розмірі не менше мінімального, що виключає обов'язок по сплаті у цей період єдиного внеску позивачем ще і як фізичною особою-підприємцем, яка має право провадити господарську діяльність, проте не отримувала дохід від неї.
Крім цього, відповідно до практики Європейського суду з прав людини, яка сформувалась з питань імперативності правила про прийняття рішення на користь платників податків, слідує, що у разі існування неоднозначності у тлумаченні прав та/чи обов'язків платника податків слід віддавати перевагу найбільш сприятливому тлумаченню національного законодавства та приймати рішення на користь платника податків (справи "Серков проти України" (заява №39766/05), "Щокін проти України" (заяви №23759/03 та №37943/06), які відповідно до ст.17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" підлягають застосуванню судами як джерела права.
Отже, враховуючи вищевикладене вимогу відповідача не можна вважати правомірною, а тому колегія суддів дійшла висновку про задоволення позову шляхом скасування податкових вимог № Ф-133892-53У від 26.11.2018 та № Ф-133892-53У від 07.02.2019.
Відповідно до ч. 6 ст. 139 КАС України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не повертаючи адміністративної справи на новий розгляд, змінить судове рішення або ухвалить нове, він відповідно змінює розподіл судових витрат.
При задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа (ч. 1 ст. 139 КАС України).
Враховуючи, що за подання позовної заяви позивачем сплачено судовий збір у розмірі 768,40 грн, а за подання апеляційної скарги - 1152,60 грн., то за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень підлягають стягненню на користь позивача судові витрати по сплаті судового збору у загальному розмірі 1921 грн.
Керуючись ст.ст. 243, 250, 308, 310, 315, 317, 321, 322, 325, 329 КАС України, суд
апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити повністю.
Рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 20 листопада 2019 року -скасувати та прийняти нову постанову.
Позов задовольнити повністю.
Визнати протиправними та скасувати податкові вимоги про сплату боргу (недоїмки) № Ф-133892-53У від 26 листопада 2018 року та № Ф-133892-53У від 07 лютого 2019 року.
Стягнути на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , АДРЕСА_1 ) за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління ДПС у Вінницькій області (код ЄДРПОУ 43142454, вул. Хмельницьке шосе, 7, м. Вінниця) судові витрати на сплату судового збору у розмірі 1921 грн. (одна тисяча дев'ятсот двадцять одна гривня).
Постанова суду набирає законної сили відповідно до ст. 325 КАС України та оскарженню не підлягає, крім випадків передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України.
Головуючий Ватаманюк Р.В.
Судді Драчук Т. О. Полотнянко Ю.П.